XXXVIII. А ЯКБИ Я ЗАПИШАВСЯ, ЯК КОБИЛА ДО БУДЯКА?..

Кожного знаю в Яблунівці — і того підсліпуватого, що не побачить, то вигадає; і навіть кожне коростяве порося, яке дарма чесати, бо від корости не відчешеш; і тих молодиць, що молодяться, як садяться, а як встають, то крек- чуті»; і знаю оту стару кобилу, якій не брикатись, так само, як старій бабі не цілуватись.

Але хто ж то суне попереду, коли я оце увечері повертаюсь із роботи на фермі?

Хе, сказав — суне! Та не суне, а йде, мов картину по дорозі малює, й зі спини, ох, і гарна, що, либонь, таку красу можна покласти на велику розцяцьковану таріль — і скрізь на тарелі носити. Гарній дівці, як говориться, гарно і в ганчірці, але ж ця проява-халамидниця причепурилась так, що, присійбо, хустка на її голові чималеньким козирем дивиться, спідниця на ній малиновим дзвоном видзвонює, а що вже ноги... а ноги мов у молоденької лошиці — так і стрижуть, так і стрижуть, аж співати кортить, із їхнього завзяття милуючись.

Я, Хома Прищепа, як ви вже знаєте, хоч і не бабій і не джигун, хоч і не гульвіса й не гультіпака, а на гарну молодицю чи на гарну дівку люблю подивиться. Бо коли дівчина в красі, мов горох на полосі, то гріх пройти мимо й бодай поглядом її не вщипнути. Бо де ж є такий чоловік у Яблунівці чи поза нашою славною Яблунівкою, щоб на вродливу жінку та не поклав свого ока, щоб хоча в думках не примірився — як то вона цілується та обнімається: адже брови в неї достеменно до любові, а вустонька до грайливої розмови. Е-е, всякі бажання за день снуються в душі, серце за день стільки налітає, стільки навигадує собі солодких вигадок, що тих солодких вигадок і в три торби-опалки не вбереш!

Але хто ж то, міркую, по вечірній дорозі біжить віхтем палаючої соломи, що душа моя на той вогонь лине?

І хоч я не той роззявляка забудькуватий, яким і вовки без труднощів можуть полакомитись-повечеряти, і хоч не метушливий, мов чорт у болоті, а наслання якесь, а мана якась найшла на мене, змусила поминути Дармограїшине обійстя і, осідлавши моє згарячіле від солодкої тривоги тіло, погнала слідом за отим вогнем, що посувався попереду в звабливих жіночих строях.

Ось і хата знайома, де ми з рідною жінкою Мартохою мало не весь вік свій звікували, то люблячись, то сварячись,— і вона, ота проява-халамидниця, прямісінько до нашого двору звертає! Хто ж це? Кидаюсь уперед, мов сторчголов з мосту у воду, вже біля самісіньких воріт наздоганяю, за плечі хапаю — і раптом бачу перед собою...

...повірите чи не повірите, що раптом бачу перед собою...

...мені й слів забракло правду сказати, заціпило, та й не повірите...

...гаразд, можете не вірити, діло ваше, а я вже слова якось постараюся знайти, щоб сказати: обертається до мене не якась проява-халамидниця, не чудо в решеті, а натуральна моя рідна жінка Мартоха. Я сам вірю — й не вірю собі... Очі, губи, ніс, щоки, чоло, усмішка начебто Мартошині — й водночас не Мартошині, значно ліпші, якими, либонь, і в дівоцтві не щодня були.

— Мартохо! — злетіло з язика, мов заклинання.

— Хомо! — прозвучало заклинання у відповідь.

— Це ти? — питаю недовірливо.

— Авжеж, я,— чується ніжний шепіт.

— Аж не віриться, що ти така.

— А ти повір, Хомо.

Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар- птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.

— А від кого це ти, Мартохо, така виряджена, така дженджуриста повертаєшся?

— Як то від кого? — грає вона бровами, наче ластів’їними крильми.— Хіба нема звідки?

— Мартохо,— шаліючи, ледь повертаючи бруском здерев’янілого язика, грізно кажу,— ти на свою погибель із вогнем граєшся! Зізнавайся, від кого повертаєшся о цій порі?

— Пора не така вже й пізня,— задзеленчала дзвоником сміху.— Та й чому маю тобі зізнаватись, коли ти ще не мій, а Дармограїшин? Ревнуй Одарку, а не мене.

