Позичений чоловік

XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ

Отож, значить, набачившись за те літо й за ту осінь не тільки смалених зайців, а й смалених сов, нахапавшись усіляких стусанів долі не тільки в спину, а й у зуби, побувши на коні й під конем, пізнавши, почім ківш лиха, я нетерпляче очікував, коли вже, нарешті, розпрощаюся з Одаркою Дармограїхою. Не скажу, що був я в неї і товкачем, і помелом, як і не скажу того, що годувала вона мене лиш сіллю до оселедця чи калачем та ще в спину рогачем. Але ж надокучило так бути не самим собою, а за телицю позиченим. Уже мені та породиста телиця здавалась гіршою, ніж три вирви в шию і міх кулаччя на дорогу, про яку потай ночами мріялось.

Відраду в роботі знаходив. Колгоспний корівник став найріднішою домівкою, худоба — за сім’ю: корови здавалися сестрами рідними, бугай замінив брата, якого ніколи не мав, а телята мало не дітьми були. Коли вичищав гній, то вила як прикипали до рук, а руки як приростали до вил, і, забуваючись у праці, сам собі подеколи бачився не грибом маслючком, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а людиною-вилами. А людиною-вилами, що здатна не тільки корівник очистити від гною, а й з усієї Яблунівки вигребти сміття, а й у всьому світі навести чистоту,— якщо, звісно, вчасно не зупинити мене!

Працюючи на фермі, радів потай, що пропала сатанинська хіть до поїдання волоських горіхів. А відтак зникла і їхня чародійницька сила, яка, прямо сказати можна, вділяла мені такого всемогуття, якого не мав ніхто не тільки у Яблунівці, а й, либонь, у районі. А на яку хоробу мені, колгоспнику з артілі «Барвінок», оте всемогуття здалось? Мало мені клопоту з Мартохою, з Одаркою і телицею? Мало вболівань за доярку Христю і незаконного Хомка Хомовича, то ще, значить, і всемогуття на мої плечі, ота ясновидющість? Е-е, краще вже хай люди живуть як живуть, а мені зась тицяти носа в чужий город. Хіба вгадаєш, звідає чи не звідає справжнього щастя красуня Катря, дочка-одиначка нашого голови колгоспу Михайла Григоровича Дима саме з пройдисвітом із Сухолужжя, який з однією пошлюбився, а друга від нього дитину доглядає?

Не варто, либонь, і справді бути отим Хомою, що мріяв заробити на качалках: одну продав, а дев’ять на плечах баби побили! Ген як говорять? Говорять, що й чорт на старість подався в монахи, щоб у монастирі замолювати

гріхи, то й мені, Хомі Прищепі, пора за розум братись, не набувати свіженьких гріхів, а скараскуватись їх.

Вік пройде, мов батогом лясне, а життя моє?.. Життя моє — мов ота квітка маку весною на городі: ще не встигла розцвісти й покрасуватись, як уже мають опасти пелюстки од вітру, негоди й часу. А що ж, Хомо, в саквах зостанеться для тієї останньої дороги, з якої вже немає ніякого вороття?..

Такі думки дедалі частіше опосідали мою голову. Бо, й справді, що? Здається, вибір широкий, бо стільки людині судиться за життя!

Судились їй подеколи і ті злидні, що просились до хати на три дні, а потім їх і вигнати не можна. А ще ж, як говориться, на всяку деревину птиця сідає, всяка людина своє лихо має. А хіба обмине ота біда, що на біді їде і бідою поганяє, а як одна біда наскучить, тоді друга до неї прилучить. А вже горе з бідою близькі сусіди, і стільки в світі горя, як піску у моря.

Отож-бо й воно, що в останню свою дорогу кому охота брати злидні чи горе, лихо чи біду! Не для них народжується і живе на землі людина.

Так-таки й не для них? То чому ж тоді зріднена-збратана, що хоч, може, не обнімається і не цілується, та ніколи не обходиться?

Не хочеться класти в сакви і турботу-мати, яка не давала тут і не дасть на тому світі спати. І вже ліпше обійтись без того непевного марення-сподівання, що начебто біля рота мичеться, а в рот не попаде. І не треба отих надій, що їх ні слихом слихати ані видом видати. І хай западеться ота вдача, що лупиться тобі курчам, а дивись, вилуплюється чечіткою. І хай прахом підуть усі солоні сльози, що по морських берегах білими Сивашами поставали.

