Наглядач

Розділ 5. Доктор Ґрентлі відвідує богадільню

Поки сумніви й вагання не давали спокою нашому бідолашному наглядачеві, його славний зять взагалі не побивався цими слабкостями. Подібно до невгамовного півня, що в підготовці до бою нагострює шпори, стрясає пір'ям і настовбурчує гребінь, архідиякон без сумнівів і страху ладнав зброю до майбутньої війни. Доктор Ґрентлі ні на краплину не сумнівався у своїй праведності. Багато хто вступає в бій з відвагою, але його може картати сумління. Доктора Ґрентлі це взагалі не стосувалося. У справедливість церковних доходів архідиякон вірив більш ревно, ніж у Євангеліє. Коли він узяв на свої плечі роботу із захисту доходів теперішнього і майбутніх дяків Барчестера, його переповнювало тривким почуттям праведного діла, яке сповнює хоробрістю місіонерів в Африці і спонукає сестриць-жалібниць відмовитися від усіх мирських утіх заради богадільні. Доктор Ґрентлі буде захищати святість серед святостей від рук богохульника, боронити цитадель своєї церкви від найлютіших її ворогів, братися за найліпшу свою зброю, аби, якщо вдасться, вибороти вигідні умови служби для майбутніх поколінь сановників. Така справа потребувала не простої життєвої сили, і добре, що цієї сили архідиякон мав досхочу. Справа потребувала тривкої відваги й серця, що радо береться за важку працю. Серце архідиякона раділо, а відвага була тривкою.

Доктор Ґрентлі знав, що вселити такі самі почуття у свого тестя йому не вдасться, але це його мало тривожило. Краще нести тягар цієї битви самотужки, аби не було причин сумніватися, що наглядач покірно здасться до ворожих лап.

— То що, Чедвіку, — мовив архідиякон у кабінеті управителя через день чи два після того, як було підписано вже згадану в попередньому розділі заяву, — чути щось від Кокса і Каммінза?

Містер Чедвік подав йому лист. Архідиякон читав і водночас потирав праву литку в обтислій гамаші. Містери Кокс і Каммінз повідомляли лише про те, що досі не отримали жодних звісток від протилежної сторони. Тому вони радять не робити поспішних кроків. Та якщо до справи справді залучать пожильців богадільні, доцільно буде порадитися із самим Високим Королівським адвокатом — сером Абрагамом Гепгазердом.

— Я згоден з ними, — підсумував доктор Ґрентлі, згортаючи лист. — Повністю згоден. Гепгазерд, поза сумнівом, згодиться тут якнайкраще. Він ревний церковник, поміркований консерватор — у всякому разі на кращу підтримку нам годі сподіватися. А ще Гепгазерд працює при монаршому дворі, і це теж чудово.

Містер Чедвік погодився.

— Пригадайте тільки, як він розправився з негідником Горсменом, який зазіхнув на статки єпископа Беверлі, як пустив за течією тих, хто завів справу проти графа. — Оскільки громадськість заходилась обговорювати справу Сент-Кросу, один шляхетний лорд в очах доктора Ґрентлі перетворився на цілого «графа», par excellence[8]. — Як втихомирив того хлопця в Рочестері. Звісно, треба заручитися підтримкою Гепгазерда. Скажу вам таке, містере Чедвіку: треба бути насторожі і діяти вчасно, щоби вороги нас не випередили.

Плекаючи до сера Абрагама неабияку повагу, доктор вважав цілком реалістичною можливість переконати цього чоловіка поділитися своєю величезною владою в боротьбі проти ворогів церкви.

Цілком вдовольнившись таким висновком, доктор подався до богадільні, щоби розвідати про тамтешні справи. Поки йшов по священному двору й розглядав ворон, що шанобливо покрякували в його бік, з голови не йшли люті думки про тих, чия безбожність потривожила священну благодать його єпархії.

