Позичений чоловік

XLII. ЗІТХНИ ТА ОХНИ, ПОЛЮБИ ТА Й СОХНИ

Іще не встиг я тієї пам’ятної ночі вийти за ворота з обійстя Дармограїхи, як усе стало мінятись довкола. Шарварок собачого гвалту прочахав — і вже скоро мала тиша запасти священно ласкава. Мокрі хмари з неба зникали, мовби хто граблями згортав покоси сіна, й тепер під тими покосами відкривались неосяжні луги темної блакиті — такої темної, як вода у виру. І, увінчуючи всю картину, зрештою появився місяць і глянув на Яблунівку так, начебто лисий віл через ворота. І такий був славний у своїй красі, що мимоволі згадалися— з веселого чортограю дитинства! — материні слова про місяць: «Виросла верба посеред села, розпустила гілля на все попілля». А батько їй відказував, чукикаючи мене, малого, на колінах: «Над бабиною хатою стоїть байда хліба, собаки гавкають, не можуть дістати». Мати не хотіла зоставатись у боргу і, миючи босі ноги криничною водою (недавно повернулася від землі, з городу), весело говорила: «Без рук, без ніг, тільки з рогами, а ходить попід небесами». Я ще вище злітав на батькових колінах, стогнучи від солодкої втіхи, а батько моргав на місяць і казав: «Ой за током, за притоком стоїть свиня з одним оком». І вони обоє починали сміятись у якійсь вечірній сумовитій злагоді, й мені здавалось, що їхній сміх, приглушений, пахне м’ятою, любистком, канупером, усією тією свіжою гіркотою весняного зілля, яке так гостро звістує народження нового життя. І сміх їхній іще був такий іскристий, начебто в його шовкових хвилях переблискували геть зовсім малесенькі зірочки, ну, якщо навіть не зірочки, то мерехтливі їхні скалки-уламки...

Все відійшло в небуття, ось тільки місяць зостався такий, як і колись... Він і тепер стоїть серед моря-моря, мовби червона комора, він і тепер парубком у золоті виходить із-за гір, він і тепер попід лісом-лісом котиться діжею з тістом... Чому саме в цю ніч згадались батько-мати, дитинство? Мабуть, місяць і наворожив...

Рідна хата блимнула з-за голого гілля саду білими стінами, ось тільки причілкове вікно, яке завжди підморгувало

світлом, зараз темніло сліпим більмом. Невже Мартоха забула, який ниньки день святковий, невже спить без задніх ніг чи по сусідках повіялась?..

Моя рідна жінка Мартоха в найфасонистіших своїх жіночих строях, зі щасливою дівочою усмішкою на помолоділому від радості обличчі, з пишним букетом осінніх квітів у руці стояла на порозі комірчини, з якої ллялося світло в сіни, кланялась мало не в пояс:

— Ласкаво прошу тебе, Хомо, в музейний куточок імені Хо Хо Прищепи.

І замакітреною від радості головою (блудний муж після піврічних яблунівських мандрів повернувся додому, до родинного вогнища!) я слухняно ступив слідом за Мартохою до музейного куточка мого імені. Тут усе сяяло. Мій портрет (на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть з однією зайвою нагородою, домальованою щедрою рукою директора школи Діодора Дормидонтовича) був прикрашений вишитими рушниками, а перед портретом на долівці палахкотів у глечику пишний букет квітів, серед яких сузір’ями червоних ягід сяяли кетяги калини. Молодий Прищепа-солдат, учасник Вітчизняної війни, найкровопролитнішої війни в історії людства, з проникливою пильністю дивився на бувалого в бувальцях Прищепу-колгоспника, старшого куди пошлють в артілі «Барвінок», і мимоволі моя рука потяглась до скроні, щоб віддати йому заслужену честь і привітатися за статутом: «Здравія бажаю, товаришу рядовий!..»

Музейний куточок охайно побілено глиною; рядюжка, простелена від порога до портрета, випрана, попрасована й залатана барвистими латками. Мені здалось, що Мартошина рука не обминула своєю ласкою жодного із експонатів. Так, наприклад, мої чоботи й черевики було намащено маззю й щіткою надраєно до антрацитового блиску; штани та сорочку випрано й попрасовано; вишита квітка на кисеті була поновлена чорно-білою заполоччю; обух сокири змащено тавотом і так само тавотом змащено (аби не іржавіли в музейній тиші музейного куточка мого імені) вила- трійчата, вила-згрелі, заступ, лопату. Рибальські снасті (ятір, хватка, невід) вабили своєю охайністю та справністю, аж просились до рук, щоб разом зі своїм хазяїном іти на яблунівські стави по рибу.