А що ж тоді людині треба? Яким плодом вона дозріває на схилі свого віку, а той плід увінчує все життя її? Що ж бо з того плодоносіння хотілося б узяти у свою останню дорогу?.. Гай-гай, які тільки думки обсідали!

Якось такий дощ уперіщив, наче порозв’язувались усі зав’язки в бездонного небесного рептуха, і з того рептуха линули на землю потоки води. Розв’язались десь ополудні, коли я на фермі порався, і хмари з кожною годиною все . нижче налягали над Яблунівкою. Важкі, мов гандрабаті гарби, перевантажені буряковою гичкою, хмари не те що сунули над селом, а облягли згори неоглядним кочівницьким табором. І тепер кожна хмара-гарба витрушувала

воду, що навіть і не краплями сіялась, а ручаями, струмками. Ці ручаї та струмки мережились у живі, рухливі неводи, в які було надійно зловлено весь видимий світ — колгоспне господарство з будівлями, поля, ставки, сади, хати й городи. Навіть листочки дерев не борсались у немеркнучих вічках дощових сітей, навіть рідкісні пташки поховались, не пробуючи перелетіти в повітрі. Зеленавий, під колір прив’ялої скошеної трави, морок оповив усе довкола і, глухий, безпросвітний, усьому надав гіркоти, все ввергнув у сіру безвихідь. Калюжі блищали не тільки на дорозі чи на стежках, а й на суцільну калюжу обернулось колгоспне подвір’я, на якому виднілись де плуг, де молотарка, де сівалка. Хлющало, капало, дзюркотіло, жебоніло, хляпало, чвакало, шубовскало, цяпотіло, творячи потужний шум зливи,— так, наче поблизу котився водоспад із гори, але ж він, той водоспад, котився не тільки з гори, а й немовби в душі ринув, і ринув із якоїсь кремінної височини. Й хоч усю Яблунівку залито першою в цьому році рясною зливою, і хоч, здається, вже ніде не пройдеш, а лише на човні проб’єшся,— все ж не було кінця й краю цьому осінньому стовпотворінню, цій безнадії, дикому тирловиську негоди.

Тільки я намірився носа поткнути із ферми за поріг, як тієї ж миті обмок, як вовк, обкис, як лис, і змерз, як пес.

— Що? — сміялась доярка Христя, на мене дивлячись.— Узяло, мов багатого за живіт?

— Правду кажуть, що восени ложка води, а цебер грязі.

— Воно, Хомо Хомовичу, і грязі цебер, і води добряче корито. Уже починається осінній час, коли сім погод у нас: сіє, віє, сипле, туманіє, шумить, гуде і згори йде! То чого до Одарки Дармограїхи йти? Гайда на горище в теплу солому — там і переждете негоду. Інші, трапляється, перечікують на фермі — ось і ви перечекайте, щоб не простудитись.

— А хіба сам зогріюсь у соломі?—питаю.

— Чому сам? Там і миші водяться!

— Удвох із тобою не довелося б дрижаків їсти.

— Ой Хомо Хомовичу, такого наговорите, що й покласти нікуди.

Ще погомоніли з нею за Хомка Хомовича, що росте, наче ряст весняний, і послухався я доброї Христиної поради, драбиною подряпався на горище. Поки, гадаю, хлябі небесні вляжуться, то передрімаю в просянці та в горохвянці, у вівсянці та в гречанці. Вкублився в пахучій шеле- сткій соломі, а й, чую, таємна мисль завовтузилась у голові Я ту мисль жену від себе, а вона, окаянна, так і летить пташкою назад до голови! І начебто я не з отих, що коло пупа чортів купа, що їм ото вольная воля та ще скажене поле... Але ж чому, га?.. Але ж чому солодко про Христю гадкується, що неспроста відраяла по негоді додому йти, що не без умислу послала на горище в корівнику?

Еге ж, міркую під шум дощу, гріх не личком зв’язати

1 під ланку сховати, й де ще той гріх, а я вже, можна сказати, якщо в горох чи в гречку не вскочив, то ось уже в гречанім соломі і в горохнянці вилежуюся, зогріваю кубельце.

