Наглядач

Розділ 12. Містер Болд відвідує Пламстед

Я не можу сказати, справдилося чи не справдилося неприємне передбачення певних леді з початку попереднього розділу. Та коли Елеонора повернулася додому повідомити батьку про новини, то справді почувалася збитою з пантелику. Так, вона здобула перемогу, так, добилася свого, так, вона радіє результату, і все ж не почувається тріумфаторкою. Відтепер усе піде гладко. Елеонора взагалі не відчувала тяги до школи роману Лідії і жодним чином не ображалася на коханого за те, що той явився до її дверей під ім'ям Абсолюта, а не витягнув її через вікно під ім'ям Беверлі, і все ж її не покидало відчуття, що її обдурили, тож вона не могла думати про Мері Болд із сестринською чуйністю.

— А я думала, що Мері можна довіряти, — раз у раз повторювала вона сама до себе. — Ох, а вона посміла тримати мене в кімнаті, коли я намагалася вийти звідти.

Утім, Елеонорі здавалося, що гру вже скінчено і що їй більше немає що роботи, окрім як поповнити заготований для батька запас новин звісткою, що вона прийняла кохання Джона Болда.

Ми, однак, зараз облишимо Елеонору наодинці й разом із Джоном Болдом вирушимо до Пламстедської резиденції і лише зазначимо, що по прибутті додому Елеонора зрозуміє, що не все так гладко, як вона сподівалася. До них прибули два посланці — один до батька, один до архідиякона — кожен з яких став перепоною для спокійного розв'язання всіх її клопотів. Один прибув від імені редакції «Юпітера», а другий приніс ще одну відповідь від сера Абрагама Гепгазерда.

Джон Болд сів на коня і вирушив до Пламстедської резиденції. Їхав не жваво, не мчав щодуху, як-то роблять чоловіки, вдоволені своїми намірами, а повільно, скромно, вдумливо з якимось відчуттям страху перед прийдешньою розмовою. Раз у раз Болд думкою вертався до події, яка вже скінчилася, потішав себе згадкою про мовчання, що сповіщає про згоду, і радів, як щасливий закоханий хлопець. Та навіть це відчуття не обходилося без тіні докорів. Чи не виявив він свою дитячу слабкість, коли через сльози красуні поступився своїм твердим рішенням, прийнятим після довгих годин роздумів? І як тепер зустрітися зі своїм адвокатом? Як тепер відступити від справи, коли всі знають, що саме Болд за неї взявся? От тобі й маєш! І що тепер сказати Тому Тауерсу? У цих болісних роздумах Болд доїхав до вартівні резиденції архідиякона і вперше в житті опинився на священній території.

Усі діти архідиякона були на схилі неподалік дороги, коли Болд під'їжджав до парадних дверей. Там вони вели якісь вельми важливі дебати щодо справ Пламстедської резиденції, так що не встигли двері вартівні зачинитись, а хлопчачі голоси вже долинали до Болда.

Флоринда і Ґрізель, злякавшись побачити сумнозвісного ворога своєї родини, втекли одразу, як уздріли вершника, і, нажахані, кинулися в обійми матері. Ці ніжні гілочки не зносять тієї кривди, не зможуть подібно до поборників церкви взяти зброю і стати супроти ворога — не для них ця справа. Та хлопці стояли на своєму, наче герої, і заходилися нахабно вимагати в непроханого гостя сповістити мету свого візиту.

— Бажаєте з кимось тут побачитися, сер? — вороже мовив Генрі, кинувши на Болда зухвалий погляд, який чітко давав зрозуміти, що такому гостю тут зовсім не раді. На цих словах він вільно розмахував садовою лійкою, тримаючи її за шийку, ладен зацідити нею по голові.

— Генрі, — повільно мовив Чарльз-Джеймс із почуттям гідності у вимові, — містер Болд не приїхав би, якби не хотів з кимось тут побачитися. Якщо в містера Болда є поважна причина з кимось тут побачитися, то він, звісно, може проїхати.

Семюель же легким кроком підступив до коня і запропонував свої послуги:

— Ох, містере Болде, я певен, що тато буде радий вас бачити. Гадаю, ви саме його хочете побачити. Притримати вам коня? Ну що за чарівний у вас кінь! — тут він повернувся і кумедно підморгнув братам. — Сьогодні татові прийшла чудова звістка про богадільню. Ми не сумніваємося, що й ви будете раді її почути, бо ж ви щирий друг дідуся Гардінга і щиро кохаєте тітку Неллі!

