Позичений чоловік

XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ

Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все- таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?

Все дивне в цьому світі — квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме — погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі,— але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.

Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.

Ви втямили щось із моєї мови? Може, ви й утямили, бо серед вас є багато розумніших од мене, а тільки ж бо я сам себе не завжди розумію, суща правда.

Не зацвіли ми з Мартохою в цьому житті дитиною, і, скажу під великим секретом, так само ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою жодна дівка чи молодиця не ввійшли від мене в тяж, не зацвіли дитям. Кажуть, що хата з дітьми — базар, а без них — кладовище, то, вважайте, прожили ми з Мартохою все своє життя хоч і на веселому, хоч і на гамірному, хоч і на зубатому, а все-таки на кладовищі.

І, Диво дивне, думки мої все частіше стали літати до отого маленького Хомка Хомовича, й думки мої в тих польотах усе дужче зріднювалися з ним, і дедалі частіше він починав мені здаватися рідною дитиною. Добре тому, хто може обложитись дітьми, як дід онучами, добре тому, що, як жнива — так і дитина нова, добре тому, хто збився з пуття,— як кутя, то й дитя, але ж і мені кортить звідати такого добра, то нехай хоч у мене буде отой Хомко Хомович, що незаконно народився в доярки Христі.

З кожним новим днем я подумки якось усе настирливіше усиновляв його!

Кудись ідучи, щось роблячи, я весь час звертався до Малого Хомка Хомовича, мугикав під носа пісеньки колискові, а то навіть і казочку йому розказував, яку колись Давно почув од своєї покійної баби. Казочка була чудна! Ось! Подарував мені дід вола. Як пішов я тим волом орати, та наорав на припічку на три горшки кваші. Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли в'юни. Як поліз я тих в'юнів трусити: трушу та трушу, та натрусив папушу тютюну. Пов'язав я той тютюн і продав по три копійки, голова в голову. Та купив я руно вовни, та скроїв заступом свиту, та приставив із подушки комір, так вийшли такі штани, що й не підіймеш!

Оповідаючи подумки не раз і не два цю химерну казочку малому Хомкові Хомовичу, я не втримувався від реготу, який гойдав моїм тілом, немов бадилиною,— на вулиці гойдав, на фермі. І уявляв собі, як то сміятиметься він, Хомко Хомович, коли хоч трохи підросте й постарається втямити щось у казочці, в якій і сам чорт зламає ногу!

В районних чи в яблунівському магазинах буваючи, безпремінно купував якусь цяцьку, і вже назбиралось у сінях за порожньою діжкою стільки, що вистачило б на дитячі ясла. Одарка Дармограїха, ті іграшки бачачи, все підозріливіше поглядала на мене, аж поки спитала одного разу:

— На старість здитинів, що забавлятись хочеш?

Що ж, хай думає, наче я збився з пантелику, що вже й справді ума ні з шило нема.

Та,— кажу,— купую про запас, а запас їсти не просить.

— Як то про запас? — не вірить Дармограїха.

— А ми хліб про запас тримаємо? Пшоно чи крупу, борошно гречане, сіль?

— Ти, Хомо, прирівняв смалене до пареного.

— Навпаки, Одарко, парене до смаленого,— заперечую.— Запас біди не коїть, пригодиться.

Очі її розмисливо покрутились, як дерев’яні колеса в млині, коли на них рине вода, потім засвітилися здогадом, і її обличчя обернулось на свіжоспечену пшеничну паляницю.

— Хомонько ж ти мій дорогий! —кинулась цілувати калиною гарячих уст і обіймати перевеслом дорідних рук, та ще ж бо й налягаючи дозрілими динями-дубівками паморочливо великих грудей.— Хомонько мій солодкий! Люблю я тебе на повну душу! І якби в моєму серці були дверці, то всі б люди бачили мою любов,— сидить вона в серці на красному місці. Я тебе присоглашала, щоб дитинку взяти з дитбудинку, а ти, Хомонько солодкий, про свою власну гадки плекаєш, уже й гостинці готуєш. Аякже, бо коли воно в цей світ прийде, то хіба можна без гостинців зустрічати!