— Мартохо,— кажу розчулено,— та я радий небо тобі прихилити за таку любов. Либонь, жоден музей так не доглядається, як оцей музейний куточок мого імені.

Та й цілуватись лізу, бо ж давно затужила моя душа за Мартохою, мов кураїна в степу сухому за благодатним дощиком. Але моя рідна жінка наставила проти мене лікті, наче залізні рогатки проти німецького танка, й говорить:

— Не вертись, Хомо, під руками, як швець у ярмарку! Не сягай ото, як мовиться, через крупи до пшона, бо швидка робота — як нагла смерть.

— Мартохо! — дивуюсь.— Авжеж, швидка робота — животу скорбота, але ж я не хапаюсь, як попівна заміж, не кваплюся поперед батька в пекло!

— І хапаєшся, як попівна заміж, і квапишся поперед батька. Не відаєш того, що спершу має бути офіційна частина, а тоді вже неофіційна. Бач, яка його нетерплячка бере, бач, як гострить ножа, хоч іще не зловив барана,— зразу норовить до неофіційної частини!

— Яка офіційна частина? — торопію.— І яка неофіційна?

Моя рідна жінка Мартоха стала з обличчя строга, як

солдатський багнет. Завмерши в негнучкій, дерев’яній позі, дістала з-за вилоги синього жакета аркуш паперу і, сухо кашлянувши в кулак, приступила до читання. Голос її лунав так, наче тут, у комірчині, себто в музейному куточку мого імені, зібралось чимало люду й треба перекричати гамір.

— Товариші, попрошу загальної уваги!..

Й завченим тоном (і де він тільки міг узятись у Мартохи, либонь, позичила в когось, бо вічно любила позичати й перепозичати!) стала розказувати, в який час ми вдвох із нею живемо. І слід щиро визнати, що, поки я був на позичках, вона в міжнародному становищі собаку з’їла, могла б і за пояс заткнути. Вона говорила і про діяльність Організації Об’єднаних Націй, і про Раду Безпеки, й про роботу Всесвітнього комітету захисту миру. Впоравшись із внутрішнім становищем та з міжнародним, вона взялась на цьому тлі показувати стан справ у яблунівському колгоспі «Барвінок», а я, захоплюючись Мартошиним красномовством, думав про її рот: «Еге ж, повнісінький хлівець білих овець, а між ними телесується червоний баранець!» І подобались мені п цю мить її чорні брови — цих двоє ластовеняток, які завжди поруч сидять; а також милувався її точеними вухами — рівненькі дощечки, з країв обшивочки, всередині дірочки; а ще любувався кирпатеньким носом — він, як відомо, сопе, хропе, часом чхає, сюди-туди зазирає, на морозі замерзає, бо одежини не має; а ще закохано потонув поглядом у її карих очах — двох рідних сестричках, що через гору живуть і ніколи одна до одної в гості не ходять... Отже, танучи від утіхи, наче віск, я подумки й похвалював рідну жінку Мартоху: «Гарна птиця пером, а моя законна половина якщо не державним, то бодай у межах Яблунівки умом!» Навіть не передихнувши, навіть не промочивши горлянку ковтком води, Мартоха почала сипати всякими цифрами... Ой, чудо-цифра, диво-цифра, і який народ тебе вигадав, і в якій країні ти могла народитись? Вочевидь, яблунівський колгоспник тебе вигадав, вочевидь, тільки в Яблунівці ти могла народитись!.. Цифри, наче птахи, моторно вилітали з печери Мартошиного рота, цифри-птахи пурхали по музейному куточку мого імені, шаруділи крильми, щебетали, тьохкали, сокоріли, кудкудакали й кукурікали. Й своєю дивовижною пташиною мовою цифри-птахи розповідали про надої в колгоспі «Барвінок» від кожної окремої фуражної корови, про затрати корму на кожну одиницю поголів’я, про приріст живої ваги молодняка, про заробітки доярок, про премії тваринникам. Цифри-птахи говорили про врожай на гектар у центнерах таких важливих зернових культур, як жито й пшениця, ячмінь і просо, гречка й горох; а також про успіхи городників — скільки зібрано огірків, помідорів, капусти; не обминули й садівників — які сорти яблук вродили на славу, скільки було зібрано черешень, вишень, слив; не забулись і про баштанників — динь і кавунів вистачило не тільки для яб- лунівців, а іі на продаж. І що, мабуть, найцікавіше — так це те, що цифри птахи зуміли також мовити своє слово про колгоспну культуру, про концерти й кінофільми в клубі та про книжки, газети й журнали в сільській бібліотеці. О, чудо-цифри, диво-цифри, як я вже говорив, гомоніли в музейному куточку мого імені на всі пташині голоси! Й по- качиному, й по-індичому, й по-гусячому, й по-курячому, а то вони вже співали крижнями, тетеруками, чайками, зозулями, совами, одудами, ластівками, жайворонками, а то вже у їхньому хорі начебто переважали голоси щигликів, синиць, горобців, зябликів, а то несподівано сойка своїм розколошканим співом перекривала той злагоджений хор, а чи зненацька крук починав співати, наче ламались у бурю всохлі дубові гілляки... Отже, рідна моя жінка Мартоха, захопившись офіційною частиною зустрічі зі мною, сипала й сипала яскравими цифрами, а вони ставали цифрами-птахами, а вони щебетали в моїх вухах по-пташиному, і це був такий концерт, якого не доводилось чути ні на фронті в перервах між боями, як влучно висловлювався мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк, ні на сцені яблунівського клубу. Зрештою, все те, що має початок, неминуче має кінець. І хоч я був щиро радий офіційній частині нашої зустрічі, так докладно продуманій і так вдало проведеній, та все ж таки розчулився мало не до сліз, коли Мартоха, згорнувши папірці свого виступу й акуратно поклавши згорток перед підніжжям мого портрета на повний зріст, сказала:

— А тепер, товариші, приступаємо до другої, вже неофіційної, частини нашої зустрічі, яку пропоную провести не в музейному куточку імені Хо Хо Прищепи, а в світлиці.

А в світлиці, вже не остерігаючись прискіпливого погляду молодого солдата Хо Хо Прищепи, ми попадали на груди одне одному — й так завмерли. Серце моє клекотіло, мов орел у піднебессі, але й Мартошине не мовчало: у відповідь на поклик орлиний воно вуркотіло лагідною сизою горлицею. Я чув дихання її вуст, що нагадувало тривожний передгрозовий подих у степу, і цей жіночий передгрозовий подих пахнув чи то материнкою, чи то чебрецем. Од її тіла хвилями йшло тепло, що дурманило духом зілля купальської ночі, а очі Мартошині квітнули дивовижним квітом, якого перше бачити не випадало, і, либонь, це був квіт папороті — диявольської знадливості і нелюдської збудливості.

— Чого ти так тремтиш, Хомо, наче тобою різдвяний мороз тіпає?

— А чого ти так здригаєшся, Мартохо, мовби за тобою тічка вовків у лісі женеться?

— Не знаю, Хомо... Чи не офіційна частина зустрічі спричинилась?

— І я не знаю, Мартохо... Може, й офіційна частина причиною.

Застелений накрохмаленою скатертиною стіл мало не тріщав од ваги всяких наїдків та напоїв, які, як то водиться скрізь у нас, годиться спожити на частині зустрічі неофіційній.

А що Дармограїха ниньки провела мене без тостів і без музики, то рідній жінці довго впрошувати не довелось — мої ноги самі двома гоголями пішли до столу, самі посадили мене на покуті. Якби в сиву давнину за такий стіл посадовлено десять косарів чи молотників — не змегели- ли б. Якби й тепер десять трактористів чи механізаторів

широкого профілю гуртом зібралися за цим столом — не погулали б.

— А ти, Хомонько-молотнику, а ти, Хомонько-косарику, впораєшся,— наче вгадавши мої потаємні думки, сказала рідна жінка Мартоха.— Бо хіба не прогуляв свою силу в Дармограїхи?

А я ж бо такий, що хоч ріж мою душу вареником до подушки, кричати не стану. Знаю, що пироги — не вороги; знаю, що рот треба весь час затикати, щоб марно не гуляв, якщо не свининою, то солониною; знаю, що при нагоді можна душу врятувати і вареницею зі свинячими вишкварками. Ох, і залящало за вухами, коли я приступив до неофіційного діла на неофіційній частині зустрічі! А Мартоха щасливих очей не зводить із мене, знай підохочує, знай підхвалює:

— Молодець, Хомо, не їси в шапці, бо знаєш, що твоя жінка матиме дурного чоловіка. Еге ж, наїдайся, рідний чоловіче, як дурень на весіллі, по саму зав'язку, а черево не дерево — роздасться. Напивайся, коханий, щоб аж лоб твердий був, щоб аж зорі побачив, щоб аж Київ стало тобі видно з-за цього столу.