Хе, й справді миші водяться, бач, якими тонесенькими скрипочками попискують зовсім близько, наче аж до мене добираються, по грудях ось-ось побіжать, по спині шелеснуть...

Суща істина, що з одного дерева — ікона і лопата, бо

2 сам я, Хома Прищепа, маю таку душу-комірчину, в якій, коли пильніше придивитись, десь на покуті ікона висить, спитими барвами мерехтить, а в куточку під іконою й лопата стоїть, якою біля гною ходять, землю перегортають, зерно перелопачують. Дедалі дужче вгріваючись у горохвянці і в гречаній соломі, склеплюючи сонні повіки та на чудо и образі доярки Христі потай сподіваючись, я раптом побачив ген-ген далеко за межі корівника. Повірите чи ні, а тільки десь позникали крокви і лати на горищі, не стало сніпків ушитих на латах, натомість одкрився мені далеко видимий білий світ. Одкрилась мені Яблунівка в полоні блакитних вод нинішнього потопу, що могутнім, нездоланним військом стояли довкола нашого подільського села, а вгорі над нею — прекрасні й водночас страшні в своїй судній погрозі небеса, ладні знову розверзтись, щоб пролитись на землю грізною силою смертельної зливи.

Води грали неживою синявою, по водах попелясто-чорні брижі зловісними зграями брижились, обрію ж не було видно - обрій потонув у ліловій млі. В повітрі ледь переблискували гострі молочні блискавки, супроводжувані не тс що громом, а добре чутним дрижанням. Це дрижання вловлювалось не тільки вухами, грудьми і всім тілом, а й ним пронизані були саме безмежжя вод, погрозливе повітря, це дрижання прошпилювало кожен листочок, бадилинку.

І відкрилось мені, Хомі Прищепі, моє месіанське покликання. Це месіанське покликання було таке просте й зрозуміле, як будь-який параграф із статуту нашої артілі.

й воно в передчутті потопу, який чомусь мав запопасти лише саменьку Яблунівку, наказувало мені мерщій будувати корабель, а в кораблі рятувати все те, що згодиться в майбутньому.

І тільки я, стоячи на березі несамовитого пінистого моря, що шорсткими язиками хвиль облизувало коліна, встиг подумати про рятівний корабель, як він уже стояв у яблунівській гавані під зеленими вербами з гордим написом на кормі «Барвінок». А сам я вмить опинився на капітанському містку, що вібрував у передчутті близької бурі. Й усвідомлюючи, що гаятись не слід, я взяв у руки мегафон і прокричав щодуху:

— Товариші колгоспники, а також баби і діти, активно прошу на корабель!

Голос мій громом покотився над пустельним лоном вод, і десь далеко у мороку відгукнулись громи небесні, від яких Яблунівка гойднулась, мов п’яна бадилина.

До корабля вилаштувалась черга (позбирались не чужі, звісно, а всі ж таки свої, яблунівські), і вмить за моїми плечима щось захурчало, війнуло холодком. Це витав чи дух якийсь, чи ангел, чи нечиста сила — і ця несподівана проява, що мала подобизну сільського листоноші Федора Горбатюка (за ангельськими плечима в неї стримів горб) проказала гаркавим голосом листоноші ж таки:

— Треба пускати на корабель у порядку живої черги, але ж усі не вмістяться, Хомо! Дуже багато бажаючих, а судно не гумове.

Я замурував вуха на ту пораду, й на корабель дружно посунула вся Яблунівка — старі баби й старі діди, яким позоставалось три чисниці до смерті, підпираючи себе костурами, ковіньками, герлигами, почеберяли попереду; матері з дітьми та ще й з немовлятами на руках живою хмарою подались на корабель; дядьки й парубки товпились позаду, готові, здається, на свої спини й на свої плечі прийняти вагу невидимої загрози. Хто йшов із торбою харчів, хто з вузликом одягу, деякі діти несли книжки чи цяцьки, якийсь хлопчик пригортав отого шолудивого песика, з яким я зовсім недавно гомонів на весіллі в головишиної Катрі, а замурзана дівчинка-циганочка тулила до грудей руденьке, як випалена глина, кошеня. Потомствений яблунівський конюх Максим Грень, схожий своєю подобизною на добре вхорканого жеребця, у німому забутті ніс вуздечки й стремена. Потомствений яблунівський лавочник Петро Кандиба, нині своїм обличчям ще дужче нагадуючи заячий вид, захопив із собою двошалькові терези, а за пазуху наричив

