Позичений чоловік

XXІX. НАРЕШТІ. ВСЕ ВИЙШЛО. МОВ КАМІНЬ ІЗ ВОДИ

Сіроманець перестав снитись, як у воду канув, але ж волоські горіхи спричинились-таки до лиха, бо моя надмірна мудрість і ясновидіння — хіба не лихо? Найлуччий чин, як то мовиться, не бути нічим, так треба ж було мені, забувши, що добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатися,— та й записатись у нештатні Соломони колгоспу «Барвінок»!

Ліпше б мене жаба лапою вбрикнула, ліпше б наді мною вітер грозу проніс, ліпше б на мене Одарка Дармограїха закоханим оком подивилась!

Бо стало зі мною щось несосвітенне коїтись!

Несосвітенне вперше приключилось того ж таки дня, коли я балачку граків на ясені підслухав, коли через стіну хліва підгледів, як механізатор Максим Діхтяр зі своєю жінкою Марією борюкався на соломі, коли голими руками наловив у ставку риби для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського.

Здибались ми на фермі у червоному кутку з зоотехніком Невечерею, який останнім часом при зустрічах голову вбік так одвертав, наче йому в’язи скрутило. Паку якихось паперів переглядав, смикнувся з-за столика геть іти, ступив до порога, а я... А мене правцем поставило на порозі, витріщився на зоотехніка, мов чорт на кадило, й лупаю очима так, що, чую, ось мої очі з переляку повискакують і покотяться по обличчю, мов бульба з горбочка.

Аж у душі похолонуло від того видива, що знагла відкрилось. Ну, думаю, горіхів об’ївся так, наче дурний блекоти, тому й прийшло до мене сто бабів і принесло з собою сто лих.

— Чого ти, Хомо, дивишся так, наче оте шолудиве порося, що в петрівку мерзне?

— Я не дивлюсь,— брешу, а сам очей не годен одірвати від зоотехніка.

— Та й лице в тебе корчиться, мов у циганського батька.

— Не корчиться,— брешу, а лице й справді сіпається, як бубон під колотушкою.

— Важким духом дишеш і мало криком не кричиш, Хомо. То зізнавайся, що такого вгледів на мені, бо сам я нічого за собою не бачу.

А коли й скажу, що бачу, то хіба він повірить? Подумає, що очманів Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». Судіть лишень... За плечима в Невечері відкрилось мені видиво, наче з павутинок бабиного літа зіткане, й це видиво скидалось на хатку. На поменшений зліпок тієї хати, в якій живе зоотехнік. А в поменшеному зліпку хати геть усе домашнє начиння, теж поменшене. І столи та скриня, і шафи та мисник, і піч та лежанка, й етажерка з книжками, і радіо на комоді. А ген, бачу, Явдоха, жінка зоотехніка, сама фершалка в яблунівській лікарні, посуд миє на ослоні, й волоссячко вибилося з-під хустки, і макові зернятка поту мерехтять на чолі. А над ослоном, де вона посуд по обіді миє, висить плакат на стіні: пузатий пшеничний сніпок, зодягнений у шаровари та вишиту сорочку, усміхається в пишні вуса, а внизу підпис — «Наш урожай».

— Свят-свят, Трохиме Трохимовичу,— белькочу.

Невечерю, здерев’янілого від здивування, зоставив у червоному кутку на фермі, а сам чкурнув на корівник. І тут назустріч Ілько Дзюнька, фуражир, суне, махру смалить, хоч махру й заборонено палити коло худоби. І що? Приглянувся до Ілька — і в нього теж за спиною, наче з волоконець бабиного літа виткана, хатинка видніє! Діти, поприходивши зі школи, такий гармидер зчинили, таку бучу, що курява до стелі стоїть, пір’я з подушок метелицею встелило долівку, череп'я розбитого гладущика валяється біля печі, воду розлито біля шафи. Вірите чи не вірите, наче живе кіно дивлюсь, тільки без звуку, тільки звук вимкнуто.

