Позичений чоловік

XXXIV. ТАКИЙ Я ДОБРИЙ ГОЛИЙ. ЯК ВІН БЕЗ СОРОЧКИ

Правду кажуть, що життя біжить, мов музика дзвенить.

Але та музика звучить не однаково. Коли ще тільки загорілось воно, то, пригадується, начебто грали мені свищики з бузини та бугили, дудочки верболозові та горіхові, сопілочки калинові. А ще до тієї музики раннього дитинства впліталось дудніння сухого очерету й рогози, посвист осіннього бадилля на городі та в полі, шорстке шарудіння снігу по картопляній загаті за шибкою, замурованою мережаними квітами криги.

А ще — музика війни, хай би її не згадувати, але ж не забувається, нуртує в пам’яті такими музичними інструментами, що й досі мороз дере по спині. Бо музичні інструменти не які-небудь, а танки й гармати, «катюші» й міномети, гвинтівки й автомати. Наш оркестр проти оркестру німецького, наш музичний слух і музичний хист проти фашистського слуху та хисту. Весь світ тепер знає, що немає обдарованіших у музиці людей, ніж у нашій землі, бо таланти наші щедро оплачені кров’ю, ранами, хоробрістю.

І по війні літа, спливаючи водою, теж дзвеніли мені музикою: то німецького трофейного акордеона в супроводі барабана, на виготовлення якого пішла собача шкура та розклепані калатальця із снаряда; то дзвеніли саморобною триструнною балалайкою, на струни до якої годився і дріт із кабелю; а то ще дзвеніли тримбою не тримбою, а прикладеним до губів роговим гребінцем, на якому з пронизливою жалістю бринів цигарковий папірець.

Ех, музика життя, яка ж бо ти солодка буваєш і яка подеколи буваєш гірка!

А думки ці навіяні пригодою, про яку гріх не розповісти...

Другодні по розмові з Дармограїхою про гроші та скарби здибався мені біля яблунівської лавки, в якій споконвіку заправляє Петро Кандиба, дивний та чудний знайомець. Той дивний та чудний знайомець жваво гомонів із листоношею Федором Горбатюком, котрий, угледівши мене, чомусь чкурнув, мов чорт од ладану. А його співбесідник (очі-шильця живим сріблом мерехтять, брови двома сивими чаєчками літають над ними, губи в полум’ї усмішки роздимаються, посічений чуб кострицею костричиться) моторно кинувся назустріч:

— Хомо!

Гандрабаті руки обійняли і, здавалось, не випустять до судного дня. Його неголена щока свинячим наритником колола мене десь у шию. Він плакав, і теплі сльози збігали мені за комір сорочки, лоскотали плече.

— Хомо! — схлипуючи, проказував.— Ось коли нарешті здибалися з тобою.

Хто ж це такий, лебеділа думка сполоханою пташкою, й не міг пригадати, хоч ти вбий! А що він обіймав залізними обручами, а що теплі сльози й далі котились мені за комір, то я теж спроквола заходився обіймати його тверде, мов дубовий одземок, тіло, теж тулився щокою до колючого свинячого наритника його щоки.

— Я тебе відразу впізнав, Хомо,— дихав гарячою парою в самісіньке вухо.— Яким був на бойовому фронті, таким зостався на фронті трудовому, нітрохи не змінився.

Тепер він дивився на мене порскими, як просо, очима й репаною дошкою своєї долоні витирав радісні сльози на лиці. Лишенько, хто ж це такий, який фронтовий побратим? За війну чимало доріг сходив, із багатьма доводилось ділити воєнні злигодні, статки й нестатки, то, звісно, міг цей чоловік призабутись. А він наче вгадав думки мої, питав гірко:

- Що, Хомо, не впізнаєш?

Пам’ять слабка стала,— кажу сумно.— Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.

— Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? — Й знову сльози сяйнули в очах.— Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...

Авжеж, Дмитре,— кажу,— роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.

А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!

Забув, не згадаю цього Дмитра Волосюка. Може, й справді клялися колись у дружбі, й тепер ось виходить, наче я клятву зламав. І так обпекла провина, й такий сором узяв, що сльози стали мені клубком, а потім і з очей бризнули.

— Не плач, Хомо,— заспокоював Дмитро Волосюк, поклавши важку долоню на плече.— Війна-лиходійка винувата. Хіба вона тільки в цьому винувата? Добре, що живі зосталися ч тобою, а скільки ж бо наших побратимів головами наклали, в сирій землі тліють їхні кості. Добре, що ниньки черев багато літ здибалися з тобою! Давай же, друже, ще раз почоломкаємося, давай іще раз припаду до твоїх могутніх грудей!