гирьок усяких розмірів. Дмитро Варченко — худий, мов крук, із лицем, що нагадувало виквацяну в дьогті халяву, і з гострою сокирою носа, наточеного на найтвердішому точилі,— йшов із важелезним молотом, який іще дихав розпеченим залізом і жаром розджохканого горна. Вчителька яблунівської школи Ганна Ксаверівна, що грає в клубі на концертах художньої самодіяльності, тримала в руці пучечок нотних паперів, на яких, здається, кожен музичний знак палав червоним розплавленим золотом. Буфетниця Настя, зодягнена в білий халат, покивуючи овечими кучерями на барилі-голові, тулила до грудей кухоль, на дні якого сіріла пивна піна.

За моєю спиною сухо зашаруділо повітря, розгойдане крильми прояви — нечистої сили в образі горбатого листоноші Федора Горбатюка, яка прошепотіла в самісіньке вухо:

— Ой Хомо, не вмістяться отаким гамузом, корабель на дно піде, сам не порятуєшся...

Я, замурувавши слух на таке застереження, й далі про- пускам до могутнього черева судна, що погойдувалось на моторошнім зеленавості вод, усіх тих, що прагли порятуватись од повені. Доярка Христя з маленьким Хомком Хомовичем на руках... Жилавий, наче з сириці скручений, побатожений від голови до п’ят набубнявілими жилами дід Гапличок... Тракторист Максим Діхтяр однією рукою обіймав свою жорстокосерду жінку Марію, а в другій міцно тримав вузол із якимись запасними деталями до трактора... Кастальський, директор школи, наш глибокошанований Діодор Дормидонтович, ніс велетенський глобус, де було намальовано зеленаво-рудяві острови й материки з блакитними жилочками рік та з голубизною морів і океанів, а також, мабуть, іще значилась поки що наша Яблунівка.

— Хомо,— знову озвалось над вухом,— нехай Кастальський хоч глобуса викине!

Але велемудрий і гордий Діодор Дормидонтович уже зник у череві корабля.

Усіх умістило судно, пойменоване «Барвінком»: і механізаторів та шоферів, і фуражирів та доярок, і працівників торгівлі та колгоспної бухгалтерії. Прийняв корабель на свій борт не тільки передовиків, а й ледарів та окозамилювачів; не тільки дбайливих і старанних, а й марнотратів і безтурботних; не тільки добрих та щирих, а й симулянтів, ненажерливих, заздрісних. Бо Яблунівка, як і всякий інший шмат нашої землі, проростає не тільки людським повнозерним колосом, а й людським куколем та чортополохом. І хоч бур’янів менше, та не росли ще ніколи без них культурні злаки, отож на моєму кораблі мали вміститись і вони.

Одарка Дармограїха, ще звабливіша в таку страшносудну хвилину, ніж будь-коли (сама видавалася за пишний квітник, а серед того квітника вирізнялися груди — золоті соняхи, губи — криваві маки, очі — чорнобривці та щоки— пелюстки маку), несла ярмаркову свою, з червоного верболозу в’язану велетенську корзину за спиною, а з війстя корзини виглядали якісь вузлики, пучечки, торбинки, віночки, голови півня та курки, писок кроля, свиняче рило...

— Дармограїху без довідки з міліції на корабель не пускай,— нашіптувала на вухо нечиста сила в образі крилатого, ангелоподібного листоноші Федора Горбатюка.

Але й Дармограїха з кошем своїх пристрастей зникла в череві судна.

— Хомо! — долинуло з суші чи з вод, із землі чи з-під землі. Кликано було мене голосом моєї рідної жінки Мар- тохи чи, може, тільки здалося? Либонь, не здалось, бо в гурті яблунівців начебто не майнула її постать, не засвітилось обличчя.

