Позичений чоловік

XXII. БУВ СОБІ ЦЕБЕР, ПЕРЕЦЕБРИВСЯ, МАВ ДІТИ ЦЕБРЕНЯТА-ПЕРЕЦЕБРЕНЯТА

Краще б, як то мовиться, тієї неділі понесло на папороть- могили та на Щокотин слід, аніж із Одаркою на ярмарок у район! Бодай би мені в той день було поїхати в колгосп на роботу волами або коростявою конячиною, аніж прудко- колесим автобусом на оте торговельне тирловисько! Бодай мені було в той день не пилось і не їлося, ніж потрапити туди, куди не дуже й хотілося!

Після цих клятв-прокльонів самому собі ви, звісно, догадуєтесь, що випало мені не з медом і непереливки. Але я ж на тертці тертий, на шатківниці шаткований, на терниці битий, у м’ясорубці рубаний, у макітрі макогоном туди- сюди гнаний, сіллю посолений, перцем приперчений, лавровим листячком здобрений, калиновою ягодою прикрашений,— отже, отакий, як бачите, заслужений, якось мусив викручуватись і, звісно, викрутився.

Примостив я Дармограїху за рундуком, де вона продавала на цей раз простенький городній та садовий товар (ну, груші, яблука, сливи, помідори та моркву), а зовсім не такий товар, як людське життя, що ото колись було нам приверзлося вві сні. Прилаштувавши, значить, Дармограїху, сам я надумав трохи повештатись по ярмарку, поштовхатись ліктями серед покупців-продавців. Матінко, що таке ярмарок у районі! Багаторукий, багатоокий, багаторотий та довгоязикий, він продавав і купував усяку всячину, зібрану докупи, мовби чиєюсь фантазією з рога достатку тут висипану! Телята живі й зарізані; свині метушливі та порскі, а також заколоті; півні з голосистими лудженими горлянками, а також із горлянками перетятими. Чоботи ялової шкіри, свинячої шкіри, телячої шкіри, кирзяки-громаки, гумові, непромокайки, а також усякий товар — халявки, передки, виточки, підметки, підкови, набойки — на пошиття нових чобіт. Крам — шовк, сатин, перкаль, рубчик, полотно, повсть, бая, фланель, а також сукні, спідниці, сорочки, штани. Посуд — залізні сковороди, чавунні баняки, глиняні гладущики та друшляки, фаянсові чашечки, порцелянові вазочки. А ще, звичайно, жіночі прикраси, здебільшого саморобні брошки та ковтки до вух, якоїсь підозрілої вартості персні та каблучки, чудернацькі шпильки й запонки.

Ходжу по ярмарку, який торгується, лається, божиться, усміхається, підлещується, плаче, регоче, дивиться то прямо, то зизом, то спідлоба, то й зовсім по-вовчому, який

щось обіцяє, щось бере, щось ховає, щось назад повертає,— отож, ходжу по районному ярмарку, наче у Вавілон потрапив, і так мені чудно на душі. Чудно! Бо якийсь я тут зайвий, як отой славнозвісний Марко, котрий, як пригадуєте, вчасно не вигулькнув із конопель, а так і зостався сидіти, засекречений, у коноплях. Бо я тут не продаю, не торгуюсь, не пробую когось обманути — й мене ніхто не силкується обдурити; не думаю залізти в чужу кишеню — і’ в мою ніхто не лізе, бо там тільки вітер свистить. Чудно! І весело міркується мені, що на ярмарку справді двоє дурнів, вони так парами й повилаштовувалися скрізь; той, хто продає, і той, хто купує. В такому разі, хто ж я такий?

Тиняючись-вештаючись, потай зловсміхаючись та зловтішаючись, доплуганився я до магазину, на якому було почеплено вивіску «Промтовари». Що ж там за промтовари, міркую, зазираючи у вікна. Та хіба зазирнеш, коли на кожному вікні по дерев’яній ляді та ще хрест-навхрест залізними штабами взято! Хотів стрельнути всередину оком через замкову щілину в дверях, як хтось питає за спиною цікавим, засапаним голосом;

— Що дають?