Почоломкались, обнялись, як вірні побратими.

— А тепер, Хомо, веди додому, хвалися сім'єю та хазяйством. Пригадуєш, як ми з тобою в окопах мріяли про мирне життя? Як ти хотів по рідному яблунівському полю пройтися за чепігами плуга? Як хотів у землю, яку війна засівала снарядами та кулями, висіяти добірне зерно, щоб зросло стоколосом, щоб удався цар-урожай на славу?

А й справді, міркую, думалось про таке, гомоніли в роті про мирний труд. Це ж треба мати таку чіпку пам’ять, як у Дмитра Волосюка, щоб не забулося!

Подалися з бойовим побратимом до рідної жінки Мартохи. Тільки довідалась, якого бачить гостя перед собою,— на столі вмить де що і взялося: горілка така міцна, що від неї — тільки від її духу — можна було захмеліти на другому кутку Яблунівки; а ще перець, начинений м’ясом, а ще свинячі січеники, солоні баклажани, малосольні огірочки, терта на тертушці редька і синій, мов весняна фіалка, хрін. Мартоха ласочкою вилась довкола нас, припрохуючи вгощатись і частуватись, а нас і впрохувати не тра було, ми взялись до напоїв та наїдків, мов огонь до сухої соломи.

Я й сам неабиякий мастак випити й попоїсти, але такого мастака, як Дмитро Волосюк, мій міцно забутий і тепер наново віднайдений фронтовий побратим, іще бачити не доводилось. Горілка йому сама лилась у пельку, як вода в лотоки, а закуску він молотив, як молотарка снопи молотить. При цьому не переставав усміхатись на кутні й гомонів:

— А пам’ятаєш, Хомо, як ти на фронті журився за своєю Мартохою?

Ще б пак не пам’ятати, коли в сни приходила, в нічних мареннях марилась!

— А вона в тебе красуня, правду ти казав у перерві між боями.

Такі речі чуючи, Мартоха танула від утіхи, мов грудка масла на сонці, й щебетала:

— Який у нас, Хомо, ниньки славний гість! Пийте ж, дорогенький, та їжте. Хома багато розказував про вас усякої всячини.

Мій несподіваний фронтовий побратим, либонь, належав своїм рукам. Гандрабаті, в сув’яззі жил, схожі в стрімкому польоті на шулік, вони, мовби шуліки, брали ножа чи ложку, хапали кусень хліба чи шмат м'яса, налітали на повну чарку. Вони владарювали на столі, й гостеві, либонь, більше нічого не зоставалось, як покірно скорятись їм, як слухняно їсти, пити й пережовувати все те, що вони моторно лили, клали чи кидали до рота. Але ж, належачи рукам, мій фронтовий побратим іще, либонь, душею й тілом належав своєму ротові, який і на хвильку не затулявся, а плямкав, чавкав, сьорбав; і губи звивались, як дві моторні хазяєчки, яким багато клопоту, які з усім повинні впоратись, які аж упрівають, аж мліють, аж із ніг падають; і язик у роті скидався на похватного ціпа, який геть усе перемолотить, що покладеш на току: ячмінь — так ячмінь, будяки — так будяки, залізо — так залізо.

— Мартохо, якби ж то ви знали, як у перерві між боями Хома розхвалював ваше вміння варити, смажити, парити, солити й квасити. Знаєте, Мартохо, ваші пундики з маком снились мені по ночах, а що вже було казано про ваші вареники з вишнями та з сиром!

Ну й пам’ять у чоловіка, чудувався я потай, хоч, здається, ніколи в землянці чи на марші не хвалився своєю гос- подинею. Але ж не вигадує, правду каже — і про пундики а маком, і про вареники з вишнями та з сиром!..

— їжте, чоловіче добрий,— сокоріла Мартоха, квітнучи полудневою ружею в щедрій хвилі сонячного світла.— Дуже люблю, коли чоловіки їдять. Мій Хома їсть, як не в себе, але куди йому проти вас!.. Покуштуйте паляницю — вона хлібові сестриця... Скажіть, хіба то хазяйка, що поставить у піч чотири горшки — і все галушки? А то хазяйка, що з води та з муки випікає шулики? А то хазяйка, що готує соломаху-затираху, затре — сім’я все поїсть?.. Е-е, в усяке діло треба вкладати душу. Тоді їдці вкладуть душу у твою страву.

— А так,— згоджувався мій фронтовий побратим.— Нема риби над линину, м’яса над свинину. А в мене, скажу вам, Мартохо, по щирості, пузо не мішок: що не всип — не випаде. Та й чого випадати, коли в кожній страві-потраві, справді, ваша душа чується. І душа ваша, видно, солодка та смачна!

