Наглядач

Розділ 15. Том Тауерс, доктор Антикант і містер Сентимент

— О, Болде! Як справи? Ти що, не снідав?

— Ой, та снідав, кілька годин тому. А ти як?

Коли один ескімос зустрічає іншого, чи заведено в цих двох одразу розпитувати один одного про здоров'я? Невже кожен із нас разом з людською природою успадкував ще й це люб'язне запитання? Чи траплялося бодай з одним читачем цієї оповіді так, щоб при зустрічі з другом чи знайомим він не ставив цього запитання? А відповідь на нього бодай хтось взагалі слухає? Буває так, що надміру ґречний допитувач аж надто зацікавиться цією справою і сам відповість на своє запитання, мовляв, якби глянув на тебе, то й не питав би. Цим він хоче провістити, що ти і є абсолютним втіленням здоров'я. Та до такої когорти людей можна віднести лиш тих, хто заздалегідь думає про дрібні наслідки.

— Ти часом не зайнятий? — поцікавився Болд.

— Так, трохи… хоча ні, не зайнятий. Якщо можу дозволити собі вільну годинку на день, то хай це буде вона.

— Я хотів спитати, чи можеш зробити мені послугу в одній справі?

Із тону свого друга Тауерс одразу зрозумів, що справа якось стосується газети. Він усміхнувся і кивнув, але нічого не пообіцяв.

— Ти ж знаєш про ту справу, за яку я взявся.

Том Тауерс дав зрозуміти, що йому відомо про справи в богадільні.

— Що ж, я облишив її.

Том Тауерс ледве помітно повів бровою, сховав руки до кишені штанів і чекав, поки друг продовжить.

— Так, я спекався її. Не варто було турбувати тебе через ту справу, але річ у тім, що поведінка містера Гардінга… містер Гардінг це…

— Ах, так, ти про головного тієї богадільні, який гребе гроші і нічого не робить, — перебив його Том Тауерс.

— Що він там робить, мені невідомо, але його поведінка у справі була така бездоганна, така неегоїстична, така відкрита, що я не можу продовжувати її і далі занапащати чоловіка. — На цих словах серце Болда згадало про Елеонору. І все ж у нього самого складалося враження, що ці слова не такі вже й брехливі. — Гадаю, поки посада наглядача не звільниться, не треба нічого робити.

— І чекати, поки вільне місце на посаду знову закриють до того, як бодай хтось про неї почує. Тоді все продовжиться. Законні права призначеного на посаду священника — історія давня. Священника обдарували правами, і місцеві бідняки, якби знали, як це робиться, отримали б своє по праву. Хіба не в цьому полягає суть тієї справи?

Болд не міг заперечити, але подумав собі, що в тій справі треба було спершу добряче все вивідати, щоби зрештою мати змогу справді зробити добро. Прикро, що хлопець не думав про це перед тим, як заліз у пащу лева в подобі адвоката.

— Боюся, ця справа добряче вдарить по твоїй кишені, — припустив Тауерс.

— Кілька сотень… може, триста. Тут уже нічим не зараджу, і я готовий до цього.

— По-філософськи. Мені доволі потішно слухати, як чоловік так байдуже говорить про свої сотні фунтів. Але мені й прикро, що ти лишаєш цю справу. Людина, яка береться за таку справу і не доводить її до кінця, робить гірше сама собі. Ти це бачив? — тут Том Тауерс кинув на стіл невеличкий памфлет щойно з друкарського верстата.

Болд не чув і не бачив того памфлету, але був знайомий з його автором — джентльменом, чиї памфлети із засудженням усіх і всього сучасного збурювали немало обговорень.

