Наглядач

Розділ 11. Іфігенія

Коли того вечора Елеонора примостила голову на подушку, розум не міг перестати гарячково міркувати над планом, як би виплутати батька з цього лиха. Дівчина із щиросердим завзяттям і самовідданістю міркувала над засобами втілення цього плану. Хіба такий Агамемнон не заслужив на таку Іфігенію? Вона особисто благатиме Джона Болда відмовитися від цієї справи, розповість про батькове горе, про жорстокі муки його становища. Вона скаже, що батько помре, якщо його просто так візьмуть і витягнуть на люди і піддадуть такому незаслуженому приниженню. Згадає Болду їхню стару дружбу, звертатиметься до його щедрості, до мужності, до милості. Якщо доведеться, вона впаде перед ним навколішки, та перед цим треба геть викинути з голови думку про кохання. У цьому питанні не можна допустити жодних торгів. До його милості й щедрості вона ще може звертатись, але як незаймана дівчина, хоч у цьому й не було потреби, не може звертатися до його кохання і в жодному разі не може дозволити йому зробити так само. Звісно, під таким натиском Болд зізнається у своїх почуттях, цього варто очікувати, бо між ними відбулося вже достатньо, щоби зрозуміти це напевне, але так само впевнено вона мусить відмовити йому. Не буде виправдання, якщо вона скаже: «Звільни мого батька, і я стану тобі за винагороду». В цьому не буде самопожертви… не так дочка Їфтаха врятувала свого батька… не так вона буде показувати найдобрішому, найдорожчому батькові ношу, яку ладна понести заради нього. Ні, Елеонора твердо вирішила присвятити душу одному завданню, і в тій твердості їй здавалося, що звертатися до Болда слід з такою рішучою впевненістю, немов звертається до його дідуся.

Аж тепер я розумію, що й сам боюся за свою героїню. Боюся не за розв'язку, до якої її приведе ця місія — анітрохи, ні. Всяк, хто знається на людській вдачі і романах, навіть не буде сумніватися в успішності цього благородного плану, у наслідках цієї затії. Я переймаюся радше тим, скільки співчуття Елеонора отримає від представниць своєї статі. Дівчата, молодші за двадцять, і леді, старші за шістдесят, зрозуміють її, бо ж у жіночому серці ніжні джерела солодкої закоханості відкриваються наново через багато років і знову починають бити водами молодих років, освіжати стежину, що веде напряму до могили. Але боюся, що більшість жіночих особин у віці між цими двома крайностями не схвалять такий Елеонорин задум. Боюся, що незаміжні леді до тридцяти п'яти оголосять, що таку затію неможливо буде втілити, що молода жінка навколішки перед коханим обов'язково отримає поцілунок, і що вони нізащо не ставили б себе в таке становище, якби не сподівалися на поцілунок. Елеонорі будуть закидати, що до Болда вона йде лише тому, що через такі обставини Болд сам не може прийти до неї, її назвуть малою дурепою чи махінаторкою й будуть звинувачувати в тому, що вона думає більше про себе, аніж про батька.

Шановне жіноцтво, ви правильно оцінюєте цю ситуацію, але дуже сильно помиляєтеся щодо вдачі міс Гардінг. Міс Гардінг набагато молодша від вас, а тому, на відміну від вас, вона не могла знати про загрози, що чигають на неї в разі такої зустрічі. Болд справді може поцілувати її. Гадаю, це дуже вірогідно, але можу урочисто заприсягтися і запевнити вас, що в Елеонори навіть на мить не виникало думки про катастрофу, до якої призведе така її рішучість.

Вона лягла спати. Прокинулася з новими силами. Найтеплішими обіймами і найлюб'язнішою усмішкою привітала зранку батька. Їхній сніданок того дня жодним чином не назвеш таким скорботним, як за день до того. Опісля, перепросивши в батька, що так рано покидає його, Елеонора взялася втілювати в життя свій задум.

Вона знала, що Джон Болд у Лондоні, що зустрітися з ним сьогодні не зможе, але також знала, що невдовзі, певно, наступного дня, хлопець повернеться додому, а тому зустріч з ним треба готувати через його сестру Мері. Діставшись до будинку, Елеонора, як звично, пішла до вітальні, в якій, збентежена, побачила недбало розкидані тростину, пальто і якісь згортки, які свідчили про повернення Болда.

— Джон повернувся так несподівано, — мовила Мері, увійшовши до кімнати. — Всю ніч провів у дорозі.