— Хомо,— аж мало барвінком не стелилась Мартоха перед гостем,— і чому раніше не запрошував цього чоловіка до хати? Нема тобі ні стиду ні бриду! Та він же тобі рідніший рідного брата, якого в тебе ніколи не було... Це ж у вас, чоловіче добрий, і жіночка є, і дітки? То, може, перебирайтесь у Яблунівку, спершу в нашій хаті поживете, а потім свою поставите. Жили б гуртом, як рідня!

Добре підкріпившись, стали обоє такі кріпкі, що в чотири руки змогли б дюжину намилених милом чортів утримати. Стали такі кріпкі, що, як вийшли з хати надвір,— земля нашої сили не витримувала, а розгойдувалась на всі боки, а разом із землею розгойдувалась уся Яблунівка з обійстями, городами, левадами і ставами. Я, може, старався ступати обережніше, так мій фронтовий побратим на силі й завзятті не чувся, так гупав ножиськами, що, дивись, то верба здригнулась, то криниця хитнулась біля воріт, а то навіть якась молодиця з немовлям на руках війнулась убік і каже:

— Оце налюрились, що й тяму їм відібрало... Еж кулик кулика бачить здалека.

І хіба я міг утриматись, щоб перед Дмитром Волосюком — вірним побратимом бойовим, який так несправедливо звітрився був із моєї пам’яті,— та не похвастався своїм названим сином Хомком Хомовичем! Плетучи кренделі ногами, заточуючись морською хвилею від одних воріт до протилежних, якось таки доплуганились до доярки Христі, яка, зраділа нам так, як міг би зрадіти пес, уздрівши здоровенну пугу. Але виду не виказала і — чемна та поштива — не стала перед нами крутитись, як у млині медведик (себто наливне колесо), а навіть за поріг пустила, навіть сісти запросила.

Сиділи ми там, як убогі за дверима, чи сиділи, як на помості,— річ не в тім. А річ у тім, що фронтовий побратим як побачив у дерев’яному ліжечку Хомка Хомовича, ще красувався голічерева, світячи очима-волошками, так і звівся у захваті:

— Синок — викапаний ти, Хомо! Чи не про такого колись мріяв на фронті в перерві між боями, коли ми загоювали та зализували страшні рани?

Ну й пам’ять у чоловіка! Я сам не згадаю, щоб колись уголос — над казанком солдатської каші чи перемотуючи скров’янілі бинти,— мріялося саме про такого Хомка Хомовича, але раз бойовий побратим каже,— значить, так і було, треба вірити, бо хіба ж він вигадуватиме!

А Христя, приглядаюсь, і зовсім стала молодиця, мов тихеє літо, відірвати очей від неї не можна. Отак відірвеш силоміць, а вони, вар’яти іскаріотські, назад повертаються, щоб попасом пастись чи по Христиних клубах, що під спідницею округлилися звабно, чи до стану верболозового, перехопленого шовковою шнурівкою, чи до грудей, що за кофтиною наче два ворожих дзоти, так і дивися, що зараз ізвідти вигулькнуть солодкі кулі, щоб наповал убити. А ще ж очі мої пасуться по Христиній шиї, наче з білого мармуру тесаній, по сміхотливих ямочках на паляничках її щічок (а якої ж вони славної випічки, ті палянички, так і кортить припасти губами, щоб скуштувати на смак!), а ще ж очі пасуться по Христиних губах, які щебечуть жайворонком, не подавшись, на щастя, до вирію з іншими птахами.

— Ще молодий ти батько, Хомо,— гримів бойовий побратим,— коли таких юних дітей маєш!

Він собі гомонить, а на мене якесь наслання наслано, що сиджу бевзь бевзем, як отой чудний, який, однак, чудніший від бублика не буде, і очима своїми — розхристаними, розпанаханими, розчиненими, як ворота,— на Христю видивляюсь. Може, думаю, сказати, як то Христя подобається мені, може, міркую, треба вдарити по всіх ступах, щоб далеко було чути? А хазяйка, наче думки мої вгадавши, й питає лукаво від печі:

— То що, Хомо Хомовичу, батальні баталії під моїми вікнами зчиняєте, таку веремію на всю Яблунівку збиваєте, що горобці аж по сусідніх селах регочуться з мене та з вас?

— Які баталії, які веремії? — напускаю туману, бо, видно, говорить без ласки.

— А з Кандибою? А з Діхтярем? А з Гренем? Усі доярки регочуть з мене, бо на таке посміховисько виставили. Бачте, Хомо Хомовичу, вам смішки з чужої лемішки, а ви своєї наколотіть — і реготіть!