Оглядаюся — стоїть переді мною мордяка така, наче об неї дохлих кошенят б’ють уранці і ввечері; очі дивляться так, наче їхній хазяїн побоюється, що ці очі зараз буде вкрадено з обличчя й воно зостанеться голе-голісіньке, як обкрадена злодіями церква; внизу під мордякою шия, схожа на водогін, а вже цей водогін проведено до грудей, яких, здається, і немає, бо живіт починається десь від горла і випинається вперед так далеко, що, либонь, цей живіт до якогось певного місця приходить за три-чотири хвилини раніше, ніж ноги. Цікаво, на яких харчах його так роздуло?

— Шурики-мурики дають,— відказую жартома, бо й олуху царя небесного видно, що нічого не дають.

— Шурики-мурики чи мурики-шурики?—питає всерйоз мордяка, плямкаючи губами, схожими на кажанячі крила.

— І те, й друге, либонь,— відповідаю, не моргнувши й оком.

— Ви перший? Я за вами... Тепер із шуриками-муриками трудно, треба стояти.

І стає за мною. А мені взяти б і піти, але ж не йду чомусь, моняюсь під магазином, немов замок хочу поцілувати. Мордяка сопе ковальським міхом, поглипує підозріливо, наче я ось-ось таки покраду його очі, тільки ж хитрую поки що, заколисую пильність. А тим часом придибала якась дженджуриста тіточка — худа, мов жердина, у туфлях на шпильках, із жовтим ридикюлем і так напудрена та розмальована, що, либонь, ось зараз налетять дві-три сороки й украдуть цю красуню.

— Хто останній? —спитала, спритно пристроюючись до широкої, як вільні небеса, спини в мордяки. А вже потім поцікавилась: —Що дають?

— Шурики-мурики, а також мурики-шурики,— заколихались кажанячі крила губів.

— О, шурики-мурики, дефіцит! — зраділа жердина з жіночим обличчям.

Чутка про те, що в магазині дають шурики-мурики, гайнула по ярмарку, як вогонь по соломі, і незабаром коло дверей зачиненого магазину велетенською змією звивалась черга. Я завбачливо, щоб не роздавили на кізяк, одійшов убік, стежив, як дедалі дужче починає клекотіти черга. Вона клекотіла, як окріп у казані, й здавалось, що його залізні стіни не витримають, луснуть. Дехто намагався продертись до дверей без черги — таких відпихали, ганьбили на всі заставки. Дехто підлещувався до знайомих, щоб утертись до черги не з кінця, а десь посередині чи навіть ближче до початку. Подеколи за місце в черзі спалахували такі дикі сварки, в яких давалась страшна зовнішня характеристика одне одному, що тільки чудом діло не доходило до кулаків.

І вже скоро мені самому почало здаватись, що таки мають викинути шурики-мурики, то чом би й самому не стати в чергу, адже я перший, і можна було б прихопити якусь дещицю, знадобилася б на хазяйстві!

На чолі черги велично, мов монумент, стояла непереможна мордяка, об яку, либонь, били кошенят уранці і ввечері, і хвилі розгойданої, мов у бурю, черги розбивались об його гранітний спокій.

І коли вже, здавалось, людська черга не тільки закипіла, а й почала легенько парувати під палким літнім сонцем, двері магазину одхилились усередину (знадвору вхід було перекрито перехресними залізними штабами, так що однаково ніхто не зміг би прорватись), і з похмурого магазинного нутра виглянула заспана пика в окулярах золотої оправи, за якими двома павучками снували переляк зеленаві, наче побиті тлею, очі.

— Громадяни, за чим черга? — пролунав писклявий голос.

— Коли будете відпускати шурики-мурики?—озвалась мордяка, що стояла спереду.

— Громадяни, шуриків-муриків не було й нема, вже цілий місяць не завозять до нашого магазину,— запевнив писклявий голосок.— Як завжди, в продажу є мурики-шурики.

— Е-е, нащо нам мурики-шурики,— розчаровано сказала мордяка, і в її голосі почувся біль пораненого звіра.

