Позичений чоловік

XXXIX. А ЯКБИ НАС ГРІМ УБИВ ТА БЛИСКАВКА СПАЛИЛА?

Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора,— хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.

Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.

Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок — натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!

Човгнуло, шеберхнуло, шелеснуло — і хатній поріг переступив...

...переступив мій колишній бойовий побратим Дмитро Волошок!

Я, відтанувши душею, вже хотів озватись, та спинило щось. Спинило, мабуть, те, що бойовий побратим був схожий на сновиду,— такі, розказують, будучи кучеряві розумом, у повній владі місяця, такими химородними місяць командує, водить їх по дорогах і без доріг. Очі у Дмитра Волосюка були хоч і розплющені, та якісь невидющі, осклілі, наче повні осіннього туману. Лице знерухоміло, ніби прибитий морозом цвіт, а губи скидались на дві полинові бадилинки, загублені на польовій стежці.

П'яний? Чи злодійська стежка привела до знайомої хати, в якій його недавно частували, зустрівши як гостя найдорожчого?

Затаївши подих, я стежив за несподіваним нічним відвідувачем, що спинився біля ослона. Постоявши хвильку-другу, він сів на ослін і зігнувся, розшнуровуючи черевики. Спершу розшнурував на правій нозі, далі на лівій, зняв взуття й поставив під ослоном. Потім стягнув білі вовняні шкарпетки й позасовував у черевики. Звівся, стягнув із плечей побатоженого бурими смугами піджака, далі такі самі рябі штани, зцупив шерстяного светра і все це акуратно склав на ослоні.

Ха-ха, з веселим сміхом здогадався я, та це він за старою пам’яттю добився до цієї хати, щоб переночувати. Тільки де ж ночуватиме, коли постіль не зготовлено? Годилося б збудити Дармограїху, раз такий гість, гадкую, та й по чарчині перехилили б від радості, що справжнім злодієм, який зазіхнув на Одарчині гроші, виявився не бойовий побратим, а дрібна руда миша!

Зоставшись у самих трусах та майці, пізній гість завмер, як мовиться, індиком переяславським. Далі, постатечнішавши на обличчі (еге ж, наче кажучи: роздайся, море,— жаба лізе!), він упевнено рушив до ліжка, на якому спала Дармограїха.

Невже таки намірився вкрасти гроші, які вона знову, либонь, заховала в матраці? Але навіщо ж тоді роздягався до трусів і майки? Е-е, тут задумана така афера, якої мені не розшолопати, хоч би й дер я голову, як колгоспна кобила.

Тим часом мій бойовий побратим узяв за ріжок ковдру, відхилив — і проворно шуснув під ковдру, до теплого жіночого боку. Вклавшись поряд, правою рукою став перебирати шовкове Одарчине волосся, що розіллялось по подушці, й пальці його тонули в косах, паче в розтопленій смолі, а то виринали з їхніх хпиль, мов дикі качки-нирки.

Що ж він замислив, га, які чорні думки плекає, що так лащиться до Дармограїхи? Хитра бестія, неспроста вернувся в Яблунівку зі своїх кручених шляхів, неспроста опівночі приплентав сюди в хату і тепер ось лежить біля Дармограїхи, пестить, голубить коси.

От тільки чому уклався біля неї, що саме замислив?!

Скоро ліва рука мого колишнього бойового побратима пучками пальців торкала чоло сонної жінки, торкала, як пух, як рідкісну коштовність. І, мабуть, ті доторки були такі солодкі, що дійшли до Одарчиної свідомості, вона ворухнула могутнім і прекрасним своїм тілом, зітхнула й ледь чутно проказала:

— Коханий мій... Хомо ненаглядний...

Чоловіча рука пестила вже не чоло й не скроню, а торкалась живих пелюсток рум’янцю на щоці, й Дармограїха шепнула в забутті:

— Ой Хомо зоряний...

Чоловіча рука торкнулась підборіддя, вказівний палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої вві сні нижньої губи.

— Ой Хомо мій могутній... Хомо всеможний...

Пучки пальців чоловічої руки свіжоопереними пташенятами пурхнули нижче, пролетіли вітерцем понад білим лебединим пухом Дармограїшиної шиї й м’яко вгніздились на звабливому виямку, що наче голубів у підніжжі шиї, у тому виямку, де в Одарки б’ються, пульсують голубі жилочки, творячи якусь незбагненну, якусь таємничу красу жіночої зваби.

І — сонна, але вже сповнена бажань, уже в їхньому чаду — Одарка ледь повернула голову вбік. Заплющені повіки здригались, наче під ними починала клекотіти вулканічна лава, губи ледь-ледь тріпотіли, як пелюстки польового маку на свіженькому вітрі.

— Ой Хомонько, дай мені губи свої... хай уп’юся вогнем твоїм...