— Даруй, Христе,— каюся,— за сміх та реготи, бо пішов Хома в переверти.

— Наче й забули, що я не сама, а маю Хомка Хомовича, малу дитину.

— Даруй, Христе, ярмарковому дурневі, що живе від дошки до дошки, а всередину не надбав розуму анітрошки. Правда твоя: ти мені образи, а я тобі луб’я.

— А ниньки хіба ліпше?.. В пляшку по самісіньку шийку наливають горілку, й то не п’яніє, а ви? Та й чоловіка нетверезого в хату привели, що люди подумають, що казатимуть?

— У перерві між боями,— озвався бойовий побратим, що вже закуняв за столом,— Хома славні слова казав про вас, Христе, і мріяв про маленького синочка Хомка!

— Говоріть-балакайте, дядьку. Авжеж, ви не п’єте, тільки з хлібом їсте. Авжеж, стільки й вашого, що з’їсте й вип’єте! — ледь не батькувала Христя, хоч голосок у неї зоставався шовковий, гаптований лагідністю.— Та мене ще й на білому світі не було, коли у вас траплялись на фронті оті перерви між боями.

— Отож і кажу, що Хома виборював для вас своїм життям мирне щастя!

— Мені треба дитину годувати, то йдіть куди-небудь зі своїм мирним щастям, раз намогоричилися до самого підборіддя. Тільки на вулиці, глядіть, із копит не збийтесь!

Воно й правда, що можна пропити світ за три гроші, але як. не випити, коли така зустріч! Сором од Христиних дошкульних докорів недовго й допікав — одразу за її порогом і прочах. Яблунівка вже міцніше стояла на ногах, менше вигойдувалась туди-сюди, коли ми опинилися за ворітьми. Бойовий побратим Дмитро Волосюк дав язикові волю, бо мав такого рота, що не приставиш ворота,— і тепер язик його, мов багатозарядна «катюша», товк німця на лощину по всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. А вулиця вела нас по нічному селу, то мала кудись і вивести, до ладу й до пуття, авжеж, бо ми ж не бігли, мов із шибениці

зірвались, ми ж не гнались, як вітрів батько, а майже статечно посувались, як і личить ветеранам другої світової.

Кожна голова свою мудрість має, всяка птиця не без розуму, але й вулиця яблунівська, яку хмільними ногами міряли, теж не без хитрощів, бо, гадаєте, куди привела? До Одарки Дармограїхи, до кого ж іще! Бойовий побратим кинувся обіймати молодицю, яка поночі повернулася з районної торговиці, і спершу з п’яних очей назвав Мартохою, наче й зовсім кебету втратив, а тоді Христею, наче за більмами нічого не бачив. Дармограїха не дуже й розгнівалася, хутенько зібрала на стіл, до якого ми вмить пристали, як воші до кожуха, і, либонь, ніяка гемонська сила не одірвала б нас.

— А я не думав і не гадав, що ви така гарна,— гомонів зчервонілий мов рак Дмитро Волосюк.— Розказував Хома про вас на фронті у перерві між боями — й аж тепер пощастило здибатись. Усякого жіноцтва випадало нам побачити по світах, але немає ніде жіноцтва над наше жіноцтво! Що вже лагідне й співоче, воно тобі попорає біля свині, біля корови і біля чоловіка. Не збрешу, коли скажу, що недарма Хома проливав кров за вас, вошей годував, мерзнув і мокнув; голодував і страждав.

— Як славно говорить! — похвалила Дармограїха.— З виду тихенький, але у вухо вміє влізти. Видно, добрий чоловік, видно, собакою не підшитий. Либонь, не той п’яниця, що пропив штани та й хвалиться, а той п’яниця, що проспиться та ще й до діла згодиться!

— Та який я п'яниця, хазяйко? Брехня, бо я не п’ю, я просто ковтаю. Отож і не вмію обпиватись, мов павук.

Славно гомонілося за вечерею, а догомонілись до того, що, мовляв, скоро мій строк у Дармограїхи виходить, маю повертатись до рідної жінки Мартохи і до законної телиці, що вже знудьгувалися за господарем. Гаразд, я піду з обійстя, але ж Дармограїсі однаково потрібні якісь чоловічі штани в хаті, щоб очі сільраді замилювати, щоб сільрада гадала, що живе Одарка не з базарів та спекуляції, а з чоловікових чесних заробітків. То, може, мій бойовий побратим захоче на якийсь час пристати в прийми? А за Одаркою не пропаде, вона зуміє щедро віддячити.