Доктор Песиміст Антикант був родом із Шотландії, але чимало років замолоду прожив у Німеччині. Він там навчався і з-поміж іншого навчився по-німецькому хитро зазирати в самий корінь проблем, вивчати їхню заплутану цінність чи безцінь. Ніхто з такою відвагою не вмів приймати відсутність хорошого за погане, відкидати відсутність поганого як хороше. Прикро, що доктор Песиміст Антикант так і не зрозумів, що в цьому світі немає нічого бездоганно хорошого, а поганого з крихтою чогось хорошого — обмаль.

По поверненню з Німеччини доктор Песиміст Антикант вразив грамотну публіку силою своїх думок, які він висловлював хитромудрою мовою. «Він не вміє писати англійською», — нарікали критики. «Байдуже, — відповідала публіка. — Його письмена ми можемо читати і при цьому навіть не позіхати». Так доктор Песиміст Антикант прославився. Слава зіпсувала його так само, як багато кого, крім нього. Поки він з певним острахом знову і знову докоряв людському безглуздю і вадам, поки висміював захоплення сквайрів убивством куріпок і хибу якогось заможного покровителя, що обернув поета на обмірника пивних діжок, усе було добре. Ми раділи, коли нам вказували на наші вади, і з нетерпінням чекали нового тисячоліття, коли людство вивчить праці доктора Антиканта і нарешті стане чесним і завзятим. Але доктор неправильно витлумачив знаки часу і людства, призначив себе цензором усього на світі і взявся за велике завдання — ганити всіх і все без обіцянок на краще прийдешнє тисячоліття. Ось це сприймали вже не так добре, і, якщо чесно, наш автор не надто вдало справлявся з цим завданням. Теорії його були доладні, а моральний кодекс, якого доктор повчав нас, явно покращував звички суспільства нашої доби. Всі ми могли, і багато з нас хотіли вчитися з настанов доктора, поки він залишався невиразним, таємничим і неясним, та коли той перейшов до практики — чари розвіялися.

Його згадки про поета і куріпок сприймали чудово. «Ох, мій бідолашний брате, — казав він, — дві куріпки вбиті з однієї гвинтівки, і поети, котрі стають обмірниками діжок з елем за шістдесят фунтів на рік у Дамфрісі, не є показниками великої епохи! Певно, це найнікчемніша епоха, про яку взагалі щось писали. Хай би за якою економікою ми не гналися, політичною чи якоюсь іще, я доведу, що це божевілля зовсім не економічне: куріпок, яких наші земельні магнати вбивають за, скажімо, гінею за голову, потім продають на Ліденголі за шилінг і дев'ять пенсів, а на кожного ув'язненого браконьєра припадає п'ятдесят пташок! Наш поет, майстер, творець, який замірює кількість елю, мало того, що робить це кепсько, так ще й не має часу творити, і зовсім мало часу, щоб пити, і так діжка з пивом стає його основним заняттям! Чесно, це те саме, що різати колоди гострими бритвами, а коли заманеться голитися — шкрябатись іржавими ножами! О, мій політичний економісте, владико пропозиції і попиту, розподілу робочої сили і високого тиску… о, мій голосистий друже, скажи, якщо твоя ласка, який попит на поетів у цих володіннях королеви Вікторії і яку пропозицію ми можемо забезпечити?»

Тоді все було чудово, ці слова давали нам надію. Коли отримаємо наступного поета, ми обійдемося з ним краще, і хоча куріпок облишити не можна, щось, певно, можна вдіяти з браконьєрами. Однак нам не хотілося, щоби такий туманний професор навчав нас політики. Коли доктор прийшов сказати нам, що герої Вестмінстера — ніщо, ми почали думати, що досить з нього писанини. Його нападки на відправні скриньки[18] не вважали чимось значним, та, коротше кажучи, доктору варто знову дозволити висловлювати свої переживання:

«Якби найбільш винахідлива бюрократія могла принести бодай якусь користь людям у конвульсіях, так би мовити, ще не мертвим, якби відправні скриньки з небаченою оксамитовою підкладкою і замком Чабба могли заспокоїти людей in extremis[19], я, як і багато хто, своїм висхлим язиком покликав би лорда Джона Рассела, або, як радиш ти, брате, лорда Абердина, або, як радиш, кузене, лорда Дербі. Мені і моєму висхлому язикові було б однаковісінько. Байдуже. О, Дербі! О, Гладстоне! О, Пальмерстоне! О, лорде Джоне! Кожен біжить із сумирним обличчям і відправною скринькою. Не допоможуть лікарі! Скільки би не було господарів у тих скриньок, жодна не вилікує такий розлад! Що? Чи є в нас нові імена лікарів, послідовників, які би не тонули в паперах? То закличмо знову. О, Дізраелі, великий опозиціонере, чоловіче з хмурим чолом! Або о, Моулсворте, великий реформаторе, ти, що обіцяєш утопію. Приходять вони — кожен із сумирним лицем і з… а щоб мені! а щоб моїй країні!.. знову кожен з відправною скринькою!

О, спокою з Даунінґ-стріт!

Брати мої, коли римлянина на полі бою покидала надія, коли на перемогу не лишалося навіть шансу, він міг заховати своє обличчя в тогу і загинути з честю. А ми з вами так можемо? Якщо так, нам би самим було краще. Якщо ні, брати мої, треба вмерти з честю, бо я в цьому ницому світі не бачу жодної надії на життя і перемогу. Я не можу довіритись одному сумирному обличчю з відправною скринькою!»

У цьому може бути якась правда, у цих роздумах може бути глибина, але ці аргументи не переконали англійців відкликати свою довіру до теперішнього облаштування уряду, тому щомісячний памфлет доктора Антиканта про занепад людства не отримав такої уваги, яку отримали його попередні праці. У своїх публікаціях він не обмежувався лише політикою, а міркував над чималою кількістю питань громадського інтересу, і все йому було не таке. Якщо вірити йому, всі — нечесні, і не тільки всі, а ще й усе. Чоловік не може не зняти капелюха перед леді і при цьому не збрехати. А леді збреше вже посмішкою. Складки на джентльменовій сорочці кишать обманом, а манірні жіночі рухи повняться брехнею. Чи чули ви щось жорстокіше за його нападки на дамські капелюшки й анафеми, якими він обіцяв стерти в пил пудру з єпископської перуки?

Памфлет, який Том Тауерс зараз посунув по столі, мав заголовок «Сучасна благодійність» і був написаний із наміром довести, скільки багато доброчинності зробили наші предки, і скільки мало — ми сьогодні. Закінчувався він порівнянням давніх часів з теперішніми, в якому теперішні отримали обмаль похвали.

— Глянь-но, — мовив Тауерс, гортаючи сторінки памфлету і вказуючи на уривок наприкінці: — Боюся, твоєму другові наглядачеві, якого ти називаєш таким неегоїстичним, це не сподобається.

Болд прочитав:

«Господи, що за видовище! Широко розплющеними очима гляньмо на слугу Божого, що жив чотири сторіччя тому, на чоловіка з темних віків. Гляньмо, як він працював на славу Божу, і, знову ж таки, гляньмо на слугу Божого сьогодення і на те, як працює він.

Чи варто казати, що той перший з болем ступає по світу і, як чоловік мудрий, процвітає, як і повинен процвітати кожен працьовитий господар, а на свою мирську роботу він дивиться виключно як на скарб, до якого жоден крадій не підбереться? Чи сяє той старий благородством, коли, спершись на дубовий ціпок, гуляє по Гай-стріт у рідному містечку і приймає від усіх ґречні привіти і похвалу за свої діла? Він, мої найясніші мешканці Белгервейської площі і найближчих околиць, справді благородний старий, хоча сам і працює непримітним торговцем вовною.