— З нашої руки, як мовиться, та йому куль муки!

А коли набрався повний мішок цяцьок, потай від Одарки подався я на таку радісну та щасливу стежку, по якій у своєму житті ніколи не ходив. Левадами, поза городами, поміж верболозів слалась ця благословенна стежка, ведучи вперед не так Хому Прищепу, як дивовижний людський вулик. Цей вулик був повен якоїсь химерної музики, немов балакучих бджіл, а ще в ньому бджолами гули пісні, видзвонювала втіха золотими бджолами. І всевладною хранитель- кою життя і буття в тому вулику почувалося серце-бджоломатка!

Стерявшись розуму, слухаючи ту музику й ті пісні в самому собі, я ж бо й розхвалював себе, і лаяв себе, і приказував сам собі: скарай мене, боже, хлібом та сіллю! На здоров’я на сто літ свиней пасти мені! Скільки в лісі пеньків, бодай у мене було стільки синків! А щоб наді мною ворони не каркали! Гарбуз вашій мамі, а мені диня!

З отим мішком за плечима переступив я поріг хати, в якій жила доярка Христя, і, вгледівши молоду господиню біля печі, питаю суремним своїм голосом:

— А чи не в цих хоромах живе шановний товариш Хомко Хомович?

Христя розцвіла обличчям, як найрозкішніша мальва (такої пишної по всій Яблунівці шукати — марно ноги бити), й каже шовковим шовком уст своїх:

— Авжеж, дорогий Хомо Хомовичу, в цій хаті живе-поживає наш Хомко Хомович.

— А чи приймете старця подорожнього, що з гостинцями навідався? —жартую.

— Не старець ви подорожній, Хомо Хомовичу,— лагідно заперечує доярка Христя,— а знатний трудівник яблунівського колгоспу «Барвінок». Просимо вас, просимо! Якраз сьогодні наша кішка вмивалася, проти гостя.

— Щоб ти, Христе, завжди своїми вустами мед пила!

— Знімайте мішка, бо, либонь, важко тримати на плечах.

— Волові роги не тяжкі, й мені не тяжко, та треба знімати.

Лежав Хомко Хомович у дерев'яній люльці. На білій пелюшці та на білій подушці лежав у тому, в чому мама народила, й коли я скрадливо наблизився і, тамуючи дух, нахилився, то він задригав-зачеберяв ніжками, і його ручки, схожі на огірочки, заворушились так, наче водорості на течії. На губи його прилетіла усмішка, звила там, як птаха, затишне веселе гніздечко, і вже в тому гніздечку засяяв беззубий ротик, і в беззубому ротику червоним полумінцем ворухнувся, блиснув, загорівся обслинений язичок. І карі оченята його, схожі на двох карих кругленьких кузочок, спершу були по-дорослому, по-мужчинському набурмосені, аж острах легенький пройняв мене, та перегодом то вже були зовсім не кузочки, а дві іскристі зірочки. Ті дві зірочки спалахнули радісно й розумно на невеличкому, округлому небі, яким мені видалось його обличчя, і промінились до мене такою щирою приязню та беззахисною довірою, що

від щемкого зворушення і терпкого болю перехопило ПОДИХ.

— Ось такі ми, еге? — бурмотілось мені.— Ось такі?.. А щоб ти ходив, синочку, як води ходять, а щоб ти ходив, поки світу й сонця, а щоб тобі копа літ, а щоб тебе добра година знала, а щоб ти був багатий, як земля!

Хомко Хомович шустро чеберяв ніжками.

— Брови в нього мої,— мовилось мені само собою.

Брів, щоправда, в Хомка Хомовича ще не було, на їхньому місці наче хтось світлим попільцем потрусив, наче хтось ледь-ледь торкнувся вугликом.

— І губи в нього мої...