— На Дармограїху де не глянь,— розхвалював я,—вона з усіх боків жінка: що спереду, Що ззаду. Здорова, як вода. Хоч і буває така, що не вступить нікому п’ятака, але ж і в обидві руки вміє набрати, аж сиплеться. Буде тобі так, як тому млинцеві, що в маслі катається з ранку до вечора. Довго не роздумуй, Дмитре, бо знайдуться ласі на Одарку.

— А знайдуться,— загадково всміхнулась господиня.— Вже й зараз крутяться всякі біля мене, як сміття в ополонці, вичікують, коли з Хомою розлучимось.

— І я не лопуцьком роблений, і я не з тих, що вміють лиш савити, грізно варварити та ще й сорочку сурганити,— став хвалитись бойовий побратим, розсівшись на покуті за столом.— Не впертюх, який не вступить ні кінному, ні пішому, а як приїду в гості, то галушкою не вдавлюсь. І не бовван похмурий, що сичем серед людей відбуває! Уже мені не до солі, коли грають на басолі!

Хвалився — і на очах кращав: очі вже не здавались гострими шильцями, що наскрізь пропікають, а пом’якшали й пошовковішали, як губка, здатна спалахнути від найменшої іскри; і років, либонь, поменшало, наче щойно ось хитрим якимось способом мій бойовий побратим узяв і дещицю свого віку сховав за пазуху; усмішечка здавалася схожою на пшеничний марципан, зготовлений, скажімо, не на мелясі чи воді, а на липовому медку, на вершках та курячих жовтках! І в плечах видимо роздався, і груди крутіше випнулись, і голову тримав гордовитіше — чудеса в решеті, та й годі...

— Знаєте, Дмитре,— гомонів я,— якесь казна-що тобі настренчувати не стану. Хай іншим дістається нікудишнє одоробло чи городнє опудало, а ми з тобою на фронтах заслужили найкращі нагороди, такі, може, як Одарка Дармограїха.

На господиню любо-дорого було глянути: видавалась покірною й лагідною, наче з воску ліпленою, тільки підступиться ближче до вогню — й не стане Дармограїхи, розтопиться віск, зостануться калюжка тепленька і туфлі, спідниця, блузка, намисто! Не танула б воском, звісно, якби гість прийшовся не до шмиги. А раз так, то я й зовсім розперезався: бойовому побратимові своєму на всі заставки розхвалюю Одарку Дармограїху, а Одарці Дармограїсі, аж на пуп надриваючись, розмальовую достоїнства свого бойового побратима. Так сватаю, так женихаю, так силкуюся закохати їх одне в одного, що аж самому від розчуленості плакати кортить.

Буває, як у приказці мовиться, що ти даєш йому вівса, а він дивиться на тебе, як на пса. Е-е ні, мій бойовий побратим був не з таких, він раз у раз кидався цілуватись, обіймаючи лещатами залізних рук, приказуючи:

— Е-е, Хомо, хоч і в літах з тобою, та такі слабкі, як мотуз учетверо. Пожили славно, а шкура наша й досі говорить, аж на сусідському кутку чути. І хоч пішки пройшли шляхами Європи, ноги збили на пухирі та мозолі криваві, а й досі жваві, мов чортяче кодло вночі. Моторні та швидкі до всякого діла, що нам і пуги не треба.

— Справді, хлопці,— похвалила Дармограїха.— І прудкі, як мотилі, і ходите мов на шурупах, і на льоту хапаєте все. Одним словом — трудоспособні, а мене хлібом не годуй, тільки дай хоч постояти біля трудоспособного, дай кахикнути до нього.

І Дармограїха — жвава, мов розворушканий мурашник, вертка, як миша в пастці,— повернулась до мене і, пекельним огнем очей палячи, кахикнула:

— Кахи! Кахи!

Далі обернулась до мого бойового побратима, обсипаючи з ніг до голови іскрами палкого сміху:

— Кахи! Кахи!

Як мовиться, що в серці вариться — те на лиці не таїться, а на лиці в Одарки Дармограїхи виказувалась любов. Любов до мене й до мого бойового побратима, якого вона, либонь, уподобала з першого погляду, хоч зовсім не іконописної вроди був той, зовсім навпаки. Але ж хто милий, той красен. Я ж бо теж грибок маслючок, який крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов, але доля не обділила ні химерною любов’ю рідної жінки Мартохи, ні ще химернішою любов’ю Одарки Дармограїхи!..

Десь опівночі постелились, повкладалися спати — я на лежанці, бойовий побратим на тапчані, а Одарка в ліжку. І хоч сон миліший батька-матері, і хоч очі ховалися в мішечки, а не спалось нікому: те крекче, те вовтузиться, а те зітхає тяжко, мовби його хороба лиха мордує. Зрештою, терпець у гостя обірвався, задзвенів струною:

— Хомо, ти ж бо знаєш, що ніч своє право має?

