Позичений чоловік

XLIV. СИДИТЬ ПІВЕНЬ НА яворі, СПУСТИВ КРИЛА КРОВАВІІ

Дерево брунькує ранньої весни, викидає брость, вбивається у листячко; влітку, гойдаючи в своєму зеленому затишку пташиний спів, живе гарним і вільним життям, вирощуючи й доглядаючи свої плоди, щоб увосени облетіти листом і віддати ті плоди землі, людям, птахам, звірам. Квітка навесні зацвітає, являє всім красу пелюсток і барв, неповторність запахів та ароматів; улітку дозріває насіння квітки, щоб увосени вона зів’яла й відійшла в небуття, зоставивши по собі дозріле ядристе насіння,— своє безсмертя не тільки на наступний рік, а й на багато подальших років. А пташка? Хіба пташка, повернувшись із вирію на рідну землю або навіть не відлітаючи з рідної землі до вирію, навесні не зацвітає — так само, як дерево, як квітка,— дивовижним цвітом співу, хіба той шлюбний спів не кличе її мостити гніздечко, класти яйця, висиджувати пташенят, щоб у пташенятах знайти смисл свого буття на цій землі, своє безсмертя?

А людина? Хіба людина, належачи цьому світу і сонцю в цьому світі, не схожа на дерево, на квітку, на пташку? Хіба ранньої весни людина не прокидається так, як дерево, не розцвітає так, як квітка, не співає так, як пташка?

Ото хіба що осінь квітки відмінна від осені людського життя. Квітка на своєму віку зазнає однієї такої осені, а людина ой як багато, й кожна наступна осінь усе невідворотніше наближає людину до найбезнадійнішої і найсумнішої осені, до осені її життя, яку на схилі віку звідуєш не тільки в жовтні чи листопаді. Авжеж, не тільки в жовтні чи листопаді звідуєш, що холодний вітер віє по голих, пустельних просторах душі, коли в серці мрячить холодна мряка й очі заткані пеленою туману. А носиш цю осінь у собі на схилі віку й тоді, коли весняне сонечко висіває у теплу землю проліски й ряст, коли щебечуть солов’ї й

кують зозулі в зелених косах верб. І носиш цю осінь у собі також улітку, коли у вродливому супокої поле виколихує врожай, коли дозріває сад, коли пасіка дає щедрий взяток золотого меду. А восени? А восени, коли осінь душі твоєї чує осінь у природі, починає здаватись, що й із тебе самого, наче з явора чи липи, теж починає облітати обпалене сонцем, стомлене листя; що й із твого серця вилітають невидимі чарівні птиці молодості, здоров’я і надій, щоб разом із журавлями чи жайворонками податись до вирію; що перед очима твоїми, наче в степу, оповитому студеною блакитною млою, теж починають снуватись павутинки бабиного літа, але це дуже химерні павутинки — їх не можна зловити й відчути на дотик, хоча вони є навсправжки, бо мелодіями тихими, безмовними снуються й снуються...

Й чому раптом такі думки стали кластись моєї голови? Звісно, ніяким думкам не заказано думатись. Тим паче я, Хома Прищепа, ніколи не відганяв од себе ніякісіньких думок — раз навідалась до голови, то здрастуй, будь не те що гостею дорогою, а рідною посестрою, для якої найзаповітнішого не жалко. А на душі почувалось так, як у тій загадці: я тобі не говорю, що тобі говорю, я тобі лиш скажу, щоб ти мені сказав, що саме я тобі не договорив.

Після весни, літа й осені, цовних на пригоди, якось по- спокійнішало моє життя, усяких придибенцій геть поменшало, якщо й зовсім не урвались несподіванки й притичини. І я сам собі здавався вуликом, де вже давно пора бджолам покластись до зимового сну, та ще вовтузяться, ворохобляться, наче якийсь взяток вони цієї весни та літа не взяли, і цей взяток — чи не найголовніший, і, на жаль, уже не візьмеш, бо квіти давно повідцвітали, скоро має сипнути сніжком.

А то сам собі здавався деревом, яке відзеленіло, відцвіло, та ніяким плодом не порадувало ні землю, ні пташку, ні людину. І в цьому дереві — в стовбурі, в гіллі крони, в корінні — живе терпка туга за марно згаяним роком, коли сріблом лопотіло листячко, шовком ллялись дощі, кришталем мерехтів щебет птахів. Живе терпка туга за плодом, за насінням, які б лукаво чи не лукаво сказали, що рік буття на землі проминув не всує, які б умістили в собі таку просту й наївну надію на безсмертя, на тривання в майбутньому житті у майбутній Яблунівці.