— Тоді я прийду якось потім, — відповіла Елеонора, ладна відступати від раптового переполоху.

— Джона зараз немає вдома, і не буде його години зо дві. Він пішов до того мерзенного Фінні. Приїхав тільки для того, щоб побачитися з ним, і вже сьогодні поштовим поїздом вирушає назад.

«Поштовим поїздом вирушає назад, — подумала Елеонора, збираючи докупи залишки своєї відваги, — уже сьогодні. Отже, або сьогодні, або ніколи». Елеонора, що вже лаштувалася піти, знову сіла.

Якби ж це випробування можна було відкласти. Елеонора рішуче налаштувалася втілити задумане, але вона не налаштовувалася робити це сьогодні, тож тепер почувалася кепсько, ніяково і спантеличено.

— Мері, мені треба побачитися з твоїм братом, поки він ще не поїхав.

— Ой, так, звісно. Я впевнена, Джон буде радий тебе бачити, — Мері намагалася поводитися невимушено, але й вона не могла приховати свого подиву. Мері щодня розмовляла з Елеонорою про Джона Болда і його поведінку, про його кохання, Мері вперто називала Елеонору сестрою і сварила подругу, коли та не називала Болда на ім'я, а Елеонора, хоча й майже освідчилась у кохання, як скромна дівчина, не могла дозволити собі такої фамільярності, навіть якщо йшлося про її коханого. Ось так вони годинами розмовляли одна з одною, і Мері Болд, набагато старша за подругу, зі щасливою певністю чекала на день, коли Елеонора не буде соромитися назвати її своєю сестрою. Однак досі вона була цілком впевнена, що Елеонора радше буде уникати її брата, аніж шукати його.

— Мері, мені треба побачитися з твоїм братом, зараз, сьогодні, і попрохати його про велику послугу, — ці слова Елеонора виголосила дуже поважно, що взагалі не було притаманно для неї. Далі вона розповіла подрузі про свій задум, про свій добре продуманий план порятунку батька від лиха, яке, за її словами, затягнувшись, зведе його в могилу. — Та, Мері, зараз, сама розумієш, ти маєш припинити жартувати про мене і містера Болда. Повинна нічого про це не казати. Мені не соромно просити твого брата про послугу, але коли я вже це зроблю, між нами нічого не може бути, — ці слова були статечні і поважні, гідні доньки Їфтаха чи самої Іфігенії.

Було видно, що Мері тих доводів не зрозуміла. Їй видавалось очевидним, що Елеонора Гардінг буде звертатися до найкращих почуттів Болда, що він піддасться, не встоїть перед дитячими сльозами, перед такою красою, але, на думку Мері, так само очевидно, що, поступившись, Джон візьме її за стан і скаже: «Тепер, владнавши це, станьмо чоловіком і дружиною, і все закінчиться щасливо!» Мері, котра керувалася радше здоровим глуздом, аніж почуттям, не могла зрозуміти, чому б його добра вдача не отримала свою винагороду, якщо та винагорода нікому не зробить гірше, тому так вона й сказала.

Елеонора, однак, твердо стояла на своєму і доволі красномовно висловилася на підтримку свого погляду на це питання. За її словами, вона не могла просити про таку послугу на умовах, відмінних від тих, що висунула вона. Мері, хай би як добре про неї не думали, мала своє на умі, і тому не могла жертвувати власного самоповагою.

— Та я не сумніваюся, що ти кохаєш його… правда? — спитала Мері. — Не сумніваюся, що він кохає тебе дужче над усе на світі.

Елеонора вже хотіла виголосити ще одну промову, але до очей підступили сльози, і вона не змогла. Тож вдала, що сякається, підійшла до вікна, звернулася до внутрішнього відчуття сміливості і, ледь втримавши його, сказала:

— Мері, це маячня.

— Але ж ти кохаєш його, — відповіла Мері, яка пройшла за подругою до вікна і тепер говорила до неї, міцно обійнявши за стан. — Ти кохаєш його всім серцем… сама це знаєш. Не заперечуй це.

