Наглядач

Розділ 13. Рішення наглядача

Зустріч Елеонори з батьком не була така бурхлива, як та, що відбулася в попередньому розділі, але більш вдалою її навряд чи назвеш. Повернувшись від Болда, Елеонора виявила батька в якомусь дивному стані. Наглядач не горював і не мовчав, як того пам'ятного дня, коли зять вичитав йому лекцію про обов'язок перед саном. Не був він і по-звичному мовчазним. Коли Елеонора прийшла в богадільню, наглядач туди-сюди ходив по газону, тому вона скоро зауважила його хвилювання.

— Я їду в Лондон, люба, — мовив містер Гардінг, щойно побачивши доньку.

— У Лондон, тату?!

— Так, люба, у Лондон. Я владнаю цю справу. Є дещо, Елеоноро, чого я не витримаю.

— Ох, тату, що то таке? — спитала вона, проводячи батька за руку в будинок. — У мене для вас хороша звістка, але зараз мені вже страшно, чи я, бува, не спізнилася.

Перш ніж наглядач встиг розповісти доньці про причину свого раптового рішення чи показати їй згубну газету, що лежала на столі, Елеонора сказала, що справу закрито, що Болд доручив їй сповістити батька, що обвинувачення лишать напризволяще, що в нього більше нема причин горювати, що вся справа затихне так, наче її ніколи й не заводили. Елеонора не розповідала батькові про своє рішуче шаленство, з яким вона виборола цю поступку, і не згадувала про ціну, яку їй самій доведеться заплатити.

Наглядач не видавався вдоволеним цією новиною, тож, хоч Елеонора й не добивалася батькової вдячності й аж ніяк не бажала перебільшувати свої здобутки, їй було прикро бачити, з яким настроєм батько вислухав її новину.

— Містер Болд може діяти так, як вважає за потрібне, любове моя. Якщо містер Болд вважає, що помилився, він, звісно, може облишити свою справу, але для мене це вже нічого не змінить.

— Ох, тату! — скрикнула вона, мало не ридаючи від досади. — Я гадала, ви будете щасливі… я гадала, все буде добре.

— Містер Болд залучив у справу чудових людей… настільки чудових, що вони, певно, вже йому не підпорядковуються. Почитай це, люба.

Наглядач подав доньці свіжий випуск «Юпітера» і вказав на статтю, яку треба прочитати. Всю увагу доньки містер Гардінг прикував до трьох останніх шпальт, на яких зазвичай пишуть про державні справи. Стаття завдавала тяжких ударів по різних правопорушниках із сану духовенства, по родинах, які щороку отримували десятки тисяч фунтів просто так, по тих, хто, за словами зі статті, ніжилися у статках, яких не заробили і не успадкували, а просто вкрали в біднішого духовенства. Фігурували імена синів деяких єпископів і похресників архідияконів, славних людей, які зазнали ганьби в очах довколишніх через свої мерзенні грабунки. Викривши всіх цих левіафанів, стаття нарешті дісталася до містера Гардінга:

«Кілька тижнів тому ми згадували про випадок подібної, хоч і меншої за масштабами, несправедливості, коли наглядач Барчестерської богадільні привласнив доходи, більша частина яких мала бути спрямована на установу, в якій він працює. Ми не можемо пояснити, навіщо богадільні наглядач, так само як не можемо сказати, які такі особливі потреби мають дванадцять старців, що їм потрібні послуги окремого священника, адже для кожного з них є заброньоване місце в Барчестерському соборі. Та хай там як, хай би як не називав себе той джентльмен — наглядачем чи дяком, хай би як ревно він не виконував свої релігійні обов'язки перед тими дванадцятьма старцями, хай би як старанно не служив у соборі, ясно як день, що він не може отримувати ні краплі з доходів богадільні, за винятком тих, які засновник заповів йому особисто. Так само ясно, що засновник не бажав, щоби хтось ось так брав і привласнив собі три п'ятих дарованого ним майна.

Ця справа видається дрібною порівняно з десятками тисяч тих, з якими ми вже розбирались, адже дохід того наглядача становить якихось нещасних вісімсот фунтів на рік. Вісімсот фунтів на рік — це не таке вже й велике підвищення, і, наскільки нам відомо, наглядач може обходитися церкві набагато дорожче. Та якщо так, нехай церква гідно платить йому з власних коштів.

Зараз ми згадуємо про справу наглядача Барчестерської богадільні, бо розуміємо, що розпочатий судовий процес буде видаватися умам англіканської церкви вкрай огидним. Справу завели на наглядача містера Гардінга. Позов був поданий від імені старців, а зробив це джентльмен, який діє виключно на громадських засадах. Уже точаться суперечки, мовляв, містер Гардінг бере тільки те, що отримує як службовець богадільні, і що не несе відповідальності за визначення суми виплат за свою роботу. Така заява була б справедливою, якби мова йшла про плату для муляра на будові чи для хатньої робітниці, яка там прибирає. Та ми не заздримо священнику англіканської церкви, який дозволить комусь покласти такі аргументи собі на язик.