— Як справи, хлопці? — поцікавився Болд, злазячи з коня. — Хочу побачитися з вашим батьком, якщо він вдома.

— Хлопці! — розвернувшись, мовив Генрі до братів, але так, щоб і Болд почув. — Справді, хлопці! Якщо ми хлопці, тоді як він називає себе?

Чарльз-Джеймс не удостоїв Болда більше ні словом, а лише вельми акуратно підняв капелюх і залишив гостя під відповідальність наймолодшого брата.

Семюель стояв біля Болда, поки не прийшов служник. Він балакав і гладив коня, але щойно Болд зник за парадними дверима, Семюель штрикнув коневі лозину під хвіст, щоби той копнув ногою.

Невдовзі реформатор опинився тет-а-тет з архідияконом у тому самому кабінеті, у святая святих резиденції, з якою ми вже ознайомилися. Коли Болд увійшов, почув чітке клацання замка, але аж ніяк тому не здивувався. Преподобний отець ховав від очей богохульника свою крайню добре відому проповідь, бо хоча архідиякон рідко проповідував, та проповіді його були знамениті. Болд тоді подумав, що жодна інша кімната не згодилася б ліпше за кабінет високого сановника. Кожна стіна була заставлена теологічною літературою, на кожній книжковій полиці дрібними золотими літерами були написані імена великих богословів, чиї праці були складені внизу. Там можна було побачити цінні роботи обраних слуг церкви, починаючи від перших отців у хронологічному порядку, закінчуючи останнім памфлетом проти висвячення в сан доктора Гампдена. Над працями стояли погруддя найвеличніших серед великих: Золотоустого, святого Августина, Томаса Бекета, кардинала Волсі, архієпископа Лауда та доктора Філпоттса.

Всяка річ, яка могла би зробити кабінет приємнішим для ока і принести розраду на змучену голову, теж там була. Крісла зроблені так, щоб розслабляти кожну кінцівку і м'яз. Столи для читання і письма пасували будь-якій поставі. Світильники і свічки примудрялися кидати світло туди, куди треба. Стос газет давав кілька приємних хвилин, які можна було викроїти з робочого дня. З вікна відкривався краєвид прямо на оброслу чагарником алею, що простягалася широким зеленим пасмом від резиденції до церкви, а на її краю було добре видно стару рудувато-брунатну вежу з усіма її строкатими шпилями і парапетами. Дуже мало парафіяльних церков в Англії перебувають у кращому стані чи бодай вартують підтримки такого стану. Та все ж збудована вона так собі: сама споруда низька — така низька, що майже плоский свинцевий дах було б видно з церковного подвір'я, якби не різьблений парапет довкола. Збудована вона у формі хреста, але трансепти не рівні — один більший від другого. Вежа зависока відносно церкви. Та колір тієї споруди підібраний ідеально — насичений жовто-сірий, який ви не побачите ніде інде, окрім півдня і заходу Англії, завдяки якому так легко вирізнити старі споруди тюдорського архітектурного стилю. Мурування теж чарівне. Біфорїї й ажурна кам'яна кладка в готичній обробці настільки пишні, наскільки дозволяє уява. І хоча з одного вигляду на таку споруду зрозуміло, що старі священники, які її зводили, зробили це неправильно, неможливо забажати, щоби на її місці стояло щось інше.

Коли Болда провели в кабінет і там він зустрів його господаря, що стояв спиною до каміна і був готовий прийняти гостя, хлопець не міг не зауважити відвертого тріумфального виразу на тому чолі, так само як і повних, товстих губ, що цього разу видавалися ще більш набундюченими від успіху.

— Що ж, містере Болде, чим можу допомогти? Можете бути певні, що буду дуже радий прислужитися такому великому другові мого тестя.

— Маю надію, ви не будете сердитися на мій прихід, докторе Ґрентлі.

— Аякже, аякже. Можу запевнити вас, що містер Болд не має ні за що вибачатися. Тільки дайте знати, чим можу прислужитися йому.