— Звісно, має, та хто спить — той не грішить.

— Правда, що більше спиш — менше грішиш, та йди вже до Одарки, бач, як зітхає.

— Справді зітхає, та чи не за тобою часом?

— За мною, може, через тиждень зітхатиме, як ти подасися до Мартохи, а зараз по тобі.

— Помиляєшся, Дмитре, може, по тобі все-таки, бо сильно вподобала!

Дармограїха ж ні пари з уст, заткала собі вуста мовчанням, лиш зітхає так трудно, що душа з розпуки рветься.

Треба якось рятувати молодицю, бо хоч жаль ваги не має, та може так Одарку висушити до ранку — тільки тінь од її дорідних розкошів зостанеться.

— Дмитре,— кажу благально,— журба гірша, як хвороба, то, бойовий побратиме, порятуй Одарку, вже ниньки пригорни її так, як збираєшся через тиждень пригортати.

— Хомо,— озивається бойовий побратим,— чого маю квапитись поперед батька в пекло, чому маю ганяти, як сірко в ярмарку? Може, такий верткий і моторний я Одарці й не сподобаюсь. От хай вийде твій строк через тиждень — тоді й підсиплюсь до неї.

— Але ж, Дмитре, вона вже зараз по тобі зітхає, не жде коли той тиждень мине. Хто біжить, друже, той і добіжиться. Не будь упертий, мов цап!

— Та й ти, Хомо, затявсь у волову шкуру.

— І чого ти, побратиме, ні тпру ні ну?

— Та й тобі, побратиме, хоч тюкай, а ти все своє.

Так ми сперечались опівночі, один другого посилаючи до Дармограїхи, що й далі тяжко зітхала, один другому вступаючи біля неї нагріте місце, і, либонь, так ніхто й не переміг би в цій боротьбі моєї гостинності з його чемністю і повагою. Як знагла Дармограїху вихором завихрило в ліжку, поставило примарою білою (бо в білій сорочці) посеред хати, й ця примара гуркнула голосом, наче громом із-за хмар.

— Чи не чули ви часом про отого ведмедя, якого тягли до меду — й урвали вуха, а як потім тягли від меду — то урвали хвіст?.. Кат вас, хлопці, розбере, чого ви розходились, що й хата тісна. Піду собі спати до сусідів, раз таке діло, а ви й далі чубтесь, гризіться, мов собаки за кістку!

— Одарко, ми ж добром та ладком,— кажу,— догодити хотіли тобі.

— Уже світатиме скоро, а він: догодити хотіли!.. Е-е, не заходитиму з дідьками в заклад.

І за мить здиміла з хати, повіялася досипати ніч у сусідів. А хріп би нас побрав, коли Дармограїху з її таки хати викурили!

— Дала нам цибульки під ніс понюхати,— зітхає мій бойовий побратим.

— Самі винуваті, їли б нас мухи! Чого воловодились? Таку жінку скривдили!

— Ай справді, причинні: і так і сяк, а все не так.

І раптом на тапчані, де лежав мій бойовий побратим Дмитро Волосюк, якась пташина тихесенько скрикнула раз і вдруге, сійнувши в мою душу шпарким морозцем. Далі та пташина озвалась голосніше, наче її мордувала нечиста сила.

— Ти плачеш?—здивувався я, Хома Прищепа, який нічому не дивується.

Запалив світло — й не впізнав гостя. Горе, яке тільки рака красить, скрутило зараз мого бойового побратима в три погибелі, сидів у розпачі, наче на березі моря, яке мусив переплисти в ночвах.

— Чого ти, Дмитре, такий, наче тобі чорний віл на ногу наступив?

— Ой, гад я, Хомо,— скрегоче зубами бойовий побратим і аж корчиться в корчах.

— Угамуйся, Дмитре,— прошу,— бо який же з тебе гад!

— А не гад, то бура сучка, що любить вовче м’ясо з лисячою підливою.

Ну, чули таке? Звівся з лежанки, обіймаю, заспокоюючи, а він відтручує мої руки, й лице його палає жовтим огнем, як осінній місяць ген у вікні над Яблунівкою.

— Не обнімай, Хомо, бо не знаєш, кого до серця горнеш!

— Як то не знаю? Стільки фронтів спільно пройшли, крові пролили, нужди звідали, перебалакали в перервах між боями, а ти верзеш казна-що: не знаю тебе!

— Не знаєш,— зубами скрипить, наче товчене скло перетирає.— Бо ти змію гримучу горнеш до грудей.