— Я… — почала Елеонора, різко розвернувшись, аби заперечити цей закид, але намір збрехати застряг у неї в горлі і так і не втілився у словах. Елеонора не могла заперечити своє кохання, тож з очей полилися сльози, а вона притулилася до живота подруги і, схлипуючи, заходилася твердити, мовляв, кохає вона чи ні, своє рішення вже не змінить, а Мері заходилась обсипати тисячею прокльонів, обзивати найжорстокішою серед дівчат і зрештою заявила, що та, хто видасть кохання своєї подруги, навіть якщо мова йде про її брата, стане такою ж паршивою зрадницею, як солдат гарнізону, який відчинив ворогові міську браму. Поки вони це обговорювали, Болд уже повернувся додому, тож Елеонора була змушена діяти. Вона або втілить свій задум, або зречеться його. Поки Болд зачиняв за собою двері, Елеонора прослизнула у спальню до подруги, змила з очей сліди сліз і твердо вирішила робити своє.

— Скажи йому, що я тут, — попросила Елеонора. — Хай би що ти не робила, не залишай нас удвох.

Мері дещо похмуро повідомила брата, що міс Гардінг прийшла поговорити з ним і чекає в сусідній кімнаті.

Поки Елеонора поправляла волосся перед дзеркалом і витирала сліди смутку зі свого обличчя, вона думала радше про батька, аніж про себе. Та все ж я збрешу, коли скажу, що їй не кортіло причепуритися перед коханим. Чому тоді вона так ретельно гамувала той впертий кучерик і так завзято розгладжувала ті гофровані стрічки? Чому тоді змочувала очі, аби позбутися почервоніння, і кусала себе за красиві губи, аби наповнити їх кольором? Звісно, їй кортіло мати якнайкращий вигляд, бо, хай там як, а вона лише смертний янгол. Та навіть якби була безсмертна і полетіла у вітальню на крилах херувима, то однаково не могла мати ще більш вірне серце, не могла ще палкіше бажати за будь-яку ціну врятувати батька.

Джон Болд не бачив Елеонору відтоді, як вона образила його тоді на подвір'ї собору. З того часу хлопець усього себе присвятив справі проти її батька і вже досяг деяких результатів. Джон Болд часто думав про Елеонору й обертав у голові сотні планів, як би то показати їй безкорисливість свого кохання. Він писав їй і благав не дозволяти його громадському обов'язку змінювати її думку про нього. Болд писав містеру Гардінгу і пояснював свої погляди, нахабно заявляв про свої плани на дочку наглядача, запевняючи, що несприятливі обставини не мають перекреслити їхню давню дружбу чи ще тісніші узи. Він би став навколішки перед своєю коханою, він би почекав, поки батько втратить дім і прибуток, і аж тоді одружився би з нею, він би облишив цю справу і втік до Австралії, взявши Елеонору із собою, залишивши «Юпітер» і містера Фінні розгрібати все самотужки. Інколи, прокидаючись вранці від збудження і нетерплячки, Болд був ладен винести собі мозок і покласти край всім клопотам… але така думка зазвичай була наслідком хіба що необачної вечері в товаристві Тома Тауерса.

Якою чарівною Елеонора явилася перед ним, коли повільно увійшла в кімнату! Недарма вона трохи заморочилася. Попри зневажливі слова сестри, дружини архідиякона, про її вроду, якщо подивитися на Елеонору правильно, то вона мала дуже вродливий вигляд. У неї ви не побачите байдужого виразу обличчя, яким красуються мармурові бюсти, — тільки чітко викарбувані риси, досконалі в кожній лінії, що відповідають усім правилам симетрії й однаково ваблять незнайомця і приятеля, залишаючись незмінними, поки їх не вдарить хвороба чи вік. Елеонора не сяяла блискучою красою, не мала тієї перламутрової білизни і яскравого рум'янцю. Вона не була наділена тими пишними рисами, що відразу приковують до себе увагу, спонукають до роздумів, а потім розчаровують холодом своїх чар. Ви запросто могли б розминутися з Елеонорою Гардінг на вулиці, але не змогли б провести з нею вечір і не закохатися.

Ніколи раніше Елеонора не мала такого милого вигляду в очах свого коханого. Її обличчя, попри серйозність, було жваве, а повні, темні, блискучі очі яскріли тривожним завзяттям. Її рука тремтіла, коли вона взяла його за руку. Вона ледве вимовила його ім'я. Болд усім серцем хотів мати змогу реалізувати свій австралійський план, щоб разом з Елеонорою втекти якнайдалі і більше не чути про ту справу.

Розмову почав Болд. Розпитав її про здоров'я і почав розповідати, як погано йому в тому Лондоні і як добре в Барчестері. Повідомив, що надворі дуже жарко, і зажадав довідатися щось про містера Гардінга.

— Мій батько нездужає, — мовила Елеонора.