І хоч би хатка ця, ткана з павутиннячка бабиного літа, відірвалась од Ількових плечей, хоч би відринула — так ні: куди Дзюнька — туди й хатка.

— Чого ти, Хомо, дивишся, наче тобі вночі кислиці снились?

От що б ви сказали чоловікові, якби опинились на моєму місці? Ти йому бовкни, а Дзюнька й скаже, що я в дурної зимував, а не в моєї Мартохи, і по селу ославить, що, мовляв, дурний, як сак, або ж розумний, як чобіт, або ж кебетливий, як довбня. То вже краще помовчати й геть податися своєю дорогою.

Гаразд, повернувся я до Дзюньки Ілька спиною і подався своєю дорогою, але що тільки стало стрічатись і бачитись мені на тій дорозі, хай господь боронить! Наче заповзялись усі яблунівські колгоспники поставати переді мною саме в такій подобизні, а не в іншій!

Здибався листоноша Федір Горбатюк — і за головою- печерицею на дугастому коромислі плечей, якраз на чоло- почку його горба, теж марево зриме постало. Мені б узяти й мимо пройти (бути б отим сліпцем, якому не треба ні дзеркала, щоб помилуватися собою, ні каганця, щоб присвічувати в дорозі), а я втелющився в оте видиво. Хатину бачу, в хатині хазяйка Фроська, нарядилась у квітчасте плаття, озулась у нові модельні туфлі, а на столі — пляшка горілки й закуска.

— Хомо, ти куди задивився?—хмариться листоноша.

— Та так,— викручуюся,— зизуватим стаю, косую... А що там, Федоре, по світах?

Горбатюк охоче гомонить, що там по світах діється, а я тим часом стежу, що в його хаті коїться. Невже сам листоноша, той телевізор-кіно за спиною своєю носячи, нічогісінько не бачить? Дивно, бо мав би знати, що ось поріг його хати переступив механізатор Максим Діхтяр, уже напідпитку, заточується і, розставивши руки-голоблі, до Фроськи йде, хазяйка відступає й не відступає перед гостем...

— Та що з тобою?—торопіє Горбатюк, тупцяючи на дорозі й теж починає озиратись.— Що побачив, га? Лице в тебе таке, наче напився білого молока з-під чорної корови.

Фроська, зерна зубів скалячи, дзеркалами щік сяючи, все ближче до ліжка в горах подушок відступає, а Максим Діхтяр, який, либонь, і по нинішній день не помирився зі своєю жінкою Марією, насувається, мов чорна хмара на сонце, ось-ось заступить.

— Хомо,— бідкається листоноша,— ти при повній тямі?

— О,— бубоню абищо,— пішли наші їсти каші.

— Чи ти ото спиш на ходу солов’їним сном?

— Ага,— бубоню казна-що,— сплю на ходу, як полоханий заєць.

А самому знагла стало страх як цікаво додивитись пригоду, яку на своїх плечах та в своїй хатці носить листоноша Горбатюк, носить по Яблунівці, як пересувне кіно. Ось уже Фроська (нею чоловік хвалиться скрізь: «Моя жона ладна, всюди зарадна», або: «При своїй небозі добре і в дорозі») Присіла на край ліжка й звела звабні руки, здатні обійняти і вдарити водночас, а механізатор Максим Діхтяр уже й наплив на неї, мов сонце на хмару, лиш із-за тієї хмари війнулись дві руки, як білі голуби.

— Цур тобі й пек, Хомо! — скрикнув листоноша, даючи дьору.— Кат його батька зна, якими очима ти дивишся, ще наврочиш.

— Стривай, Федоре,— гукаю, слідом по дорозі йдучи, бо ж так додивитись кортить.— Не погомоніли з тобою, а погомоніти треба.

— Йди на штири вітри, а на п’ятий шум!—накивує п’ятами Горбатюк.

— Ще ж не погомоніли, Федоре,— простую назирці.

— А три вирви в шию і міх кулаччя тобі, Хомо, за таку балачку.