А хіба хтось міг почуватись інакше? Ми вважаємо, що навіть сам містер Горсмен, хай пробачить його дух сера Бенджаміна Голла, полагіднішав би, якби всі ці великі реформатори зробили собі ласку й пішли при світлі місяця прогулятися біля веж якихось древніх церков. Ну хто б не змилостився над каноніком, якби сам мав нагоду пройтися в тиші того довгого проходу Вінчестерського собору, поглядіти на ті чарівні споруди, на ті охайні лужки й відчути, безумовно, запізнати урочистий, впорядкований затишок тієї місцини! Хто міг би гніватися на настоятеля, якби сам міг пройтися по чарівному двору Герефорду й побачити цілковиту гармонію і досконалість тамтешніх тону й кольору, композиції й форми, статечної вежі і чарівного вітража! Хто міг би лежати під склепіннями собору в Солсбері, милуватися бібліотекою Джуела і тим незрівнянним шпилем, і при цьому не вважати, що і єпископи хоч інколи мають бути багатими!

Не варто дивуватися плину думок архідиякона. Панування церкви тривало вже кілька століть, і хоча якась цвіль зараз намагається понівечити це дерево, хоча чимало гілок уже відмерло, скільки є ще добрих плодів, за які ми так і не віддячили? Хто без докорів сумління може зрубати мертве гілля старого дуба, який хоч і не несе більше користі, та… ах!.. який він усе ж красивий! Хто наважиться розтягувати залишки старого лісу і при цьому не думати про укритий ним молодняк, який церкву таким грубим і категоричним тоном зараз змушують видати на поталу?

Попри всі свої чесноти, архідиякон аж ніяк не був м'якосердим. Прийшовши зранку до вітальні наглядача, він без зайвих вагань у присутності міс Гардінг накинувся ганити «нестерпного» Джона Болда, хоча й здогадався, що леді нерівно дихає до його ворога.

— Неллі, люба, принеси мені окуляри із задньої кімнати, — попросив батько в гарячковій спробі відвернути її рум'янець і не поранити почуття.

Елеонора принесла окуляри, поки батько намагався двозначними фразами пояснити її зятеві, що в доньчиній присутності про Болда краще не згадувати, після чого Елеонора вийшла із вітальні. Їй ні про Болда, ні про богадільню нічого не пояснювали, але жіноче чуття підказало, що щось не так.

— Треба щось робити, — заговорив архідиякон, обтираючи свої брови великою яскравою хустинкою: повно клопотів, ходив він швидко, а надворі стояв спекотний літній день. — Ви ж уже чули про заяву?

Містер Гардінг трохи знехотя зізнався, що таки чув.

— Ну! — архідиякон чекав почути думку містера Гардінга, але оскільки той мовчав, сам провадив далі: — Треба щось робити, ви самі це розумієте. Не можна дати цим людям вибити землю нам з-під ніг, а самим сидіти склавши руки.

Архідиякон, як чоловік практичний, у колі найближчих дозволяв собі говорити мовою простолюддя, хоча ніхто не міг так вправно полинути в заплутані лабіринти витончених фразеологізмів, коли мова заходила про церкву, а за публіку була молодша братія.

Наглядач мовчки дивився йому в обличчя, легенько змахуючи уявним смичком в одній руці й перетискаючи пальцями уявні струни в іншій. Так містер Гардінг заспокоював себе під час непростої розмови. Хай би як болісно на душі не було, помахи смичком були короткі й повільні, а зауважити роботу верхньої руки взагалі було неможливо. Ба більше, струни, на яких вона грала, могли лежати сховані в кишені музиканта, а сам інструмент міг бути десь під стільцем… Та варто було душі звикнутися з предметом розмови, варто було довірливому серцю дійти до суті проблеми, розгледіти її вирішення, як музикант одразу брав вищу ноту, заходився рукою водити по невидимих струнах, швидко промацуючи їх від шиї й до талії, а потім знову до самого вуха, породжуючи нестямну мелодію, яку чув тільки він сам і свята Цецилія, і мелодія ця не була безслідна.

