Позичений чоловік

XXVI. КОЛИ Б НЕ ВМЕР ВАРАВА,ТО ДОВГО ЖИВ БИ

Ішов я перегодя із цвинтаря на поминки по колгоспному бухгалтерові Петрові Зосимовичу Вараві, й снувалось павутиння думок у голові, наче в темному кутку без сонця, а в тому павутинні ворушилась уперта думка-павучок: спасе бог, якого ото ліквідували після революції, нашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком!

Через чагарники чортополоші, що над яблунівськими ставками, ішов я, гадкуючи про смерть і безсмертя, про вічність і минущість, про душу і тіло, бо, як то мовиться, своя сорочка завжди ближча до тіла. Пахло пасльоном, реп'яхами, бугилою, лопухами, а ще пахло огірчаним гудинням, яке мені завжди лоскоче в носі. Й так залоскотало, що я чхнув, наче гарапником по мокрій траві вдарив, такі виляски пішли по чагарях. Аж заплющився, аж сльози на очах виступили. А коли розплющився і сльози на очах протряхли— з куща бузини, пронизаного сонячним промінням, очі в очі дивились на мене розумні й проникливі, такі, якими вони ото ставали не після одного кухля пива, спожитого під варені в багатьох спеціях раки, знайомі до кожної цяточки, до найтоншого переблиску, до найглибшого спалаху, очі головного бухгалтера колгоспу «Барвінок» Петра Зосимовича Варави.

Од страху дзигарі мені у скронях б’ють, серце тенькає, душа в п’яти сховалась, жижки дрижать — такого ляку нагнав на мене той погляд із бузини. Дременув би, як чорт од свяченої води, та як дременеш, коли вже я не Хома, коли вже мене нема!

— Як ся маєте,— питаю,— дорогий Петре Зосимовичу?

А сам міркую: начебто ж і міцну сорочку зшили йому цвяхами з чотирьох дощок, наче ж гробарі і глибоченьку могилу вибуртували, на добрий могорич сподіваючись,

наче ж голова колгоспу Михайло Григорович і слово поминальне таке надійне сказав, що після того слова ніякий покійник із землі вже не зумів би видертись.

— Як здоров’ячко,— белькочу,— шановний Петре Зосимовичу?

А сам гадкую: якщо йому таке новосілля та вхідчини зіграли до темної господи, то, либонь, я вже сам опинився поряд із ним. Але ж чому тоді під землею і небо таке синє, і полином пахне, і горобці щебечуть, і десь літак за спиною реве, і стежка сіріє?

Запахи пасльону та огірчаного гудиння так щипали в носі, що я, заплющившись, знову чхнув у чагарях із страшенними вилясками, а коли розплющився й дим сльози розтанув — очі Петра Зосимовича зникли з куща бузини. І не просто зникли, а потупотіли через чортополох так, як могла гримкотіти ратицями перелякана наша телиця. Авжеж, телиця, яку я й побачив через мить, бігла, задерши хвоста в колючках та реп’яхах, тікаючи в світи, дивлячись перед собою живими очима покійного Петра Зосимовича Варави — лагідними й чистими, як після спожитого з раками пива.

І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...

Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів галаганів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати — вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.

Спомини за столом то тліли, як мокра солома, то спалахували, мов суха губка, бо кожен намагався докинути до спільного багаття свою дещицю, аби горіло, аби не гасло, бо ж, як відомо, людина по смерті може жити в спогадах своїх ближніх, для того вони й збираються на тризну. Отже, хто докинув до багаття гілку, хто тріску, хто поліно — і вогнище жваво горіло, і в його полум’ї перед нами зримо поставав Петро Зосимович, його образ тремтів у полохких язиках багаття, ставав чіткішим, а то непевним, як мана, як марево.

— Людський вік такий, як у зайця хвіст,— гомонів за столом яблунівський листоноша Федір Горбатюк, і справді горбатий, з головою-печерицею на дугастому коромислі плечей. Він зажив слави тим, що районну газету читав од першої літери до останньої і міг цифра в цифру переказати зведення районного статистичного управління — хай там ішлось про хід збирання буряків, чи про хід вивезення гною на поля, чи про хід збирання колоскових.— А кому короткий вік, тому не поможе і лік.