І, значить, наспіла пора брати всякої тварі по парі. Насамперед стали підступати до корабля, слідом за людьми, всякі домашні птахи — півень та курка, качка та качур, гуска та гусак, індичка та індик. І тільки за ними прохолов слід, як заквапилась усяка інша крилата пташина живність — горобці, ластівки, ворони, горихвістки, очеретянки, корольки, шпаки, сороки, вівчарики, славки, малинівки, жайворонки, оляпки, щиглики, пищухи...

Молоденьким вужиком уповз до мого вуха застережливий шепіт нечистої сили:

— Нащо брати ремезів чи повзиків? Ні зябликами, ні іволгами, ні сойками у майбутньому людей не нагодуєш, а на кораблі місця обмаль, дивись, щоб на дно не потягло.

Та хіба міг я, Хома Прищепа, закрити доступ на корабель зозулям, одудам, перепелам? Чи можна було б завтрашню — після потопу — Яблунівку уявити без віщого кукання щирих зозуль по левадах? А чи видавалися б колгоспні поля живими й одухотвореними без перепелиного підпадьомкання у пшеницях чи житах? А як би почувалися закохані без солов’їних переспівів у садах, без солов’їних солод-

них мук? Усім птахам моєю волею була відкрита дорога на корабель, що під живою вагою вже став помітно осідати у воді, а тому-то без страху, в палкій надії порятуватись і вижити над моєю головою пролітали чаплі, лелеки, лебеді, крижні, чирки-тріскунки, шуліки, яструби, журавлі, чайки, стрепети, деркачі, дрохви, сови, дрімлюги, сиворакші, плиски, сорокопуди, дрозди, корольки, синиці, щиглики, стрижі та безліч інших птахів, за якими я й не міг устежити своїм гострим оком. У повітрі стояло шурхотіння крил, тонке тріпотіння пір’я, приглушені посвисти пташиних горлечок, що нагадували щебетання чи спів. І я почувався так, наче вони перелітали через самісіньку мою душу, через тремтливе її війстя, відкрите для пташиного остраху за своє майбуття, відкрите для завтрашніх пташиних пісень.

— Хомо! — пролунало так, наче то озивалась до мене Яблунівка з обійстями, садами та городами, й знову причувся в тому поклику голос моєї рідної жінки Мартохи.

Майнули фазани, шугнули бджолоїдки, гайнули деркачі, ще якісь пернаті шаснули в рятівне черево корабля, як за ними поповзли вужі, змії, миші, їжаки, якесь чудне гаддя, якого, либонь, при денному світлі й не доводилось бачити. Далі показались єноти, борсуки, ондатри, видри, нутрії — яка тварина по воді пливла, а яка по суші добиралась. Не забарилися зайці, біляки та русаки, слідом за ними появились на березі хитроморді та вогненнохвості лисиці, дика кізонька прийшла з диким цапком із лісу, навіть гіллясторогий лось появився — де тільки такий красень вигулювався коло Яблунівки, адже нетрів і хащів тут нема...

— Рятуй колгоспну худобу, Хомо, бо не поздоровиться,— вповзав до вуха шовковим шнурком голос ангелоподібної нечистої сили в образі листоноші Федора Горбатюка, що витав на крилах за моєю душею.— Який тобі зиск із кротів та їжачків, із мишей-полівок та з руденьких білок? Після потопу їхнє поголів’я не розведеш так, щоб виконати план здачі м’яса, ось наш район і відстане в зведенні, тоді матимеш прочухана.

І коли на кораблі поховались навіть найдрібніші польові та лісові звірята, я таємною силою своєї волі наказав рушити до корабля коням, коровам, свиням, вівцям, козам, телятам. Застугоніла земля, й колгоспна череда з ревом по напівзатопленій греблі через став рвонула до корабля. З усієї череди я відібрав кілька найпородистіших, що давали молоко найвищої жирності, ходили в рекордистках,

а доярки біля них ставали якщо не маяками, то, в усякому разі, мали премії й почесні грамоти.

— Хомо! — залебедів у вусі зляканий голос ангелоподібної нечистої сили, що схарапуджено лопотіла крильми за моєю спиною.—Матимеш строгача, Хомо! Греба рятувати все поголів’я худоби! Завтрашня Яблунівка завалить план здачі м’яса, доганою пахне!

