Позичений чоловік

XLV. ЛІТАЮЧОЮ ТАРІЛКОЮ ТА Й СІЧКУ РУБАТИ!

Ви спитаєте: а як телиця? Ота, що має очі покійного бухгалтера яблунівської артілі Петра Зосимовича Варави з тим удоволеним і хмільним поглядом, який буває після спожитого під варені раки свіжого жигулівського пива?

Телиця на доброму кормі погладшала, в здухах роздалась так, що стала ширша, ніж довша, і шерсть її червона лисніла, наче хтось щоранку натирав її сукенкою до блиску. Роги вже випинались не качанчиками, а чималими качанами молочно воскової стиглості, й закручувались двома дугами так, мовби мали колись обернутись на німб, який ото в старовину малювали навколо голів у святих на образах, а якщо не на німб, то на звичайнісінький віночок. Біленька латка на лобі скидалась на хвацьку косиночку, пов’язану яблунівською модницею для краси. Мабуть, пригадуєте, що ніжки її того пам’ятного дня, коли телиця опинилась на нашому обійсті, ступали по землі так, наче 5’ вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності. Але тепер уже її ратички цокотіли зовсім по-іншому, тепер вони погримували так, наче то якась танцюристка із яблунівської художньої самодіяльності видзвонює чобітками на сцені сільського клубу, а чобітки ж вибалакують молодо й дзвінко, такий солодкий та шпаркий дріб розсипають, що слухав би — й не переслухав би!

Щойно прокинувшись удосвіта, Мартоха стусала мене ліктем у бік:

— Хомо, не лежи лежнем, піди вкинь сіна телиці.

А ввечері, коли вже кунялось на сон, рідна жінка нагадувала:

— Навідався б до телиці, а то тільки про себе думаєш.

Якось Мартоха прокинулась опівночі вся в сльозах. Простоволоса, бліда від жаху, з переляканими очима, вона й слова не могла сказати. Здавалось, що язик їй обернувся на їжака, й Мартоха боїться жалкими колючками поколоти собі піднебіння.

— Ой, горе яке,— чулись шелести з рота, шепоти глухі чулись,— біда яка, лишенько!..

— Яке горе, яка біда, яке лишенько? — допитувався марно.

— Хай господь милує, нещастя таке...

— Нещастя? А ще не пізно зарадити цьому нещастю?

— Телиця наша...

— Телиця?—тіпнуло мною і звело правцем у ліжку.— Що з телицею?

— Ой, здохла телиця наша, Хомонько!

Біді весілля, а голові клопіт, і ця нагла біда скрасила нас обох так, як кип'яток раків. Руки-ноги подерев’яніли, губи помертвіли, груди скам’яніли, а в скам’янілих грудях не серця бились, а скам’янілі брили стугоніли: гуп-гуп, гуп-гуп. Зодяглися у такі-сякі лахмани, із запаленим ліхтарем кинулися за двері в осінню хлюпавицю, до хліва ввійшли ні живі ні мертві,— й тут очам своїм повірити не годні, бо, може, обманюють. Та й як повіриш їм, коли біля жолоба у стійлі лежить на солом’яній підстилці, наче жива купа червоного вогню, телиця наша з білою латкою на лобі і дивиться розумними, по-дівочому лагідними очима.

— Хомо, вщипни мене, бо чи не сон сниться.

— Мартохо, а ти вщипни й мене.

Я щипаю Мартоху, Мартоха щипає мене до гострого болю, бо пальці в жінки як залізні, а телиця не зникає, лежить, як І лежала біля жолоба з пашнею. Значить, не мариться уві сні, значить, лежить наяву.

— Приверзлась така маячня, Хомо, що страшно згадувати й казати. Багато є дурних снів, та не всі вкупі, а цей сон — чудасія про Мусія, та й годі! Начебто наша телиця...— У Мартохи при спомині задрижали губи, немов кропивою попечені.— Телиця наша...— Губи їй тремтіли, як дві дрібні мишки, що побачили кота і з переляку ніяк не можуть кинутись навтікача, бо лапки їхні у пастці.— Телиця... наша... здохла. Приснилось таке...