У відповідь на мої слова на губи Хомка Хомовича знову прилетіла усмішка-ластівочка, затріпотіла крильцятами, наче їх окропила злива сонячного проміння.

— І ніс у нього мій...

Носик-п’ятачок у Хомка Хомовича був схожий на п’ятачок рожевого поросятка, яке щойно знайшлось у мами- льохи, й дві його дірочки, такі кумедні, такі смішні, чудно здригнулися, наче дитя принюхувалось не так до мене, як до моїх слів.

— Усе в нього моє!

І тоді щасливий Хомко Хомович, який, звісно, тямив кожне моє слово, який, звісно, розумів, що я щиро всиновляю його і зізнаюсь у своєму батьківстві,— і тоді, значить, цей хитромудрий синок Хомко Хомович у дерев’яній люлечці заворушився, мов клубок вогню, й руки-ноги його заворушились язиками полум’я, й очі ще дужче спалахнули, а з горла вирвався радісний скрик!

Тоді я заходився розшнуровувати мішок, виймав гостинці й приказував:

— Оце тобі тракторець, може, захочеш бути трактористом, як виростеш. А чи шофером, то ось тобі й машинка з червоними фарами. А як підеш служити до армії, можеш потрапити в льотчики — ось маєш літака. Також бери танк — доля може закинути і в танкову частину. Ось маєш пістолет і автомат — звикай змалку, бо ж доведеться захищати мир на планеті, а також мир для Яблунівки і персонально — для матері своєї і для мене, Хоми Прищепи.

— Лишенько,— мовила Христя,— йому ще рано до таких цяцьок.

— Нічого, Христе, він із молодих, та ранніх.

Далі, не соромлячись мене, як і має бути, взяла вона Хомка Хомовича до рук, розстебнула блузку і дала йому

груди. Груди в неї були великі й пишні, мов коровай, який, зліплений щойно, ось-ось має шугнути в щедро напалену піч. Малому, либонь, груди подобались не менше, ніж мені, бо він спраглими пелюсточками своїх губ у хмільному азарті припав до тугого соска, схожого на дубовий жолудь, який хвильку тому вилущився з шапочки-тюбетеєчки. Заплющившись, він вправно наминав той жолудь, іноді навіть буцав голівкою в пухкий коровай, як ото буцає норовисте телятко свою матір-корову, а ще Хомко Хомович, мов справжній козарлюга, хапався то однією, то другою долонькою за те смачне, сокровенне багатство, наче казав: моє — і ні з ким не поділюсь, і нікому не віддам!

— Мала бджола, а як працює!—не втримався я від похвали.— Губами наче говорить, а руками діло робить.

— Ага, старається, як мурашка,— сором’язливо згодилась Христя.

Вона, Христя Борозенна, сиділа на ліжку. Обличчя її, мов місяць уповні, світилось щастям. На фермі завжди начебто непримітна, була вона зараз гарна, як квітка гайова, від якої не можна було відірвати погляду, хотілось милуватись годину й другу, чуючи, як те замилування бере душу на крила, несе понад землею в небеса, і в тому піднебесному польоті душі так добре, що кортить плакати і водночас сміятися з радості.

Наївшись усмак, Хомко Хомович так і заснув із тим тугеньким і солодким дубовим жолудем у роті, а Христя кілька хвилин не ворушилася, слухаючи, либонь, як її материнське животворне тепло й далі струменить, переливається в сина, а від нього їй цівочкою цямкотить його вдячна ніжність, його безборонна довірливість.

Так посидівши із малям на руках (мов на іконі, на якій малюється богоматір із своїм богорівним сином), Христя поклала сонне немовля до ліжечка, накрила ковдрочкою, а я, підсунувшись ближче до ліжечка, милувався Хомком Хомовичем і розказував йому казку-нісенітницю. А щоб не розбудити, розказував потайки, без голосу:

«Вилетіла сорока на дерево, сіла та й дивиться, а рак виліз із води та й лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе...»