Позичений чоловік

XXXV. МЕЖИ ДВОМА СВОЇМИ СОКИРА ПРОПАЛА

Ще не встиг слід прохолонути за моїм колишнім бойовим побратимом, ще сонце й не думало підбиватись над землею, як до хати вст>пила Одарка Дармограїха, що спала в сусідів. Глянув — і очам не повірив: з лиця стала така, як великодня писанка, очі весняними солов’ями тьохкають, на устах маніжиться усміх, мов кіт на призьбі. Така зваблива, що і в мертвого жижки затрусяться, коли б до нього підступила.

— Як вам спалося, як лежалося?—спитала ніжно, мов ладаном із лампадки війнула.

— Ні на волос не спав, ні на макове зерно, хоч очі заший,— кажу.

— А де ж наші гості? —сокорить курочкою-чубарочкою.

— Поїхали наші гості,— відповідаю сумно.

— Хомо, не вір своїй губі, бо вона часом бреше! Та й язик твій без кісток!

— Авжеж, язик без кісток, що хоче — те й лопоче, але ж гості справді поїхали.

— Як то поїхали? Не кидай, Хомо, словами, як пес хвостом. Дивися, ген твій язик до вух дістає й поза вухами літає!

— Поки ми тут із тобою сваримось, то він уже подолав сім верст до небес — і все пішки.

І вмить де й поділась Дармограїшина врода: ще хвильку тому була свіжа, урочиста й святкова, мов яблунівський клуб, прибраний на Першотравень, а тут із лиця змарніла, вже очі весняними солов’ями не тьохкають, а мокрими горобцями сіріють, вже на устах, мов на призьбі, не ситий кіт маніжиться, а мокрі кури мерзнуть у негоду.

— Брехнею та мотнею далеко не зайде! —скрикнула пораненою дикою качечкою.— Хай би йому бог не дав дихнути, як він любить брехнути!

— Та чого ти, Одарко, колотишся, наче грім рака вбив?

— Й ти, Хомо, теж добрий—навіщо відпустив? Надумали вдвох обдурити мене? І сам, Хомо, через якийсь тиждень злиняєш і свого товариша відпустив за здорово живеш? Так чого ж він у женихи набивався, га, безсовісний?! Ой, правду кажуть, що не треба сподіватись дяки від приблудної псяки. .

Дармограїха з наглого горя передумала й на ярмарок до району їхати, й ні за холодну воду не бралась. Можна було подумати: стільки горя тяжкого має, що й сокирою не врубаєш. Ге, думаю, так стерялась на тямі, що здатна втопитись у вчорашньому борщі. І справді, либонь, слід було затримати на день-другий для Одарчиної втіхи, а гам хай би вже на попутній машині добирався до Малих Дубових Гряд.

— Ще знайдеш своє щастя,— розраюю,— бо не тільки світу, що у вікні.

— Мала вже синицю в жмені, то нащо мені журавель у небі!..

Так говорила Дармограїха, яка за мною душі не чула, яка любила, мов собаки редьку, любила, мов порох в оці. Але ж минуло ось майже півроку, пішло, як вітри круг світу, значить, і любов її мала минутись. Та все ж таки дивно: ще не встигли з церкви Одарчиного серця винести ікону з моєю парсуною, як, дивись, там уже має бути ікона з парсуною мого колишнього бойового побратима!

Що ж: коли ведеться, то й півень несеться, а коли не ведеться, то й курка не квокче!

— Кому як на роду написано,— сказала Дармограїха.— При нещасті й розумний подурнішає, а нам, Хомо, дурнішати не з руки, накладно обійдеться. З таким зухом, як твій бойовий побратим, і самій слід бути зухом. Але ж і брехун, хай би його кат сіконув перед великими вікнами! А хто, Хомо, бреше, той уміє й красти...

— Він же тебе не вкрав,— кажу.

— Е-е, якби мене вкрав — не велика була б пропажа.

Полізла до ліжка, де в матраці гроші свої тримала, порпалась там, важко дихаючи, сопла, зітхала, подушки перевертала, ковдрою та простирадлом жбурляла, перину мало зубами не кусала, а коли обернулась до мене — й зовсім я не впізнав Одарки.