Ну, думаю, либонь, контужений на фронті, а тут іще перебрав на радощах — ось і зсунувся з глузду, збився з плигу, докотився до білої гарячки.

— Я, Хомо, такий пройдисвіт, що й мертвий із шибениці зірвусь. Думав ошукати й тебе, пошити в дурні, а не можу! — Мій бойовий побратим звівся на тапчані, вдарив себе кулаком у груди, аж кавкнуло.— Купив ти мене своєю щедрістю. Повіриш, ніхто ще мене так не приймав. О, ти навіть такої жінки, як Дармограїха, не пожалів!..

І завив із болю так, як ото виє голодний вовк у степу біля колгоспної кошари.

— Отямся,— бубонів я,— приступ скінчиться, ум із-за розуму назад повернеться.

— Вже повернувся, бо в мене совість прокинулася. Досі спала, а ти збудив! Тепер утямив, що батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю. Так знай, Хомо, що ти зі мною на фронті не воював!

— Як то я не воював? — наче навідліг ударив мене.— Брешеш ти, чоловіче, мов собака на висівки. Воював! Ось поглянь тільки мої рани — й крижі побито під Вінницею, й груди посічено на Дніпрі, й ліва нога пошрамована під Дрезденом. То чого ж ти такі кулі одливаєш? І нагороди всякі маю, й документи до нагород. Ой Дмитре, десь ти глек чорної брехні назбирав, а прийшов сюди той глек розбити.

—: Та воював ти, Хомо, і вдень, і вночі, і взимку, і навесні! — вирячився люто.

— Авжеж, воював, то навіщо плещеш, начебто ні?

— Я про те кажу, що ми вдвох ув одному взводі не воювали.

— То, може, хоч в одній роті?

— Навіть не в одному батальйоні!

— Може, в одній дивізії?

— Навіть не в одній армії!

— То звідки ж ти мене знаєш і мої бойові пригоди?

— А ваш яблунівський листоноша Федір Горбатюк розказав.

— А звідки ти листоношу знаєш?

— В автобусі познайомилися, він якраз повертався з району, от і розбалакались. Він і розказав про тебе і твої фронтові пригоди, про жінку рідну Мартоху та Одарку Дармограїху, про Христю з Хомком Хомовичем її, навіть про телицю.

— І про телицю? — зачудувався, починаючи потроху вірити.

— Аякже!.. Зійшли з автобуса, гомонимо з листоношею біля лавки, а тут і ти йдеш. Ну, хитрий Горбатюк п'яти змастив і дьору дав, а я кинувся обійматися з тобою. І ти, Хомо, кинувся в обійми, наче брата рідного здибав.

— А якби я не став обійматися та цілуватися? — питаю.

— Як то б не став? — із диявольською гордістю здивувався мій уже колишній бойовий побратим.— Так не було й не може бути.

Либонь, із ним не виведе справи й той, що в болоті любить сидіти. Наказав такого, що на воловій шкурі не спишеш, та спробуй втямити щось із тих казань. Хоч і перепив, та хміль уже мав минутись, бог помилував од білої гарячки. Може, любить покепкувати й поглузувати — твоє життя скрутить якнайкривіше, щоб самому повеселитись якнайсмішніше!

А мій уже колишній бойовий побратим реготи зі свого лиця прибрав, очі від злого сміху насухо висушив і сповідатися став, як могла б сповідатись грішна баба перед попом.

— Так не було й не може бути,— повторив із гіркою полиновою радістю на худому, як березова тріска, обличчі.— Всі мене признають, Хомо, й ти так само признав, бо ти совісний, а я підлесливим навчився бути, мов ота гадюка під квітками. Я де пройду—там золоті грушки за мною ростуть, так навчився жити. Наша Україна велика, їжджу від села до села, від району до району — сьогодні в Погребищі, а завтра, дивись, уже в степу під Херсоном. Чесних і щирих, як ти, Хомо, що на фронтах воювали, в наших краях не переводиться й не скоро переведеться, а я вже вмію біля них пектися, як ото лисиця жука пекла. З шахраями та злодіями, з ледарями та ловкачами не знаюсь, Хомо, бо, може, сам ловкач і пройдисвіт. А тільки я чесний пройдисвіт, чуєш, чесний! Адже грошей не виманюю, добра не краду, так? Просто вивідую від базік усе про хорошу людину, що воювала на фронті, всі її пригоди вивідую, про товаришів, рани, контузії, а потім являюсь у двір, у хату — і в обійми! Мовляв, здрастуй, бойовий побратиме, як довго з тобою не бачились. Що, не впізнаєш ніяк? Еге ж, роки не жаліють, і життя не милує, вбавило віку, красу вкрало, поскородило чоло, а ти, друже, й досі не змінився, а ти, друже, й досі такий, яким ми тебе проводжали до госпіталю, коли дуже поранило... Знаєш, Хомо, ветерани найдужче люблять розказувати про госпіталі, які хірурги і як лікували їх там,— то цей номер із госпіталем завжди проходить на сто процентів. Якихось півгодини побалакаємо — і вже мене чи впізнали, чи визнали, і вже садовлять за стіл, пригощають, починаються спогади, сльози, обійми. Й так мені добре стає па душі, Хомо, наче ми й справді з цим чоловіком удвох воювали в одному батальйоні, пройшли від Волги до Одеру, а не зустрілися годину-другу тому!

