Позичений чоловік

ХLI. БОДАЙ НЕ КАЗАТИ, А ГОВОРИТИ МОЖНА

В останній тиждень мріялось про те, що, йдучи від Дармограїхи, випрошу в неї чарівний ланцюг, а вдома почеплю на покуті замість ікони. І хоч, може, й не молитимусь на ланцюг, бо де ж бачено, щоб у наш час до ланцюгів молились, але вранці і ввечері дякуватиму своєму рятівникові-благодійникові, який славно прислужився в моєму наверненні на путь істини.

Але ж не так сталось, як гадалось: напасть моя не спить, бо, як мовиться, хати не має. І довелося мені покидати Дармограїшин двір не з ланцюгом і не на ланцюгу, а зовсім по-іншому. Хтось, може, й не захоче слухати мою розповідь з огляду на її надмірну делікатність, то що ж, хай не слухає. Але така вже моя доля-пісня, з якої слова не викинеш, то я мушу все розказувати, не втаюючи ні титли, ні же тої коми, як учив великий Кобзар. І хоч, звісно, я не набиваюсь до нього в учні, бо тепер багато розвелося всяких самозваних учнів, але мудре те казання пам’ятаю й при нагоді згадую.

Отож після виїзного засідання товариського суду повернулась Дармограїха додому, хутенько звільнила мене від ланцюга, з яким ми уже зріднились душа в душу, й каже весело:

— Хоч я з біса розумна, та зрідка буваю ні шень-пень, ні горохова каша. А щоб не згадувати про підкови тоді, коли на слизьке заженуть, то я, Хомо, ось що надумала...

Зняла з коша пов’язану картату пілку — і з коша скочила на підлогу якась химерна тварюка, схожа на кота. Лапи — дрючками, хвіст — трубою, очі — смолоскипами. А з тих смолоскипів зелені іскри скачуть, наче від розпеченого заліза на ковальському ковадлі, коли молотом гахнути по залізу. А то вмить зелені іскри обернулись на рої золотавих мурах, що люто рояться-кубляться. А то вже раптом стали рогатенькими, олійної барви, жуками.

— Сіамський кіт,— сказала Дармограїха.— Тепер нам ніяка миша не страшна. Тепер ніяка миша не зазіхне на мої гроші. Славний песиголовець, правда?

Сіамський кіт никав по хаті, наче шукав п’ятого кутка, і нявчав так противно, мовби йому якась холера кишки витягувала через дірочку під стрімко задертим хвостом. Щоб угамувати кота, Дармограїха кинула на підлогу клубок шерстяних ниток. Смикала за кінчик, клубок бігав по хаті, а сіамський кіт, переставши нявчати, гасав слідом за клубком, хапав лапами, ощирював ікласту пащеку, грався.

— Скачи, чорте, пшона дам!—сміялась Дармограїха.— Бігай тудою-сюдою, поза околицею!

Та варто їй було перестати качати клубок, як сіамський кіт знову починав нявчати так, наче по гарячій сковороді подушечками лапок своїх мусив ходити. Дармограїха кинула клубочок, смикнула за нитку — й сіамський пройдисвіт, вмовкнувши, знову бавився.

— Бачиш, як кидається на клубочок,— тішилась молодиця,— значить, і на мишей опукою падатиме.

От і не могла Дармограїха взятись ні до якої роботи, бо мусила бавитися з котом. Тільки вночі повкладалися спати, як сіамський кіт знову нявчати — та так противно, що спершу почули собаки на ближчому кутку, далі на яблунівській околиці, зчинили гавкіт, валування, що спасу ніякого! Отож, мусила Дармограїха всю ніч із котом бавитись, а як тільки пробувала заснути — він нявчав, і в селі зчинялася страшенна собача веремія.

Вранці подався до колгоспу, повертаюся — сидить Дармограїха, змарніла й сумна, смикає клубок шерстяних ниток, а сіамський кіт бавиться, зате мовчить.

Уночі теж мусила бавитися з котом, щоб не нявчав, щоб не дратував яблунівських собак.

Наступного дня Одарка знов не подалась на ярмарок, мусила забавляти сіамського гидола.

— Може,— кажу,— віднесла б його в район і відпродала комусь?

— Еге,— каже,— відпродати не штука, а хто ж тоді на мишей чигатиме, щоб грошей не крали?

— Не хочеш продавати — подаруй сусідам, а вони тобі на тому світі віддадуть пиріжками.

