Позичений чоловік

X. ЖИВЕМО, ЩОБ ЇСТИ, А ЇМО, ЩОБ ЖИТИ

Мартоха десь по хатах гасала, щоб поклямцати язиком, наче терницею, орудувала тим язиком так, як гайдамака ножем, то я вже сам води зогрів, шию собі намилив і спину натер. Знову, як має бути, вирядився в небіжчицький свій одяг, узяв Мартошину хустку, схопив пляшку слив’янки — й за поріг. Але так зразу не подався з обійстя, заглянув у хлівець і тут, у хлівці, всмак поцілував телицю в білу латочку на лобі. Жалко мені було розлучатися з телицею, наче з дитиною рідною, та що вдієш: моя доля, як говориться, та рубає дрова.

Ніч, як і вчора, зірками блимала, наче злодій із-за тину, пахло в Яблунівці кропивою, бузиною та матіолами, як ішов я, позичений Хома Прищепа, до Одарки Дармограїха Ішов і про чортів думав, які начебто колись водились, а тепер перевелись. Але хіба перевелись, коли ось править мною хороба якась, мовби чорт болотом! Сказано в народі: орав чорт вовком—та й хліб їв. То чи не обернувся я нині на того вовка, яким чорт оре та ще сподівається і хліба з’їсти пухкого, питльованого — і мати до хліба всякого навару доста ненормованого? Бо так і здається, що продав рогатому праведну душу свою.

йду собі спроквола, про чортів гадкую, чи то вони мною гадкують, почуваюсь отим вовком, яким рогаті подеколи землю під хліб орють, аж тут уже куток, на якому живе Одарка Дармограїха, ось і хата її світить вікнами так, наче того світла в хату налито з верхом, і тепер воно через вінця ллється.

Здоровий, у півбика зростом, собака не кинувся на мене й не став шматувати моє святкове покійницьке вбрання, а припав на лапи й повз поповзом, наче біда, від воріт до ганку. А я вчепився за пляшку слив’янки, мов сліпий до плота, й думаю: спробує моє міліцейське галіфе полатати — слив’янки не пожалію, об ікла розіб’ю!..

Одарка Дармограїха сиділа за столом, як на картині намальована. Вбралась у все чисте й крамне, її вишивана блузка нагадувала квітник під хатою о літній порі, коли якої там тільки квітки не знайдеш, та всі в розповні, пишні, духмяні! Біла шия лебедина виростала посеред цього квітника, а голова Одарчина була схожа на велику багряну мальву. І коли вже мені в ту мить про квітки думалось, то губи її тремтіли, як тремтять пелюстки маку на вгороді, коли ледь-ледь повіває літній вітрець, а очі її у віночках брів скидались на два живі чорнобривці-повняки, на яких блищить ранкова роса і на які ось-ось, здається, прилетить бджола.

А груди... Що я можу сказати про груди, коли мої очі паслись і по грудях, але могли тільки запримітити, як вони здіймаються й опадають під вишиванкою, відтак пишні вишиті квітки наче ворушаться, наче хвилюються неспокійні. А про самі груди можна було лише здогадуватись, що, може, схожі вони на два книші чи на дві паляниці. А може, на двох добре відгодованих голубів, які, ситі й обважнілі, пробують злетіти — й не годні, тільки ледь-ледь ворушать сизими крильми?..

— З понеділком, Одарко, і будь здорова у своїй хаті,— привітався.

— Доброму чоловіку продовж боже віку,— не слова, а золоті бджоли полетіли з квітки отого маку, яким видавались Одарчині губи.— Заходь, Хомонько, будеш найдорожчим гостем. Ти ж бо від Мартохи навідався, за телицю прийшов до мене чи так, від себе, з якоїсь принуки?

— За телицю прийшов.

— То прошу тебе, Хомонько, до столу, та й почнемо трапезу.

Я не чревоугодник, як нема чого на зуб покласти — можу й ріску перехопити, краплиною закропитись. І не перебірливий — як не солодкий, то квашений кавун з’їм, якщо не вареного опенька, то смаженого підпенька злигаю. І живіт мій годен перетравити не тільки галушки чи лемішку, а й залізні локшини, а й вареники з глини й тирси. Пити брагу — то п’ю брагу, полоскати горло вишнівкою — то вишнівкою, чамріти від сивухи — чамрію від сивухи.

