Позичений чоловік

XXIII. Й НАВІЩО КОНЕВІ ЗАВ’ЯЗУВАТИ ХВОСТА?

Відтоді, як рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі, часу чимало спливло, й дедалі частіше я починав журитись, як ота кобила, що звернула в болото. Залізли в моє серце черв’яки, точили, і ходив я мов у воду опущений. Гадаєте, за Мартохою журився? Де там, і на гадку не спливала цілими днями! Гадаєте, робота на фермі надокучила? Теж ні, бо робота мене й далі боялась, мов вовк червоних прапорців у лісі, а колгоспна худоба так шанувала, що часто її шаноба переростала в любов.

Здавалося б, чого журитись, ходити, як тума? При такій роботі-труді печалитись — це однаково, як то мовиться, що молоти батькові невіяне, а пекти матері несіяне! Але журбі не закажеш, вона іноді здатна вирватися, мов заєць із-під куща, вихопитися з єства, мов шершень із дупла.

А все тому, що Хомко Хомович не йшов мені з думок!

І, по Яблунівці простуючи, завжди кортіло прошпацірувати повз обійстя доярки Христі Борозенної, заглянути за ворота, поглядом шибку проклюнути, стіну пробити. Кортіло знову побачити, як немовля лежить на спинці, чеберяє ніжками, знову кортіло побачити його веселого диявольського розуму оченята, знову кортіло почути радісні скрики — так гортанно скрикують навесні перелітні птахи, які щойно повернулись із вирію додому.

Якось, на фермі пораючись, після ранкового доїння спитав я в Христі:

— Як там Хомко? Ще не грається цяцьками?

— Співає,— засміялась Христя, вдоволена моєю увагою.

— Що ж він співає? Частівки чи, мо’, «Розпрягайте, хлопці, коні»?

— Без слів мугикає уранці і ввечері, та ще навчився пальчиками на губах перебирати, наче підігрує собі. Він співає, а мені весело й танцювати біля печі хочеться.

— Веселий сміх — здоров’я,— кажу.— А не скучає за мною?

— Може, й скучає, то ви навідайтесь коли-небудь, Хомо Хомовичу.

— Бачив, що й хлівець тобі треба сніпками вшити, бо вітер поздирав околоти. Навідаюсь, поможу.— І питаю хитро: — А ще на кумів не постаралась?

— Нащо нам куми — були б пироги,— жартує.

— Хе, не кажи, Христе, бо кума й куму годилося б підібрати з розумом. Для дитини хрещений батько чи хрещена мати — як скарб, як знахідка, бо життя довге і в житті всякого трапляється. З тих, що валандаються, аби день до вечора, вибирати не годиться. І тих не треба, що віддадуть вовкові чужу кобилу, аби їхніх овець не рушив.

— Та бачу, що ви добра зичите і мені, й дитині,— всміхається Христя.— І тих не треба в куми брати, що люблять командувати, як свиня мішком!

— Від тих хай господь сохранить! —вжахнувся я, Хома Прищепа, який усякої всячини на білому світі набачився.— Тих треба обминати десятою дорогою. їх раніше родило щедро, та й тепер не скаржимось на недорід. Вони самі робити не хочуть і не вміють, зате інших люблять повчати і вказувати. Хіба не дивина? Пальцем об палець не годні вдарити, вилами по воді не судні провести, десяту шкурку на киселі не знімуть, зате ох як уміють порядкувати і вчити: ось так слід бити пальцем об палець, а не так, ось так треба вилами по воді вести, а не так, ось так знімайте десяту шкурку на киселі, а не так!..

— Еге,— згідливо кивала головою Христя.— Вони тільки справні до столу, як воли до корита.

— О, вбережемо нашого Хомка Хомовича від лінивих, які і в своїй хаті змокнуть, від отих, що ні швець, ні кравець, ні в дуду грець,— щиро міркую над долею дитини, бо болить мені дужче за рідного.— А як виросте — і женити треба з розумом, щоб потім не розженювався та не дмухав на холодне, обпікшись на гарячому.