— Авжеж, а як не пиріжками, то вугіллям, щоб було чим палити вогонь під казаном, у якому в смолі горітимеш.

— Але ж якось із цим котом виходить, наче вскочила ти, як жаба в жар.

— Твої казання — мов пугою по воді, Хомо. Ось ти вже йдеш до Мартохи, а мені з ким зоставатися, самій? Ліпше з котом, хоч буде обізватись до кого.

— То думаєш упасти в гаразд, як муха в сметану?

— Або ж хочу упасти в гаразд, як слива в болото,— прикро так відказує Дармограїха, якій із тим сіамським котом стільки мороки, що й попоїсти ніколи, що й угору глянути нема як. Ще один-другий день такий — і переведеться жінка на марницю, тільки тінь від молодиці тинятиметься по селу, а самої молодиці не стане. Сказала висушеним од страждань голосом: — Бач, Хомо, що не сиджу руки склавши, що не вбоїсько, якого й биндюгом не виважиш на роботу. То що попрошу? Попрошу, аби не був такий спритний, як Матвій до куропаток, а візьми відро води, ганчірку в штандарах і змий підлогу в хаті, бо наслідили та находили.

Чи мене хто попросить двічі? Змити підлогу — значить, змити підлогу. Приніс води від колодязя, дістав ганчірку зі штандарів, роздягнувся, зоставшись у самісіньких сімейних трусах. Мию підлогу, а в самого настрій — землю круглу в такому настрої взяв би на руки й носив би, як пушинку. Та й чом не радіти, коли так вдало товариський суд закінчився, коли вже завтра до рідної жінки Мартохи повертатись. Нічого не проситиму в Дармограїхи, ото що хіба попрошу ланцюг, який так прислужився, коли мене громадою навертали на путь істини, путь праведний.

Настрій гарний, тож само собою й мугикалось під ніс.

— Не вмію робити, як мокре горить, не вмію робити, як мерзле курить, не вмію робити за пухлого душу, не вмію робити, наче у воловім вусі... В роботі я жвавий, як ведмідь за перепелицями, швидкий, як віл у плузі, моторний, як опецьок... В роботі я проворний, як собака чорний, збиваюсь, як муха в окропі, мудруюсь, як сучка перед перевозом... Я словами за горами, а ділом у запічку.

Так я хвалився-величався, миючи підлогу, так самовихвалявся та чванився, як випотрошений карась на розпеченій сковороді, як раптом...

...як ізненацька...

...як ізнагла...

...гострий біль опалив моє тіло, що й слова тоді я не зміг би мовити, й нині при спомині про ту оказію слова так само пропадають. Бо, здається, якби хоч одне зродилось, то від нього попеклося б горло, язик і піднебіння попеклися б, і так само губи могли б на вугіль обернутись від жару найтихшого слова...

Відкинувши відро з водою та ганчірку, став я в нелюдських корчах корчитись на мокрій підлозі, бо той біль не згасав, а горів огнем, і його іскри-приски розносились по всьому тілу, підпалювали мозок і серце, й мені здавалось, що я палаю на велетенському багатті, яке не гасне, в якому все дужчає полум’я.

Так боліло, що спершу й не розчув сміху, а коли розчув, то вухам своїм не повірив: Дармограїха реготала! Рот її розтягнувся від вуха до вуха, наче вірьовка, на якій сушать випране шмаття, й тепер на вірьовці її губів сушилися зуби — великі й білі, як зубці часнику. А за зубцями часнику сікався й сікався гавкучим цуциком язик, причому цуциком зінської породи.

— Що сталось, Одарко? — питаю.— Ти така, наче була в горосі, а в тому горосі бачила залізну бабу.

— Ти, Хомо!..— реготала Дармограїха, руками за боки беручись, і слова тонули в бурхливому бурчакові сміху.

— О, ревеш, як ведмідь, і не знаєш чого.

— Ой, у тебе ж, Хомо!..

— Та не будь ти, Одарко, отією злою травою, з якої навіть сіно лихе!

Дармограїха все реготала, наче смішної лемішки об’їлась, та скоро бурчак її сміху став обертатись на булькання, на горлове двигтіння. Очі гасли, обличчя біліло, губи синіли — жінка сама на себе ставала не схожа, а на якусь мару. І що найчудніше — від сміху напала гикавка, й тепер раптові звуки гикавки диким щебетом виривалися з грудей молодиці, затьмарюючи її твар миготливими хмаринками судоми.

— Хомо!.. Гик!..