Після цієї нічної пригоди Мартоха день-другий ходила мов із хреста знята. Либонь, за мамою рідною так не побивалась. Ото несе ложку зі стравою до рота — й забуде донести. Пішла з відром до криниці по воду — й по дорозі забула, куди йде. Так той сон наполохав! І мовчазною стала. Раніше засипала, як горохом у бочку, молола язиком, як пес хвостом, а тут як заворожило Мартосі, дивиться спідлоба й тримає губи на замку.

— Ти з тіла спала, з лиця змарніла,— кажу.— Не побивайся, то лише сон.

— І ворогові своєму не побажала б удруге пережити такий сон.

По-всякому стають знаменитими. Колись до війни у Яблунівці був дід Весна, вже переставився, а слава його й досі жива. Якось йому так щастило, що кілька разів діда Весну — голову, груди, плечі, спину — обліпляли рої бджіл, і він, обснований бджолами, у полоні їхньої шерехатої лунодзвонної музики спокійно собі ходив по сільських вулицях. Уже після війни в директора нашої школи Кастальського Діодора Дормидонтовича водився індик, який любив скрізь ходити назирці за своїм хазяїном. Той до школи — й індик гордовито дрібцює до школи, той на десяти- хатку читати газети якійсь ланці—й булькатий індик прошкує слідом, той до лавки по гас чи сіль — і, джергочучи, індик поважно виступає за директором. Листоноша Федір Горбатюк зажив, скажімо, слави тим, що в часи, коли ще було скрутно зі взуттям, умів берегти свої єдині чоботи, як ніхто. Листоноша носив чоботи через плече, зв’язуючи докупи довгими хлястиками з халявок. Підходячи до ганку поштової філії в сусідніх Малих Дубових Грядах, він мив у калюжі ноги, взувався — і заходив на пошту в незапорошених, старанно начищених чоботях. Одержавши газети, журнали та всяку іншу кореспонденцію, Горбатюк із великою гідністю покидав філію, мало не на ганку знімав чоботи, зв’язував хлястиками, перекидав через плече, де вже висіла повна поштарська сумка, і, босоногий, повертався до Яблунівки, де від хати до хати ходив босоніж,

Я свою славу не тягнув за хвіст, як пса, слава сама знайшла мене — й саме через телицю зажив її, окаянної вертихвістки. Звісно, розійшлась не тільки по Яблунівці, а й по довколишніх селах, а й до району докотилась, і до області: як то рідна жінка позичила на півроку свого чоловіка чужій бабі взамін за телицю.

Якось голова нашого колгоспу Михайло Григорович Дим виступав у районі на вельми поважному зібранні, де керівники обмінювалися своїм передовим досвідом чи то запозичували чужий, іще передовіший досвід. Районний Будинок культури тріщав од народу — академіки, професори, доктори наук, кандидати наук, кореспонденти, фотокореспонденти. Тільки наш Михайло Григорович зійшов на трибуну, ще навіть не встиг прокашлятись і випити першу склянку газованої води з карафи, як із-за столу президії якийсь дуже високий учений (сам із Москви, Герой Соціалістичної Праці, всі груди в орденах і медалях) питає так делікатно:

— Пробачте, значить, ви із села Яблунівки?

— Так, із Яблунівки,— відповідає Дим, радий, що слава про Яблунівку дійшла й до Москви.

— Пробачте, значить, ви з артілі «Барвінок»?—ще делікатніше допитується.

— Так, із артілі «Барвінок»,— мальвою розцвітало обличчя в Михайла Григоровича.

— Пробачте, голова артілі, так?

— Незмінно ось уже не перше десятиріччя.

— Пробачте, це не в вашому селі проживає Хома Хомович Прищепа?

— Хто? — здивувався привселюдно з трибуни голова колгоспу, бо хіба Москва могла зацікавитись якимось там старшим куди пошлють із їхньої артілі.

— Пробачте, отой Хома Хомович, якого рідна жінка позичила чужій молодиці взамін за телицю,— делікатно так підказав дуже високий вчений, всі груди якого — в орденах і медалях.

— Так, товариші... Тобто ні, товариші... Я тут хотів розповісти про передові методи господарювання в нашій артілі...

