Наглядач

Розділ 18. Наглядач дуже впертий

— Доктор Ґрентлі вже тут, сер, — привітав його офіціант, навіть не відчинивши двері. — І місіс Ґрентлі. Вони у вітальні нагорі, чекають на вас.

В його голосі було щось таке, що немов вказувало, наче й офіціант дивиться на наглядача як на шкільного прогульника, якого щойно впіймав вихователь, і хоч йому шкода винуватця, та такий злочин жахає його.

Наглядач з усієї сили намагався видаватися спокійним, коли відповів:

— О, справді! Тоді я вже йду нагору. — Та йому нічого не вдалося. Певно, доньчина присутність була заспокійливим промінцем, відносно заспокійливим, так би мовити, адже з нею прийшов і зять. Ох, як же наглядачеві кортіло, щоб обоє зараз були у Пламстедській резиденції! Однак містер Гардінг усе ж піднявся нагору. Офіціант неспішно провів пожильця. Коли двері відчинилися, посеред кімнати вже стояв архідиякон, стояв струнко, як завжди, та — ох! лишенько! — позаду на дивані тьмяного кольору сиділа його терпляча дружина.

— Тату, я гадала, ви вже нізащо не повернетеся, — мовила вона. — Дванадцята година.

— Так, люба, — відповів наглядач. — Генеральний адвокат призначив зустріч на десяту. Десята це, певна річ, запізно, та що я міг вдіяти? У можновладців своє на умі.

Наглядач поцілував доньку, потиснув руку зятеві і знову спробував видаватися спокійним.

— І ви весь цей час були в генерального адвоката? — спитав архідиякон.

Містер Гардінг підтвердив.

— Господи милостивий, от біда! — Архідиякон здійняв руки так, як завжди здіймав при друзях, коли висловлював свій осуд і подив. — І що тепер подумає сер Абрагам? Хіба ви не знали, що клієнтам не годиться йти напряму до радника?

— Хіба? — невинно поцікавився наглядач. — Хай там як, я все ж сходив. Не схоже, наче серу Абрагаму це видалось якимось дивним.

Архідиякон зітхнув так, що розчулив би навіть бувалого вояку.

— Але ж, тату, що ви сказали серу Абрагаму? — поцікавилася донька.

— Я попросив сера Абрагама, люба, витлумачити мені заповіт Джона Гірама. Він не зміг пояснити його так, щоб вдовольнити мене, тож я зрікся посади наглядача.

— Зреклися! — урочисто скрикнув архідиякон своїм сумним і тихим, але все ж досить чутним голосом — так прошепотів, що сам Макреді позаздрив би, а в галереях такий шепіт зустріли би хвилями оплесків. — Зреклися! Господи милостивий! — Сановник нажахано впав у крісло з волосяної бортівки.

— Принаймні я сказав серу Абрагаму, що піду, і, звісно, так я й мушу зробити.

— Аж ніяк, — відрубав архідиякон, вхопившись за промінчик надії. — Нічого з того, що ви кажете з власних міркувань, не має зв'язувати вам руки. Ви ж пішли туди попросити його дати пораду. Я певен, що сер Абрагам не радив робити такого кроку.

Містер Гардінг не міг сказати, що радив.

— Я певен, що він відрадив вас, — провадив своєї преподобний допитувач.

Містер Гардінг не міг заперечити.

— Я певен, що сер Абрагам радив вам порадитися з друзями.

З цим містер Гардінг теж мусив погодитися.

— Отже, загроза вашої відставки ні до чого не призведе, і всі ми будемо там, де були раніше.

Містер Гардінг стояв на килимі і нервово переступав з ноги на ногу. На останнє речення архідиякона наглядач не дав чіткої відповіді, оскільки в голові роїлися думки, як би то втекти до ліжка. Його відставка була вже певною, цілком довершеним фактом, і сам містер Гардінг ні краплі в цьому не сумнівався. Він знав про свою слабкість. Наглядач знав, як легко він піддається чужому проводу. Та він не такий вже й слабкий, щоби піддатися зараз і відступити з того, до чого завела його совість. Містер Гардінг прибув у Лондон з наміром оголосити про своє рішення. Він зовсім не сумнівався в ньому, а сумнівався лише в тому, чи вистачить йому сил захистити це рішення від зятя.

— Ти, Сьюзен, певно, дуже заморилася, — мовив наглядач. — Не хочеш піти спати?

Але Сьюзен не хотіла йти без чоловіка. Вона здогадувалася, що без неї чоловік зацькує батька. Вона взагалі не заморилася, чи принаймні так сказала.

Архідиякон змірював кроками кімнату і своїми впевненими кивками висловлював свою думку щодо явної дурості тестя.

— Чому, — нарешті мовив він — самі янголи зашарілися б від докору і притиску в тому голосі, — чому ви так раптово поїхали із Барчестера? Чому зробили такий крок, не попередивши нас, після того, що сталося в палаці?

Наглядач звісив голову і не відповів. Містер Гардінг не міг опуститися до того, щоби сказати, що не мав наміру втікати від зятя, але зізнатися йому забракло відваги, тож він змовчав.

— Ти надто переймаєшся за тата, — мовила дружина.

Архідиякон розвернувся і дуже тихим, але досі чутним шепотом випалив:

— Господи милостивий!

— Піду-но я спати, — мовив наглядач, беручи свічку.