В пригорщі затискуючи біль, я порадив:

— Скажи замовляння проти гикавки, ось вона й пропаде.

— Гикавко, гикавко, гик-гик... піди до води, гик-гик... кого схочеш, того й напади, гик...

Либонь, не дуже подіяло, бо гикавка й далі мордувала Дармограїху, то молодиця вдалась до чарівної сили іншого замовляння:

— Гикота, гикота, гик-гик... зійди до кота, гик-гик... а з кота на Якова, гик-гик... щоб минала всякого, гик...

А що й за другим разом не одпустило й не попустило, то Дармограїха дістала з комори своєї пам’яті чи не най- грізніше замовляння:

— Гикавко, гикавко, піди на дошку, гик... напади Яв- дошку, піди на кладку та напади Гапку, гик... піди на могилу, напади хоч на попа, хоч на кота, хоч на рябу кобилу!

Й не встигла ще Дармограїха доказати своє, мовби чорною магією навіяне замовляння, як гикавка не тільки попустила, а й одпустила, і тепер поволеньки молодиця знову ставала схожа сама на себе: до обличчя поверталась кров, очі розцвітали, наче нечуйвітри, а губи вже не скидались на вірьовку, на якій сушиться випране шмаття.

— Ото бач, як зле сміятися з Хоми,— повчально зауважив я.

— Навіть якби знала, що гикавка нападе, однаково не змогла б утриматись од сміху.

— Та з якої хороби так сміятись, що мало до каліцтва себе не довела? А якби гикавка на все життя так і зосталась?

— І мертвий засміявся б із такого... Миєш ти підлогу, а я, значить, бавлю сіамського кота клубком ниток, щоб не нявчав. Коли кіт ізненацька...

— Тільки не смійся, бо гикавка знов нападе!

— ...побачив твої чоловічі іграшки, що виглядали з трусів. От і приловчився, ірод, бо подумав, що ти граєшся з ним. Приловчився, значить, і стрибнув, і пазурами своїми пацнув, а пазурі гострі в нього, наче на точилі наточені.

Сіамський кіт, гніваючись, що позбувся такої забавки, муркотів-вуркотів під столом, блимаючи своїми очима великими, наче два золоті місяці вповні в одних небесах.

— Чує моя душа, що інвалідом стати можу через цього кота-посіпаку... Бач, мишей не став ловити, а знайшов сокирку під лавкою!

— Ти мого кота не гудь, Хомо, бо що робиться — ік луччому коїться. Не супся, як чорна хмара, не дмись, як сич на погоду, і не визвіряйся, як на батька. Бо якби серце мав у грудях, а не камінь, то, може, й щедрість прокинулася б у тобі.

— То ти так сердишся, що скоро від злості й коліна стануть гострі.

— А якби не скупець, то дав би, хай котик погрався б. А то раз лапкою пацнув — і він уже в крик. Що, хай нявчить сіамський кіт, хай спокою не знає?

— Одарко! — нажахано скрикнув я, схоплюючись із підлоги і проворно залазячи в штани, мовби від ворога-супостата у фортецю ховаючись.

— Не забувайся, Хомо, що то не простий яблунівський кіт, а сіамський!

— Не хочу такої честі навіть від сіамського кота.

— А я ж то думала!.. Чого очі витріщив, як жировий туз?.. Правду кажуть люди, що квач притикою не буде, так і ти... Скупий скупердяй! Якби тонув, то, мабуть, і сокиру пообіцяв би, а як із води витягнуть — і топорища пошкодуєш. А мені, Хомо, так жаль, що кіт ось, щастя моє сіамське, розрада і втіха мої сіамські, надривається, мов на пупа. Все оддала б, аби тільки догодити і вдовольнити.

— Не можу ні в службу, ні в дружбу. Як кажуть? Кажуть, що ситник берднику не товариш, так само як ситник не сват коробейнику.

— Бачу, Хомо, що з тобою жити, як із туром водитись.

І, лівою рукою витираючи сльози, правою рукою Дармограїха стала смикати за клубок ниток. Сіамський кіт поволеньки, лінивим перевальцем вибрався з-під столу, неохоче пацнув лапою клубок — і відвернувся з лиховісним нявчанням.

— Ось бач, Хомо, бач,— схлипувала Дармограїха,— як ти знущаєшся з мене та з кота. А міг би й догодити, бо скільки тобі вже зосталось у мене? Останній день! І в цей останній день ти такий... ти такий, Хомо... що не треба ані лопати, ані мотики, щоб нас розлучити. Що ж, чоловіче, візьмеш свої цяцьки, віддаси мої ляльки — і будемо квити.