— Я згоден з Коксом і Каммінзом, — провадив далі архідиякон. — Вони кажуть, що нам треба заручитися підтримкою сера Абрагама Гепгазерда. Думаю, можна зовсім не боятися передати цю справу до рук сера Абрагама.

Наглядач вигравав найпротяжніші й найтужливіші ноти. Похоронна пісня на одній струні.

— Гадаю, сер Абрагам не забариться і дасть добродію Болду зрозуміти, на чиєму він боці. Хотів би я почути, як сер Абрагам допитає його на суді.

Наглядач замислився над тим, скільки обговорень викликав його дохід, його скромне життя, щоденні звички і легка робота, і тільки тихе гірке завивання полинуло з тієї єдиної струни.

— Гадаю, заяву вони відправили до мого батька.

Наглядач про це не знав, але міг собі уявити, як вони роблять це того-таки дня.

— Я не можу зрозуміти ось чого: як ви, маючи таку владу в цьому місці і такого прибічника, як Бунс, могли їм це дозволити. Не розумію, навіщо ви їм це дозволили.

— Дозволив що? — поцікавився наглядач.

— Послухати цього Болда і ще одного ницого кляузника Фінні й написати цю заяву. Чому ви не сказали Бунсу знищити її?

— Це було б немудро.

— Мудро… так, це було б якраз мудро, бо вони мали самі знищити ту заяву. А тепер мені, певно, треба піти до них і відповісти на цю заяву. Можу сказати вже, що відповідь буде коротка.

— Але чому їм не можна було писати заяву, докторе?

— Чому б то! — гучно відповів архідиякон своїм пронизливим голосом, немов усі в богадільні мали почути його відповідь крізь стіни. — Чому? Я зараз їм поясню чому. Між іншим, наглядачу, я б хотів сказати їм усім кілька слів.

Наглядач передчував щось недобре, так що на мить навіть забув про свою гру. Містер Гардінг аж ніяк не бажав доручати своєму зятеві посаду і владу наглядача. Він не бажав втручатися у справи пожильців богадільні, якщо ті забажають вдаватися до якихось заходів. Йому аж ніяк не хотілося ні звинувачувати їх, ні захищатися самому. Наглядач знав, що робитиме архідиякон, і то робитиме не надто поблажливо. І все ж він не знав, як йому відмовити й не надати жаданого дозволу.

— Я ще раніше вирішив мовчати, — винувато мовив наглядач.

— Мовчати! — скрикнув архідиякон своєю пронизливою сурмою. — Хочете, щоби вас мовчки знищили?

— Нехай, коли є за що.

— Маячня, наглядачу. Кажу ж, треба щось робити. Треба діяти. Просто дайте мені взяти справу у свої руки і сповістіть старців, що я хочу поговорити з ними у дворику.

Містер Гардінг не знав, як опиратися, тому таки віддав неприємний наказ. Під двориком фамільярний архідиякон мав на увазі невеликий двір, що одним боком виходить до річки, а з трьох інших — на високий мур садка містера Гардінга, на причілок його будинку і на край ряду будівель, в які заселили пожильців богадільні. По краях дворик був вимощений плиткою, а посередині — каменем. З чотирьох кутів до стоку по центру сходилися кам'яні жолобки. Скраю будинку містера Гардінга стояв критий акведук із чотирма клапанами, де старці набирали собі воду і справляли ранкові потреби. Одним словом — спокійна, понура місцина, затінена деревами із саду наглядача. З боку від річки розташувався ряд кам'яних лавок, на яких старці полюбляли сидіти і споглядати за дрібного рибою, котру випорскувало з водогону. По той бік річки розлігся пишний зелений луг, що далі плавно переходив у території собору, і до того лугу вхід був майже завжди закритий, як і до саду настоятеля. Таким чином, двір богадільні був найбільш неприступним місцем. Саме там архідиякон вирішив напоумити тих упертюхів.

Прислуга невдовзі повідомила, що старці вже зібралися у дворі. Архідиякон, піднесений своїм наміром, підвівся й рушив до них на зустріч.

— Наглядачу, ви, звісно, йдете зі мною, — мовив він, коли зауважив, що містер Гардінг не збирається йти слідом.