Як і раніше, ходив на колгоспну ферму; не цурався чайної, де в буфеті порядкувала Настя, яка ще дужче роздалась у крижах і в клубах, що, здавалось, слід було б узяти на залізні обручі, щоб не розповзлась по селу від околиці до околиці; навідувався до клубу подивитись нову кінокомедію чи послухати яблунівську художню самодіяльність, бо хто ж хоче відстати від новинок у мистецтві. А тільки почувався так, наче на осінь і справді птахи з моєї душі полетіли до вирію, листя надій пожовкло і облетіло, а в очах біліє павутиння бабиного літа. Почувався так, наче голубі небеса моєї душі заволочено хмарами, за хмарами назавжди сховалося сонце, повсюди сіро й невесело.

Начебто все кругом обернулось на велику загадку, а велика загадка розпалась на безліч більших, менших і зовсім маленьких загадок.

І ось, нарешті, одного вечора...

...сива кобила по світі ходила, до нас прийшла — по рукавах пішла, сива кобила лоскоту наробила — по всій землі білу кров розлила, хоча за полем, за горами золота нагайка не вилась, не шмагала ні воду, ні діл. А по тому таке стало творитися! Сиві бугаї все поле зайняли, сиві воли проковтнули увесь діл, сиві кобили всі луги облягли, сиві гуси все поле вслали. І над бугаями, полами, кобилами та гусьми не повисло червоне коромисло, й нізвідки не вийшла гарна дівка в червоній стрічці-семицвітці, й вона з річки воду не брала іі те коромисло не поламала. Зате прийшов без рук, без ніг — хату одчиняє, без рук, без ніг — ворота зачиняє, без рук, без ніг — під вікном стукотить. А чого? Чи не для того, щоб узяти щось і понести нікуди, і бігти за ним — та не знати за ким? Бо воно таке, що живе без тіла, говорить без язика, ніхто його не бачить, хіба що чує... Лишенько, потому чорне сукно полізло у вікно, чорний бик у вікно ник, чорна корова всіх людей поборола, чорний віл усіх людей з’їв, чорне рядно всіх людей накрило. Й чорна овечка вся у вогні не горіла, і не було чорної корови із золотим телям, а вранці — упав сніп на весь світ, на кінці ковалі кують.

— Уставай, Хомо-сплюхо,— стусає під бік моя рідна жінка Мартоха,— бо дощ із туманом вечірнім минувся, ніч як корова язиком злизала, вже досвіток.

— А вже,— питаю,— їхала пані на барабані?.,

Яка пані, Хомо? На якому барабані? Автобус перший пішов до району...

Вже, либонь, проїхала пані на барабані, загубила ключі на майдані... Місяць ішов, ключі не знайшов, сонце прийде — ключі знайде...

— Отямся, Хомо, що діється з тобою — верзеш, немов у жару.

Вже, бачу, сіре полотно підлетіло під вікно, вже, бачу, сірий бик у вікно ник, уже, бачу, прийшов хтось, приніс щось, пішов туди — не знаю куди. Мовчки поснідавши, виходжу з хати надвір — о, летить крук через сук, через безверхе дерево, о, сивий віл усіх людей збудив, а лисий віл усіх людей звів.

Ішла від криниці з повними відрами Вівдя Оберемок, потомствена яблунівська самогонниця, яку ніяка хороба ніколи не брала, а я й кажу:

— Спішиш до своєї закваски, а й не бачиш, що стоїть дерево серед села, а в кожній хатці по гіллячці.

— Що?—спинилась Вівдя й глипнула глевтякуватими очиськами так, наче за моїми плечима сховався міліціонер, перевдягнений у цивільне.— Чого не бачу?

— За своїм самограєм,— кажу,— не чуєш, як золоте теля на весь світ рикає.

— Теля рикає? — нащулила вуха, прислухаючись.—

Де?

— Авжеж, інші маєш клопоти, не бачиш, як під плотом жовта куриця кублиться, кублиться і не прикублиться.

— О, вже курка якась! — обертається Вівдя Оберемок туди-сюди, розхлюпуючи воду з відер.