— Пробачте, розкажете й про передові методи, авжеж, але я поки що прошу вас про Хому, а ви, як мовиться, про Ярему... Сталась така пригода у вашій артілі?

— Та сталась, хай їй біс! Ми це питання розглядали на виїзному товариському суді. Уся Яблунівка зібралась! Тепер морально-виховну роботу в колгоспі пильнуємо, як зіницю ока. Й по цих показниках вийдемо вперед, більше не повториться.

— Радий познайомитися з головою колгоспу села Яблунівки,— сказав дуже високий вчений.— Якщо доля зласкавиться, то, може, колись побачу й Хому Хомовича Прищепу.

Якби ж почув цю історію від того, хто любить бовкнути, як жаба в болото, хто говорить усе, що слина до губи принесе, а то ж ні, почув од самого Михайла Григоровича. Якось заскочив на ферму, то розказав, пригощаючи цигарками. Мовляв, після тієї наради обступив народ із усіх боків і давай розпитувати, чи часто в Яблунівці баби позичають своїх чоловіків. І новий це звичай, колгоспний, чи, може, в сивій давнині коріння цього звичаю коріниться. Неодмінно за телицю віддають чоловіка, чи, може, й за бичка теж, чи за мотоцикла. Й химерний же народ, хоч і нарада така поважна! Успіхи в рільництві чи в тваринництві, центнери з гектарів і літри молока від кожної фуражної корови цікавлять їх начебто про людське око, а насправді—давай про Мартоху та Одарку, давай про Хому й телицю! І ще не встигнеш слова сказати, як регочуть, заливаються сміхом, як циган сироваткою, продають зуби. Й тільки подумати, Хомо, хто саме! З інститутів, із академій, усі в званнях та нагородах, члени комісій, представники установ, кожен із іменем — якщо не з районним, то обласним, якщо не з республіканським, то всесоюзним! А такі самі скалозуби, як оті яблунівські дядьки, що перехилять у буфетниці Насті чарупинку-другу, кадять махрою, шеретують анекдот за анекдотом і перемивають кістки дівкам і молодицям.

— А слава твоя велика, Хомо,— сказав голова колгоспу, прощаючись тоді зі мною за руку, як із рівним.— Хоч і лукава, проте слава. Це ж тільки подумати: Москва знає Яблунівку, бо в Яблунівці живе Хома Хомович Прищепа, який на півроку позичався за телицю! Уявляєш, Хомо, як дійде до самого міністра закордонних справ? А він же щодня здибається із закордонними міністрами інших держав, із главами урядів — то вони до нього приїжджають, то він до них їде. Американський президент, англійський прем’єр-міністр, шведський король! От захоче — й на урядовому прийомі розкаже про тебе.

— Та чи їм там нема про що балакати, Михайле Григоровичу? — здивувався я.—Нехай балакають за мир.

Познаходились такі, що моїй славі стали заздрити: неспроста сказано, що бабина гривна всім людям дивна. Щоб від заздрощів зовсім погибали, як ото іржа залізо з’їдає, то не помічав, але не обійшлось без завидників. Якби могли, то вкрали б мою славу, але швидше шкуру з людини здереш, аніж таку славу віднімеш!

— Мати славу таку, Хомо, й ніякого зиску не злупити з неї? — дивувався дехто з яблунівців.— Дивний ти чоловік, не хочеш, щоб до тебе було мазаним, а всяк хоче... Начебто й не скажеш про тебе, що ти ні те ні се, що голубеньким цвітеш, а жовтеньким пахнеш.

— А мені слави за плечима не носити,— відказував безпечно.— А як не вмію зиску злупити зі своєї слави, то, може, я справді — ні врізать, ні доточить, ні пес, ні баран, ні взад, ні вперед — лишаюся посеред.

— Якби десь в Америці, то вже зі своєї слави ого скільки золотого пір’я наскуб!

— Своєї Яблунівки та артілі «Барвінок» не проміняю на золоте пір’я!

— Дивись, як би тебе не вкрали!

— Хто б мене красти мав?