— Ще стільки тій женилці його рости,— зашарілась Христя.

— Хай росте,— кажу розсудливо,— а ми тим часом думаймо, щоб потім не пізно було.

Десь через день журавлем тупцяв я по гребеню хлівця в Христі, де яку лату цвяхом підбивав, бо не трималась, а то й крокви підрівнював, бо поперехняблювались. І, виждавши вільну хвилинку, випростував спину та й, чуючи на розпашілих грудях студені поцілунки літнього вітерцю, оглядав Яблунівку. Хоч і не з такої вже висоти, а все ж таки з висоти бачилась мені Яблунівка вродливою й по-літньому спокійною, врівноваженою господинею. І в найхимернішому закамарку моєї голови снувалась чудна думка, в якій і сам собі побоювався зізнатись до кінця. Та й не вистачить відваги зізнатись у тому, що мріялось мені... ой, мріялось!., що ото негоже Хомкові Хомовичу, який на-

чебто записаний на моє ім’я, насправді рости безбатченком... що можна було б отут, на Христиному обійсті, звести нову хату (сила в моїх руках іще є, і спритності по сусідах не позичати), а в цій хаті хай би жив Хомко Хомович зі своєю мамою... але ж не самі ж бо вони житимуть, а й я біля них притулюсь, буду для дитини за батька-діда, а для Христі за чоловіка-діда.

І так мріючи, став картати себе на хлівці, на виду у всієї Яблунівки,— так ото ще злий собака сам собі, трапляється, кусає скалічену лапу, коли вже дуже болить, що стриму ніякого немає. Бач, казав я собі, сивина в голову давно стрілила, а біс у ребро, а чорт у бороду! Не інакше, як у цій старій, підтоптаній печі сам дідько топить, бо замість крові по жилах скажений вогонь струмує і на мізки вдаряє зле. Ге, старий хрін, усе б йому гульки та гульки, усе б із молодицями хихоньки-хихульки, а самому зосталось три чисниці до смерті, нема того, щоб і вдома, і на колгоспних ударних об’єктах думати про святе та боже!

Отак себе шпиняючи і шпетячи, немов шукаючи з-під дохлого коня підкову, я розпікав сам себе, свої марення хльоскав батогами слів, бо мав же хтось відбатожити, від- батькувати! А кому ліпше це вдалося б, ніж мені, самодіяльному батькувальнику прещирого яблунівського заквасу, у якого язик свербить до розмови, мов бік у коростявої коняки?

Отож, лагодив хлівець, товчучи воду в ступі, аж бачу — спинився на вулиці під ворітьми велосипед, а на велосипеді спинився наш зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря. Очі його — два ситих перепели в перестиглій пшениці пухнастих брів — прудкокрило полетіли на хлівець до мене, по обійстю пошастали схарапуджено, якоїсь притичини вишукуючи, а далі зоотехнік звернув із своїм двоколісним конем до хлівця.

— Ти,— каже, мружачись,— Хомо Хомовичу, не трудодні часом тут заробляєш?

— Ти,— відповідаю, впівока прискалюючись,— Трохиме Трохимовичу, якось так складно говориш, що ні в тин ні в ворота — ні в’язать, ні чоботи шити.

— Ой, Хомо Хомовичу,— все мружиться зоотехнік,— із якихось пір ти почав воду у криницю лить, щоб людей смішить.

— Трохиме Трохимовичу, навіщо ти силкуєшся зав'язати коневі хвоста? Кажи прямо, як і належить зоотехнікові та ще членові правління колгоспу.