— Ой, вже, либонь, скоро побачу, бо я не дармую за цим столом... Побачу і Лавру, і Софію, і завод «Арсенал», і завод «Ленінська кузня», і пам’ятник Кобзареві.

— Ага, добре наїдайся та напивайся,— радить Мартоха.

— Та я ж як отой вовк, що з неохотою порося з’їсть... Нателевкаюсь так, аж Хрещатик побачу! А на Хрещатику дівчатка, либонь, такі прогулюються, що пальчики оближеш, а молодички такі, що себе за лікті вкусити не хочеться. Та нащо мені та київська зваба, коли зі мною сидить найкраща в світі Мартоха-баба!

— Отож-бо й воно, Хомо, що після товариського суду ти вже не пустишся берега. Та ще після такої офіційної зустрічі, що я організувала в музейному куточку твого імені. Е-е, що не кажи, а громадськість — велика сила, проти неї і віл не потягне.

— Де ти бачиш тепер тих волів, Мартохо? Трактори не

впораються!

Завжди їм та п’ю не з ненажерливості великої, а з ненаситної любові до напоїв та наїдків. Одне, скажімо, любить спів солов’я, друге милується сонечком у ранкових левадах, третє ніяк не надивиться на грушу у весняному цвіту. А я до всякого діла вдатний, в усякому ділі чую смак.

Люблю спів солов’я, і сонечко у ранкових левадах, і грушу у весняному цвіту, але ж люблю також добре попоїсти й попити — не заради глитання, ковтання, нажирання, а заради насолоди, втіхи і, повірте, в ім’я краси. Бо, як і все суще в цьому світі, страви теж мають свою красу, й ця краса завжди олюднює мене, Хому Прищепу, облагороджує, возвеличує мій дух, зміцнює мою войовничу мораль.

Отож, я не з тих, що наїдаються, як дурний на обіді, що наїдаються — ще й за пазуху набирають, що наїдаються так — аж під лавку можеш їх котити. А я з отих, що байдуже-таки, аби порося, що їсть у дві гулі, що якби не губка, то була б золота шубка. Тепер втямили, яку то мав утіху, сидячи вдома за столом і наїдаючись, аж пальцями попихаючи кусочки з волові носочки та м’якушки завбільшки з подушки, а рідна жінка тим часом гомоніла, наче вода в лотоках шуміла:

— Дармограїха — наче той уманський дурень, що з чужого воза бере та на свій кладе, від неї всього можна сподіватись! Якби вона спробувала тебе не віддати, то я насамперед ударилася б по допомогу до Яблунівської сільради... Іч яка, на ланцюг привселюдно посадила, наче ти казна-що! А якби сільрада захотіла вмити руки (мовляв, я не я, і хата не моя!), то я б і до районного прокурора доступ знайшла. А не допоміг би районний прокурор, то вже до начальника районної міліції самого товариша Венеційського, а тільки б роги скрутили їй, дали б раду. Бо що ж виходить? Виходить, позичила тебе за телицю на півроку, аби Дармограїха очі сільраді замилила, наче живе з чесним чоловіком із його чесних заробітків, а не зі своїх спекуляцій. Гаразд, не ми замилюємо очі сільраді, бо ми з тобою, Хомо, люди порядні, а замилює Дармограїха. Ну, замилила чи не замилила, діло твоє, але позичку віддай, бо така умова: Хома на півроку, а телицю назавжди! Але ж легше брати, ніж повертати, ось... Якби спробувала ошукати з тобою — не поздоровилося б їй ні сьогодні, ні завтра! Сільрада — раз, прокурор — два, міліція — три. Але ж, Хомонько золотий, я сама така, що варта і сільради, і прокурора, і міліції, разом узятих, правда? Хай би начувалась!

— А правда,— згоджуюсь,— бо хоч не все говорене творене, але ти ж господар своєму слову: схочеш — даси, схочеш — назад забереш.