— Оті, що зуміють дати раду твоїй славі, на гроші обернуть.

— Ха-ха, говоріть-балакайте! Як же вони мене вкрадуть, коли на моїй сторожі стоїть статут колгоспу, та й сам начальник районної міліції товариш Венеційський навіть у міцному сні свою службу знає твердо, на поталу не дасть.

— Про літаючі тарілки чув?

— Ну, чув. Так то десь літають, а над Яблунівкою хіба хтось бачив?

— Не бачили — так побачать.

— Еге, бачили раніше тарілки з галушками — й колись побачать тарілки з варениками.

— Дивись, Хомо, щоб у такій тарілці замість галушки чи замість вареника не опинився ти. Не поможе ні статут колгоспу, ні сам начальник районної міліції товариш Венеційський!

— Лякає миша кицьку, а сама з нори не вилазить!

— Ото не носися зі своєю слабою, як баба зі ступою, а бережи.

Я зі своєю славою не носився ні як чорт із писаною торбою, ні як кіт із оселедцем, але ж люди є люди: хоч був би чистий як лід, а білий як сніг, то тебе обмовлять від голови до ніг. Та й за ті літаючі тарілки... Поголос про той химерний небесний посуд широко прокотився, не обминув і Яблунівки. Гаразд, у наших краях не бачили поки що, ніхто з яблунівських колгоспників не сподобився вгледіти літаючу тарілку, але ж завтра чи позавтра? Завтра чи позавтра візьме й залетить тарілка до колгоспу «Барвінок». Л чого, питається? Хіба наш колгосп такий уже відмінний від інших, що саме сюди позаземна цивілізація навідається? Якщо й чимось відмінний, так це, правду сказати, лише тим, що тут на тваринницькій фермі працюю старшим куди пошлють я, Хома Прищепа. Отой, кого позичала Дармограїха за телицю. Авжеж, таке по інших артілях не водиться, а що вже тоді балакати про цивілізації позаземнії От і прилетять, от і викрадуть, щоб подивитись на таке чудо. Е-е, й справді слід берегтись. Бо, може, рідна жінка Мартоха й проживе без мене, але ж артілі жалко, бо різко впадуть надої на фермі.

За ці літаючі тарілки я, либонь, сказав Мартосі, а сказаного, як відомо, й сокирою не вирубаєш. Од Мартохи, мабуть, почула сорока, від сороки ворона, а ворона вороні осі. і пішло. По селу пішло, як вогонь по соломі, що начебто вже маю таку літаючу тарілку, в якій—без дороги іі бензину, без кондуктора і контролера — я можу по осінній сльоті і бездоріжжю хоч на тваринницьку ферму скочити, хоч у район по скоб’яні товари гайнути, а коли вже закортить дуже пива, то в самий Тиврів, не потративши іі хвильки на дорогу, полетіти на таврійське пиво й надудлитися— свіженького, прохолодного! — від пуза... а не стільки, скільки зосталось піни на дні бочки, майже висушеної чергою спраглих яблунівських дядьків.

Балачки про літаючу тарілку не обминали моїх вух, і я вже подеколи гонорився так, наче й справді маю транспорт, на якому можу чкурнути у Тиврів на тиврівське пиво.

Здибав якось Одарку Дармограїху на автобусній зупинці, з клумаками добиралась на районний ярмарок. Вроду її та здоров'я ис брали ні вік, ні трудні спекулянтські мандри, пашіла щоками, наче двома розпеченими від жару горнятами, а яких прискали приски окропу. Та й як було не розпектись отим її щокам-горнятам, коли знизу під них було підкладено дві вишневі гілляки губів, і ці гіллячки палахкотіли як не перед добром.

— Хомо! — владно покликала Дармограїха і, всміхаючись, ждала, поки підійду.— Та не бійся підступитись ближче, хіба я така страшна?

— Ти, Одарко, не страшна, але ж людей повнісінько

кругом.

— Та не бійся, Хомо, бо я не дивлюсь лисицею і не думаю вовком... Скажи, правду говорять у Яблунівці, начебто розжився на літаючу тарілку?

— Яблунівка такого наговорить, що тієї балачки і в десять ятерів не зловиш!