І рука її крилом білопінного лебедя випурхнула з-під ковдри, м’яко опустилась на щоку мого колишнього бойового побратима, пальці її язичками кволого полум’я стали пестити й зігрівати, стали ніжити й голубити.

Я зачаївся на лежанці, мов ховрашок у нірці, й однісінька думка билась у голові: що затіяв, га, яку аферу, яке ошуканство? Стривай-стривай, таки вистежу, попадешся, зловлю на гарячому — вже не викрутишся. А таки зловлю на гарячому, не я буду! Хоч ти там, біля Дармограїхи, і в’єшся, мов гадина, хоч ти й здатен продати, й викупити, й гроші полічити, хоч тебе і в ступі товкачем не влучиш, а все ж таки зловлю на гарячому, бо і я хитрий, мов старого лісу кочерга.

Рука Дармограїхи лягла на плече мого колишнього бойового побратима, й ось уся знада її розкішного тіла, наче піднята могутньою невиданою хвилею, гойднулась на ліжку, підсунулась до чоловічого боку, завмерла в глухій знемозі, а губи її — пелюстки маку польового на теплому вітерці! — затріпотіли, заколихались, наче аж рожевим переблиском пойнявшись, і потяглись уві сні до чоловічих губів.

Ось уже зараз наспіє слушна мить, коли ти, урвителю, таки попадешся на гарячому, й тоді вже я тебе, як воду, освячу в три батоги, матимеш почубеньки, буде хребту і череву, висповідаю від п’ят до вуха!

Т акими мріями нишком я тішився, стежачи за ними в ліжку, як зненацька Дармограїха відкинулась від мого колишнього бойового побратима, який уже й другою рукою пригортав її з-за спини, а відкинувшись до стіни — й очі розплющила, і, либонь, повільно стала просинатись, оговтуючись, вертаючись до тями. Очі її від здивування так швидко росли й більшали на обличчі, як не годні й опеньки рости після теплого весняного дощу, а губи склались чи то бубликом, чи то кренделем.

— О!..— зрештою викотилось їй із горла круглим бубликом нагле здивування.— О!..— вихопилось круглим кренделем.

А тоді обличчя її перекосилось від страху — наче гурма чортів потягла за ліву щоку, а за праву тягнути забулись. Очі Дармограїшині вже скидались на двох совеняток, які раніше не видали сокола, а як уздріли, аж умліли.

— Хто це? — хотіла закричати, а їй тільки шепіт задуднів у горлі.

Ага, міркую потайки, ти, мій колишній бойовий побратиме, заховався в закапелку, а хвостика твого вже й видко. Як то станеш викручуватись, заскочений на гарячому?

— А-а-а...— зіпнула злякано молодиця.— Як ти опинився тут?.. Хто тебе підсунув під мій бік?..

Дмитро Волосюк спокійно, мов покійник десятирічної кондиції, лежав на білому простирадлі, а Дармограїха, ставши навколішки й сахнувшись у куток, була наче з хреста знята.

— Геть!—закричала, наче громом ляснула, бо голос ярмаркової хазяйки повернувся до неї.— Геть із мого сімейного ложа, харцизяко!

Й що б ви гадали? Мовчки й покірно, як сновида, несподіваний нічний гість звівся з ліжка й подався через усю хату до ослона. Тут нацупив штани, вовняний светр, убрався в піджак, озувся в черевики. І поки зодягався, був схожий на величезного побитого пса, який перелякано підібрав, ховаючи, хвоста, наче той хвіст — найцінніший скарб, втілена гідність його собача.

Взувшись і зодягнувшись, мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк якусь хвилю постояв неживою жердиною біля ослона, а далі як заведений попростував до дверей. Ноги переставляв так, наче йшов по кризі й остерігався впасти, а в попереку був прямий, як багнета проковтнув. Переступив поріг, клямцнув клямкою, зачиняючи двері, далі почулось човгання в сінях, на ганку теж скрипнули двері, похмура тінь майнула за вікном.

— Горенько!—прошелестіла шепотом, наче сухим листом, Дармограїха в ліжку.— А не інакше, як ота клята Мартоха підсунула цього пройдисвіта, а Хому забрала.

Й тільки по цьому глянула в мій бік, а глянувши, заціпеніла, мов бовван у степу.

— Не бійся, Одарко,— озвався, зрештою, вперше за всю цю пригоду,— Це таки я... Хома...

— Хомович? — питає недовірливо.

— Еге ж, Хома Хомович,— не таю правди, а січу прямісінько у вічі.

— Насправді чи, може, снишся? Бо звечора ти десь забарився.

— Справжнісінький, хоч помацай.

Дармограїха наблизилася, стала слухняно обмацувати мене, приказуючи пошепки:

— Вухо твоє, і потилиця, і плече, і лікоть. І сорочка твоя, ось під пахвою латочка, я сама латочку ставила. Наче справжнісінький, а не снишся.— Умовкла, дивилась пильно, мов кицька на пташку, яку хоче, а не може дістати, й далі спитала: — Скажи, Хомонько, ти нічого не бачив?