Той останній день мого перебування в Дармограїхи запам’ятався більше, ніж попередніх цілих півроку. 1 якщо справді кінець — ділу вінець, то тут таким вінцем був мій страх перед сіамським котом, перед цим сіамським одороблом. Хоч він і бавився клубком ниток, яким його забавляла Дармограїха, та й на хвильку, либонь, не спускав із мене хижих своїх, загребущих очей.

Хомо, бачить бог, що я хотіла тобі славні проводи справити,— сумно гомоніла Дармограїха,— хотіла людей покликати. Але ж зв’язана по руках і ногах, не можу відірватись від клубка. Чи не змилостивишся, не вволиш волю сіамського кота? •

— Благодареники тобі, Одарко, за всі вареники, які я з’їв у твоїй хаті, спасибі за ту закуску, коли я з’їв курку та гуску, спасибі за полудень, коли я наївся і був голоден, а тільки ниньки і без проводів обійдусь, бо не хочу вволювати волю сіамського кота, бо не хочу повертатись інвалідом до Мартохи.

Хвилина за хвилиною цяпали, мов краплі дощової води зі стріхи. Капали спочатку сірі краплини сльотавого осіннього дня, далі попелясто-гливі краплини вогкого вечора, далі темні, як дьоготь, краплини ночі. Вже скоро мала настати остання хвилина мого перебування в Дармограїхи — мала капнути в небуття важка краплина часу, булькнувши в минуле, і я чуйно налаштовував струни своєї душі на ту краплину, щоб не прогавити, щоб почути її благовісну музику.

— Віриш, Хомо, як би я хотіла тебе пригостити на прощання? Щоб ти пив до дна — аж очі позападали, щоб на сльозу не зоставалось. Щоб ти, Хомо, випив із череп’яної — і не був п’яний, щоб ти випив по повній — аби твій вік був довгий.

— Ага, щоб ти казала: тікай, душа, на плече, бо горілка потече. Щоб я здоров пив, ніс потопив, через поріг упав, з чорнявою спав.

— Бо де ж це видано, щоб чоловіка пускати з хати без од’їзного й не накачати його так, щоб старі вороги рачки лазили, а молодим очі повилазили! Але, Хомо, не до вго- щань-частувань, не до проводжань-примовлянь, бо хоч думки на волі, зате руки в неволі, укоськують сіамське щастя моє, щоб не заграло на сіамській своїй бридкій басолі.

Час — краплина за краплиною — скапував гіркими сльозами. Дармограїха, клубком вовняних ниток бавлячись, снувала нитку своєї прощальної бесіди.

— Грошам лиця нема для того, хто в чіпці уродився, а на посторонку згине. Я, може, й не така, але з такими знаюся. По ярмарках та по магазинах до мене й залицялись оті... його на шибеницю поведуть, а він казатиме, що

неправда. Або ті, що в них навіть ребра повилазили за

крадене чуже добро. А чи ті, що шапка на ньому давно горить, а вони й гасити не збираються, бо однаково не

вдасться. Ти, Хомо, не рівня їм, ти не родич їм навіть

через дорогу навприсядки. Спасибі ж тобі, чоловіче, за те, що ти ніколи ні в кого поросят не крав — тому і в вухах твоїх не пищить. Спасибі тобі за те, що не хапав у хапиці й хапиця не дала тобі по пиці. Спасибі й за те, що не був надміру богомільним і під церкву не підкопувався, щоб таки влізти. Знаєш, Хомо... Всякі думки заснували голову, мов павутиння, а в тому павутинні павучок борсається. Дивний павучок, балакучий, гомонить зі мною. Каже, що, може, не тією дорогою в житті йду, чуєш? Каже, що маю йти такою дорогою, як усі чесні люди. Не було раніше цього павучка, не снував таких думок у моїй голові. Недавно взявся, а все через тебе, Хомо, бо наче не хтось, а саме ти павучка того під шкіру пустив мені. Вже б і вимела мітлою, та не вимітається, окаянний, от чудно!