— Поглянь, Вівде, і побачиш сім гур, сім мур, сім боліт, а за ними стоїть квітка золота.

— О, знаєш ти, видно, за кобилячу голову, Хомо,— мовила Вівдя Оберемок, хутчій дрібцюючи з відрами до свого обійстя.— Щось у тебе стало розуму, як у кози хвоста, після того, як Дармограїха сіамського кота нацькувала на тебе.

Йду понад водою, а тут, де колись наша телиця гасала, де колись Діодор Дормидонтович рибу ловив, зараз, увосени, стоїть півень над водою з червоною бородою; далі стоїть дід над водою з червоною бородою, хто йде — не мине, за борідку ущипне; а ще далі сидить півень на яворі, спустив крила кровавії. І я не втримався, щоб не щипнути одного півня за бороду, другого за крило, й дідка, звісно, не обминув, теж із належною любов’ю та пошаною смикнув, і півні не кукурікнули, а дідок не охнув, тільки борідкою тріпнув. Отут, постоявши хвильку над ставом серед півнів та побіля дідка, вгледів я також оту недівку, яка червоні стрічки носить, а також отих двох сестер, які з весни зеленіють, а потім одна чорніє, а друга червоніє. Примружившись та добре приглянувшись, угледів я чіпким своїм зором, як за лісом, за пралісом червоні чоботи висять, а в лісі, в пралісі червоні хустки висять! Серед такого багатства постоявши та такими скарбами помилувавшись, подався далі, пильно роззираючись довкруг і які тільки чудеса спостерігаючи в своїй Яблунівці, ті чудеса, які раніше такими для мене й не були!

Бо там, де раніше я побачив би очерет у березі, нині вгледілись мені хіба ж такі дива! Скільки бочечок вигойдувалось на ранковому свіжому вітерці, й поверх однієї бочечки — квіточка, поверх другої бочечки — вовчий хвіст, поверх третьої бочечки — кобилячий хвіст. А то ще діжечка на діжечці, діжечка на діжечці, а зверху китичка, а то ще дудка на дудці, дудка на дудці, а наверх дудки лисячий хвіст.

І це, повірте мені, там, де влітку я ловив голими руками рибу для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського, який згодом для музейного куточка мого імені намалював мій солдатський портрет, великодушно змахлювавши і на прохання рідної жінки Мартохи додавши одну зайву нагороду, медаль «За відвагу».

Дістався, нарешті, на колгоспну ферму, взявся за вила, вила взялись до роботи. А на фермі, куди тільки глянь, скрізь — штири тики, два патики, сьомий замахайло, а чи — штири кімаки, два патики, сьомий замахайло, а де — штири ходаки, два бодаки, а сьомий помахайло, а також штири ходаста, два бодаста, сьомий хлебестун.

Вигрібаю гній — і всміхаюсь. Усміхаюсь і тому, хто має штири чотирки, дві розтопирки, один вертун, а сам верчун. Не жалію ласкавого слова і тому, хто має штири чотирки й дві розтопирки, два махайці й один гойдаєць. Прошу відступити вбік, щоб можна було постелити свіжу солом’яну підстилку, й того, хто має штири чотирки, дві розтопирки, сьомий круть, той, чим мухи б’ють.

Здибалась мені в корівнику доярка Христя, питаю:

— І и вже напувала водою ото, що має два костюки, два лопухи, штири ходори, дев'ятий махай?

Ви про що, Хомо Хомовичу? —всміхається привітно, мовби цілющою росою кропить.

По треба не тільки нагодувати, а й напоїти оте, що спереду страшне, ззаду смішне, а посередині солодке.

Що страшне? Що смішне? Здогадуюсь, що ви, Хомо Хомовичу, балакаєте про худобу, але ж так чудно, що наче іі пс про худобу. Дивно, бо раніше кожне ваше слово тямила, а тепер... І годувала, й напувала, а коли просять — знову зараз напою.

Мабуть, не гріх зізнатись: люблю, коли кожна доярка на стільчику підсяде до своєї здорової, що не дістати ні хвоста, ні рога, й тоді штири стрільці до їдного корча стріляють, штири панночки в одну дучку плюють, штири кулі б’ють в одну стрекулю. Бо тільки мертвий камінь не залюбувався б на штири чотирочки, п’яту шинкарочку, шосту підставочку!