Та й як її можна було впізнати, якщо хвильку тому була жінкою при вроді та при здоров’ї, а тут обернулась на страшну мару, яка тільки вві сні може приснитись, а як присниться, то потім із тиждень заїкатимешся з переляку. Здається, і половини її не стало, тільки тінь од неї, тільки жива та тепла, пусти за вітром — і покотиться, мов сухий вербовий листок. Очі її погасли, немов зорі за хмарами, а найдивніше — посивіла, наче борошном її запорошило, наче снігом обвіяло.

— Одарко,— озиваюсь,— тобі гейби сім баб пошептало.

Дармограїха щось сказати силкується, та тільки ротом

зіпає, мов риба на березі.

— Нема в тебе сили,— дивуюсь,— і на комарову ніжечку.

Зрештою, голос їй зашарудів у горлі, як гадючка в осінній зів’ялій траві:

— Через того ката я вже не молода й не зелена, як гарбуз у спасівку... Через того гультіпаку стала моя силка маленька, а жилка тоненька...

Голос їй подужчав, тепер уже бринів бадилиною на холодному вітрі:

— Це ж той гаспид хоче, щоб я не горіла, не боліла — зразу околіла...

І вже за якусь мить голос п зашумів, як вода в лотоках:

— Здирця той хоче, щоб я жила, мов без лою каганець!..

Великі й круглі, мов квасоля, сльози викотилися з очей. Дармограїха стала клясти — кляла горлом і грудьми, кляла очима й бровами, кляла сивими посіченими косами:

— А матері твоїй індик печений, волоцюго і пройдисвіте! А нехай тобі, іроде, повні груди здоров’я, щоб нікуди було й дихнути! Бодай тобі віку, як у кози хвіст, щоб тебе понесло по нетрях та по болотах, щоб тебе різачка попорізала, щоб ти за язик свій укусився!

->10

Лаючи й проклинаючи, Дармограїха начебто знову ставала сама собою, до неї по крихті поверталося вроди і здоров’я, відступала примара передчасної старості.

— Кожному своя губа ближча, і пазуха ближча, й сорочка, але ж зазіхати на чуже, коли чуже стає за рідне!.. Чуже і пахне чужим, з чужого не зробиш свого, а він зробив!.. І це, Хомо, твій бойовий побратим? Значить, одного ви поля ягоди — він чорт, а ти біс: чорт чорний і думки його чорні, мов сажа, а біс рябенький, і діла його пранцюваті. А може, ви змовилися з ним?

Дармограїха хмарою підступала ближче, і ось-ось із її очей мала блиснути блискавка, а з губів гримнути грім.

— Зізнавайся, Хомо, що собака собаці хвоста не відкусить!

— Схаменись, Одарко, і скажи, що сталось? Чому від прокльонів аж ізгорбатіла?

— Не звивайся жвавіш гадюки, Хомо, не прикидайся святим та божим.

— Одарко, перестань мені по носі грати, що приключилось?

— А те приключилось, що твій бойовий побратим усі мої нетрудові заощадження викрав із матраца, хай би його грець спалив у діжі!

Значить, зумів-таки підвести нас під монастир, прикинувшись на хвильку совісним та щирим, дурнішим од попа!.. Усяких чудодіїв доводилось бачити на життєвій ниві, а щоб отакого, як мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк,— то вперше!.. Але ж, здається, не підступав він до Дармограїшиного ліжка, не порпався там, адже я в хаті не зоставляв самого, вгледів би. А чи в мене голова ялова або ж треба вставити третю клепку в дотепну, щоб допетрати пригоду-придибенцію.

— Хомо, не витріщайся козлом на нові ворота, а щось роби!

— Може, в сільраду заявити?

— А коли сільрада зловить його, відбере гроші й спитає, якою працею назбирала таку суму?

От би мені зараз оту ясновидющість, коли я, дякуючи волоським горіхам, через стіни бачив, розумів мову пташки, зерна і стеблини, навіч бачив не тільки видиме, а й потаємне людське життя! Але ж уміння моє димом пішло, злинуло, як березневий сніг. Бо сам захотів, щоб хруснуло, як горіх, і шуснуло, як у міх...

— Може, й гарно,— кажу,— що гроші твої пропали, мов сіль у воді?

— Бовкнув — мов камінь у воду,— попрікнула Дармограїха.— Де ж це видано, щоб доброю волею злодіям потакати?

— Я не за злодіїв, Одарко... Я за те, що гроші — наче ярмо твоє на шиї. Не гроші при тобі, а ти при грошах, чи є тяжча неволя? То й гаразд, що розтеклося добро, як слина по воді, тепер ти вільна.