Чого тільки на столі, застеленому полотняною гаптованою скатертиною, не було! Пшеничний білий хліб так тонко покраяно, що, здавалося, зараз дмухнеш—і скибки полетять по хаті, мов гусяче пір’я. Куряча смаженя з макітри пахла так знадливо, що, либонь, було чути на сусідському кутку псам, які завивали й гавкали. На великій, як місяць, пательні лежала гора смажених на маслі грибів; біля пательні стояла порцелянова таріль, на якій рум’яними зблисками красувалось таке кільце домашньої ковбаси, наче то десяток товстих гадюк згорнулось докупи на зиму; на другій тарелі лежали свіжі пелюстки шинки — вони аж промінились, аж іскрились, і здається, що в кожну пелюстину такої блискучої шинки можна було б дивитись, як у дзеркало, й бачити кожну зморшку на своєму обличчі. У полив’яному полумиску синіми лобиками-гузенцями світилась редиска, з другого полумиска біліла скіпетровидна обчищена цибуля, з третього ціпились зубаті кулачки часнику, з четвертого пахло кропом, петрушкою, сельдереєм,— і все це було полито молоденькою сметаною.

Та вінцем столу, либонь, було кілька пляшок оковитої, що стояли, мов учні з ремісничого училища, плече в плече, і в їхніх білих голівках вгадувалась якась одчайдушна зухвалість і виклик!

— Та я вже наче ситий,— мовив для годиться, сідаючи за стіл. І так чомусь умить заскучав за тією чаркою, мов собака за києм.

— Живіт не дзеркало, в животі не видно,— чемно мовила Одарка Дармограїха.— Може, ти тільки вдома оскому зігнав, а кажеш, що з’їв обух.

І почалось: куди очі та голова за тим столом — туди й живіт. Перша чарка горілки сама пішла, друга слідом за нею побігла, мов дурний топитись, а вже третя за першою та другою подалась, ще й навприсядки танцювала. Ну, думаю, ото як із пісні слова не викинеш — так мене з-за цього столу не висадиш. Одарка теж не цурається страв, гомонить:

— Коли б шинка крила мала — під небесами б літала.

А я їй натяком відповідаю:

— Скатертина дуже ненажерлива — хоч скільки годуй, то не нагодуєш.

— Хіба ти, Хомо, їсиш? Всі страви-потрави самі їдяться, а ти й зогледітись не встигнеш, як вони вже себе поїли. Хіба то ти, Хомо, горілку п’єш? Вона сама ллється за комір. А я, Хомо, люблю, коли чоловіки п’ють і їдять. Про мене ніхто не посміє сказати, що в моїй хаті гості гуляють, мов собака на вірьовці.

Випив я ще чарочку — і кріплюсь, як диня на морозі, а Одарка свої пелюстки маку, губи себто, ледь умочила в оковиту й гомонить:

— Живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити. Чим краще їсиш — тим краще живеш, але ж бо затям, Хомо, що чим краще живеш — тим краще їсиш! У колгоспі ото всякі зобов’язання беруть, і свинарки зобов’язуються, і доярки зобов’язуються. І я теж узяла зобов’язання, тільки не перед колгоспом чи сільрадою, а перед собою: краще їсти, щоб краще жити, і краще жити, щоб краще їсти.

— І виконуєш своє зобов’язання чи ні? — питаю, лигаючи гриби, смажені на маслі.

— Як то ні, Хомо? —здивувалась Одарка.— І виконую, й перевиконую, бо ж зобов’язувалась не про людське око, не для годиться, а для себе. І скажу тобі щиро, що з таким зобов’язанням легше на світі. Я з тих жінок, що люблю, коли мою душу ріжуть вареником до подушки, ха-ха-ха!

А я чим більше їм, як дурень на весіллі, тим дужче хочу. І, либонь, росту маленького, й животом не вдався, а де тільки наїдки й напої зі столу діваються, наче їх лиха сила прибирає!

— Люблю, Хомо, коли мене вгощають, але ж люблю і гостей пригостити. Напоїла чи нагодувала бригадира — і він уже твій. Ой, не хвалю я тих хазяїв, що пригощають гостей так, наче пса макогоном. Чи тих, що запросять у гості, а посадять на покуті знадвору. Або тих, що милості просять на своїх харчах. Я, Хомо, знаю: як я тобі — так ти мені. Або: як ти мені — так я тобі.

Одарка Дармограїха говорить, як сніг сипле, а я сиджу за столом, як на помості, і їм, аж за вухами лящить. Горілочка сама п’ється, сама в горло ллється, уже наївсь, аж лоб твердий,— а нема такої сили, щоб підвела з-за столу.