Шаповальний промисел, однак, у ті дні приносив чимало прибутку, тож коли наш давній друг уже був при смерті, він розпорядився, не знаю, яким словом це тоді називали, розподілити своє зайве майно. Чотирьом синам і донькам цілком вистачало того, що самі заробляли чесною працею. Друзі й родичі отримали відраду за горе від великої утрати, а старі підлеглі — змогу доживати літ у затишку. Цей один старий зробив більше ніж досить, як на те темне XV сторіччя. Але й це не кінець. Майбутні покоління бідних шаповалів будуть благословляти ім'я багатія, на його кошти буде зведена богадільня, а з його майна будуть годуватися ті представники цього промислу, котрі більше не могли самі прогодувати себе чесною й тяжкою працею.

Ось так чоловік із XV сторіччя як міг прислужився на славу Божу, і, як мені здається, більшого годі й просити.

А тепер гляньмо на слугу Божого з теперішніх часів. Він уже не працює шаповалом, бо тепер така праця не показник благородства. Припустімо, що він кращий серед кращих, що він не марнував нагод. Зрештою, наш старий друг був неграмотним, а наш теперішній друг чоловік освічений як годиться. Коротше кажучи, він благословенний — священник англіканської церкви!

Тож яким таким чином він у цьому ницому світі працює на славу Божу? Господи! Працює найдивнішим чином! Ох, брате мій, не всяк, хто цього на власні очі не бачив, зможе повірити, що таке взагалі можливо. Працює розмахом своєї захланності, силою свого черева. Він дбає тільки про те, аби зжерти хліб, що так ретельно і завбачливо готували для цих збіднілих шаповалів; про те, аби раз на тиждень байдуже затягувати псалми через ніс, і, видиться нам так, що коротшими будуть ці псалми, то більше він тішиться.

О, мої цивілізовані друзі! Великі британці ніколи не будуть рабами, бо ми народ, що збудував собі державу безмежної свободи, що розрізняє добро від зла. Скажіть мені, який пам'ятник ви зведете цьому високоосвіченому священнику англіканської церкви?»

Таке його другові точно не сподобається, подумав Болд. Гірше навіть важко уявити. Які страждання і біди він, Болд, спричинив своїми нападками на богадільню!

— Як бачиш, — мовив Тауерс, — про цю справу багато говорять, і громадськість на твоєму боці. Мені прикро, що ти хочеш облишити її. Ти вже бачив перший випуск «Богадільні»?

Ні, Болд не бачив «Богадільні». Хлопець бачив, що містер Народій Сентимент рекламує свій новий роман під такою назвою, але жодним чином не пов'язував його з Барчестерською богадільнею і навіть на мить не замислювався над цим.

— Це прямий напад на всю систему, — провадив далі Тауерс. — Знадобиться чимало часу, щоби знищити Рочестер, Барчестер, Далвіч, Сент-Крос і їм подібні розсадники казнокрадства. Зрозуміло, що там Сентимент зосередився на Барчестері, там він підняв усю ту історію. Я чесно подумав, що він те все дізнався від тебе. Написано дуже добре, сам побачиш. Його перші випуски завжди такі.

Болд заявив, що сам нічого містеру Сентименту не розповідав і що йому вельми прикро дізнатися, що справа набула такого сумнозвісного розмаху.

— Цю пожежу вже не погасити, — мовив Тауерс. — Зараз займеться споруда, а оскільки колоди всі прогнили, то, мушу сказати, що швидше це станеться, то краще. Я думав, що ти вже приніс мені éclat[20] у цій справі.

Для Болда ці слова були гіркі, як полин. Він зробив достатньо, щоби навіки спаскудити життя своєму другові наглядачу, а відступив лише тоді, коли успіх його справи вже став певним і збурив справжній інтерес. Який слабкий управлінець з нього вдався! Шкоду він уже зробив, а руки вмив аж тоді, коли зміни на краще, про які думав від початку, ось-ось починалися. Раніше Болд би дуже тішився нагоді докласти всіх зусиль у такій справі, отримати підтримку від «Юпітера» і двох найпопулярніших авторів того часу! Сама думка про таке відкривала йому вид на світ, у якому хотілося жити. До чого все могло дійти? До приємних стосунків… громадської похвали… афінських бенкетів і розкішного смаку аттичної солі?