Біда не спить, вона по людях ходить, і її, біду, ніякий грім не розіб’є, бо вона в душі людській гніздечко звиває, куди громи не часто залітають... Мій колишній бойовий побратим розказував про свої хитрі пригоди, а мені ж так ставало на серці, наче воно щирим горем зорано, а ще щирішою бідою заволочено.

Бо, знаєте, не хотілось вірити в те, що Дмитро Волосюк ошукав мене на рівній дорозі, а хотілось вірити в те, що й справді таки воювали разом, що ділилися цвілим сухарем, накривались однією шинелькою, ось тільки обличчя його призабулося за пеленою часу, стуманіло, шашелем забуття поточене.

Так і хотілось крикнути йому в лице: не жартуй, Дмитре, що набрехав і мені, так само, як іншим брехав, бо повівся ти в мене в гостях як вірний побратим, і я тебе зустрів мов найближчого фронтового друга!

— А як побачив я, Хомо, що твої очі — міра, душа — віра, а совість — порука твого життя, то сором у мені обізвався, хай би він краще мовчав, і цей сором примусив висповідатись перед тобою, як іще ні перед ким я не сповідався.

— Я так скажу, Дмитре,— озвався я розважливо, жаліючи небораку.— Гаразд, хай в одній роті не воювали чи в одній дивізії, але якщо навіть на різних фронтах — я, к приміру, на Дніпрі, а ти під Волховом,— то однаково бойові побратими з тобою, бо земля наша хоч і безмежна, та вся своя, рідна від моря до моря.

— У тім-то й річ, Хомо, що я зовсім не воював,— зітхнув Дмитро Волосюк.

— Не воював? Але ж роками своїми ти годився для війни!

— Не воював, бо комісували лікарі, навіть до армії ні разу не призивався: стільки болячок мав, що на десятьох вистачило б.— Стемнівши з худого лиця, що від переживань стало схоже на шмат бурого кам’яного вугілля, вій стиснув кулаки й скрикнув: — 3 кожним днем совість усе дужче пече, що не воював! І чорно заздрю всім тим, що кров проливали!

— Хіба можна заздрити? Вбити ж могли б...

— Убили б — так не за понюх табаки, правда? Краще бути вбитим за землю свою рідну, аніж болячки бавити цілий вік — і здохнути від болячок... Знаєш, Хомо, я вже не дивуюсь, коли мені вірять. Спершу дивувався, а тепер перестав.— Умовк на мить, подивився прямо, наче поглядом під самісіньке дихало заганяв багнета мені.— А буває, що подеколи здається, наче і я воював із ними.— Благальні іскорки спалахнули на денці посизілих од болю очей, скрикнув:—Бо міг же воювати — з усіма разом, і з тобою! То ж не моя провина, правда, що комісували, що не взяли?

— Авжеж, не твоя провина...

Вже світало, осінній досвіток стояв за вікнами, як скаламучена вода ставкова. Мій колишній бойовий побратим довго мовчав, а потім озвався глухим голосом — наче голос той із-під жорнового каменя діставав:

— Люблю слухати про війну, про подвиги... Розкажи мені, Хомо, про доброго свого знайомого — і про те, як воював, де воював, про його сім’ю розкажи...

І, оживши та повеселішавши, розказав я про славного чоловіка з Малих Дубових Гряд — із цим чоловіком багато судилось на нашу долю під Лоєвом на Дніпрі, коли наших без числа загинуло, коли в річці вода кривава текла, а ми якось зуміли порятуватись. Він там тепер у своїх Малих Дубових Грядах не тільки дітьми обріс, а й онуками, робить без просипу в колгоспній конторі, в білих світах не буває, то...

...то хай із білого світу навідається і до нього бойовий побратим Дмитро Волосюк, хай обіймуться та почоломкаються, хай вип'ють добрячу чарку і згадають, як їм мріялось про мирне життя, мріялось на фронті, в коротких перервах між боями.