Черга, причмелена від такої невдачі, стала розсмоктуватись, а я, схаменувшись, дав дьору геть від магазину, щоб бодай не перепало бобу за мою витівку. Але не встиг іще я зануритись у рятівне болото ярмарку, як незрозуміла страшна сила вхопила за плече, відірвала від землі і, крутнувши в повітрі, знову поставила на землю. Але поставила так, що тепер я дивився зовсім не в той бік, що досі, і в цьому іншому боці постала переді мною ота мордяка, що займала за мною чергу по шурики-мурики, постало могутнє черево, підперезане широким, як безмежний обрій, ременем. Тепер очі дивились не так, наче побоювались, що їх хочуть украсти,— зараз вони скидались на двох розлючених цуциків, що, будучи на припоні, сікаються й сікаються, прагнучи якщо не литку вкусити, то хоча б штани полатати.

Обличчя ж у мордяки стало від гніву страшне, як Бернові штани навиворіт.

— Я тобі дам хрону до лимону,— сіконув, як ціпом.

Ну, міркую, через обман із шуриками-муриками мордяка зараз розійдеться, мов квочка перед бурею. Ну, гадаю, зараз він почне мене їсти, навіть не посоливши. Ну, чую, усвиріпився ж мені, наче пекло сатані.

— Ти мені насмієшся, як насміявся шолудивий голомозому,— погрожує.

Добре, хоч плече випустив із своїх залізних пальців, але ж горить воно так, наче варом обварене. І смикнув мене чорт за язика з тими шуриками-муриками! Чесний Хома Прищепа, який ніколи у спекулянтах не ходив, тепер ось на брехні заскочений, тепер ось має викручуватись, як вужака під вилами.

— Чого ти надимаєшся, як жаба?—кажу.— Вгамуйся! А щоб угамуватися, то спробуй десять разів отак проказати: ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами.

— Га?—Очі в мордяки вибалушились.— Що?

— Ага, не з твоєю кебетою, значить,— сказав я, ледь- ледь відходячи перестрашеною душею.— Тоді спробуй ось то лисі чорти раділи — три дні у пеклі на розпечених сковородах і в гарячих казанах із хвостатими відьмами танцювали! Отому ж ти такий гарний, наче з товкача умивався!

Ярмарок зглядався, за боки беручись од реготу, а мордяка від моїх погроз та лайок уже зовсім і не мордякою була, а так, казна-чим, і те казна-що все помітніше худнуло, втрачало на вазі, вже те казна-що було без гемонського черева, стояло переді мною миршавеньке, плюгавеньке, зацьковане, поводило злодійкуватими очима, яких, здається, уже й красти не треба було, вони й самі були ладні шаснути, чкурнути, сховатись у нірках очних западин.

Я, кричачи, відчував, що ось-ось із шкіри вилізу, бо й наче печінки мені заболіли, бо й наче скаженство мене опосіло. Та мусив же я доконати мордяку, якій не сподобався мій жарт із шуриками-муриками, тому я й далі палав, як вогонь у гуті, іноді гримкотячи таким страшним басом, як собака часом:

— А вбий тебе безроге теля, коли ти на людей кидаєшся! А як здибаєш біля ставу герелицю качок, то нехай тебе качки стопчуть! А як через ліс брестимеш, то хай тебе тічка вовча здибає і без ножа заріже! Щоб на тебе Див прийшов, і хай тебе понесе на папороть-могили та на Щокотин слід!

Так клянучи й проклинаючи, я аж заплющився в щиросердому завзятті, а коли розплющився — на тому місці, де щойно стояла ота мордяка, зла, як муха у спасівку, вже нічогісінько не стояло, а тільки валявся велетенський ремінь. Той ремінь, що став зайвим на його стухлому пузі й опав донизу. Капосна ж мордяка, либонь, обернулася на казна-що, на пустку-вихор, яку й справді десь понесло-по- віяло на папороть-могили й на Щокотин слід.

Полегшено зітхнувши, наче гору з плечей скинувши, подався я до Одарки Дармограїха Ну й ярмарок-торговиця, ну й тирловисько! І щоб я, Хома Прищепа, з такими от знався і водився? А нехай отаким, як бузувірська мордяка, і світ замакітриться, нехай і лизень злиже.

Бо й не міг її лизень не Злизати, коли я, Хома Прищепа з Яблунівки, трудяга вдень і вночі, старший куди пошлють, стрівся на кривому шляху в мордяки і дав достойну відсіч!