Заборонений плід скуштувати завжди кортить дужче, ніж той, що в будь-яку хвилю можеш рукою з гілки дістати. Хто б міг подумати, що моя рідна жінка Мартоха, з якою стільки було звідано доброго й гіркого, з якою гарикались і мирились, яку знав уздовж і впоперек, як свою долоню, де нема жоднісінької таємниці,— хто б міг подумати, що колись вона стане мені бажанішою і солодшою, ніж заборонений плід? І чим довше я розсиджувався за столом у своїй хаті, чим звабливішою видавалась Мартоха, тим голодніші погляди кидав на її жіночі статки-достатки, які були не позичені в сусідок, не на базарі куповані, не в колгоспі на трудодні зароблені, а свої, кревні, від матері в спадок дістались та ще й цвітом свого життя примножені. А що магічна влада столу, заставленого наїдками та напоями, до пори була не дужча за відьомський поклик Мартохи, то я поки що на всі заставки лиш розхвалював уголос свою жінку. Голос мій бринів у світлиці, як солодкий звук скрипки, й той звук пестив Мартоху, голубив, ніжив, і жінка від моїх парубоцьких лестощів розцвітала, як пишна весняна вишня.

— Ой Мартохо, яка ж бо ти вродлива: на ногах бочка, на бочці кропило, верх кропила світило, верх світила густий ліс! А твої очі, Мартохо, це два вузлики маку, які все поле засіють, а повіки — це віконниці, що відчиняються і зачиняються, а брови — двоє мишеняток, які над двома нірочками сидять. А твої зуби — наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди — це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги — це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.

— Ще, Хомо, кажи ще,— мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні.— Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.

— А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.

— А я за все своє життя слухати навчилась.

— Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.

— Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.

— Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом- пралісом.

— Талалайко! Ще говори...

— Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.

— Два ряди сорочок!.. Фартушок! — тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? — Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...

Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі — й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний,— авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну — й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.

І хоч Мартоха не пила оковитої, та, видно, мої слова були міцніші від хлібної, бурячихи і мелясівки, бо брали рідну жінку за живе, бо на дитину її обертали. Та й чи багато молодиці треба, коли вона давно таких слів не чула? Отож, шаліючи з обличчя так, наче на кожній щоці відьма з чортом стали телесуватись у шабаші, Мартоха схопилась на рівні, шепочучи спеченими чорною смагою губами:

— Сущу правду речеш, істинну правдоньку глаголиш... Доказати, Хомонько золотий?

— Доказувати мою правду? Як же ти мою правду докажеш?

— А ти не знаєш? — зашарілась моя рідна жінка Мартоха, як сімпадцятка.

— Як же тобі вдасться... доказати таке?

— А хочеш?..— Обличчя її сяяло темним оксамитом літньої ружі.— Хочеш?..

Руки в Мартохи тремтіли, як шабельки осоки на вітрі, губи ледь-ледь сіпались, наче дві струни під пучкою невправного музиканта, а очі... очі стали схожі на живих горобчиків, яких підпалила нечиста сила, й тепер пташенята горять, безпорадно тріпочучи крильцятами, до того ж дитинно пронизливе їхнє цвірінчання теж, виявляється, здатне горіти, теж палахкотить миготливими скалочками золота! А все тому, що, ставши посеред хати, Мартоха з якоюсь урочистою, священною непоквапливістю стала роздягатися.

Спершу зняла з шиї один разок намиста, далі другий, потім третій — і їхнє барвисте мерехтіння поклала на широкоберегому рушнику, яким застелено скриню. По тому, кинувши на мене карий подарунок погляду, вона зняла спідницю і хвильним порухом руки поклала поблизу намиста. На якусь невловну мить завагавшись, Мартоха стала знімати жакетку — й знімала в якомусь солодкому відчаї, з незбагненною знадливістю лебедиці або ж якоїсь іншої химерної птиці, котру й не випадало бачити за життя, та яка неодмінно водиться в світі, бо інакше від кого б тоді моя рідна жінка перейняла таку млосно-спокусливу красу рухів?!

Коли нахилялась донизу, то водоспад волосся, який зараз іскрився та лиснів чорною розпеченою смолою, про- ллявся тугим потоком до підлоги, й за тим густим водоспадом не видно було, як Мартоха знімає з ніг вихідні святкові туфлі, взуті задля офіційної частини зустрічі в музейному куточку мого імені. А коли випросталася, то з-за нічного мороку її кіс, що двома крильми повкладались на плечі, раптом побачилось...

...побачилось Мартошине обличчя, повите хмаркою ніяковості, журливої цноти і такої терпкої знади, що мимоволі мені перехопило подих і давке яблуко стало в горлі!..

Біла лляна сорочка, майже прозорого ткання, сніговою метелицею повивала мою рідну жінку, обертаючи її на несправжнє видиво, яке появилось тут невідомо звідки. Зачарований, вражений у самісіньке серце, я забув про наїдки та напої, бо нарешті вони вже не мали наді мною недавньої влади, натомість Мартоха забрала владу і над моїми очима, і над душею моєю, й над серцем.