— Не було в зайця хвоста — і не буде, а в мене, Хомо, всього вдосталь, бо я вмію до кожного підійти. І до марнотратів, що своє і чуже добро зугарні пустить на хух. І до недбайливців, які ото сподіваються воду пити з сухої криниці. І до впертюхів, що йдуть із товкачем, хоча треба йти зі ступою. Знаю, як укоськати боягуза, котрий усякого куща боїться і перед кожним труситься, мов Каїн. А що вже, Хомонько, вмію зіграти на душевних струнах хвальків, що самі з собою носяться, мов чорт із бубном!

— Як, Одарко?—питаю, а сам лигаю шинку з молодою цибулькою, мов не перед добром.

— Беру всіх хмільною чаркою і повного ложкою.

— І нема такого, що не піддався б?

— Нема, Хомо! — гордо сказала Одарка Дармограїха.— Думаєш, базіка, що ляпає язиком, як по воді батогом, не любить попоїсти? Не тільки він, а й дурносміх, якому смішно, коли рідного батька б’ють, не відмовиться від курячої смажені і пляшки малясівки чи бурячихи. І отих джигунів та пройд, яких спарувати й чорту подарувати, вмію обкрутити вкруг пальця, коли мені щось треба від них. Усі в моїх руках, усі в моїх кулаках!

І Одарка Дармограїха на мить запишалася собою і стала така божа та свята, що хоч бери та в золочену раму замість ікони вставляй.

— А що вже треба мені вибити вигоду якусь у п’яниці — тут уже й мастаком таким, як я, можна не бути. У п'яниці горілка без вогню палить розум, п’яниця проп’є штани, ще й похвалиться: «П’яному й кози в золоті».

Я вже налився по вінця, вже розібрало, мов вовка опеньки, а стіл із наїдками та напоями тримав коло себе, як чорт грішну душу. Й Одарка Дармограїха з кожною випитою чаркою ставала все вродливішою, все звабливішою і, зодягнена в блузку-квітник, сама ж бо видавалась розкішним літнім квітником, де кожна квітка, поки я набирався горілкою (аж чуприна куріла!), ще дужче розцвіла, по- пишнішала, розпустилась яскравими пелюстками. І, мимоволі милуючись Одаркою, я аж ложку забував нести до рота, але вчасно схаменувся, цупко хапався за скляного бога, заливався, як циган сироваткою, і так теребив зубами ковбасу, так напихався, що мало зі своєї шкури не вилазив.

— У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.

— Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий — п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.

— Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.

— Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.

— Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий —то таки вартий!

А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.

— Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця — велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде—такого й на віз бере; або: який кінь — така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила — вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!

— Пий, Хомо, на здоров’я!

— П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.

— Пий, бо ти чомусь такий несміливий...

— Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.

Знову перехилив чарку, аж у вухах мені забумкало, ось- ось уже мало поллятись через вуха. Одарка повільно, мов хвиля морська, гойднулася, встала і, всміхаючись загадково, прощебетала:

— Ой, таки ж несміливий ти, Хомо! Як ота мишка, що лякає кицьку, а сама в норі сидить.

— Несміливий?—почала злість розбирати й одчайдушна відвага.— Та я б... оцю горілку всю випив, а язиком закусив. Та я... чортового батька випив би. Та мене... горілка родила, горілка хрестила, вона мене і в гроб ужене!

Хвалько ти, Хомо, як ота калина. Вона себе хвалить, що з медом добра.

— Та я... набираюсь, як лин мулу!.. Та моя душа... приймає і з ковша!

Одарка Дармограїха легко, як пушинка, сіла на краю ліжка, далі прилягла на подушці. Груди її то здіймались, то опадали — мов крила в голубів, що пориваються злетіти з землі, та ніяк не зважаться. А що вже очі її жевріли — як двоє вогняних джерелець, з яких тече не вода, а полум'я, і те полум’я таке звабливе, що хочеться самому летіти до нього метеликом, щоб безслідно згоріти в пекельній знаді.

— І не тільки хвалько, а й боягуз.

— Боягуз? Та я цю горілку! Всю! До дна!

— Горілку, може, і вип’єш до дна, а от мене боїшся, мов заєць бубна.— І всміхнулась іще загадковіше:—Отож, Хомо, сип борщу, запрягай кашу, бо хутко треба на ярмарок.

Нарешті в голові моїй розвиднилось. Чого ж то, як жартується, я досі розсідаюсь на тому, на чому стою, ще й ноги звісив? Та чи Одарка кликала для того, аби я набрався так, що мені, голому, аж поза пазухою повно? Та побий мене трясця, коли я сиджу, а вона ж бо на подушці прилягла, а вона ж бо зваблює мене, мов пташку вирій!