Однак зараз ці надії лишилися в минулому. Болд дав слово облишити справу і не міг забути про свою обіцянку, бо відступив уже задалеко. Тепер він сидів у кабінеті Тома Тауерса і мав на меті не допустити більше статей в «Юпітері», і хоча таке завдання йому вельми не подобалося, все-таки треба виступити з такою заявою.

— Я не зміг продовжувати справу, — заговорив Болд, — бо зрозумів, що помилявся.

Том Тауерс стенув плечима. Як може успішний чоловік помилятися!

— У такому разі ти, звісно, маєш облишити її.

— До тебе я прийшов, щоби просити і тебе облишити її.

— Просити мене, — мовив Том Тауерс із найбільш безтурботною усмішкою і довершеним поглядом м'якого подиву, немов добре знав, що він, Том Тауерс, останній, хто буде встрявати в такі справи.

— Так, — підтвердив Болд, ледве не тремтячи від вагань. — Сам знаєш, що «Юпітер» дуже міцно взявся за цю справу. Містер Гардінг глибоко стривожився тим, що про нього писали, і я подумав, що коли зможу пояснити тобі, що не варто звинувачувати лише когось одного, «Юпітер» не буде продовжувати писати подібні статті.

Яким навдивовижу спокійним був вираз обличчя Тома Тауерса, коли він почув це невинне прохання! Болд з таким самим успіхом міг звернутися до одвірків гори Олімп — вони висловили б ті самі знаки згоди чи незгоди. Спокій Тома Тауерса вражав. Його обачність була надлюдською.

— Любий друже, — заговорив Тауерс, коли Болд замовк, — я справді не відповідаю за «Юпітер».

— Але якби ти бачив, що ті статті не справедливі, гадаю, ти б постарався покласти їм край. Звісно, годі й сумніватися, тобі варто лише захотіти.

— І ніхто, і всі завжди дуже добрі, але, на жаль, зазвичай вони сильно помиляються.

— Та годі тобі, Тауерсе, — відповів Болд, зібравши всю відвагу в кулак, пригадавши, що заради Елеонори він зобов'язаний докласти всіх зусиль. — Сам я не маю ні краплини сумніву в тому, що то ти писав ті статті, бо вони дуже добре написані. Ти зробиш мені величезну послугу, якщо в майбутньому утримаєшся від згадок особистості бідолашного Гардінга.

— Любий Болде, я тебе щиро поважаю. Я знаю тебе багато років і ціную нашу дружбу. Сподіваюся, ти, без образ, дозволиш мені пояснити, що жоден, хто має стосунок до преси, не може дозволити комусь втручатися у свою роботу.

— Втручатися! Я не бажаю втручатися.

— Але, любий друже, ти таки втручаєшся. А як ще це назвати? Ти гадаєш, що мені під силу не згадувати дещо в газеті. Твоя інформація не відповідає дійсності, точно як більшість пліток щодо таких питань. Та хай там як, ти гадаєш, що в мене є така влада, і просиш скористатися нею. Це і є втручання.

— Гаразд, називай як хочеш.

— А тепер припустімо, що в мене є така влада і я скористався нею так, як ти того бажаєш. Хіба не зрозуміло, що це зловживання? Певні люди живуть з того, що пишуть для преси, і якщо вони захочуть писати щось чи утримуватися від чогось лише через особисті мотиви, преса скоро втратить свою цінність. Тільки глянь на вагу деяких інших газет і тоді зрозумієш, що та вага переважно залежить від упевненості громадськості в тому, незалежна та газета чи ні. Ти кажеш мені про «Юпітер». Ти, звісно, бачиш, що «Юпітер» має занадто велике значення, щоби його можна було зрушити особистим запитом, попри те, що питати треба в когось набагато впливовішого від мене. Сам подумай і тоді зрозумієш, що я маю рацію.