— Перепрошую, але я не можу.

— Та заради Бога, не допускайте розбрату в нашому таборі. Ми повинні діяти в довгу, діяти рішуче, та передусім діяти разом. Ходімо, наглядачу, ходімо. Не бійтеся виконувати свій обов'язок.

А містер Гардінг таки боявся. Боявся, що його змушують виконувати не свій обов'язок. Однак опиратися забракло сил, тож він підвівся і пішов слідом за зятем.

Старці компаніями зійшлися у двір. Їх було одинадцять, бо бідолашний Джонні Бел був прикутий до ліжка і не міг прийти. І все ж старий підписався під заявою, оскільки був чи не в найперших рядах послідовників Генді. Він і справді не міг встати з ліжка; справді не мав жодних друзів, окрім тих, що жили в богадільні. Наглядач і його донька були наймилішими серед тих друзів. Йому й справді давали все, чого потребувало його немічне тіло, чим можна було вдовольнити його вбогий апетит, але навіть його мутне око на мить засяяло від однієї лише думки про сотню фунтів річних «на особисті нужди», як про те красномовно висловився Абель Генді. Бідолашний старий Джонні Бел запопадливо підписався під заявою.

Коли у дворі показалися два священники, старці зняли головні убори. Генді робив це повільно, вагався, але чорна мантія і жилетка, які він так хулив у кімнаті Скалпіта, зробили свою справу, і Генді зняв капелюх. Бунс, що стояв попереду від решти, низько вклонився архідияконові і приязним привітом висловив сподівання, що наглядач і міс Елеонора при доброму здоров'ї, «так само як діти Пламстеда і мій владика». Закінчивши свою промову, Бунс подався до решти старців і всівся на кам'яну лаву.

Коли архідиякон підвівся починати свою промову посеред того невеликого двору, він був схожий на якусь церковну статую, на втілення поборника церкви тут, на землі. Його крислатий капелюх, великий, новенький, помітний, до найменших дрібниць капелюх справжнього церковника, видавав призначення свого власника так само відверто, як квакерський[9] бриль. Його густі брови, широко розплющені очі, повні губи і підборіддя підкреслювали твердість і спокій. Широкі груди, закутані у вишукану матерію, вказували на вигоди його стану. Одна схована в кишені рука натякала на практичну хватку, з якою матінка церква вчепилася у свої тимчасові володіння, а друга, вільна, була готова за потреби боронити себе. Хороші штани й ошатні чорні гамаші вигідно показували обернену ногу, котра немов свідчила про порядність, зовнішню красу і ласку нашої церкви.

— Отже, шановні, — почав архідиякон, набувши зручної пози, — хочу мовити вам кілька слів. Вашому хорошому другові настоятелю і мені самому, а також моєму лордові єпископу, від імені якого звертаюся до вас, дуже прикро, воістину прикро, що у вас є привід висловлювати своє невдоволення. Кожен такий доречний привід буде одразу ж усунений вашим наглядачем або його святістю єпископом, або мною від його імені. Немає потреби писати заяви. — Тут промовець на мить замовк з надією почути бубняве схвалення, яке засвідчило б готовність декого зі старців поступитись, але ніхто й ні пари з уст. Навіть Бунс сидів, стуливши рота, сидів тихо і невдоволено. — Немає потреби писати заяви, — повторив архідиякон. — Мені повідомили, що ви вже написали заяву на ім'я єпископа. — Він знову замовк, щоби почути відповідь. Після недовгої мовчанки Генді набрався сміливості і відповів:

— Так, написали.

— Ви написали заяву на ім'я єпископа, а в тій заяві, наскільки мені відомо, висловили думку, що не отримуєте своєї частки з маєтностей Гірама. — Тут більшість старців висловила згоду. — Тоді чого ви просите? Чого хочете? Чи вам тут чогось не додали? Чого…

— Сотню на рік, — пробубонів старий Муді таким голосом, немовби з-під землі.