Дармограїха мовчала, наче її моторний язик десь зараз по Яблунівці вигулював та роздебендював, а вона тим часом мала німувати. Але недовго язик її орудував десь по селі, мов чортяка грішними душами, хутко повернувся до своєї прив’язі й каже:

— Ти такий розумний, Хомо, неначе по коліна в біблії! Бачиш, радий-радісінький, що пропали карбованці ні за копійку. Не хочу я бути такою вільною, як ти радиш, втяв? Ото перехрести свій ніс, щоб більший ріс, і йди лови свого бойового побратима, може, він іще в яблунівській чайній похмеляється.

— Еге ж, зловиш вітра в полі...

Став я нишпорити в матраці, в перині, на яку пішло, коли не забулись, орлине пір’я та орлиний пух, у подушках порпався — ніде нічогісінько, наче хтось ті гроші собаці в зуби сунув. Заліз рачки під ліжко, а тут чимало всякого мотлоху назбиралось од продажу й перепродажу, од спекуляцій та шахерів-махерів, і цей промтоварний та шир- потребний мотлох іще чекав на свою зоряну годину, щоб потрапити на базар і бути проданим якщо не втридорога, то бодай за пригорщу ламаних копійок. Порохно ковтаючи, павутинням лице собі павутинячи, лаявся я покрадьки (а щоб родимець побив мою лиху долю, а щоб мої напасті об суху землю кидало, а щоб моє горювання коти медом годували!). І тут із найтемнішого закапелка щось порске прямісінько в долоні шуснуло — хай би воно скисло на путрю!—і, в долонях пововтузившись, із гострим писком вирвалось, пробігло по руці, по спині, по нозі, й за мить почувся наполоханий скрик Дармограїхи:

— Миша!..

Значить, десь тут серед промтоварів має бути гніздо мишаче, міркую. Запалив сірника, розсовую якісь гумові чоботи, галоші, валянки, а потім сам собі й кажу, не надибавши ніякого мишачого гнізда: «А чи не в битому валянку, га?»

Побачили б ви, людоньки, ту славну картину, коли в порохні та павутинні вибрався я з-під Одарчиного ліжка, мов рогатий із пекла від гарячого казана.

— Ще ж бо не зима надворі, що ти вже биті валянки зібрався взувати,— попрікнула Дармограїха, що з виду була така, наче впустила рака з рота.

Лівим валянком труснув — марно, валянком правим труснув — і раптом ізвідти посипались гроші! Вони вилітали, мов горобці зі стріхи, й осіннім падолистом застеляли долівку.

— Торох діда в кашу,— змертвілими від радості губами шепотів я,— та слава богу, що не в нашу.

Дармограїсі як заціпило, як мурованим бовдуром поставило. Гроші сипалися з битого валянка, мов із рога достатку, й здавалось, що краю не буде цій хурделиці.

— Так, наче мені з ока випало, еге ж, Одарко?

Отямившись, Дармограїха кинулася згортати гроші, лічити (так хутко, мабуть, здатен лиш осінній вітрюган полічити опале листя в діброві), а полічивши, блимнула недовірливим світлом очей, питає:

— Хомо, а хто ж їх переховав до валянка?

— Все твоє багатство на місці чи вкрадено щось?

— Карбованець у карбованець! Тільки хто ж це догадався так зле пожартувати?

— Хіба не бачила миші, що вискочила з-під ліжка? Ось вона й пожартувала, сподіваючись, що ми годні зрозуміти її жарти.

— Хомо, тут душа і так ледь жива в тілі, а ти ще глузуєш зі своєю мишею. Чи в миші руки є?

— Одарко, то все мишачі витівки. Вона перенесла твої гроші з матраца у валянок, щоб гніздечко звити з них.

— Здрастуйте, я ваша дядина!—не вірила спантеличена Дармограїха.— Гніздечко з моїх грошей? Дуже дороге гніздечко!

— Та миша хіба розбирає, твої гроші чи мої? Та миша хіба тямить, що то гроші? У мишачому світі гроші не ходять, мишам усе без грошей дістається, так що її в злодійстві чи в крадіжці трудно звинуватити.

— Авжеж, суду на мишу не знайдеш,— зітхнула.— Хіба що кіт — єдиний суд на неї, хай би йому попалась, як сучка в дучку.