Обачність Тома Тауерса не знала меж. Його слова не суперечили одне одному, з ними неможливо було посперечатися. Том Тауерс заліз так високо, що дістатися до нього зась.

— Коли приватним інтересам дозволити набути ваги, — провадив далі він, — громадськість стає ошукана.

Насправді, великий оракуле середини XIX століття, повчальний поборнику чистоти преси, громадськість стає ошукана тоді, коли її дурять навмисно. Бідолашна громадськість! Як часто її дурять! Яким шахраям їй доводиться протистояти!

Болд відкланявся і чимдуж подався геть з кабінету, подумки обзиваючи Тома Тауерса формалістом і дурисвітом.

— Я знаю, що то він написав ті статті, — говорив Болд сам собі. — Я знаю, що інформацію він брав у мене. Том Тауерс вірив моїм словам, як Євангелію, коли вони збігалися з його поглядами. Виставляв містера Гардінга самозванцем лише тому, що подумав так після розмови зі мною. А коли я даю йому справжні докази, які суперечать його поглядам, каже, що особисті мотиви шкодять громадській справедливості! До дідька його пиху! Хіба будь-яке громадське питання — це не просто скупчення особистих інтересів? Хіба будь-яка стаття в газеті — це не просто висловлення поглядів однієї зі сторін? Так і є! Для встановлення правди в будь-якому питанні знадобляться роки! І це Том Тауерс буде розповідати мені про громадські мотиви і чистоту своєї мети! Якби так треба було газеті, він би лише мить завагався і вже завтра змінив би всю її політику.

Ось що волав внутрішній голос Джона Болда, поки він ішов тихими лабіринтами Темпла. А втім, ніде у світі не було кращого для Болдового честолюбства становища, ніж у того, про кого він зараз думав. Саме неприступність того місця змушувала Болда так сильно злитися на його власника, і саме та неприступність робила те місце таким бажаним.

Коли Болд увійшов на Стренд, у вітрині книгарні побачив оголошення про перший випуск «Богадільні». Хлопець придбав собі один примірник і поспішив додому, щоби з'ясувати, що такого містер Народій Сентимент мав сказати громадськості щодо справи, яка останнім часом прикувала всю його увагу.

У давнину щось велике здобували через велику працю. Коли треба було реформувати погане, реформатори бралися за своє тяжке завдання з похмурою благопристойністю і напруженими суперечками. Ціле століття йшло на доведення свого невдоволення, філософські розвідки друкували в книжках, які писали ціле життя, а читали цілу вічність. Зараз наш крок легший і швидший. Висміювання видаються переконливішими за аргументи, уявні болі вражають дужче за справжні печалі, а щомісячні випуски романів схиляють на свій бік, коли це не вдається шпальтам. Якщо світ треба виправити, за роботу беруться шилінги.

Серед усіх подібних реформаторів містер Сентимент найвпливовіший. Кількість вад, з якими він розправився, просто вражає. Нам варто боятися, що скоро в нього закінчаться теми, і коли письменник таки доб'ється добра для робітничих класів і того, щоби гірке пиво наливали в належні пінтові пляшки, він залишиться без роботи. Містер Сентимент дуже впливовий, і, мабуть, причиною цьому є те, що його бідні добрі люди справді дуже добрі, а погані багаті люди — справді дуже погані, а справді чесні — дуже чесні. Нині ніхто не буде розкидатися сентиментальщиною, якщо її показати у правильних кабінетах. Божественні жінки-пери тепер нікого не цікавлять, хоча їм аж ніяк не бракує чеснот. Тепер якийсь шаблонний селюк чи бездоганний герой промислового виробництва може наговорити стільки ж нісенітниці, скільки й героїня твору місіс Реткліфф, і все-таки їх будуть слухати. Однак містерові Сентименту, певно, дуже до вподоби ці другорядні персонажі. Коли його герої й героїні, як-то належить героям і героїням, ходять на дибах, їхні супутники такі прості, немовби їх зустріли десь посеред вулиці: вони ходять і розмовляють, як чоловіки і жінки, живуть поміж наших друзів галасливим, бадьорим життям. Так, живуть і будуть жити, допоки їхні імена не забудуть, а Бакетт та місіс Ґамп залишаться єдиними словами, якими ми будемо згадувати поліціянта чи якусь няньку на місяць.