Доктор Ґрентлі сам стояв і не пропонував Болду присісти, тому хлопцю довелося виголосити свою оповідь стоячи, спершись на стіл, не випускаючи капелюх з рук. І все ж Болд зміг розповісти її, а оскільки архідиякон не перебивав і жодним словом не підганяв гостя, Болд скоро підійшов до завершення оповіді.

— Отже, містере Болде, гадаю, з цього я мав би зрозуміти, що ви бажаєте облишити ці нападки на містера Гардінга.

— Ох, докторе Ґрентлі, не було ніяких нападок, можу запевнити вас, що…

— Ну-ну, ми ж не будемо сваритися через слова. Я назвав це нападками, бо так би сказав кожен, хто почув би про намагання відібрати в чоловіка дохід до останнього шилінга. Але якщо вам це не до вподоби, то хай це будуть не нападки. Отже, ви бажаєте облишити цю… цю маленьку партію в нарди, у яку самі загралися.

— Я бажаю покласти край юридичній тяганині, яку почав.

— Зрозуміло. Вам самим вона набридла. Гаразд, не можу сказати, що я здивований. Братися за справу, в якій нічого не здобудеш, але втратиш усе — річ неприємна.

Обличчя Болда вкрилося густим рум'янцем.

— Ви неправильно зрозуміли мої мотиви, — перебив він, — та це не має значення. Я прийшов сюди не для того, щоби тлумачити вам свої мотиви, а просто щоб повідомити факт. Вдалого вам дня, докторе Ґрентлі.

— Одну хвилинку… одну хвилинку. Не те щоб я віддавав належне вашим особистим забаганкам, що спонукали вас прийти до мене, та наважуся сказати, що тут я помиляюсь, а ваша оцінка більш слушна за мою. Та оскільки ви зробили мені таку честь, оскільки, так уже склалося, змусили мене вести розмови щодо справи, яку краще було б доручити нашим адвокатам, дозвольте попросити вас вислухати мою відповідь на ваше повідомлення.

— Я нікуди не кваплюся, докторе Ґрентлі.

— А я кваплюся, містере Болде. Мені зараз не час байдики бити, а тому, якщо ваша ласка, перейдім одразу до суті. Ви збираєтесь облишити цю справу?

Тут архідиякон замовк, щоби почути відповідь.

— Так, докторе Ґрентлі, збираюся.

— Через вас преса приписала імені джентльмена, який був найближчим другом вашого батька, ганьбу і безчестя. Ви самі на позір виголошували, що як чесний чоловік ви зобов'язані перед громадою захистити тих старих дурнів із богадільні, котрим ви своїми ж руками замилили очі. А тепер ви зрозуміли, що ця гра не вартує таких жертв, тож вирішили покласти їй край. Мудре рішення, містере Болде, але прикро, що ви так довго йшли до нього. А ви не думали, що ми вже не захочемо завершувати її? Не думали, що ми забажаємо покарати вас за завдану нам кривду? Чи знаєте ви, сер, що ми пішли на величезні витрати, аби протистояти цій вашій несправедливій затії?

Обличчя Болда горіло лютим рум'янцем, хлопець міцно стиснув капелюх у руках, але так нічого й не відповів.

— Ми вирішили вдатися до найкращої консультації, яку тільки можна дозволити собі за гроші. Чи знаєте ви, сер, якою ціною нам можуть обійтися послуги генерального адвоката?

— Гадки не маю, докторе Ґрентлі.

— А я й не наважуся вам казати, сер. Коли ви безглуздо доручили цю справу своєму товаришу містеру Фінні, котрий, певно, візьме небагато — шість шилінгів і вісім пенсів і тринадцять шилінгів і чотири пенси — ви не думали, яким коштом обійдуться муки, яку така тяганина спричинить іншим. Чи знаєте ви, сер, що тепер нам треба компенсувати ці нищівні кошти з вашої кишені?

— Якщо адвокат містера Гардінга захоче висувати подібні вимоги, хай звертається до мого адвоката.

— «Адвокат містера Гардінга і мій адвокат!» Ви прийшли сюди посилати мене до адвокатів? Ти ба, могли б зберегти честь у цьому своєму візиті! А зараз, сер, скажу вам свою думку: на мою думку, ми не повинні дозволити вам забрати цю справу із судів.