Якщо справа буде просуватися, ми переконані, що містера Гардінга викличуть на допит як свідка і попросять пояснити суть своєї посади, яку роботу він виконує, скільки коштів отримує і яким чином опинився на такій посаді. Ми не думаємо, що громадськість виявить до нього співчуття, яким можна було би згладити клопоти від такої перевірки».

Коли Елеонора читала статтю, її лице аж горіло від гніву, а коли вона дочитала її, то боялася навіть глянути на батька.

— Що ж, люба, — мовив наглядач, — що скажеш? Чи вартує посада наглядача такої ціни?

— Ох, тату! Таточку!

— Містер Болд це вже не перепише, люба. Містер Болд не заперечить, що цю статтю прочитає кожен духівник Оксфорду… ні, гірше — кожен джентльмен у нашій країні. — Наглядач почав туди-сюди ходити по кімнаті, а спустошена Елеонора мовчки проводжала його поглядом. — Скажу тобі ось що, люба, — продовжив містер Гардінг навдивовижу спокійним і вимушеним, незвичним для нього тоном, — містер Болд не заперечить правду в кожному слові цієї статті, що ти щойно прочитала… не зможу і я. — Елеонора витріщалася на нього так, немовби не розуміла його слів. — Не зможу і я, Елеоноро, і це — найгірше, принаймні так буде, якщо ми не знайдемо чим зарадити. З часу нашої розмови вчора ввечері я багато думав про все це. — Тут батько сів біля доньки і обійняв її за стан, як робив це раніше. — Я багато думав про слова архідиякона і про статтю в цій газеті. Я справді вважаю, що не маю права й надалі залишатися тут.

— Не маєте права бути наглядачем богадільні, тату?

— Не маю права бути наглядачем і отримувати вісімсот фунтів на рік. Не маю права бути наглядачем і жити в такому будинку. Не маю права марнувати розкіш, яку віддав благодійник. Містер Болд може робити що йому заманеться, та, сподіваюся, він не облишить справу через мене.

Бідолашна Елеонора! Як їй тяжко. Хіба заради цього вона приймала те складне рішення! Для цього вона забула про свою скромність і виголошувала тиради, як героїня трагедії! Можна працювати без надії на подяку і все-таки почуватися скривдженим, не отримавши її. Так було і з Елеонорою. Можна робити добрі справи безкорисливо, і все-таки відчувати невдоволення, коли тих справ ніхто не бачить. Ліва рука може розпоряджатися пожертвами потайки від правої, і все-таки ліва рука буде жаліти, що не отримала винагороду. Елеонора не мала ані найменшого бажання обтяжувати свого батька тягарем повинності, і все-таки вона сподівалася на втіху від того, що їй вдалося вивільнити його з тих мук. Тепер цим сподіванням остаточно прийшов край. Усе, що вона зробила, не принесло користі. Вона марно принижувалася перед Болдом. Їй було не під силу дати раду тому нещастю!

А ще Елеонора думала собі, як ніжно прошепоче батькові всі ті слова, що про неї мовив її коханий, як розповість, що не змогла відмовити йому. Вона сподівалася, що тоді батько люб'язно поцілує, стисне її в міцних обіймах і благословить закоханих. Та де там! Тепер вона не може нічого розповісти. Коли мова заходила про містера Болда, батько відсторонювався так, немов його думки, слова і вчинки не мали жодного значення. Любий читачу, ви колись почувалися приниженим? Чи траплялося з вами таке, що коли замислювалися про свою роль, раптом виявляли власну нікчемність? Ось як зараз почувалась Елеонора.

— Не варто продовжувати судовий процес від мого імені, — провадив далі наглядач. — Хай до якої правди дійде справа, вона не буде правдивою. Автор цієї статті має рацію, коли каже, що такий процес видається чесній людині обурливим. Я поїду в Лондон, люба, і сам зустрінуся з цими адвокатами, і якщо мені не знайдуть кращого виправдання, ми з богадільнею розлучимося.

— А як же архідиякон, тату?

— Тут я нічого не вдію, люба. Є речі, які чоловік не здатен терпіти. Я не можу витерпіти це, — тут він поклав руку на газету.

— Архідиякон поїде з вами?