Очі-павучки у Федора Горбатюка сполохано ворушились у павутинні зморщок, наче побоювались отого червоного півня за вікном на ворині,— а що, як півень, посурмивши лудженою горлянкою, забереться в хату й поскльовує їх на рябому обличчі-решеті?

Фуражир Ілько Дзюнька (місце за столом займав за двох, пив за трьох, їв за чотирьох) сказав наздогад буряків, щоб дали капусти:

— Бо яке життя? Уродився, оженився та й помер.

— Тобі добре, Ільку,— озвався листоноша.— Ти жонатий помреш, діти по тобі зостануться. А Петро Зосимович помер нежонатим, нічого не зосталось від людини.

— Цифру залишив на рахівниці,— нагадав голова колгоспу Дим.— Дві тисячі триста дев’яносто один... І що він хотів сказати цією цифрою? Наче заповіт... От що тільки він заповів нам усім цією цифрою? Дві тисячі триста дев'яносто один!

— Після нас не буде нас, будуть люди, та не ми,— сказав своє мудре слово і дід Гапличок, якого де не посій — він там і вродиться.

Михайлом Григоровичем тіпнуло, правцем поставило: чарка в руці здригається, як яєчна шкаралупка, кинута на річкову хвилю:

— Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!

— Не вмирає віковий, тільки часовий,— знай бубонить дід Гапличок.

— Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби — діло й дасть безсмертя.

— Раніше,— докинув слово Ілько Дзюнька,— люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть — і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.

— Не допетраю твоїх балачок,— розгнівався голова колгоспу.— Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.

— Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.

— А ти, Ільку, вір, коли кортить!

Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.

— Якось невдобно... Як люди, так і я...

— Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?

— Та я ж такого не кажу...

— От і справді не кажи! А то... Вір — дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку. Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.

— Од мертвих бджіл меду не їсти,— сказав листоноша Федір Горбатюк.— Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.

— Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.

— Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.

— Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік — і вже й неживий?

— Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.

— То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Гавою чи павою?

— Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...

— То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?

— Може, й не квіткою...

— А ви, Хомо Хомовичу,— на мене перекинувся Дим і глипнув очима так, наче не тільки зайвих кілька трудоднів записав, а й видав ягничку у премію,— якою квіткою хотіли б стати — ромашкою чи волошкою? А може, у якесь дерево хотіли б переселитись?

— Хіба вгадаєш?—одказую.— Може, мені хотілося б в орла обернутись по своїй кончині, та хіба вдасться?

— А чому не вдасться?

— Охочих обернутись на орлів багато — на всіх, може, й не вистачить цієї геройської птиці.

— А кому вистачить?

— Ну, може, вам вистачить, Михайле Григоровичу.

— І ще кому?

— Ну й іншому колгоспному начальству,— не скліпну, прямо дивлюсь на нього.

— Чому саме начальству?

— Бо в начальства ближчий доступ до орлів.

— Ясно,— всміхнувся Дим. Тільки тепер уже дивився своїми очима так, наче передумав мені записувати кілька зайвих трудоднів і ягничку в премію теж передумав давати.— А ті, в кого нема близького доступу до орлів, на кого б могли обернутись?

— На кого ж,— кажу,— Михайле Григоровичу, як не на ту птицю, на яку завжди й обертались у нашому краї.

— Кажіть прямо, Хомо Хомовичу, а то набалакаєте, що на вербі груші ростуть!

— На горобців, Михайле Григоровичу! А як жінки, то, може, на ластівок.

— На горобців і ластівок, значить?

— А хто може вмудритись на зозуль і качок, на півнів чи індиків.

— Інтер-р-ресно! Ще й як інтересно, мордував би чорг мою маму! — Голова колгоспу, видно, був моєю балачкою дозолений до живих печінок, бо, здавалося, зараз почне шпетити на всю губу.— А на яку птаху, вважаєте, міг би обернутись дід Гапличок? Теж на горобця?