Джону Болду було прикро… дуже прикро. Він висловив сподівання, що не сталося нічого серйозного, і набув притаманного таким подіям урочистого виразу обличчя.

— Найдужче я хочу поговорити з вами про мого батька, містере Болде. Тому я сюди й прийшла. Тато дуже нещасний, справді нещасний через цю справу богадільні. Ви б його пожаліли, містере Болде, якби бачили, як скрушно йому зараз.

— Ох, міс Гардінг!

— Ви б справді пожаліли… будь-хто пожалів би його, але друг, давній друг, як ви… ви б справді пожаліли. Батько геть перемінився. Його бадьорість геть зникла разом із милою вдачею і добродушною веселою натурою. Ви б його не впізнали, якби побачили, містере Болде, — ось як сильно він перемінився. І… і… якщо так триватиме і надалі, він помре. — Тут Елеонора взялася за носовичок, і так само зробили її слухачі, але вона зібрала всю свою відвагу в кулак і продовжила оповідь: — У нього розіб'ється серце, він помре. Я певна, містере Болде, що то не ви написали всю ту гидоту в газеті…

Джон Болд заходився жваво заперечувати, але серце краялося від розуміння тісного союзництва з Томом Тауерсом.

— Ні, я певна, що то не ви. Тато й сам навіть на мить на вас би не подумав. Ви б не вчинили так жорстоко… але та стаття ледве не вбила його. Тато не може зносити думок, що люди думають про нього таким чином і що кожен почув про нього таке… його обізвали зажерливим і нечесним, а ще кажуть, що він грабує старців і гребе гроші богадільні просто так.

— Я ніколи такого не казав, міс Гардінг. Я…

— Ні, — перебила його Елеонора, осідлавши бурхливу хвилю власного красномовства, — я не сумніваюся, що ви такого не робили, але так кажуть люди, і якщо так триватиме й надалі, якщо таке й надалі писатимуть, це вб'є тата. Ох! Містере Болде, якби ж ви знали, в якому він зараз стані! Зараз татові байдуже до грошей.

Обоє слухачів, брат і сестра, погодилися і виголосили, що вони не знають нікого серед живих, хто був би менш залежний від брудної наживи, як наглядач.

— Ох, це так люб'язно з вашого боку, Мері, і з вашого, містере Болде. Я б не пережила, якби на тата посипався несправедливий осуд. Ви знаєте, що він би пішов із богадільні, тільки не може. Архідиякон каже, що це боягузтво і що наглядач не може покинути свою посаду і цим завдати шкоди церкві. Хай там як, тато цього не зробить. Він би вже завтра відмовився від посади, виїхав би із резиденції і зрікся б прибутку, якби архідиякон…

Елеонора хотіла сказати «дозволив», але затнулася, щоб не загрожувати гідності свого батька. Протяжно зітхнувши, дівчина додала:

— Ох, якби ж він міг.

— Жоден з тих, хто знає містера Гардінга особисто, навіть би не подумав звинуватити його, — відповів Болд.

— Але він мусить зносити це покарання, він страждає. І за що? Що такого він учинив? Чим тато заслужив на такі гоніння? Він, той, хто й думки лихої за все життя не мав, хто і слова лихого нікому не сказав! — Тут вона розридалася і запальне схлипування перебило її ж промову.

Болд уже вп'яте чи вшосте заявив, що ані він сам, ані жоден з його приятелів не звинувачують містера Гардінга особисто.

— Тоді чому на нього завели справу? — крізь сльози випалила Елеонора, забувши, що в цій прохальній промові до Джона Болда мала на меті виявити найбільшу скромність. — Чому лише його піддають нарузі і ганьбі? За що робити його таким нещасним? Ох! Містере Болде… — тут вона повернулася до нього так, наче просто зараз збиралася приступити до колінкування… — ох, містере Болде, навіщо ви все це затіяли? Ви, той, кого ми всі так сильно-сильно цінували!

Якщо чесно, то зараз Болд отримував свою кару реформатора, бо такому становищу не позаздрив би жоден. Хлопець міг лише відгороджуватися банальними виправданнями про громадський обов'язок, про які тут навіть згадувати не варто, і вкотре повторювати хвалебні слова в бік містера Гардінга. Становище його було кепське: якби від імені містера Гардінга до нього звертався якийсь джентльмен, Болд, звісно, міг би відмовитися від подальшого обговорення, та як він може вчинити так з цією красунею, з донькою чоловіка, якого сам скривдив, зі своєю коханою?