Та що догана мені, Хомі Прищепі, старшому куди пошлють? Так само й посади не позбудусь, бо живу без неї. Отож, чинитиму так, як наказує глузд, а глузд так само велить відібрати для завтрашньої Яблунівки найкращі породи коней, найефективніші породи свиней, овець.

— Коні — сама заморока. Трактори й машини оброблятимуть землю, а коні вже сьогодні більше для шкуродерні годяться, ніж для діла. Ох і перепаде! Уже зараз можеш сам милити собі потилицю й не чекати, коли намилять після потопу... Де видано, щоб свині в усіх статистичних звітах не фігурували, як же завтра звіти обійдуться без свиней?

Тим часом довколишні води мовби з глибини своєї набрякли зловісним мороком, земля почорніла, хмари вгорі вкрай обважніли, ладні ось-ось обрушитись додолу смертельними потоками дощу. І коли можна було вже відчалювати від яблунівських розлогих верб, спрямовуючи корабель у шал стихії, у вир повені,— як знову лоно вод і лоно суші наче розверзлось, озвавшись зболеним од муки голосом моєї рідної жінки Мартохи:

— А щоб ти, Хомо, пропав, щоб тебе пранці побили, щоб тобі довіку заціпило, коли ти не чуєш, як я тебе кличу й докликатись не годна. Щоб на тобі, Хомо, сорочка тряслась, щоб на тебе гриміло та блискало, щоб воно тебе по всіх світах розплескало!

Справді, гримнуло й блиснуло в небесах — і в неживому, моторошному світлі раптом угледів я Мартоху, мов з хреста зняту, простоволосу: стояла під шелюгою, по якій ішов хвиля за хвилею грізний пошелест, і в німому розпачі заломлювала руки.

— Мартохо, хутчій на корабель, бо ось-ось відчалюємо,— гримнув я громом голосу.

— Як то хутчій? Як то відчалюємо?—запитував сам біль її зсудомленими вустами.— Й кинеш мене саму напризволяще отут? Бач, він і лапки склав, діла нема до мене. З топленої хати їде — і двері кидає!

— Де ж ти, Мартохо, барилась, коли все живе поховалось у трюмах? Сідай мерщій, бо вже небо ген розперізується на наші голови, потоп суне!

— Я барилась!.. Я дармувала!.. Та в мене од діла голова біла!.. Я, Хомо, в лузі, а ти в переплузі... Бач, весь світ пригорнув до грудей — і радий.

— І радий! — відказав гордо над грізним лоном вод і грізним лоном суші.— Я, може, всю Яблунівку порятував!

— Яблунівку, може, й порятував собі на погибель!

— Як. то на погибель?

— Бо на погибель! Бач, Яблунівку рятував, а за телицю забув.— У моторошному сяйві блискавок Мартоха стояла мов живий суд і жива кара.— Тобі Яблунівка дорожча чи наша телиця? А вона, рогата, збісилась, мов на зло, гасає галасвіта, а я за нею бігаю, язика висолопивши. Як же я без телиці, Хомо, та й на корабель піду? Вже краще загинути разом із телицею, ніж розкошувати без телиці. Ото кидай своє корито, гайда на берег та й удвох ловитимемо оглашенну!

— Де ж ти її зловиш, коли вже ось за комір ллється!

— Хомо, мені телиця дорожча за всі багатства світу! Я тобі жінка чи не жінка, що не слухаєшся?

— Але ж не забувай, Мартохо, що я позичений,— кричу в розпачі.

— Уже скоро будеш не позичений,— кричить у гніві,— бо за кілька тижнів весь строк тобі виходить бути в Одарки Дармограїха ти будеш мій, і телиця наша.

Ангелоподібна нечиста сила шарудить за плечима й нашіптує на вухо, сміючись:

— Навіть якщо знайдете свою телицю, однаково на корабель брати не можна, бо заповідано брати всякої тварі по парі, а худібчину вже взято!

Правду-таки нашіптує зловорожа сила, втішаючись із Мартошиного горя і моєї гіркої безвиході. Лишенько, що ж мені діяти: правити кораблем у море й зоставити Мартоху на вірну смерть чи й далі вмовляти? Але ж не вмовиш її, бо уперлась, як баран у сіно, бо вона така, що насподі лежатиме — і в вічі плюватиме, бо краще глухому проповідь прочитати, ніж Мартоху мою переконати.