— Приглянься пильніше, Хомонько,— прошепотіла,— хіба не бачиш, що правду казав? І про шию, й про груди, і про стан, і про ноги... Я й справді така!

І Мартоха, гордо піднісши голову, пройшлась по хаті.

Бачив, як ходить гуска перед гусаком, чи качечка перед селезнем, а чи індичка перед індиком. І як голубка перед голубом, і як лелька перед лелеком, і як горобчиха перед горобцем. Авжеж, краси в птахів не віднімеш, це правда, але жодна птаха не зуміла б пройтись перед своїм закоханим так, як Мартоха переді мною. Бо, може, щось у Мартошиній ході було й від ходи голубки, і лелеки, і лебедиці, але ж, окрім того, було щось таке чарівливо своє, неповторне, чого не надбає ніколи ніяка птаха, нехай то буде лебедиця, лелька чи голубка!

— Мартохо,— сказав я,— ти навіть у молодості так не проходжувалась переді мною.

— Бо, може, соромилась.

— А кортіло?

— Ще й як кортіло! Й нині кортить, бо до мене повернулася сьогодні друга молодість.

— А не розгніваєшся, Мартохо, коли виповім тобі свою сокровенну мрію?

— Чого ж маю гніватись на тебе, коли люблю? Всі твої забаганки — закон для мене.

— То зізнаюсь нарешті, бо ниньки день такий... чи то ніч така ниньки... Тоді, як парубкував, і тоді, коли шлюб узяли з тобою, мріялось, ой, мріялось!.. То снилось, а то наяву ввижалось, наче весна погідна, сади в Яблунівці цвітуть, солов’ї тьохкають, місяць, як човен, пливе над селом, а ти, Мартохо... А ти, Мартохо, виходиш у сад у такій ось білій сорочці, як нині, й більше нічогісінько на тобі нема, йдеш босоніж, коси розмаяні, місячна роса блищить на твоїх вустах, місячне золото сяє в твоїх очах, цвіт яблуневий опадає на плечі, а чи, може, то навіть солов’їний щебет сіється тобі на груди, на голову та на плечі рожевими пелюстками яблуневого цвіту. Йдеш од яблуні до яблуні, вся в білому, вся в цвіту солов’їних пісень, вся в місячних шовках, а я стою під ясеном, і очей із тебе не зводжу, й дихнути боюсь, щоб не сполохати видиво, і, здається, все життя б отак простояв під ясеном, дивився б і милувався б, як ти, Мартохо, від яблуні до яблуні йдеш, наче квіточка за квіточкою зриваєш пахучий солов’їний цвіт, складаєш у букет, щоб із тим букетом пройти зі мною в житті від шлюбу до могили.

— Хомо, й мені про таке мріялось...

— Чому ж не зізнавалась, Мартохо? — скрикнув у відчаї.

— Молода була, дурна... А ти чому не зізнавався?

— Молодий був, дурний...

— Стривай лишень, Хомо! Ось у мене друга... чи й третя молодість. І ця друга... чи й третя молодість теж одшумить, як шум. То, може, ще й сьогодні не пізно? А завтра вже й справді буде пізно, так?..

І рідна моя жінка Мартоха, колисаючи в колисочці своїх губів тиху усмішечку, наче крихітне немовлятко, подалась до дверей, взялася за клямку, відчинила...

— Куди ж ти йдеш, осінь надворі!..

Небесна стеля була вбрана червінцями — якийсь багач або розсипав ненавмисне, або ж, навпаки, так далеко поховав, що жодна рука не годна була дістати ні колись, ні тепер. А може, то зовсім не червінці, не чужі недосяжні скарби, а ледь-ледь мріють у високосній далині коні булані, а на них узди порвані, узди знати, та не можна розв’язати!.. Хто відає, так чи інакше, тільки Мартоха і я слідом за нею ступили з хатнього порога під цю небесну стелю, наче з одного дому перейшли в другий, і цей другий дім був безмежний і прекрасний, був рідний і так само добре обжитий.