— Та не звивайся, як пес у сливах, ти, сахар медович! Зізнайся, де дістав?

— Де дістав — уже нема,— кажу ухильно.— Розхапали, бо черга була велика, дефіцит.

— Звісно, що дефіцит... Може, позичиш?—питає Дармограїха.

— Літаючу тарілку? — вирячився на молодицю.

— Та вже ж не мотику, а літаючу тарілку!

— А до чого ти б її приспособила?.. Хоч ти й така пронозувата, що з чобітьми і вскочиш, і вискочиш!

— Та я б уже тарілці зуміла дати раду! Вже мені ті базари в районі та в області ой як остобісіли! То, може, і в Мурманськ гайнула б із яблуками — там, кажуть, виручка добра. Знаєш, на літаку чи на поїзді — накладно, шкурка не варта вичинки. А на літаючій тарілці дорога навіть у ламаний шаг не влетить. За день можна два рази з товаром крутнутись туди-сюди. А не в Мурманськ, то на Колиму, в Магадан. Возила б на тарілці часник та моркву, петрушку та капусту, свіжі яблука та сушенину, а назад — повнісіньку тарілку якихось дефіцитів, бо не може бути, щоб там не було своїх дефіцитів, правда? А за літаючу тарілку й тобі, Хомо, дещо перепало б, який навар чи калим.

— Хе, Одарко, тобі тільки позич літаючу тарілку,— скрушно кручу головою,— то тоді не обберешся напастей. К приміру, спробуєш гайнути за кордон. А на кордоні тебе й затримають! Конфлікт! Протокол складуть, спитають, чия літаюча тарілка. А сліди приведуть прямісінько в Яблунівку до Хоми Прищепи. То чи хочу я стояти перед міжнародним трибуналом? Ні, не хочу, Одарко, з мене годі й виїзного товариського суду на твоєму обійсті, коли ти, дяка долі, вп’яла мене ланцюгом, а я після того візьми й перевиховайся. Е-е, не збивай з пантелику, не хочу крутити, щоб не перекрутити.

— Значить, забули воли, як телятами були?

— Забули! Всяк розумний по-своєму: один спершу,

а другий потім.

— Правду кажуть: не сподівайся за добро дяки.

— За яке добро? За те, що, йдучи на базар, уп’яла на ланцюгу?

— Авжеж, одна в тебе дяка, що за рибу, що за рака... Якби не позичила тебе в Мартохи за телицю, то, зізнайся, мав би таку славу по світі білому?

— Не ця слава — так інша, тільки не може соловей без пісні, а Хома без слави.

- А не було б такої слави, то чи від людей дісталася б тобі літаюча тарілка? Отож, бодай ти не знав о собі та

0 білому дні, коли того знати не хочеш, що до твоєї літаючої тарілки і я рук доклала.

Ну, думаю, бодай таких балачок густо сіяно, а рідко сходило, а щоб такі балачки кури загребли, а щоб такі балачки понесло поза вітряками. І хутчій від Дармограїхи геть подався, бо вона з тих, що і ялову корову захочуть отелити, вона з тих мастаків, які зуміють у тебе забрати останнє з того, чого в тебе й на пучку ніколи не водилось!

Ну, гаразд, Одарка Дармограїха, покладаючись на мою чулість чи то дурість, хотіла просто позичити літаючу тарілку, навіть калим обіцяла. А чи всі такі серед нашого люду, що не потай, що й віддячити віддячать? Хіба мало таких, що люблять умочити руку в гречаную муку, що з-перед очей візьмуть,— і шапка на такому не горітиме! Отож, гадаю, слід остерігатись, щоб не поцупили моєї літаючої тарілки. Прийдуть опівночі, заберуть, а ти, Хомо, потім хоч лікті собі кусай, а більше такої літаючої тарілки не матимеш.