— Де?—цікавлюсь.— На колгоспній фермі чи, може, в яблунівському буфеті?

— Не в буфеті, й не на фермі, а тут, у нашій хаті.

Спробуй зізнайся Дармограїсі, що все бачив — од початку до кінця! Навіть те, чого вона бачити не могла, бо спала! Та вона в помсту без ножа заріже, без солі посолить, без вогню засмажить і без ложки з’їсть, а що ж тоді залишиться моїй рідній жінці Мартосі?

— Коли?—причворяюся дурень дурнем, у якого в бороді гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано.— Вранці чи ополудні?

— Та зовсім недавно, опівночі.

— Спав я опівночі,— вперто прикидаюся тим, у кого не всі вдома — дехто поїхав по дрова.

— Нічого не бачив і не чув, так міцно спав?

— Як немовля у сповитку.

— Може, крізь сон причулось?.. Може, приснилося щось?..

— Та верзлась якась верзиця.

— А яка? — зраділа Дармограїха.

— Наче здибався біля чайної з покійним бухгалтером колгоспу Петром Зосимовичем Варавою. Як живий! Ну, звісно, погомоніли. Я йому, знаєш, так і так, так і так, а він мені теє і теє, теє-то як його... А більше нічогісінько не верзлось... Прокинувся, либонь, тому, що лампу забув погасити, світло не давало спати...

— Я біля тебе, Хомо, приляжу, бо страшнувато чомусь,— мовила Дармограїха, вмощуючи розкішне своє, розімліле зі сну тіло побіля мене. Видно, переляк іще не прочах, надаючи її очам полохливої, неспокійної глибини.— А мені ж бо така мара марилась...

— Яка мара, Одарко? Мара в наші часи — забобон чистої води.

— Та наче ти, Хомо... Сниться, що лежимо з тобою в моєму ліжку, й ти ось так поклав руку на моє волосся, перебираєш, мов коноплі. Ось поклади лишень...

І я поклав на хвилю її чорного волосся свою праву руку, став пальцями перебирати тугі волоконця — достеменно так, як мій колишній бойовий побратим, а може, й ніжніше. Дармограїха завмерла, всотуючи, вбираючи спалах моєї ніжності. Далі вже лівою рукою, тверденькими пучками пальців, торкнувся чола, торкнувся чуйно, як до пуху, як до рідкісної коштовності,— і з уст Одарчиних злетіло те саме, що недавно злетіло в ліжку, де вона, сонна, лежала з несподіваним нічним гостем:

— Коханій мій... Хомо ненаглядний...

А коли моя рука знайшла живі пелюстки рум’янцю на її щоках і погладила пестливо, то Дармограїха назвала мене Хомою зоряним і Хомою ненаситним; а коли вказівний мій палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої губи, то став я Хомою могутнім і Хомою всеможним; а коли пальці ясними соколами шугнули до виямку біля шиї, де наче дихали голубі жилочки під оксамитовою шкірою, то вже обернувся я на Хому-короля; а коли пальці опинились поміж теплими, наче щойно з печі, двома книшами грудей, то став я Хомою-віртуозом.

Губи Одарчині пелюстками-вогниками польового маку, що похлюпують на лагідному вітерці, потягнулись до мене, немов кажучи, щоб уділив я їм свого вогню, бо вони бажають упитись вогнем моїм. А коли рука її крилом сніжно- білого лебедя злетіла, щоб опуститись на щоку мою, щоб пестити й зігрівати, щоб голубити й ніжити, почув я про те, що Дармограїсі страх як кортить упитись вогнем моїм.

І нарешті губи наші злилися — так, як зливається хвиля з хвилею, як поєднується язик вогню з іншим язиком вогню, а тому вже нічого не могли сказати вголос. Вголос не могли, зате говорили без слів тією мовою, яка мені завжди, ой, як була зрозуміла, й ой же яка це мова інтересна й багата, невичерпна й солодка,— віку б не вистачило, щоб колись переслухати її І Усе в Одарки горіло, полум’ям охоплене: щоки й губи, шия і груди... А треба ж було якось рятувати жінку від пожежі, щоб і справді на попілець не обернулась...

Змучені й виснажені, лежали ми з Дармограїхою, важко віддихуючись, і нарешті знову озвалась вона:

— Згоріла вся, а здається, що й досі горю...

І тоді саме зірвалося з мого язика:

— Тепер я знаю, що він хотів украсти в тебе... Тепер я знаю, де я мав заскочити його на гарячому!

— Про кого ти, Хомо? Про яких злодіїв говориш?

Та я вчасно схаменувся — адже повинен мовчати, вдаючи, що ніякий злодій не навідувався опівночі до цієї хати, що то Дармограїсі верзлась усяка сонна марниця.