Якщо чесно, містер Гардінг уже постановив собі випередити архідиякона. Наглядач знав, що не може й кроку ступити, не повідомивши свого зятя, тому вирішив відправити у Пламстедську резиденцію записку з детальним описом своїх планів, але так, щоб посланець вирушив із Барчестера не раніше, ніж сам наглядач вирушить у Лондон. Отже, він випередить архідиякона на день, бо той, без сумніву, вирушить слідом. Якщо пощастить, того дня має вистачити, щоби владнати справу. Містер Гардінг може пояснити серу Абрагаму, що він як наглядач більше не збирається захищатися. Він може офіційно подати своєму другу єпископу заяву на відставку і зробити все публічно, так щоб навіть архідиякон не зміг перешкодити. Містер Гардінг занадто добре знав сильні й слабкі сторони архідиякона, аби гадати, що такий трюк вдасться провернути тоді, коли вони прибудуть у Лондон одночасно. Якби архідиякон завчасно дізнався, що містер Гардінг запланував поїздку до Лондона, наглядач нізащо не зміг би її здійснити.

— Ні, гадаю, ні. Гадаю, мені треба виїхати раніше за архідиякона. Вирушу завтра вдосвіта.

— Так буде найкраще, тату, — мовила Елеонора, високо оцінивши батькові хитрощі.

— Саме так, любове моя. Річ у тім, що я затіяв це лише для того, щоби… щоби архідиякон не встиг втрутитися. В його словах є багато правди. Архідиякон дуже добре вміє сперечатись, а я не завжди можу йому відповісти. Але, як-то кажуть, Неллі: «Ніхто не знає, де черевики натирають, крім того, хто в них ходить!». Архідиякон каже, що мені бракує моральної відваги, сили волі й витримки, і все це правда. Але я певен, що залишатися тут мені не можна, якщо не знайду кращого виправдання, ніж оці словесні виверти. Тож, Неллі, доведеться нам покинути цю чарівну місцину.

Обличчя Елеонори аж засяяло, коли вона заходилася переконувати батька у щирості своєї згоди.

— Справді, любове моя, — знову розслаблено і доволі радісно мовив наглядач. — Яка нам користь з цього будинку чи з усіх грошей, якщо про нас лихословлять?

— Ох, тату, я так тішуся!

— Золота моя дитино! Спершу, Неллі, мені було болісно думати про те, що ти втратиш свою чарівну вітальню, своїх поні і свій садок. Садок — найбільша втрата з усіх. Але у Кребтрі теж є садок, дуже гарненький садок.

Кребтрі-Парва — так називали невеличку резиденцію, в якій містер Гардінг мешкав ще тоді, коли служив молодшим каноніком. Вона й досі належала йому. Там тоді ще канонік заробляв якихось вісімдесят фунтів на рік. Там був невеличкий будинок і пай землі, якими зараз розпоряджався вікарій містера Гардінга. Доживати віку містер Гардінг планував саме в Кребтрі. Однак ту парафію не варто плутати з іншою резиденцією — Кребстрі-Канонікорум. Кребстрі-Канонікорум — прекрасна місцина. Там є тільки дві сотні парафіян, чотириста акрів землі і великі та малі десятини, які всі належать настоятелю, який заробляє там чотириста фунтів на рік. Кребстрі-Канонікорумом розпоряджається диякон і капітул, і зараз він належить преподобному отцю доктору Весі Стенгоупу, який також обіймає посаду пребендарія Ґусеґорджу в Барчестерському капітулі і керує об'єднаною парафією Ейдердауна та Стоґпінґума або ж, як правильніше писати, Сток Пінквіума. Це той самий доктор Весі Стенгоуп, чию гостинну віллу на березі озера Комо так добре знають еліти англійських мандрівників і який володіє унікальною, як вважають, колекцією ломбардських метеликів.

— Так, — замислено мовив наглядач. — У Кребтрі є дуже гарний садок. Але мені буде прикро докучати бідолашному Сміту.

Сміт — то вікарій, який служив священником у Кребтрі і на дохід від тієї служби утримував дружину й пів дюжини дітей.

Елеонора запевнила батька, що, як їй здається, вона не буде жаліти ні за будинком, ні за поні. Вона тішилася лише тим, що він поїде… поїде туди, де більше не буде цього жахливого галасу.

— Але музику ми заберемо із собою, люба.

Ось так вони почали планувати своє майбутнє щастя і міркувати над тим, як влаштувати все без втручання з боку архідиякона. Батько з донькою знову довірились одне одному. Потім наглядач подякував Елеонорі за її вчинок, а Елеонора, притулившись до батькового плеча, таки знайшла нагоду розкрити йому свою таємницю. Батько благословив дитину і сказав, що її коханий — чесний, добрий, люб'язний і порядний чоловік, який шукав собі хорошу дружину, щоби та настановила його на правильний шлях.

— Джон Болд, любове моя, — підсумував наглядач, — чоловік, якому я можу сміливо довірити свій скарб.

— Але що на це скаже доктор Ґрентлі?

— Тут, люба, я вже нічим не зараджу. До того часу ми вже будемо у Кребтрі.

Елеонора побігла нагору і заходилася ладнати батьковий одяг у подорож. Наглядач пішов у садок, щоби назавжди розпрощатися з кожним деревом, кущем і тінистим закутком, які так добре запізнав за цей час.