Ще хвильку тому Дармограїха на каліку виглядала (мало не тією славнозвісною гадюкою, що хоч і помирає, а зілля хватає). А тепер, коли сипнулись із валянка вже оплакані гроші, мов манна з небес, не сказав би про неї, що треба свічки та води, бо вже очі не туди, що їй уже й кадило ке поможе. Бо віднайдені гроші повернули і вроду, і здоров’я, і вік. А сивина, що білим саваном покрила була її галчиного крила волосся, розтанула, як тане паморозь, як іній на землі тане.

й раптом Дармограїха зареготала: наче штири безпритульних вітри знайшли жаданий притулок у безмежних її грудях, і тепер без прив’язі гасали по диких просторах, а що й просторів тих Одарчиних було замало, то мусили вириватися з горла та з рота. Вириваючись, штири вітри оглашенного сміху трусили молодицею так, як грім трусить небесами, гойдали нею, мов деревом, і очі, здавалось, від того розгойдування спадуть зараз двома переспілими яблуками, кругло покотяться по рум’яному обличчю.

Сміялась так, що й мені мало б стати весело, та я злякався чомусь, а що, як не перестане, а що, коли реготатиме доти, поки в регіт і вийде всім духом?! І — наче Дармограїха горошиною сміху похлинулась — став дзвонити кулаком по її кряжистій спині, щоб угамувалась.

— Може, смішних галушок об’їлась?

— Добре, що миша!..— виривається Одарці булькання з горла.

— Що ж тут доброго? —питаю.

— Добре, що миша!..— бризки їй бризкають із рота, а доказати через сміх не годна.

— Та чому ти так ту мишу хвалиш?

— Добре, що миша, а не сорока,— зрештою повернувся дар мови.— У Великому Вербчому з моєю рідною тіткою що сталось? Прала вона шмаття біля річки ну й перстень срібний зняла з пальця, поклала на видному місці на березі. А сорока вгледіла блискучу річ, підкралась — і хапнула дзьобом. Побачив би ти, Хомо, тітку мою тоді! Сорока до верби — й тітка до верби, сорока понад лугом полетіла — й тітка моя слідом за сорокою полетіла, сорока до лісу — й тітка до лісу. Десь у лісі й загубила сороку, що вкрала перстень. Повернулась на берег, а річка і шмаття її позмивала хвилею. З тих пір як тітка бачила де сороку, то нею тіпало, кричала: «Віддай перстень!» Отож я кажу: добре, що миша покрала гроші, а не сорока. Бо якби сорока, то довелося б кожній пташці кричати в лузі чи в лісі: «Віддай гроші!»

— От бач, Одарко, не було щастя, та нещастя помогло,— тішусь і я жіночою радістю.— Добре й справді, що миша , а не сорока чи сірий вовк, що нехотя може порося з'їсти.

А чи якийсь вужака, що море молока висуслить.

— То що, Одарко, будемо в сільраду заявляти?

— На мишу?

— Бо хоч і маленька, та злодійка.

— На мишу заявляти не станемо, Хомо, бо до неї ні міліцію не викличеш із району, щоб із собакою по сліду пішла, ні протокола путнього не складеш.— І, гріючи долоні на грошах, наче на вогні, стала Дармограїха замріяна з обличчя й щаслива, мовби тримала повні жмені козирних карт, на які могла б виграти і сонце, і місяць, і зорі.— Аж дивно, що так зле подумалось про твого бойового побратима!

— От бач, він усе-таки чесніший за твою хатню мишу,— попрікнув.

— І не тільки чесніший, Хомо, не тільки... Звісно, чужа людина — темний ліс, і чужа душа темна всередині, але ж твій побратим бойовий і справді не боїться ні тучі ні грому.

— Ага, він такий: чи пан, чи пропав — двічі не вмирати. Бувало, на фронті першим в атаку кидався, попереду командира і всієї роти.

— А делікатний який, навіть за тебе делікатніший, Хомо, не став крутитись, як собака на вірьовці... Знаєш, про що мріється? За тиждень твій строк минає, то я оце, мов дурень, думкою багатію: навідається, либонь, твій бойовий побратим, не може не навідатись, адже так обіцяв, адже вподобав мене, так і пас очима весь вечір! —сказала Дармограїха — й раків не стала пекти від сорому, й вуха ЇЇ не зів’яли від стиду, й крізь землю не провалилась.

Лишенько, до чого тільки може довести сіренька хатня мишка!