Не встигла відійти доярка Христя, як хутенько підбігає зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря, дивиться так, наче зловив мене за злодійську руку в своїй кишені:

— Хомо Хомовичу, про що тобі гомонілося з моєю Христею? Бо питаю — не годна зізнатись.

— Та про що? — кажу.— Про те, що в ремигулі штири гулі, в реготухи — дві.

— Про що? —Обличчя його червоне, схоже на транспарант, наливається кров’ю. Очі — два дивовижно лукавих перепели, які так і не помандрували до вирію, а зосталися зимувати у Яблунівці на обличчі в зоотехніка,— стали сірими від підозри.— Чесно зізнайся!

— Та про те, що в рогулі штири кулі, а в іржиці — дві.

— Кат тебе знає, чи можна тобі вірити... А тільки скажу, що малий Хомко...

— Хомко Хомович?..

— Хомко Трохимович уже називає мене татом. І, може, я ще сподіваюсь на дітей від Христі. Значить, не ставай на дорозі.— І знову запитав по-лисячому підлесливо, навіть, здається, лисячого хвоста підібгав:—Так про що гомонів із Христею? Бо не зізнається...

— І а казав... Про штири тики, два патики, сьомий сомирдач. Що, не можеш рушити розумом, як здохне теля хвостом?

— Хрін його знає, може, я блекоти об’ївся, а тільки ж наче і розуму палату маю, і ключ од неї не загубив... Чудно балакаєш, Хомо, ой, чудно!

Хоч і скільки роботу задобрюєш своєю працею, та їй кінця-краю не видно, та добре, що робота боїться мене, тікає. Отож, упоравшись на фермі, подався я до села через пташарню, а тут!.. А тут одкрився перед очима вертеп. Насамперед угледів оту княгиню, що має на собі сімсот сім свит, а коли вітер подує, то голе тіло видно. Далі угледів пані, в п ятсот шмат убрану, за нею виступала Марушка в ста кожушках, слідом ішли Параша в чотирьохстах рубашках і удовині дочки в семистах сорочках.

— Тю-тю-тю! —ходила в їхньому гурті пташниця, скликаючи начебто курей і годуючи зерном із подолу.— Тю- тю-тю, щебетушки-несушки, як заріжу — буде юшка!

А в тому гомінкому вертепі гордовито походжали оті, що хоч і не царського роду, а носять корони. Так, так, оті, що з білого каменю понароджувались, на головах їхніх червоні вінці, од їхніх ніг земля трепечеться, од гласу мертві встають.

Гей ти, послухай! — кажу отакому коронованому.— Славні маєш остроги, то чому верхи не їздиш?

— Хомо Хомовичу, ви до кого балакаєте? — питає здивовано пташниця.

— З будимиром,— кажу.

— З ким?—озирається пташниця по гомінкому вертепу.

Хіба їй розкажеш? А коли розкажеш, то хіба втямить? А може, то я не тямлю, а всі яблунівські колгоспники міцно свого глузду тримаються, не зсунулись? Для них, скажімо, ніякої загадки в ластівці немає, ластівка — та й годі, як і для мене раніше нона була простісінькою ластівкою. Та з недавніх пір, як я став глибше задумуватися над смислом свого життя, став розгадувати загадку свого існування,— з цих нір геть усе для мене обернулось на загадки, що я можу вдіяти? Тому-то ластівка для мене вже не ластівка, а шило-мотовило попід небесами ходило, по-німецьки говорило, по-турецьки закидало і погоду віщувало. Тому-то сорока не сорока, а тиндйличка невеличка, а тиндилик — як патик. І тому-то вулик із бджолами для мене вже не вулик із бджолами, а погрібець, а в тому погрібці повно каракузеньких овець. І добре, либонь, слід потрудити ум свій, щоб порозгадувати всі ці загадки, щоб, нарешті, втямити: ото ластівка, ото сорока, ото вулик із бджолами. Що то, нарешті, не поїхав Саночка на мальованих саночках, молоду минає, стару цілує, а звичайнісінький дятел!

Отака, значить, пригода сталася зі мною тієї пам’ятної осені після численних химерних пригод, які ні в решето не зібрати, ні в пригорщах не сховати. Може, якби не задумувався над смислом свого життя, може, якби не порівнював себе з деревом, квіткою і пташкою, потай заздрячи мудрій призначеності дерева, квітки й пташки на землі, то, мабуть, і не сталося б нічого такого, то не зайшов би ум за розум. Але як я міг не задумуватись, будучи не ким-небудь, а Хомою Прищепою, старшим куди пошлють у яблунівській артілі «Барвінок»...