— Сотню на рік! — вибухнув войовничий архідиякон. Однією рукою, витягнутою вперед і стисненою в кулаці, він відбивався від безсоромності цих позивачів, а другою міцно стискав монети півкрони[10] в кишені, що уособлювали церковні статки. — Сотню на рік! Ви, шановні, певно, збожеволіли. Йдеться про заповіт Джона Гірама! Коли Джон Гірам будував богадільню для немічних старців, старих, немічних робітників, старих, кволих чоловіків, що вже не могли працювати, для калік, сліпих, прикутих до ліжка і їм подібних, чи хотів він перетворювати їх на джентльменів? Чи справді ви думаєте, що Джон Гірам мав намір роздавати сотню на рік старцеві, який у свої найкращі роки заробляв для себе й родини не більш ніж два шилінги чи півкрони на день? Ні, шановні, я скажу вам, чого хотів Джон Гірам: він хотів, щоби дванадцять бідних, старих, немічних робітників, котрі більше не могли самотужки дбати про себе, котрі не мали друзів, котрі без ласкавої руки доброчинця голодували б і вмирали б гіркою смертю… хотів, щоби дванадцять таких старців, котрих мучили нужда й нещастя, прийшли сюди і в цих мурах знайшли собі притулок і їжу до смерті, щоби тут вони відпочивали й молилися Господу. Ось чого Джон Гірам хотів насправді. Ви не читали його заповіту, і сумніваюся, що його читали ті грішники, котрі порадили вам писати заяву. А я читав. Я знаю, що він заповідав, і так вам про це й кажу, така була його воля.

Одинадцять старців навіть не пискнули, а просто стояли і вислуховували думку архідиякона щодо призначеного їм наділу. Вони понуро втупилися в його огрядну постать, але ні словом, ні знаком не виявили злості чи відрази, які мали збуритися на такі слова.

— А тепер дозвольте спитати, — провадив далі архідиякон. — Ви справді вважаєте, що з вами повелися гірше, ніж того хотів Джон Гірам? Чи у вас немає притулку, їжі, чи ви мало відпочиваєте? Чи не дістали ви набагато більше? Чи мало вам милості, якою можете тут насолоджуватися? Чи не дали вам удвічі кращі харчі, удвічі ліпші ліжка, удесятеро більше грошей, ніж ті, що ви могли собі заробити до того, як вам пощастило потрапити сюди? А зараз ви пишете єпископові заяву і вимагаєте сотню фунтів на рік! Скажу вам таке, любі друзі: грішники, які дбають тільки про себе, брешуть вам, обертають вас на дурнів. Ви нізащо не отримаєте й на сотню пенсів більше, ніж маєте зараз. Цілком імовірно, що отримаєте менше, цілком імовірно, що мій владика єпископ і ваш наглядач запровадять певні зміни…

— Ні, ні, ні, — перебив його містер Гардінг, котрий дотепер слухав цю тираду свого зятя з невимовним жалем. — Ні, друзі. Допоки ми з вами живемо вкупі, я не бажаю жодних змін… принаймні таких, які зроблять вам гірше.

— Благослови вас Бог, містере Гардінгу, — мовив Бунс.

— Благослови вас Бог, містере Гардінгу. Благослови вас Бог, сер. Ми знаємо, що ви завше були нам другом, — вигукнуло кілька старців, і з їхньої кількості було видно, що це почуття загальне.

Промову архідиякона перебили ще до того, як він її завершив, але відновлювати її після такого спалаху доктор Ґрентлі не вважав за гідне, тому в супроводі тестя подався назад у сад.

— Гадаю, — заговорив архідиякон, щойно опинившись у прохолодному затінку саду, — я висловився доволі прямо.

Тут архідиякон витер піт з чола. Виголошувати промову посеред жаркого літнього полудня у повному обмундируванні з чорної матерії — така робота добряче зігріває.

— Так, доволі прямо, — повторив наглядач аж ніяк не схвальним тоном.