Спробував звестись, а від лави одірватись не годен, а долівка всмоктала мої важкі ноги, як болото, а стіл тримає мене, мов верша рибу. Тільки напружусь, тільки гойднусь, а горілка хлюп-хлюп у животі,— а що, як перехилюсь, а вона поллється з рота, очей і вух?

— Сокира пливе, а топорище утопло,— сміється з ліжка Одарка Дармограїха.

— Та я... та я... та я...— теліпається мій язик за зубами, як пес за тином.

— Та ти такий, що з солоного огірка застрелишся!

Зумів я одірвати від себе долівку, лаву та стіл — і тоді

все довкола почало гойдатись: двері мало навприсядки не пускались, піч вихилясами вихилялась, як причмелена баба на ярмарку, рогачі й коцюби в запічку мало гопака не танцювали. І, на диво, ліжко з Одаркою теж не стояло на місці — пливло, як човен, то в один бік, то в другий.

— Ой Хомо, в малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш,— кепкувала Дармограїха.

Я ступив до столу — вся хата гойднулась, як суха диня на воді, й Одарка на своєму човні попливла кудись далеко-далеко.

— Одарко! —закричав я, мов теля перед вовком.— Пливи назад!

— Пливу назад,— долинув голос Одарки зовсім збли¬зька,— бо бачу, як тобі сирно та масляно — корова ожеребилась, ага?

Я колихався, наче мною нечиста сила колихала, потім намірився до Одарки йти, а ноги чомусь до печі понесли — так, наче то були зовсім не ноги, а два незагнузданих чор¬ти. Буцнувся лобом об комин, аж срібні жуки в очах зарої¬лись, думаю, таки до Одарки, а два мої незагнузданих чорти ведуть до мисника. Поцілувався з мисником, аж гу¬бам гаряче стало, йти хочу до Одарки, а ноги привели до одвірка. Та хай тебе трясця поб’є, що це за диво в решеті: дірок багацько, а вилізти нікуди!

— Ой, як ти ходиш, Хомо! —сміється Одарка.— Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блу¬кати.

— Зучу,— обіцяю Одарці,— а зараз і справді ніяк до¬роги до тебе не знайду, бо хата чужа!

— То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...

— Одарко, чи я не хлоп? — кричу браво.

— Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.

— А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.

— Жду тебе, Хомо, жду. Ото ще ковпак під ковпаком!..

Два незагнузданих чорти мої збісились, шарпнулись, схарапудились — стеля і стіни знову кругом мене попливли, як суха диня по хвилях, і знову я опинився біля столу з на¬їдками й напоями. Ну, думаю, хоч і сильно забродився, але ж халяв не покаляв,— і за чарку, мов потопельник за соломинку, а чарку в рот, далі ще одну чарку — саме ту, яка пару любить, і в бездонну свою безодню вилив, ще ті сам себе похвалив: «Ну й грибок маслючок, усю землю пройшов, червону шапочку знайшов! Я вже такий п’яний, що якби розум мав, то сам від себе втікав би. Хома купив, Хома п’є, бо у Хоми гроші є!»

— Не барись, Хомо! — кличе Одарка, мов у срібний дзвоник видзвонює.

— Та вже йду ось,— мну язиком, наче баба лемішку в макітрі мне.

— Тільки обіцяєш, Хомо, а сам пішов — мов рак по дріжджі...

— Дав слово — дотримаю,— ледь бубоню.

Еге, жвавий, як ведмідь за мухами.

І тут мої ноги, два біснуватих чорти, самі випурхнули з-під мене. Випурхнули ноги з-під мене, щоб хутчій бігти до Одарки, яка вже просила, мало не плачучи. А тіло ж моє, яке сьогодні прийняло в себе стільки горілки та харчу, так обважніло, мов дубова колода стало, а тому-то й не встигло за ногами. Чорти мої, ноги, ледь відбігли від столу, а тіло на місці зосталось і, зоставшись без моторних ніг, кремінною горою звалилось на долівку. А як тіло-одоробло звалилось, то й ноги за собою потягло, не встигли вони до¬бігти до ліжка, на якому лежала Одарка. А, чую, так їм кортить до Одарки, що хоч і поряд лежать, а так тремтять-дриготять, наче й лежачи до Дармограїхи біжать!

Заснув, як баран, хроплю на всі заставки. Ну, так мені вві сні, наче після маківки, та ще сниться мені зовсім не Одарка, ні, зовсім не її розкішні літні квітники, а сниться мені вві сні стіл широкий, а на тому столі стоїть су¬лія горілки висока, а я перед тією сулією такий малесенький, ну такий дрібнесенький, що заплакав із розпачу: не вистачить життя, ой не вистачить, щоб усе випити і дно побачити!..