І ще наснився сон... Начебто в гаю осінньому шарудить листя, немов по ньому не вітрець бігає, а нечиста сила. Й поміж голих та чорних дерев, що схожі на кістяки, на склепи-шибениці, стоїть найпохнюпленіше дерево, найсердитіший скелет-шибениця. Якби в’яз — то не в’яз, якби берест— то не берест, якби граб—то не граб. Ясен, клен, горіх? Пильно приглядався я до цього сумного дерева, аж поки з подивом упізнав у ньому не когось, а себе, Хому Прищепу! Так, у побратимському колі грабів, ясенів та кленів дебелим стовбуром чорнів саме я — сучкуватий і гіллястий, кручений якийсь весь і верчений, хоч довкола росло пряме та рівне дерево. Й чи не на кожній вузлуватій гілляці, схожій на покорчену руку, було вимощене гніздечко. Гніздечка всі були не однакові, і я втямив, що кожне з них змощено іншим птахом: і лелекою, і круком, і совою, і сорокою, і одудом. Гнізд, либонь, було стільки, скільки є різноманітного птаства в яблунівських небесах, і на дереві впадали в очі гнізда тих птахів, які звично мостяться не на деревах чи кущах, а на землі — під кущиком тирси в степу, десь на болотній купині чи в розщелині каміння. Зібравши на собі стільки гнізд, це похмуре дерево ждало, либонь, що в кожному з них поселиться птах — оляпка, вівчарик, ремез, сорокопуд. Але всі гнізда були безнадійно порожні, хоч на сусідніх деревах, не кожне з яких могло похвалитись бодай одненьким гніздечком, хазяйновито клопоталась якась птаха: чи сойка, чи галка, чи іволга, вони співали, вони пересварювались, вони перегукувались.

Пролітав у небесах лебідь, я покликав: «Гей, білі хороми, червоні підпори, мостіться у гнізді моєму!» Проте птах пролинув, як марево, як сон. Покликав ластівку: «Гей ти, спереду шильце, а ззаду вильце, ззаду суконце, а спереду біле полотенце, гніздись у гніздечку моєму!» Але не послухалась ластівка, геть полетіла. Позвав горобця: «Маленький хлопчику у сірій свитинці, по дворах стрибаєш, крихти збираєш, на полі ночуєш, коноплі крадеш, поселяйся в гніздечку моєму!» І навіть сірий горобець погордував, знехтував моє прохання.

І тоді я, знаючи, що в тому похмурому дереві, скелеті- шибениці, під найгрубішим суком, наче під самісіньким серцем, є велике дупло, забалакав до тих створінь, що над землею літають, самі собі жудрають, пташачі крильця мають. Ну, до отих, що не муляри, а комори мурують, без рук, а на гармошках грають,— себто до бджіл звернувся. Сказав так- «Гей ви, гетманські собаки, від яких ні одбиться, ні одмолиться, піти в річку та й втопиться! Гайда цілим роєм своїм у дупло, що в грудях моїх, ліпшого вулія не знайдете. Сідайте на одній подушці там, як сімсот солов’ят, і будьте схожими на сто сестер, що один платок в’яжуть, а хай ваша бджоломатка буде схожа на дівку в темниці, яка в’яже мереживо без петель і вузлів!» Але й бджоли не зважили на запросини, геть полетіли золотим роєм, тільки почулась біля вуха завірюха, а у вусі ярмарок.

Усіма зневажене, упосліджене й знеславлене, зосталося самотиною чорне дерево — кістяк ув осінньому гаю. Так і не надбавши жоднісінької пташини в свої численні гнізда, тієї пташини, в ім’я якої і мостились гнізда, в ім’я якої дерево, може, й зросло на землі.

Але ж — диво дивне! — десь у корінні зродившись, попід корою струмуючи, в гілочки затікаючи аж до самісінького сузір’я гнізд, до їхнього рясного грона долинав гіркий сік надії... гіркий сік надії на весну. Бо дерево, як і людина, сподівається, поки й живе, і крила сподівань дереву на рідній землі потрібні не менше, ніж людині.