Отож, чи старовинні червінці, чи коні булані, а чи оті вівці (що вдень і вночі пасуться, а молока не дають ані вдень, ані вночі) видніли з далекої небесної стелі, яку ми мали над головами. А місяць, а місяць, який лисим волом через ворота заглядав, коли я не так давно від Дармограїхи повертався додому! Тепер він, ген-ген підбившись над Яблунівкою, по синьому морю білим лебедем грав. Дивлячись на такого красеня, вже не можна було сказати, що він без рук, без ніг, а тільки з рогами, а чи то лисий віл через болото бреде, а чи то ходить він по світу без ніг, без торби. Бо тепер достеменно був схожий на лебедя, який сіє на принишкле село й мовчазні поля не так проміння, як лебединий пух свій. Отож, лебединим пухом місяця вистелено подвір’я, пух білів на хлівці й на погрібнику, лежав на рерхах сусідських хат, висів на вершках тополь, на межах, на бур’янах.

Мартоха босоніж із ганку ступила в ту лебедину хурделицю, і місяць щедро сипнув їй пуху на плечі та на розмаяне волосся, й тепер вона скидалась — од ніг до голови — на відлиту з мерехтливого місячного сяйва й іскрилась так, як іскряться влітку вночі м’які гнилушки грушевої серцевини. Підійшла в садку до яблуні, на якій зараз темніло необлетіле листя та пізні яблука, і в задумі взялась рукою за гілляку. Потім од цієї яблуні рушила до іншої, й коли ступала босими ногами по землі, то листочки чи зітхали від її доторків, чи перешіптувались, чи просто шаруділи, і в їхніх палких голосах чулось непогамоване хвилювання.

Я став під ясеном — саме під цим деревом мріялося колись і постояти мені в далекій молодості, стежачи, як Мартоха в білій сорочці ходить уночі по весняному садку. Ясен вигнався у височінь, подебелішав у стовбурі, роздався кроною, й зараз він мовчав якимось глибоким, зачаєним мовчанням. І чомусь мені подумалось про те, що ясен нутром своїм, чутливою серцевиною, здогадувався колись про нашу з Мартохою мрію, й тепер він гірко співчуває нам: адже осінь, а не весна, адже ні яблуневого цвіту нема, ні солов’їв...

І, либонь, наша з Мартохою мрія й по нинішній день була така щира, така болісна, що раптом...

...що раптом на ябуневому гіллі повисло не місячне проміння м’яким лебединим пухом, а зацвіли біло-рожеві квіти! Гілля обібралось рясними бутонами, від яких не поважчало в несподіваній урочистості, а полегшало в натхненному пориві. Кожна яблуня зодяглась мовби у весільну фату, кожна скидалась на молодесеньку наречену, яка вже ось- ось діждеться сподіваного щастя, і Мартоха, зодягнена в білу сорочку, босонога, простоволоса, ходила від яблуні до яблуні, від нареченої до нареченої, наче їхня найближча товаришка — така ж молода, як вони. Перешіптувалася з ними, та хіба почуєш, та хіба вгадаєш, про що саме перешіптуються між собою дівчата, які сьогодні-завтра беруть шлюб зі своїми нареченими?., й співали солові. Було їх так багато, начебто сиділи на кожному дереві, на кожній гіллячці, і від їхніх закоханих пісень весняне повітря мало не палахкотіло вогнем, здавалось, що й Мартоха ось зараз спалахне в тому сатанинському вогні. А вона, по-дівоцькому молода, промінилась чистим світлом, тільки не спалахувала, не горіла, а ходила від яблуні до яблуні, й коли простягувала руку до гілки, то мені здавалось, що вона голубить не просто яблуневий цвіт, а солов’їний спів, який ось так виріс на яблуні й тепер тьохкає, знемагаючи від шалу, й тепер стріляє такими колінцями, від яких дурманиться в голові, й тепер так самозабутньо щебече, наче прагне обернутись на золотий спів, на минуще його солодке дихання!..

Щедрим будучи, цього видовиська я б не пошкодував ні для кого — нехай дивляться розкриленими очима, бо де ж іще й коли вдасться побачити таке, чого ні в якому кіно не показують, про що навіть у районній газеті не пишуть.