«Богадільня» розпочиналася зі сцени в будинку священника. Згідно з описом, там було все, що тільки можна купити за гроші: всі атрибути привілейованості, які зазвичай цілими купами юрмляться в оселях привілейованих багатіїв. Там читача знайомили з головним демоном, Мефістофелем тієї книжки. Чи є така оповідь, в якій би не писали про демонів? Який роман, яка історія, яка подібна праця, який світ можна назвати бездоганним без справжніх законів про добро і зло? Демоном у «Богадільні» був зодітий у духівника власник тієї затишної оселі. То був уже чоловік у роках, але на зло сил йому не бракло. Саме він жорстоко дивився на світ своїми гарячими, несамовитими, налитими кров'ю очима. Наглядач мав великий червоний ніс із чиряком, товсті губи і два великі обвислі підборіддя, що набрякали і тверділи, наче гребінець в індика, коли накочувалася несподівана хвиля гніву. А ще в нього було розпашіле, поморщене, вузьке чоло, з якого навіть носовичок ще не стер кілька посивілих волосин. Він постійно носив білий накрохмалений носовичок, вільний, погано пошитий чорний одяг і великі вільні черевики, прилаштовані до численних мозолів і різноманітних бурситів. Його хриплий голос видавав надмірну щоденну любов до портвейну, а мова була вельми доладна, як і годиться духівникові. Ось таким був владика «Богадільні» містера Сентимента. Він був удівцем, але мав двох доньок і худого, дещо млявого вікарія. Одна донька була дуже віддана батькові і світу моди, і тому вона, звісно, була його улюбленицею. Друга нетямилася від П'юзі[21] та вікарія.

Другий розділ знайомив читача з більш поважними пожильцями богадільні. Там ми зустрічали вісім старців, і нам давали зрозуміти, що чотири місця так і залишалися вільними через погану вдачу і впертість того джентльмена з двома підборіддями. Становище тих восьми злидарів видавалося до болю страшним: шести пенсів і одного фартинга на день їм вистачало в часи заснування богадільні, але тепер старці були приречені голодувати, бо платили так само, а їжа подорожчала вчетверо. Диву давався, коли читав розмови тих восьми зголоджених старців у їхньому гуртожитку, в яких вони хулили сім'ю священника в її розкішному домі. Слова, які вони виголошували, написані не найчистішою англійською, і з їхніх діалектів бувало складно вгадати, з яких країв вони походять. Однак краса їхніх суджень цілком спокутувала недосконалість мови. Справді прикро, що тих восьмеро старців не можна було відправити в подорож країною в ролі місіонерів замість того, щоби змушувати їх скніти в голоді за мурами тієї клятої богадільні.

Болд дочитав перший випуск. Коли відкинув примірник убік, подумав, що тут містер Гардінг бодай не згадується напряму і що завдяки навдивовижу абсурдному забарвленню зображеної там картини, той роман не зробить нічого доброго, але й нічого поганого. Юнак помилявся. Митець, що творить для мільйонів, мусить використовувати яскраві фарби, і містер Сентимент розумів це найкраще від усіх, коли описував пожильців своєї богадільні. Радикальна реформа, яка зараз охопила всі подібні заклади, відбулася радше завдяки двадцяти випускам роману містера Сентимента, аніж завдяки всім тим скаргам громадськості, які вона висловлювала впродовж останньої половини століття.