— Хай там як, пообіцяйте, що надалі не ступите ані кроку, не порадившись, — мовив архідиякон. Містер Гардінг не відповів, а неспішно заходився підпалювати свічку.

— Звісно, — провадив далі зять, — ваша заява серу Абрагаму нічого не значить. Нумо, наглядачу, пообіцяйте. Як бачите, справу вже залагоджено, так ще й без великих клопотів і витрат. Болд був вимушений відмовитися від справи, і все, що вам треба робити, — це тихо сидіти в богадільні. — Містер Гардінг досі не відповідав, а тільки покірливо глянув на зятя. Архідиякон думав, що знає свого тестя, та він помилявся. Архідиякон думав, що йому вдалося вмовити цього нерішучого чоловіка зректися своєї обіцянки. — Нумо, пообіцяйте Сьюзен відмовитися від думки зрікатися посади наглядача.

Наглядач глянув на доньку і, певно, подумав, що коли на його боці Елеонора, йому вже не треба аж так зважати на думку другої доньки, і відповів:

— Я певен, що Сьюзен не проситиме мене порушувати дане мною слово чи змушувати робити щось, що я вважаю неправильним.

— Тату, відмовитися від посади буде божевіллям. На що ви жити будете?

— Бог, що годує малих круків, подбає і про мене, — з усмішкою відповів містер Гардінг, немов боявся когось образити урочистістю цитування Письма.

— Тьху! — не витримав архідиякон. — Якби круки так вперто відмовлялися від дарованої їм їжі, їх би ніхто не нагодував. — Священникам зазвичай не до вподоби, коли в суперечці їм відповідають цитатами з Письма. Вони почуваються ображеними, як лікар, коли якась стара рекомендує йому дозу ліків, чи як адвокат, коли неук намагається принизити його софізмами.

— Буду заробляти у Кребтрі, — скромно відповів наглядач.

— Вісімдесят фунтів на рік! — просичав архідиякон.

— І ще буду дяком, — додав тесть.

— Та посада йде на додаток з посадою наглядача. — Містер Гардінг був готовий заперечити це твердження і вже почав це робити, але доктор Ґрентлі перебив його: — Шановний наглядачу, це все маячня. Вісімдесят фунтів чи сто шістдесят фунтів на рік — різниця невелика. Ви можете прожити на них, але ви не можете назавжди руйнувати майбутнє Елеонори. Насправді ви не можете подати у відставку, бо єпископ її не прийме. Все вже вирішено. Тепер я хочу запобігти незручним пліткам — віднині жодних статей у газетах.

— Я теж цього хочу.

— І щоб не допустити цього, ми не можемо дозволити, щоби балачки про відставку кудись просочилися.

— Але я подам у відставку, — дуже, дуже покірно мовив наглядач.

— Господи милостивий! Сьюзен, люба, і що я можу вдіяти?

— Тату, — підводячись, взявши батька за руку, мовила місіс Ґрентлі, — а що буде робити Елеонора, якщо ви візьмете і викинете свій дохід?

Гарячі сльози забриніли в очах наглядача, коли він роздивлявся свою заміжню доньку. Чому одна така заможна сестра передрікає бідність другій сестрі? Ось які думки крутилися в його голові, але містер Гардінг не мовив ані слова. Потім він подумав про пелікана, що годує своїх малих кров'ю з власних грудей, але й про це не мовив ані слова. Потім — про Елеонору, котра чекає вдома, чекає нагоди привітати батька із завершенням його бід.

— Подумайте про Елеонору, тату.

— Я про неї й думаю.

— І тому робите все так поспіхом? — місіс Ґрентлі справді зворушилася і вже не була така спокійна, як завжди.

— Не можеш поспішити, коли чиниш правильно. Я мушу подати у відставку.

— Тоді, містере Гардінгу, перед вами залишиться одна руїна, — мовив архідиякон, який вже не мав сил терпіти. — Руїна ваша і Елеонорина. І як ви збираєтеся розрахуватися за скажені витрати такого свого вчинку?

Місіс Ґрентлі припустила, що коли справу покинули, то витрати будуть не такі вже й значні.

— Ні, люба, будуть. Не можна просто так тримати генерального адвоката в кабінеті до дванадцятої години ночі. Та твій батько, ясна річ, про це не думав.

— Я продам свої меблі, — запропонував наглядач.

— Меблі! — випалив архідиякон наймогутнішим своїм глумом.

— Годі тобі, архідияконе, — мовила дружина, — нема потреби думати про це зараз. Ти ж сам не сподівався, що за витрати буде розраховуватися батько.

— Такої маячні досить, щоб спровокувати Джоба, — мовив архідиякон, туди-сюди походжаючи кімнатою. — Твій батько як дитина. Вісімсот фунтів на рік! Вісімсот і вісімдесят разом із будинком — і нічого не треба робити. Місце якраз для нього. І ось так відмовитися від цього всього лише через якогось писаку і його статтю в газеті! Що ж… я своє зробив. Якщо він хоче занапастити свою дитину, я нічим не зараджу. — Архідиякон завмер перед каміном і глянув на себе в закіптявіле люстерко на камінній полиці.

Десь на хвилину запала мовчанка, а тоді наглядач, зрозумівши, що більше нічого не буде, запалив свічку і тихо сказав:

— На добраніч.

— На добраніч, тату.

Наглядач пішов, та коли зачиняв двері, то почув уже добре відомий спалах — повільніший, тихіший, виваженіший, ваговитіший, ніж будь-коли раніше:

— Господи милостивий!