І наче відчувши щедрість моєї душі, до обійстя нашого з сусідніх вулиць та з дальших кутків хто тільки не поприходив! Ставали за ворітьми, за верболозовою лісою, біля криниці, на межі — й дивились, як рідна жінка моя Мартоха босоніж, у білій лляній сорочці, маючи розпущеним волоссям, неначе вві сні ходить поміж розквітлими яблунями й подеколи простягає руки до гілля так, наче хоче скласти найкращий у світі букет. І мені — щасливому, щедрому, великодушному—хотілося крикнути всім яблунівським чоловікам і жінкам, що позбирались коло нашої хати. «Дивіться всі! —хотілось крикнути.— Й ти, Максиме Греню, потомствений конюху, що дивовижно схожий на жеребця!.. Й ти, Петре Кандибо, потомствений лавочнику, що так скидаєшся на зайця!.. Й ти, Максиме Діхтярю, знатний яблунівський механізаторе!.. І дивіться навіть ви, старі, як мох на стрісі, діди — Гапличок і Бенеря!.. Хай полюбується навіть директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Навіть якщо навідається сам начальник районної міліції Венеційський — я не проти! І він, начальник міліції, нітрохи не здивується, коли побачить таку картину, не накаже всім розходитись по домівках, а Мартосі хутчій сховатись до хати й зодягнутись у спідницю та кофту. Бо й начальник міліції, що більше знається з хуліганами, з розкрадачами соціалістичної власності, з порушниками громадського спокою,— навіть він здатний по достоїнству оцінити мою рідну жінку Мартоху. Оцінити, як у білій сорочці ходить від яблуні до яблуні і начебто зриває з гілля солов’їний цвіт. Усі надивились чи, може, комусь іще мало, то так би й стояв усю ніч і заглядав у чужий садок? Я не скупий, я не отой пес, що на соломі лежить—і сам не їсть, і другому не дає, ні для кого не жалко такої картини, де ходить Мартоха в усій своїй іще дівочій красі. Але ж розходьтесь, хлопці, по домівках. І ти, потомствений конюху, йди, і ти, потомствений лавочнику, й ти, знатний механізаторе. І обидва дідки — Бенеря та Гапличок — гайда по хатах. А також усе те вусате і безвусе парубоцтво, що сміливо чи несміливо виглядає із-за кущів. Ідіть до своїх молодиць, бабів чи дівчат і любіть їх так, як оце нині Хома Прищепа любить свою жінку Мартоху. А коли любитимете так, а то й сильніше, то вашим молодицям, бабам і дівчатам теж закортить походити перед вами в білих лляних сорочках, і не в хаті, а в яблуневому саду. Й коли ви любитимете їх щиро, тоді осінній сад обернеться на весняний, тоді замість жовтого листя і дозрілих яблук на гіллі зацвітуть біло-рожеві квіти, тоді з кожного дерева і з кожного куща загримлять солов’ї, тоді яблуневий цвіт обернеться на солов’їний, і ваші молодиці, баби чи дівчата захочуть із того солов’їного цвіту назбирати букети, щоб, люблячи вас, із тими букетами йти аж до могили!»

Хто зна, скільки тривало це видиво, хто зна, скільки часу я говорив до колгоспного чоловіцтва та парубоцтва,— може, вічність, а може, тільки хвилину? Як ізнагла в хлівці озвався півень — гримнув хрипкою, булькатою сурмою так, що я отямився, що марення мої вмить пощезали. Як і раніше, стояв я під ясеном, ніякого чоловіцтва і парубоцтва колгоспного кругом не було, а Мартоха... в довгому білому вбранні ступала поміж яблунь, обнизаних листям, яблуками та лебединим пухом місяця...

Наче в молодість свою поринаючи, від ясена я ступив у садок і, в нестямному пориві взявши на руки не Мартоху, а біле видиво, що мало подобизну моєї рідної жінки, впився поглядом у колисочку її губів, у якій вигойдувалась лукава і зваблива посмішка, як дитина на гойдалці. Мої губи самі потягнулись до тієї гойдалки, що пахла прохолодною м’ятою, а іскри з моїх очей, наче зорі з неба, впали на поверхню двох темних жіночих морів...

І коли я на руках ніс Мартоху до хати, де й мала закінчитись, нарешті, неофіційна частина нашої зустрічі, то в грудях моїх наче трофейний акордеон грав,— так він грав після взяття Берліна, коли ми, солдати, танцювали коло Бранденбурзьких воріт. І, на диво, бриніла у вухах зовсім не фронтова пісня, яких ми тоді не одну переспівали в окопах, у бліндажах, а з дитинства мого напівзабутого, з марева днів, напівзатонулих у водах забуття, а бриніла дитяча пісенька-загадка: давно вродилося, по толоці находилося, його підтинали, мочили, виливали, сушили, роздирали, крутили, мішали, складали, товкли і били, різали, мучили... Коли я зачиняв хатні двері, півняча сурма знову долинула з хліва, а Мартоха спала на моїх руках, і в колисочці її вуст виколисувалась тиха, як місячний промінь, усмішка...