А може, міркую, не треба ждати, поки пройдисвіти вкрадуть, а віддати літаючу тарілку до свого колгоспу? Якщо вже Дармограїха зуміла б приспособити такий посуд для польотів у Мурманськ чи на Колиму, то колгосп теж дав би раду літаючій тарілці. Скажімо, гній вивозили б на тарілці— й розсипали па полях прямісінько з небес. Можна пристосувати під суперфосфат чи гербіциди. Можна було б

І жом із цукрового заводу доставляти на літаючій тарілці. На літаючій тарілці навіть зручніше, бо дороги наші подільські баюристі, багнисті, машини то мотор садять, то вісь уривають. На літаючій тарілці можна було б в область гуртом гайнути на виставу за п’єсою Олекси Коломійця «Фараони» або ж подивитись п’єсу цього ж драматурга «Голубі олені» (недавно по радіо передавали, то моя рідна жінка Мартоха під радості плакала, як сльота). Е-е, що б ви там казали, та, маючи в своєму мотопарку літаючу тарілку, наша артіль «Барвінок» за всіма показниками дуже відірвалася б од інших артілей району. Шкода, що, либонь, ке можна літаючою тарілкою ні землю орати, ні сіяти, ні молотити, бо це не сільськогосподарський агрегат, але з часом наші умільці-раціоналізатори й тут вийшли б сухими з води, ніг не замочивши: так удосконалили б літаючу тарілку, що вона перелоги орала б, кукурудзу сіяла б, цукрові буряки збирала б, сікла б силос, дерла б дерть, готувала б сінаж, а також рубала б січку з ячмінної соломи! Бо нема в природі такого агрегату, якого не можна було б хистом наших умільців змінити до невпізнанності. Авжеж, літаюча тарілка з часом і худобу в колгоспі доїла б, і свиням товчу запарювала б, і, може, навіть самогон навчилася пити склянками-гранчаками, загризаючи солоними огірками, бо від літаючих тарілок усього можна ждати!

Але... віддаси у колгосп, гаразд, там літаюча тарілка працюватиме вірою-правдою, не просячи ні пального, ні платні, ані премій, ані дипломів, ані медалей, та добре, коли все в ній виготовлено на совість, а коли не на совість, а коли так, як ото дехто подекуди подеколи у нас іще робить? Тобто не на совість, а супроти совісті? Бо хто відає, чого можна чекати від позаземних цивілізацій! Так, так, земні цивілізації вже вивчили, знаємо, почім хунт лиха, а позаземні? Може, в них теж та тарілка на чесному слові тримається? Ну, розсиплеться, де потім запчастини шукати? В «Сільгосптехніці» удень із вогнем не вициганиш, а коли дістанешся до позаземної цивілізації по деталі — й там так само?! Е-е, скажу я вам, хай краще літаюча тарілка в моїй приватній власності зостається, ніж у колгосп її віддавати...

Скоро турботи мої про літаючу тарілку полетіли, мабуть, іще далі, ніж є позаземні цивілізації. Бо на тваринницькому комплексі нашої яблунівської ферми стали назрівати переміни. Переміни, може, для самого тваринницького комплексу й благодатні, але вони завдавали приголомшливого удару по наших із Мартохою мріях, що мені в голову запала навіть чорна думка: таки не варто було рятувати Яблунівку від потопу, раз таке на фермі коїться!

Якось повертаюся з роботи додому й застаю зарюмсану Мартоху в такому жалобному одязі, наче вона з похорону повернулась або на похорон зібралась.

— Якому небіжчикові ти останню шану віддавала?

— Ой Хомо, краще б не зізнаватися.

— А як не зізнаєшся, Мартохо, то хіба небіжчикові од того полегшає? Як мертвому припарка...

Витерла сльози рукавом, зітхнула, наче з порхавки дух випустила, й каже:

— На фермі крутишся, мав би знати найпершим... Правда, що дідові Гапличкові вже скоро урветься робота на фермі, спровадять старого не пенсію?

— Не чув такого. Дід Гапличок сказав би. Ниньки бачились — він нічичирк.

— Либонь, і сам не здогадується про горе.

І сльози в три ручаї зацебеніли з Мартошиних очей.

— За ким так побиваєшся? Говори! Може, зарадити ще не пізно,,якось порятуватись?

— Ой, не зарятуєшся проти прогресу, хай йому грець! Такий гаспид, що не зарадиш! Прогрес прикандичить нашого Імперіалізма, дасть йому жаба цицьки.