Елеонора тим часом опанувала себе і знову взялася за своє.

— Містере Болде, я прийшла сюди прохати вас облишити цю справу. — Болд підвівся з крісла. Вигляд хлопець мав вельми страдницький. — Прохати вас облишити її, прохати пожаліти мого батька, відчепитися від мого батька, відчепитися від його життя і його клопотів, бо якщо так триватиме і надалі, комусь точно доведеться поплатитись. Я знаю, що прошу забагато, що не маю права просити бодай щось, але я вважаю, що ви дослухаєтеся до мене, як дослухалися би до батька. Ох, містере Болде, благаю, благаю, зробіть це для нас. Благаю, не доводьте до згуби того, хто так палко вас любив.

Елеонора не впала навколішки, але пішла з Болдом, який підвівся з крісла, і своїми ніжними долонями благально взяла його за руку. Ах! Яким би винятково цінним був цей дотик у будь-яку іншу мить! Та зараз Болд був збентежений, ошелешений, сторопілий. І що він може відповісти цій любій прохачці? Як пояснити, що справа вже вийшла з-під його контролю? Як сказати, що не може придушити бурю, яку сам і розбурхав?

— Звісно, звісно, Джоне, ти ж не відмовиш їй, — заговорила сестра.

— Я ладен душу віддати, аби лиш прислужитися їй.

— Ох, містере Болде, не кажіть такого. Я не прошу нічого для себе. А те, чого я прошу для батька, жодним чином вам не зашкодить.

— Я ладен душу віддати, аби лише прислужитися їй, — знову звернувся Болд до сестри. — Все, що я маю, належить їй, якщо вона захоче прийняти це: мій дім, моє серце, весь я. Всі надії мого серця зібрані в ній. Її усмішка миліша від самого сонця, а коли я бачу її в такій скорботі, як зараз, кожен нерв у моєму тілі мучиться. Ніхто не може кохати так, як кохаю її я.

— Ні-ні-ні, — випалила Елеонора, — про кохання не може бути й мови. Чи зможете ви захистити мого батька від того зла, яке самі накликали на нього?

— Ох, Елеоноро, зроблю все можливе, тільки дозвольте сказати, як сильно я вас кохаю!

— Ні-ні-ні! — ледве не заверещала вона. — Не годиться так, містере Болде. Чи можете ви… чи можете… чи можете облишити мого батька і дати йому спокійно вмерти в його тихому домі? — Елеонора, не відпускаючи з рук його долоню, пішла з ним до дверей. — Я не піду, поки ви не пообіцяєте. Я вішатимуся на вас посеред вулиці, я буду падати перед вами навколішки у всіх на очах. Пообіцяйте мені, пообіцяйте мені, пообіцяйте… — Вона вперто вчепилася в Болда і з істеричним запалом вкотре повторила свою вимогу.

— Поговори з нею, Джоне, дай їй відповідь, — мовила Мері, вражена запальною поведінкою Елеонори. — Ти не можеш бути настільки безсердечним, щоб відмовити їй.

— Пообіцяйте, пообіцяйте, — не вгавала Елеонора. — Скажіть, що батько в безпеці — одного слова вистачить. Я ж знаю, що ви людина щира. Скажіть тільки слово, і я дам вам спокій.

Елеонора досі тримала Болда за руку й палко вдивлялася в його обличчя. Волосся її було скуйовджене, а очі налилися кров'ю. Зараз вона не думала про себе, не переймалася своєю зовнішністю. І все ж Болду здавалося, що ніколи раніше він не бачив свою половинку такою милою. Хлопець не міг начудуватися із сили її вроди, не міг повірити, що насмілився закохатися в неї.

— Пообіцяйте, — мовила Елеонора. — Я не облишу вас, поки ви не пообіцяєте.

— Гаразд, — зрештою відповів він. — Зроблю все… що зможу, зроблю.

— Тоді хай благословить вас Всевишній на віки вічні!

Тут Елеонора впала навколішки і, притулившись лицем до ніг Мері, заридала і захлипала, як мале дитя. Дівчині не забракло сили сповнити поставлене перед собою завдання, але зараз та сила вже майже згасла.