А небо вже опустилось низько-низько, а хмари вже ось- ось по землі черкатимуть, а блискавки сіпаються біля мого чола, а громи не десь гримлять, а наче у вухах вибарложуються, а вода з глибини дихає синьою чорнотою, що дуже схожа на розпечену смолу в пекельних казанах, довкола яких порядкують чорти навіть без чорних окулярів.

— Що ж ти, Мартохо,— зі сльозами дорікаю,— стала, як окунь проти води? Я тобі печене, а ти мені — смажене! Я тобі про цибулю, а ти мені про часник! Гайда на корабель, Мартохо, поки ще є хоч найменша змога.

— Хомо, твої слова мене не беруть, вони з мене шкуру не здеруть. Нумо на берег та й станемо вдвох телицю ловити!

Трясця мене побила б: комусь, бачте, й на трісочці прядеться, а мені й веретенце не хоче! Мартохо, зла личино, ти ж без ножа ріжеш. Схаменися, отямся, стара шерепо, а як не отямишся — після потопу на розлучення до суду подам, хай навіть сміються оті кури, яких захопили на корабель для майбутнього розплоду.

І тут я вгледів над султанами будяків метелика з жовтими та бордовими цятками на крильцях. Метелик перелітав од стебла до стебла, крильцята мерехтіли, творячи живий строкатий вогонь. За такими метеликами у далекому дитинстві я бігав колись по яблунівських лугах, і ці метелики — на війні й після війни — зоставались найсолодшими моїми споминами, щімко нагадуючи про здиміле юне життя. Невже наш корабель відчалить, так і не порятувавши від потопу це химерне диво, це наче з самої ніжності ткане чудо? І в завтрашніх яблунівських лугах мій Хомко Хомович, підрісши, гратиметься в квітах, над якими не літатимуть отакі сонечка, й він не бігатиме за ними, щоб зловити, щоб у долоньках угледіти дивну красу?

І я, мов із гілля зірвавшись, ступив із корабля на берег, що клекотів пінявою хвилею. Моя рідна жінка Мартоха сплеснула з радості руками:

— Нарешті шубовснув, мов чорт у воду, а то хоч стріляй у нього — не слуха, все своїм трибом робити хоче. А твій триб, Хомо, це телиця!

Метелик — мрія мого дитинства, незбагненна музика, барвиста гра — сів на чубчику сивого полину, і я спрожогу кинувся туди, силкуючись зловити в пригорщ.

— Тю, окаянний,—стетеріла Мартоха.— Метелика надумав ловити... Авжеж, дурним бути — не дуби гнути...

Метелик моторно вивернувся і, тріпочучи крильцятами, полинув понад травою. Подеколи вітер прибивав його низько до землі, подеколи подих близької бурі збивав кволе тільце вбік, і мені здавалося, що метелик ось-ось дасться до рук.

— Хомо сердешний, не будь отим вухатим, що в нього вітру багато, схаменись! Навіщо решетом у воді зірки ловити, коли треба телицю шукати...

Метелик — живий дух мого дитинства, його невловна радість, його рожева мрія — не боявся ні потопу, ні віяння загибелі, метелик линув над спечаленою землею, ведучи мене за собою, наче на невидній ниточці.

— Хомо любенький, сім літ минуло, як музика грала, а ти ще й досі скачеш... Ой лишенько, навіщо все життя з тобою тягалася, чом вчасно не відцуралася, бо ж у голові твоїй — наче в пеклі пекельному — нічогісінько не видно.