Ну, бачу, пристав до мене Дим із короткими гужами, ну, міркую, мокрою онучею очі забиває, ну, гадкую, без вогню хоче зварити мене. А дід Гапличок перелякано позиркує — у яку ж саме птицю я збираюсь вдихнути душу його?!

— Язичок мельне та й у кут, а губу натовчуть,— кажу загадкою.

— А Ілько Дзюнька якої птиці достоїн? — накриває Дим мокрим рядном, та ще й помелом.

— Не пиляйте мене тупим,— кажу,— краще ріжте гострим.

— Щось ви, Хомо Хомовичу, здається, приплітаєте коляду, щоб дали капусти!

— Значить, так! — зірвався мій язик із припону, як собака з ланцюга.— Я людина маленька, так? Я старший куди пошлють, так? А ви, Михайле Григоровичу, голова колгоспу! Ви хазяїн у Яблунівці! Вас і в районі знають, і в області. Ви людям наряди всякі розписуєте, відпускаєте мед чи олію рапсову, яблука чи молоко. Отож, вам треба мізками мізкувати, кому з колгоспників у другому їхньому житті на яку пташку обернутись. І вже загодя слід спланувати, щоб тоді ніякого базару не було. Щоб уже тепер знали, хто якою птицею стане!

— Щоб зарані вже заготовляли пір’я та крила? —питає Дим.

— Ага, зарані, бо на пір’я та крила тепер дефіцит, то щоб яка пташка з яблунівського колгоспу не була обскубана. Щоб на неї пальцями не тицяли й не казали: ота безхвоста зозуля з колгоспу «Барвінок», де головою сидить Михайло Григорович Дим, він і не потурбувався вчасно про свої кадри, як до вирію спроваджував.

— Інтер-р-ресно! — бурмоче Дим.— Умієте ви, батьку, пеню на мене волокти!

— А чого маю бути отією вороною, що за море полетіла й дурною повернулась?

— Гаразд, Хомо Хомовичу, не сваритись тут зібрались,— скривився Дим, як циган на ярмарку,— а добру людину добрим словом пом’янути... Якою ж то пташкою літає тепер наш шановний Петро Зосимович?

— Голубом,— кажу,— літає сизим.

— Ви, Хомо Хомовичу, впевнені? —спитав таким голосом, наче хотів носа мені вкрутити.

— На сто й один процент,— кажу,— впевнений.

У шибку в цю мить щось ударилось, і всі поминальники за столом повернулись до вікна. Й серце моє затріпотіло, як заячий хвіст, а поза сорочкою по шкірі таким морозцем сипнуло, що весь я стужавів, задригонів. І краєм ока помічаю, як сполотнів голова колгоспу Дим, і в листоноші обличчя від здивування витяглося, ставши схожим на квашений огірок, а в фуражира Ілька Дзюньки губи обернулись на твердий дерев’яний бублик, у якому на півдорозі застряло півняче стегенце. І решта поминальників теж поставали хто чим: той остовпів; хто з білого став рябим, а хто з рябого білим; в кого очі стали великими й круглими, як мідні п’ятаки.

Та й як було тетерями не стетеріти, коли в шибку вдарився саме отой сизий голуб, який сьогодні кружляв над цвинтарем! На мить учепившись пазурами за перехрестя рами, припавши грудьми, розпанахавши-розпростерши крила, голуб цілився в хатчину напіврозтуленим дзьобом, у якому тремтів клинець рожевого язичка, й дивився двома порскими, гарячими намистинками очей. Здавалось, він приглядався до кожного з поминальників, здавалось, він хотів почути поминальні слова, які ще мали б звучати за столом.

— Свят-свят-свят! — сказала стара Марфа, кладучи на груди хресне знамення.

І голуб тієї ж миті відірвався од шибки, відринув од неї з сухим тріском крил так, як міг відринути клубок вогню. Полетів поміж вишеньок, які вже красувалися першими призолоченими листочками, й зник, розтанув у густому, попелястому вирі яблунівського повітря...