Чи я ще ниньки ополудні сказав би, що здатен так ревнувати мою рідну жінку Мартоху, що ревнощі чорною пеленою спеленають розум, затуманять, засліплять, зіб’ють з пантелику? А вона, й справді знущаючись, вителенькує срібними брязкальцями сміху, питає лукаво:

— Хіба в Яблунівці вже справжні чоловіки перевелись? Вистачить на мій вік!

— Чи не від Федора Горбатюка шльондраєш? — питаю про листоношу, від якого, либонь, усього можна сподіватись.

— Чолом, тату, я ваша хрещена мати!.. Теж знайшов мені кавалера!..

— То, може, від Максима Діхтяря? — питаю про нашого знатного механізатора, що має чоловічу силу не меншу, мабуть, ніж бугай Імперіалізм — скотинячу.

— Максим помирився вчора чи позавчора зі своєю жінкою Марією, то в них після нового замирення вже сотий чи тисячний медовий місяць.

— То, може, від Петра Кандиби? — питаю про сільського лавочника, який дефіцитними промтоварами з-під прилавка хіба ж не заб’є памороки яблунівським молодицям.

— Добридень на великдень, будьте здорові з Новим роком!— кепкує.— Та він же такий, що стань подивися — плюнь та й одступися.

— Отож, запевняєш, вони тобі треба, як собаці чоботи влітку? А як не вони, то хто? Від кого повертаєшся? Невже від когось молодшого?

— Та що з молодшого візьмеш? Хіба що шерсті пучок!

— Значить, від старіших, безсоромнице безсовісна? Від діда Гапличка чи від діда Бенері? Та куди їм до галушок, коли вони юшки не вкусять! Може, й був колись у них горіх, та звірся на сміх. Вони, Мартохо, сто літ живуть, а двісті конають.

— Е-е, Хомо, не кажи! Правду кажуть, що старого собаку важко до ланцюга привчити.

— Значить, нехай буде бридкий, як поплюга, хай буде гидкий, як поплазка, аби тільки штани носив?

І тут моя рідна жінка Мартоха як зарегоче, як задзвонить рясним намистом дзвінкого сміху.

— Сказано, Хомо, на глум, а ти бери собі на ум! Як то справедливо говориться, не вір губі — поклади на зуби.

Бачу, безсовісна, осаджує мене, мов горщик од жару одставляє.

— Мартохо,— благаю,— не глумись, бо душа крається.

Тут вінком своїх рук обвила мою шию, квіткою-півонією

своїх губ припала до моєї щоки, голосом-струмочком зажебоніла в моєму вусі:

— Хомо, ради тебе так зодягнулась!

— Ради мене? — торопію, не вірячи.

— Ради тебе накупила обновок, ради тебе зодяглась. І побігла тобі назустріч, щоб здибатися, як вертатимеш із колгоспу. А як угледіла — засоромилася і стала тікати. А ти побіг за мною, як голка за ниткою.

— А ради кого так помолоділа, що й не впізнаєш?

— Від любові до тебе, Хомо, помолоділа й покращала, аж самій не віриться. Якби знав, як тужу й чекаю,— кожна хвилинка тягнеться, як вічність, плуганиться, як п'яний з буфету.

— А не дуриш? — питаю.— Думаєш, що рак не риба, а на велелюдді Хома не чоловік?

— Коли не віриш у мою любов, то гайда в хату, а в хаті повіриш.

І таким жаром війнуло від Мартохи, що, либонь, мав пильнувати, аби не попектись біля неї, аби не обсмалитись. Хитрує, змішуючи горох із капустою, а чи й направду діжа не здіжилась, а хазяйка не сказилась?

У сіни вступили, а з сіней Мартоха відчиняє двері не в чисту хату, де ще майже півроку тому жили душа в душу з нею, а береться за клямку до комірчини.

— Чого це ти в комору ведеш? — дивуюсь.

— Ей, Хомо, не до комори йдеш, а до святині моєї.

— З яких пір, Мартохо, святиню свою не при собі носиш, а в коморі тримаєш?

— Тобі все жартувати, а мені, Хомо, не до жартів.

І ввімкнула електрику, якої раніше в коморі не було (значить, хтось із яблунівських умільців-електриків пособив). Очі від несподіванки самі заплющились, а коли розплющились, то мов не повірили очам моїм. А не повіривши, знову заплющились, вражені несподіванкою. Вони — дві синиці на полиці, куди хотять туди й полетять,— знагла самі на себе стали не схожі, та й була ж причина для того!

Зрештою, очі — мов під горою в черепочку дзікузієві яйця — отямились, а отямившись — розплющились, а розплющившись — побачили...

...побачили в кутку комори Хому Прищепу на повен зріст...