Метелик, тручуваний туди-сюди вітром, пурхав і пурхав уздовж берега, де скипала смоляна вода, я намагався зловити це химерне чудо, наче від порятунку метелика залежала майбутня доля всієї Яблунівки, а тим часом ринув дощ. І за його холодними батогами, і в його хистких лозах не стало видно корабля з ангелоподібною нечистою силою в образі листоноші Федора Горбатюка, в тенетах зливи пропала моя рідна жінка Мартоха, зблякла й погасла вся Яблунівка, ось тільки метелик не зникав, пурхав і пурхав, жеврів і світився, а я все квапився за метеликом, усе не втрачав надії порятувати його, нерозумного. Бо начебто він і був саме тим найдорожчим, що складало суть мого життя й що слід було неодмінно порятувати,— не так, може, для себе, як для Хомка Хомовича і для всіх інших маленьких дітей, що через сім днів після потопу гратимуться в яблунівських лугах. Притомлений, змокрілий, та з непогасними жаринками на крильцятах, метелик уже був зовсім близько, я побіг хутчій по мокрій щириці, по слизькій лободі — й ось він, нарешті, у курінці моїх долонь, в їхньому прихистку.

І я відчув, що опинився в морі води, якою хмари пролились на світ. Вода хутко прибувала — спершу по коліна, далі по пояс, згодом по груди — і я спробував плисти. Але як ти плистимеш, коли долоні, зімкнувшись, бережуть упійманого метелика, охороняють химерне диво, не відпустять нізащо. Я квапився туди, де в дощовому мороку мав стояти корабель, а вода вже сягала по плечі, далі по очі. І вже очі мої потонули у морі, що зімкнулось над головою, і вже я плив під водою, тримаючи в пригорщі метелика, диво з див, чудо з чудес, найзвабливішу мрію з усіх мрій свого дитинства...

Плюскіт дощу бився у вухах зграєю розтривожених бджіл, тяжким чадом пригнічував голову, в якій потроху розвиднялося, скресали в ній думки й почуття, а коли добре розвиднилось, а коли добре скресли думки й почуття, знайшов я себе раптом у гречаній соломі та в горохвянці на горищі колгоспного корівника. Й мимоволі підніс до очей долоні, бажаючи поглянути на врятованого метелика.

Проте на шкарубких долівках моїх долонь метелика не було.

Зосталось відчуття доторків його крил, тріпотливого тільця, якесь вітряне відчуття його польоту, але самого метелика не було, наче лунь вхопила.

Навпомацки налапав драбину, спустився по щаблях із горища в корівник, де пахло гичкою, жомом, сіном і молоком. ї найперше, що у напівмороку впало в очі,— це врятована мною від потопу худоба, що лежала на теплій підстилці, ремигаючи й зітхаючи. І з великої радості почуваючись старим дурнем, що дурніший од усіх молодих дурнів, я ступив до врятованої мною корівчини й поцілував межи кручені роги. А вона, рекордистка і ударниця, поглянула вдячними — у віночках довгих, жіночих вій — очима й ніжно мукнула...

Яблунівка після потопу була ще краща, либонь, ніж до потопу. Вода майже вся зійшла, лиш подекуди великі калюжі дригоніли од вітру, й дерева стояли, мов хлющі. Трапився собака, що біг понад ставом, гуси пливли вервечкою по хвилях, табунець качок. Собака, вгледівши мене, вдячно гавкнув, гуси загелгали, качки закахкали. Я приглядався до ставу в темній рамі з рогози, очерету і верб — рятівного корабля вже ніде не було. Ось там же він стояв, під шелюгою, в леваді тітки Вівді Оберемок, нашої яблунівської самогонниці, а ген біля тієї верби в зловісному світлі блискавки явилась була мені Мартоха, кличучи шукати капосну телицю. А там он я біг за метеликом, що перелітав між трав та бур’яну...

Врятована Яблунівка була сумирна й по-осінньому печальна, мовби й досі переживала жаску гіркоту недавньої пригоди, що благополучно закінчилась.

Змучений і щасливий, я снував солодкі гадки про Яблунівку: ростіть, дерева і трави, розмножуйтесь, птахи, звірі, гаддя й колгоспна худобо, живіть у щасті, молоді й старі, розумні й дурні, щирі й улесливі, дурносміхи й насмішники! Живіть доброю волею свого рятівника Хоми Прищепи, який жодному з вас не пошкодував місця на своєму кораблі.

У вечірніх сутінках ішов назустріч листоноша Федір Горбатюк, зовсім не схожий на ангелоподібну нечисту силу зі святими крильми за плечима, і я чомусь, не бажаючи здибатися з ним і вступати в теревені, хутенько звернув у бічну вуличку.