— Точно, прогрес скрутить роги міжнародному імперіалізмові, такий невмолимий хід історії.

— Хай западеться той міжнародний імперіалізм, але мені ж бо шкода нашого колгоспного!

— Колгоспного? Себто бугая Імперіалізма? Так би й казала! Але чому це прогрес почне крутити роги колгоспним бугаям?

— Він і справді не чув, бо тільки вчора народився! Хомо, розплющся! Хомо, вуха настав! Кожен цуцик у Яблунівці знає те, чого ти не знаєш, і гавкає з досади!

— Од цуциків, Мартохо, відстав, а до прогресу не пристав.

— Отож-бо й видно... Баби яблунівські що кажуть? Кажуть, начебто ліквідують бугаїв.

— На м’ясопоставки, на шкуродерню, чи як? А поголів’я худоби хто примножуватиме, коли бугаїв не стане?

— Баби яблунівські кажуть, що колгосп обійдеться без бугаїв.

— Ну, то діва Марія, подейкують, од святого духа в тяж увійшла. Але щоб корова?.. Та ще така велика череда? Де той дух набереться стільки духу?

— Яблунівські баби кажуть, що сім’я привозитимуть із району чи з області в пробірках.

— Значить, без духа обійдеться?

— Авжеж, без духа. Привозитимуть у пробірках і вже якось там задовольнятимуть худобу.

— Ха-ха-ха! Пробірками задовольнятимуть, велика втіха для худоби! Та що худоба, якби колгоспові нашому «Барвінку» було добре. Либонь, великі вчені, Мартохо, придумали, от би їх самих та їхніх жінок на пробірки перевести! Але ще не такий прогрес худоба переживала, то, може, якось і до цього звикне... Тільки ніяк оце втямки не візьму, чого ти плачеш? За дідом Гапличком? Пора на пенсію старому. За бугаєм Імперіалізмом? Так Імперіалізм уже відтоптав ряст на цій землі, пора й честь знати.

— Ой Хомонько-лебедику, та я над долею нашої телиці плачу і ридаю. Ти ж так через неї настраждався в Дармограїха Пам’ятаєш, як мріяли колись удвох на налигачі повести нашу телицю до бугая? А чи забулось?

— Таке не забувається...

— Та вона для нас обох — як дочка рідна. Маємо таку, на яку спромоглись.

— Правда твоя,— кажу, а голос забринів струною.

— Хіба ми нашій теличці такого життя бажали? Щоб прогрес отой пробірку приніс, а бугая живого забрав! Тут тільки камінь не заплакав би горючими сльозами.

— А може, якось зарадимо справі?

— Як ти зарадиш, Хомо, коли по сусідніх колгоспах уже перейшли на пробірки чи скоро перейдуть? Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи — не поможе, бо той бугай Імперіалізм таки приречений.

— Не в піч замазатись, та й не з мосту у воду,— кажу.— Як люди — так і ми. Хіба не порятуємось?

— Ага, як топишся, то й за бритву вхопишся.

Бачите, як воно ведеться? Здавалося б, можна жити

в мирі та щасті, але навіть у мирі та щасті доводиться свині на небо глянути, як почнуть смалити. Нас із Мартохою не почало смалити, але самі поміркуйте. Чому знагла після мого повернення від Дармограїхи весь світ для мене обернувся на багато-багато загадок, які слід було розгадувати від ранку й до вечора? Чому раптом уві сні Мартосі приверзлось, що телиця здохла, а нам той сон із переляку здався за явину? Чому так стала допікати слава, що навіть голові колгоспу Михайлові Григоровичу Диму слава моя стала завдавати прикрощів у всяких поїздках, на всяких засіданнях? А чому раптом літаюча тарілка мов із хмари випала на моє життя? А чому отой прогрес вихопився, немов шершень із дупла, з пробірками та зі штучним заплідненням, завдавши горя не так, може, нашій телиці, як нам із Мартохою?

Отож-бо й воно: щодень маєш чекати, аби в наші мир та щастя не вмішалося щось, як середа в тиждень, не привіталось та не назвалось нашою дядиною...