— Як зоотехнік і член правління колгоспу, скажу тобі, Хомо Хомовичу: чи не внадився ти до доярки Христі, як лисиця в курник? Сидиш ось на хліві, щоб на тебе всі зглядались. Вона молодиця молода, а з тебе вже й порохно скоро сипатиметься. Мав Мартоху — так ні, мало, переметнувся до Одарки. Але ж такий ненажерливий та заздрісний, що об’ївся Дармограїхою — і тепер до Христі шубовсть, мов щука в ставок із рибою! Вже не видно твого трудового ентузіазму на фермі, надої від кожної фуражної корови впали. Глянув би ти в районній газеті зведення по молоку за місяць, як наш колгосп «Барвінок» відкотився назад.

— Чому ж колгосп відкотився? — питаю.

— Не прикидайся недорікуватим! Бо впала загальна трудова дисципліна.

— Трудова дисципліна в мене,— кажу,— як отой п’яниця: поки тримається за пліт — доти й не падає в калюжу.

— Дарма колоду через пень валити, коли й сам став не з кращих, а з тих, що змішує себе з отрубами, щоб свині з’їли.

Ого-го, думаю, чого це Невечеря так розходився, як шатуни в паровоза, коли паровоза вже і розкочегарили, ось- ось має рушити по залізниці? Найдивніше ж — не чути сміху! Завжди сміх йому гуркоче в грудях, як порожня діжка з крем’яної гори, завжди заливається реготами, як циган сироваткою, завжди йому з горла сміх плеще, а тут обличчя стало мов рахівниця в колгоспній канцелярії, та й то на тій рахівниці зосталось тільки два дерев’яних круглячки. Авжеж, два дерев’яних круглячки, бо ситих польових перепелів, якими раніше видавались його сірі очі, і в помині немає, десь хуркнули в світи, заодно вкравши в Невечері всю чоловічу звабливість.

— Чого це ти, Трохиме Трохимовичу, такий ниньки молодець, як печений горобець? — сокорю з хлівця, як півень перед зозулястою.— Хай би вже завфермою в’їдав мене чи голова колгоспу, а ти ж тільки зоотехнік! Відповідаєш, так би мовити, за моральне здоров’я скотини.

Сказав — і вмить утямив: дурний його піп хрестив, що в воду не впустив. Бо очманів: почав трусити велосипедом, як очеретиною; вуха почервоніли й майорять, як кінчики піонерського галстука; брови ворушаться двома весняними вужами, що вилізли з сухого листя погрітись на весняному сонечку; губи обернулись на гузенце курки, що віялом розпушила хвоста, щоб знести яєчко; ніс скидався на сокиру-

самосіку, що, наділена сатанинським духом, ось зараз кинеться галала по обличчю все стинати на своєму шляху: губи, брови, щоки, вуха, бородавку біля вуха, прищики на скронях.

— Думаєш, коли сидиш на хліві, то можеш таке говорити? — шелеснуло в роті у Невечері, як ото нагла пожежа шелестить у скирті соломи.

— Авжеж, бо коза на горі вища, ніж корова в полі,— кажу гордо.— Й чого ото ти такий сміливий проти мене, як жаба, що плига у воду й не хреститься?

— Гаразд, гаразд,— шелестить Невечеря сипкими словами, наче то зів’яле листя шарудить.— Одчайдух ти, як отой сміливець, що на лежачу березу в сам верх зліз!

І чого б то, міркую, так нашому Невечері єрепенитись? Може, мухоморів смажених об’ївся, може, блекоти вареної за обидві щоки напхав? Мекає й мекає на мене, як ота коза, якій нагадали смерть. Либонь, неспроста! Щось тут криється.

— Поговоримо з тобою не тут, а там де слід. Тільки не про моральне здоров’я скотини, за яке ти патякаєш, а про

твоє!

Пострахав зоотехнік і покушпелив на велосипеді геть, бодай би йому, окаянному, вода освятилась у три батоги. А мене ж на стрісі наче правцем поставило, все з мислі не йшло: й чого Невечеря накинувся з мокрим рядном, і чому ним у гніві так колотило й трясло, як молотарка трясе суху, вимолочену солому?