Дармограїха гомоніла, сіамський кіт мовчав, граючись, краплини часу в моїх вухах починали скапувати так лунко, наче олов’яні були, наче мисливський шріт по бляшаному даху б’є. А в цю повечірню годину біль, завданий підступним нападом, не вщухав і, не вщухаючи, розпалював буйну мою фантазію. Уявилось, що по мене з району у Яблунівку примчала, мов на пожежу, карета «швидкої допомоги», причому не беззвучно, а саме з таким страшним ревиськом, із яким гасають червоні пожежні машини. Вскочило кілька санітарів у білих халатах та з ношами в руках, поклали напівпритомного Хому Прищепу на ноші, мерщій до машини, машина знову заревла, наче її чорти стали в карбюратор чи в мотор лоскотати.

Ось привезли в район, ось санітари несуть на ношах до лікарні і, звісно, гомонять між собою, якого хворого доставили та яка притичина приключилася з ним, що такий переполох повсюдно. Розказавши одне одному, якого хворого привезли та яка притичина приключилась у нього з котом сіамським, санітари зупиняються на крутих сходах, тримаючи ноші зі мною в руках, і регочуть. Вони регочуть так завзято, як ото недавно реготала Дармограїха, коли на неї гикавка напала, і я починаю побоюватись, що санітари теж можуть довести себе до гикавки. Від сміху вони тремтять, руки їхні здригаються, а в руках гойдаються ноші, на яких гойдаюсь і я. З лікарняних кабінетів повиходили хірурги іі терапевти, невропатологи й медсестри, приманені тим реготом. Навіть не знаючи причини сміху, а тільки дивлячись на розвеселених санітарів, вони теж регочуть. Позривалися з ліжок і пацієнти — хто з грижею чи виразкою шлунка, хто заїка чи недоріка, хто недобачає чи недочуває, кого не носить права нога чи в кого шарудить у коліні лівої ноги. Отже, посхоплювалися з ліжок, висипали в коридор і, тут веселу страшносудну картину бачачи, теж регочуть, хоч, може, в цю хвилю ні одне не перестає думати про стару примарну каргу, що занесла косу над їхніми головами. Сміються хворі, сміється лікарський персонал, сміються санітари, тільки мені одному не смішно, бо знаю, що від реготу санітари ослабнуть, хтось відпустить держак від нош — і я звалюся на сходи. А коли звалюсь на сходи, то вивихну руку в лікті, і потім найкращі спеціалісти накладуть гіпс на руку, але то, я вам зізнаюсь, дуже слабкенька втіха, що найкращі спеціалісти! Я не з вередливих, які тільки воду варять, я, будучи яловим, не стану телитись, щоб молоко давати, мені не треба годити, мов лихій болячці, але ж самі поміркуйте: чи так мені вже потрібні оті найкращі спеціалісти, аби гіпс на руку накладати, коли звалюся з нош, коли з вини санітарів у лікарні руку собі вивихну?!

Приголомшений картиною, намальованою в уяві, я мимоволі зронив скупу свою чоловічу сльозу. Ця скупа чоловіча сльоза була така важка, мов чавунне ядро, і, впавши на підлогу, влучила на кінчик хвоста сіамському котові. Пролунав залізний гуркіт, од якого забряжчали шибки у вікнах, і на миснику тонко та срібно задзеленчав посуд, і навіть світло електричної лампочки злякано кліпнуло.

Сіамський кіт, зненацька заскочений мало не смертельним ударом моєї скупої чоловічої сльози (а якби її чавунне ядро влучило по голові?!), умить забув про клубок вовняних ниток. Завивши від страшного болю так, що й мертві мали б прокинутись на яблунівському цвинтарі, цей сіамський пройдисвіт спершу пушинкою злетів на скриню, зі скрині на стіл, а зі столу диким метеором шугонув ув одчинене віконце.

Виючи від смертельного болю, заподіяного моєю скупою чоловічою сльозою, сіамський змій-горинич побіг по нічній Яблунівці, і там, де він біг, особливо запекло валували собаки. Голоси їхні злі зливались у велетенське рейнсько, яке вщерть заполонило напівсонне село, й хвилі цього біснуватого ревиська хлюпали через вінця, докочуючись не тільки до сусідніх сіл, де також із солідарності роздратувались пси, а й до небес!

— Хомо,— сполотнілими вустами прошепотіла Дармограїха,— що з ним скоїлось?

— Бо я йому не вродивсь на вовчі сльози,— відповів загадково.— І прощавай, Одарко, бо мій строк вийшов, я вже відбув за телицю сповна. По сій мові та бувай здорова, не поминай лихом, а добром, як хочеш.

— Лишенько! — шепотіла Дармограїха, прислухаючись до собачого валування й палко заломлюючи руки.— Ото життя тепер маю капаріти: ні Хоми, ні телиці, ні сіамського кота!