Згодом Елеонора трохи оговталася і вже підвелася йти, і так би й пішла, якби Болд не дав зрозуміти, що мусить пояснити міру своїх повноважень щодо завершення заведеної проти містера Гардінга справи. Якби Болд говорив про щось інше, Елеонора вже розчинилася б, та зараз мусила вислухати його. Ось тут і виявилася небезпека її становища. Поки Елеонора відігравала важливу роль, поки в мольбах чіплялася до Болда, їй було доволі просто відхилити його освідчення в коханні і відігнати від себе його ласкаві слова. Але зараз… зараз, коли він поступився і завів спокійну розмову про добробут її батька, втілити таке було доволі складно. Тоді її виручила Мері Болд, та зараз сестра стала на бік брата. Мері майже нічого не казала, та кожне її слово завдавало влучного й смертоносного удару. Перше, що вона зробила, — дала брату місце на дивані між собою та Елеонорою. Оскільки на диван легко могли вміститися троє, Елеонора не могла заперечити і не могла пересісти, щоби не виявити свою підозру. Та їй такий крок видався напрочуд нелюб'язним. Опісля Мері заговорила так, наче вони втрьох зв'язані якимись міцними узами, наче в майбутньому вони будуть мріяти разом, планувати разом, діяти разом. Елеонора не могла перечити, не могла виголосити ще одну промову, тому просто сказала:

— Мері, ми з містером Болдом чужі люди і завжди такими будемо!

Болд пояснив, що хоча справа проти богадільні почалася, безперечно, через нього, тепер у ній бере участь уже більше зацікавлених сторін, і деякі з них набагато впливовіші за нього. Однак що стосується вказівок адвокатам щодо подальших дій, а також оплати за їхні послуги, то тут усе залежить від нього. Тож Болд пообіцяв дати їм зрозуміти, що бажає облишити справу. За його словами, коли він відійде від справи, то більше не зможе чинити жодних активних кроків, але при цьому богадільню досі можуть побіжно згадати в «Юпітері». Болд пообіцяв скористатися своїми найкращими зв'язками, аби запобігти згадкам особистості містера Гардінга і додав, що того ж дня сам поїде до доктора Ґрентлі і повідомить його про зміну своїх намірів і поглядів, але для цього доведеться відкласти негайну поїздку в Лондон.

Це все було дуже приємно, і Елеонору справді овіяло якесь відчуття тріумфу від того, що їй вдалося досягти своєї мети в цій розмові. Але їй все-таки доведеться ще трохи пограти в Іфігенію. Якщо боги почули її молитви, виконали її прохання, то як вона зможе уникнути обіцяної жертви? Елеонора була не з тих, хто буде когось дурити, тож, як тільки випала слушна нагода, вона встала і пішла по капелюшок.

— Йдете так рано? — спитав Болд, який вже через пів години був ладен віддати сотню фунтів на те, що він уже в Лондоні, а вона досі в Барчестері.

— Ой, так! Я ваша боржниця. Тато оцінить вашу люб'язність. — Вона не до кінця розуміла батькові почуття. — Звісно, я мушу розповісти йому про це, а ще я передам, що ви будете мати розмову з архідияконом.

— І не дасте мені нагоди сказати щось від себе? — поцікавився Болд.

— Я принесу тобі капелюшок, Елеоноро, — мовила Мері, аби вийти з кімнати.

— Мері, Мері, — спинила її Елеонора, схопивши за сукню, — не йди, я сама візьму собі капелюшок.

Але Мері, та зрадниця, прожогом кинулася до дверей і не збиралася відступати. Бідолашна Іфігенія!

Болд зливою вилив на Елеонору всі любовні чуття свого пристрасного серця, присягаючи, як-то властиво чоловікам, всіма правдами і неправдами. Елеонора з не меншим запалом повторила своє «ні-ні-ні», яке ще недавно так добре подіяло, але зараз — та де там! — ці слова втратили свою силу. Ніколи більше Елеонора не буде такою запальною, бо її запал зневажений. Усі її «ні-ні-ні» наштовхнулися на категоричні аргументи, які виявилися сильнішими. Шлях до відступу відрізано з усіх боків. Вона була вимушена сказати, чи не буде її батько проти, чи сама немає неохоти (неохоти! Господи, допоможи цій бідолашній дівчині! Від цього слова вона ледве не кинулася йому в обійми) чи якогось особливого побажання (це вона твердо заперечила), і чи існує ймовірність того, що вона кохає його (Елеонора не могла заперечити таку ймовірність). Ось так всі її захисні мури впали, всі дівочі перешкоди розвіялися, вона капітулювала або радше відступила з воїнською честю, здалася, віддалася й підкорилась, але так і не опустилася до того, щоб визнати це.

Ось так вівтар на берегах сучасної Авліди згорів без своєї жертви.