Щоправда, на повен зріст він був не такий і високий, та чи це так багато важить? Важить те, що бачив я перед собою гриба маслюка, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, тобто самого себе. Той, другий Хома Прищепа, що стояв навпроти в кутку комори, міцно стис губи й дивився з якоюсь веселою й водночас суворою вимогливістю. А що був зодягнений у новеньку військову форму, то рука моя мимоволі тяглась до скроні, щоб по- армійському відкозиряти, а губи шепотіли нечутно: «Здравія бажаю, товаришу рядовий!»

— Хто це? — мовив я дерев’яним язиком.

— Ти, Хомо, хіба не впізнав себе?—сяяла Мартоха.

— Хто намалював такий великий портрет із моєї солдатської картки?

— А-а, хто ж іще міг намалювати, як не директор школи Діодор Дормидонтович!—заторохтіла жінка.— Ти ж тут як живий, правда? Чоботи хоч і кирзові, зате добре наваксовані. І ремінь блищить, і погони сяють.

— А навіщо зайву медаль почеплено на груди? — питаю.— Медаллю «За відвагу» командування ніколи не нагороджувало мене.

— Хомонько дорогий,— залебеділа ніжністю Мартоха,— то я впросила Кастальського, щоб домалював, дуже славна медаль, така є в нашого голови колгоспу.

— Бо голова колгоспу заслужив.

— То, вважай, я тебе нагородила цією медаллю, бо хіба ти не геройський чоловік?

— За віщо така честь від тебе?

— Бо відважний! Може, хоча б за те, що не побоявся позичитись Одарці Дармограїсі!

— Хіба що,— кажу примирливо.

— Як змикитила твій портрет, Хомо, то наче й на світі легше стало жити. Бо що виходить? Виходить, що ти завжди вдома, захочу — вголос побалакаю, захочу — в губи поцілую.

З комірчини винесено геть усе — діжки та кадубці, торби та мішки, решета й підрешітки, баняки й горщики, макітри й гладущики, а також столярний і теслярський інструмент, всякі там свердла, долота, струганки, фуганки, ножівки, всяке моє швецьке та кравецьке причандалля. Від порога до мого портрета на повен зріст, що належав пензлю незрівнянного Діодора Дормидонтовича, простелено хоч і дешевеньку, зате добротну барвисту доріжку. В моєму намальованому підніжжі стояла карафка, в яку наллято води і встромлено чималий пучок осінніх рожевих айстр. Угорі над портретом прикріплено вишиваний рушник, на якому горіли квіти і стебла, ткані руками моєї рідної жінки Мартохи. Бачачи всю цю величну, сповнену поваги до моєї особи картину, я мимоволі переймався гордістю за себе, а ще якоюсь трепетною любов’ю.

— А тепер, Хомо, подивися на стенди,— тамуючи дихання, попросила Мартоха.

Бо в комірчині, що тепер зовсім не здавалася комірчиною, вправними її руками, турботливим її хистом було також обладнано стенди. А на тих стендах (вірте чи не вірте, але розказував досі правду, то чому маю теревені-белевенї правити, то чому маю вилами писати, а граблями скородити) старанно зібрано все моє, так би мовити, чоловіче майно...

Яке саме? Легко запитати і, здається, просто відповісти, але не так просто...

На стендах акуратно розкладено випрані й випрасувані мої штани, сорочки, сподні, виставлено намазані дьогтем чоботи, а також підлатані черевики, чорні гумові чоботи в червоних гумових латках. На окремій лавчині — дерев’яна й алюмінієва ложки, якими я їв, а також миска, полумисок, чашка, склянка, виделка, ніж.

— Твої, Хомо, натуральні,— шепотіла жінка.

Вишиваний кисет, якого я давно не носив, бо кинув чадити махрою, перейшов на фабричні цигарки. Платівка з піснею «Розпрягайте, хлопці, коні» — цю платівку десь по війні я купив у Вінниці, хоч патефона не було тоді, немає й тепер. Кілька моїх листів ще з фронту, ці пожовклі трикутнички дивом збереглись у прискринку. Книжка про штучне запліднення свиней, яку я колись підібрав, загублену, під лавою у вагоні. Недогризок хімічного олівця, яким я колись писав.

І ще на лавочках-стендах викладено всяке добро, чимало назбиралось. А ще в куточку, біля дверей, поставлено граблі, вила-трійчата, косу, пужално, сапу, сокиру, рибальські снасті — вудлиська, ятір, сажалку, хватку-рогелю.

— Все твоє, Хомо, справжнє,— урочистим шепотом бубоніла жінка.