— І цього досить, — вдоволено відповів архідиякон. — Досить. З такими людьми треба говорити прямо, бо інакше тебе не зрозуміють. А зараз, гадаю, вони мене зрозуміли. Гадаю, до них усе дійшло.

Наглядач погодився. Старці зрозуміли кожне сказане їм слово.

— Вони й самі знають, чого від нас варто очікувати. Самі знають, як ми відреагуємо на найменшу непокору з їхнього боку. Знають, що ми їх не боїмося. А зараз піду-но я до Чедвіка і розповім про те, що зробив. Потім піду до резиденції і відповім на їхню заяву.

У голові наглядача роїлися думки — вони мало не переповнювали його через край, а якби так сталося… якби він дозволив собі висловити всі переживання, що клекотіли в ньому, то вразив би архідиякона осудом видовища, свідком якого наглядач так сильно не хотів бути. Та інші тривоги змусили його мовчати. Він досі боявся піти проти свого зятя… йому було несказанно неспокійно від думки, що їхні пориви можуть бодай якось відрізнятися. Йому було до болю страшно починати сварку про будь-що з будь-ким. Дотепер наглядач жив життям тихим, життям вільним від незгод. Раніше його дрібні негаразди вирішувалися пасивною стійкістю, а його подальша заможність ніколи не спричиняла серйозних клопотів, не змушувала ні з ким вступати в суперечку. Наглядачу здавалося, що він ладен віддати ледь не все — набагато більше, ніж треба — аби позбавитись від страшної грядущої грози. Йому було нестерпно прикро від того, що спокійні води його потічка потривожені й скаламучені грубими руками, що його тихі стежини стали полем битви, що хтось вторгнеться і сплюндрує його скромний закуток, яким його наділило саме Провидіння, і перетворить усе в ньому на горе і гниль.

Грошей у нього не було — містер Гардінг ніколи не мав таланту заощаджувати гінеї. Та як охоче, як по-дурнуватому легко, як радісно й запопадливо він би відмовився від половини своїх майбутніх прибутків, якби таким робом міг би спокійно розігнати хмари, що збиралися над ним, і примирити реформатора та консерватора, потенційного зятя Болда і фактичного зятя архідиякона.

Наглядач ладен би піти на таке примирення не тому, що це був би розумний крок для порятунку того, що вже є. Містер Гардінг ще досі сумнівався, що заслуговує назавжди залишити собі всі теперішні блага, якщо захоче їх вберегти. Ні, на таке примирення він пішов би заради чистої любові до тиші й від страху стати предметом публічних балачок. Його часто проймало жалем — він не раз у душі оплакував чужі біди, але його самого ніхто й ніколи не жалів, окрім старого владики, чиї ледь не казкові, нажиті за час служби статки стали предметом для ганебних обговорень і публічних докорів, окрім того вісімдесятилітнього церковного Креза, котрому не дають спокійно вмерти, котрого ганить і ненавидить увесь світ.

Чи заслужив наглядач на такі муки? Чи заслужило його ім'я переходити з уст в уста як ім'я здирника бідняків, того, хто нажився з благодійних багатств предків, які призначалися на розраду старим і немічним? Чи заслужив містер Гардінг стати посміховиськом для преси, уособленням гнобителя, зразковим втіленням жадоби англіканської церкви? Чи можна сказати, що він розграбував старців, яких так щиро й ніжно любив усім серцем? Година за годиною спливали, а наглядач неспішно ходив під величавими липами, прокручуючи ці похмурі думки в голові. Тоді наглядач твердо вирішив, що треба зробити якийсь великий хід, який врятує його від такої жахливої долі. Архідиякон, тим часом вдовольнивши розум і заспокоївши душу, пішов займатися своїми справами. Перекинувся словом з містером Чедвіком, а потім, як і очікував, знайшов у батьковій бібліотеці заяву і написав старцям коротку відповідь, у якій порадив не просити відшкодувань за зло, яке їм ніхто не вчинив, а краще подякувати за велику ласку. Коли єпископ підписав його відповідь, архідиякон сів у брогам і повернувся додому до місіс Ґрентлі, до Пламстедської резиденції.