І як наддав зі своєю поштою—лиш смуга встала, зашелестіло золоте листя під ногами, й собаки завалували, як не перед добром. А я, один за одним кладучи до рота волоські горіхи й ще дужче розпалюючи свою ясновидющість, мало зубами не скрегочу від жалю, що не вдалось додивитися живу картину з Фроською та Максимом Діхтярем у головних ролях, що листоноша так рвонув, наче за ним скажена тічка гналась.

Ну й ну, як то кажуть: стриг чорт свиню в яблунівському колгоспному свинарнику — крику багато було, аж в обласних організаціях чулося, зате шерсті мало!

Не я був би, коли б свою рідну жінку Мартоху під таку нагоду не здибав. Ішла від ставу з праним шматтям у відрах на коромислі, а з обличчя була така, наче казала: і каші не хочу, і по воду не піду. Очі її — смутні й ліниві, як двоє сонних свинок у барлозі, а губи лежали на лиці, як два дерев’яних кружки на квашеній капусті у бочці.

— Мартохо! — покликав я, спиняючись на вулиці в смутному затінку осінніх яворів.

Очі вмить ожили в Мартохи — наче двоє куцих, що залежались у соломі, хтось наполохав, і тепер вони ладні бігти в світи, щоб солі їм на хвіст не насипали.

— Хомо!

І хоч досі йшла, як припутень чи як кручена курка, тепер у її ноги мовби смерчі вступили, й Мартоха вихором кинулась до мене.

— Мартохо! — тільки й годен мовити.

— Хомо! — лиш і здатна відказати Мартоха, бо, видно, язик у неї теж не повертається, а сидить, мов чорт на грошах у болоті.

— Чого ти йдеш так, наче тобі бабуся сниться? — питаю.

— Ой, не питай, Хомо! — колихається під коромислом туди-сюди Мартоха, мовби ведмідь у танці.— Сам добре відаєш! Жалко мені за тобою, страх! Ще трохи зосталось тобі в Дармограїхи бути, а здається — наче цілий вік попереду в розлуці! Думала: хитра я молодиця, що й без міри змелю, а насправді — отямилась, як дурень у ягодах.

Та й геть почвалала, неначе старорежимна ступа,— водилися такі в Яблунівці ще до колективізації і навіть після неї.

Глянув я вслід, а в Мартохи за спиною теж хатка-марево, з волоконець бабиного літа виткана, а в тій хатці зараз ні однісінької живої душі, пустельно, мов у зимовому полі. Стривай лишень, а що там на покуті? І я слідом за Мартохою подався, щоб роздивитись. Ішла вона, значить, як на завтра, несла відра з пранням на коромислі, а за плечима хатку, а в хатці на покуті — мій-таки, Хоми Прищепи, портрет, який там ніколи не висів, а досі в скрині валявся. Я був на тій картці при солдатських вусах, із зорею на пілотці, із такими чортами в очах, що живому гітлеряці й не показуйся — умре зо страху.

Таким мене сфотографовано на війні перед форсуванням Вісли.

Придивившись іще пильніше до Мартошиної хатки, під причілковим вікном застеріг я телицю, за яку відбував у Дармограїхи. Телиця, прив’язана до кілка, скубла траву під ясеном, і біля неї повільним колесом червоного вогню туди-сюди перекочувався півень. І дивно: хоч би тобі крихта любові до телиці ворухнулась у серці! Серце мовчало, мов сіре каміння понад берегами яблунівських ставів.

Мартоха, горблячись, геть ішла, химерна хатка на її плечах стала невидною, а я гірко міркував про своє життя: ні те, ні се, ні третє чортзна-що! Спасибі волоським горіхам, що хоч трохи додали розуму, та як цим розумом скористатись? А може, така сама хатка є і за моїми плечима? І я став крутитись, обертаючи голову назад, щоб угледіти, а хіба вгледиш, коли й та хатка, якщо є, теж крутиться, весь час зостаючись невидною...