— Робіть, як забажаєте, докторе Ґрентлі. Вдалого вам дня.

— Вислухайте мене, сер, — не вгавав архідиякон. — У мене на руках є відповідь сера Абрагама Гепгазерда щодо цієї справи. Гадаю, ви вже чули про неї. Гадаю, вона якось спричинилася до вашого сьогоднішнього візиту.

— Не знаю нічого ні про сера Абрагама Гепгазерда, ні про його відповідь.

— Хай буде так. Ось його відповідь. Він чітко заявляє, що в цій справі у вас немає на що спертися на жодному етапі. Містер Гардінг у безпеці в богадільні, як я у своїй резиденції. Ніхто ще не вдавався до більш даремної спроби погубити опонента, ніж ви проти містера Гардінга. Ось, — тут архідиякон ляснув аркушем об стіл, — ось ця відповідь від першого правника в країні. І в таких обставинах ви сподіваєтеся, що я схилю перед вами голову за таку люб'язну пропозицію відпустити містера Гардінга з ваших задушливих тенет! Сер, ваші тенета недостатньо міцні, щоби втримати його. Сер, ваші тенета розпадаються на шматки, і ви це зрозуміли задовго до того, як я вам про це сказав. А зараз, сер, бажаю вам вдалого дня. Мусимо розкланятися, бо я маю справи.

Болду перехоплювало подих від нападу гніву. Хлопець дав архідиякону завершити свою тираду, бо не міг підібрати слів, щоб перебити його. Та тепер, після такої зневаги і наруги, він не міг вийти з кабінету без відповіді.

— Докторе Ґрентлі, — почав було Болд.

— Мені вже немає що казати і слухати, — відповів архідиякон. — Буду мати за честь покликати по вашого коня. — Тут він задзеленчав у дзвоник.

— Докторе Ґрентлі, я прийшов до вас з найтеплішими, найлюб'язнішими побажаннями…

— О так, звісно, ніхто й не сумнівається.

— З найлюб'язнішими побажаннями… але ваш прийом вельми обурює мене.

— Аякже, обурює. Я ж не хотів бути свідком згуби власного тестя. Це мене теж обурило!

— Прийде час, докторе Ґрентлі, і ви зрозумієте, чому я прийшов до вас сьогодні.

— Не сумніваюся, не сумніваюся. Кінь містера Болда вже тут? Гаразд, відчиніть парадний вхід. Вдалого дня, містере Болде.

Архідиякон подався до вітальні і зачинив за собою двері, щоби Джон Болд не міг більше й слова йому сказати.

Коли Болд, який тоді почувався як пес, якого щойно виперли із кухні, заліз на коня, його знову привітав малий Семмі.

— Бувайте, містере Болде. Сподіваюся, будемо мати приємну нагоду невдовзі побачити вас знову. Я певен, що тато завжди буде радий вітати вас.

То була найприкріша мить у житті Джона Болда. Не заспокоювала навіть згадка про вдале освідчення в коханні Елеонорі. Та ж ні, коли він думав про Елеонору, відчував, що саме те кохання звело його на такий шлях. Саме через неї хлопець зазнав такої наруги і навіть не зміг відповісти! Саме заради цієї дівчини він пішов на такі жертви, та однаково його мотиви були витлумачені хибно! Через неї він припустився цієї жахливої помилки і поїхав до архідиякона! Болд вп'явся зубами в батіжок, так що прокусив його до самого рога, з якого той був зроблений. Хлопець сердито вдарив бідолашну тварину, а потім ще удвічі дужче розсердився на самого себе за такий даремний гнів. Його повністю переграли, показово здолали! А що йому залишалося? Болд не міг продовжувати справу, коли вже пообіцяв облишити її, і помститися в ній він теж не міг. Саме на такий крок ворог старанно підганяв його!

Болд кинув віжки служнику, який прийшов забрати коня, а сам рвучко подався нагору у вітальню, де на нього чекала сестра Мері.

— Якщо диявол існує, — мовив хлопець, — справжній диявол, що живе на землі, то це доктор Ґрентлі.

Болд не зволив переповідати сестрі про те, що сталося, а просто схопив свій капелюх, подався надвір і, не мовивши ані слова, поїхав у Лондон.