Біля кожної речі наклеєно папірець, а на папірці Мартошиною рукою виведено сухоребрі літери, що складались у наїжачені слова. Долаючи склади, я з трудом прочитав: «Піджак чорного рубчика, улюблений одяг X. X. Прищепи в такі-то й такі-то роки. В цьому піджаку трудівник ходив на загальні колгоспні збори». Або: «Черевики свинячої шкіри X. X. Прищепи. В цих черевиках трудівник перевиконував норми в такі-то й такі-то роки». А чи: «Глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів. Із цього полумиска X. X. Прищепа любив їсти пшеничні галушки, локшину в молоці, а також гречану кашу, засмачену свинячими шкварками».

Я довго мовчав, бо мені перехопило подих, а коли віддихнув, то сказав:

— А чи не смієшся ти з мене, Мартохо? Як сміялось оте барило, що саме кухвою стало?

— Хомо, та чи я ота, що ні в тин ні в ворота судариня криворота?

— А що в тебе тут у комірчині?

— Музейний куточок,— відказує поштиво.

— Музейний? Куточок?

— Авжеж, музейний куточок твого імені.

— Себто імені Хоми?

— Так, імені Хо Хо Прищепи.

— Мартохо,— кажу спантеличено,— то ж для великих людей музеї по містах і селах. Усі знають їх, вони заслужили— Суворов, чи Кутузов, чи граф Лев Толстой. А я ж не фельдмаршал Кутузов, це всі знають добре у Яблунівці, я тільки старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». А що, коли довідається сільрада?

— А чому це сільрада мені має заборонити порядкувати в своїй хаті? А може, ти для мене, Хомо, й справді великий чоловік? Ти для мене більший і за фельдмаршала, й за графа.

— Але ж сільрада точно знає, що вони більші за мене.

— То для інших вони більші, а для мене, Хомо, ти великий.

Мартоха вмовкла, і в музейному куточку запанувала урочиста тиша і — так мені здалось — нічим була не відмінна від тієї тиші, яка западає навіть не по таких дрібних музейних куточках, а по великих музеях великих людей.

— Я так тобі скажу, Хомо,— озвалася жінка, наче з трибуни, що про такі музеї треба ще за життя думати, а не по смерті. Бо по смерті поки схаменуться — вже й забули людину, вже добро її порозтягали, вже й не знайдеш тієї ложки, якою їв, чи того ліжка, на якому спав. Хіба іноді не обманюють по музеях? Поставлять крісло, кажуть, що в цьому кріслі чоловік той писав і думав. А насправді то зовсім інше крісло, десь на звалиську знайдене. А в мене тут, Хомо, все справжнісіньке. От скажи, хоч маленький обман є? Кисет не твій, чи пужално, чи коса з грабками?

— Усе моє, Мартохо, правду кажеш.

— Отож-бо й воно! — зраділа жінка, засяяла, й на лиці її наче місяченько зійшов.— І скажу по секрету, тільки обіцяй не сердитись, бо гніватись ти не повинен.

— Обіцяю, Мартохо, кажи.

Рідна моя жінка й зовсім стала урочиста, а по хвильці —знову ж таки наче з трибуни — сказала:

— Мріється мені, Хомо, бо мріяти не заказано... Ось начебто для мене самісінької цей музейний куточок поки що... Поки що!.. А через якийсь рік-другий, дивись, одкриються двері ширше — й сюди почнуть навідуватися сусіди;

яблунівські колгоспники. А далі, дивись, не тільки з Яблунівки, а й із сусідніх сіл — Малих Дубових Гряд, із Сухолужжя, з Великого Вербного, так? Хто машиною, хто автобусом... А ще яблунівських дітей прийматимуть у піонери, скликатимуться їхні урочисті лінійки.

— А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? — питаю.

— Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?

— Не штука навчитись,— міркую вголос.— І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?

— Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний,— замислилась жінка.— Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?

А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:

— Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?

— Краще за тебе ніхто не справиться,— кажу.— Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?

— Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно — не дуже цікаво, а цікавіше — коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.

— Еге ж,— згоджуюсь,— слава моя велика.

— А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність — і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!

— Либонь, весь хор,— кажу застережливо,— в музейному куточку не поміститься.

— Біля хати співатимуть, просто неба.

— Ой Мартохо,— кажу,— роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?

— А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?

Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід — така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут — навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа — хоч прив’яжи, то відгризеться.

— Хто б іще до такого догадався, як ти? — кажу вголос.

— А ніхто,— відповідає.— То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.

й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.

І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.

— Не забувайся, Хомо!—сказала осудливо.— Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.

— Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? — питаю.

— Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...

— Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся,— благаю.

— Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!

Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді — медалі «За відвагу». Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.

І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!

Загрузка...