XXVIII. ВОНО Б ДУЖЕ ДОБРЕ,ТА НІКУДИ НЕ ГОДИТЬСЯ

Отож, значить, снилися мені після смерті головного бухгалтера яблунівського колгоспу «Барвінок» та після поминок по його душі отакі дивовижні сни. Ввижалось по ночах оте село густо заселене, в якому півні не співають і люди не встають, бо там завжди невесело, бо там ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці. А вовк-сіроманець унадився в мій сон, наче в кошару до овець, підморгував хижими очима, щирив ікласту пащу і гомонів зі мною, як із рівнею собі, наче я теж обернувся на вовка. «Нами, вовками, не орати!»—хвастався він, і, здавалося, ось зараз своєю пазуристою лапою роздере губоньки аж до вух, щоб іще дужче хвалили. «Нас, вовків, за вухо не втримаєш, га-га-га! Нам, вовкам, довіряти череду не можна! Га-га-га, ми з тобою попросимось у пастухи, а свиня хай проситься в огородники!» Мене брав гнів за те панібратство, і я кричав у його люту пельку-вершу: «Не надійся, як на три тузи, вовче, що ми з тобою вовчого поля та й вовчі ягоди! До твого вовчого м’ясива та потрібна собача підлива — отоді баран кісткою в горлі став би! І затям, що моя перкалева сорочка краще личить моїй душі, як твоя вовча шкура!» Шерсть на сіроманцеві ставала дротом: «А зараз побачимо, що найліпшим фасоном для твоєї душі є моя шуба, в яку я тебе й зодягну за всяку ціну!» Вовк плигав із чотирьох лап — і знову починалася дика гонитва, в якій я чув за спиною звіряче сапання, пашіння висолопленого язика, залізне двигкотіння пазурів. І знову, рятуючи свою душу від вовчої шкури, я долав силу-силенну перешкод, курів, як ото мовиться, мов чорт від кукуріку, і повсякчас, даючи наврипливому вовку дулі через кишені, нарешті — не- впійманий, цілий! — прокидався вдосвіта в холодному поту. Заморений, наче мене відьми у воза запрягали, щоб гурмою-кагалою на свій відьомський шабаш туди-сюди гайнути, я дригонів руками й ногами, а перед очима довго ще потойбічною маячнею бовваніла ошкірена вовча паща, з якої віяло духом сірки, смоли й чаду.

Е-е, годилося б порятуватись від таких снів, од перегонів із вовком у нічних мареннях, бо отак вві сні недовго й дуба дати, тоді сіроманець без ножа й ложки з’їсть мою бездиханну душу, оближеться — і спасибі не скаже.

Та й удень став нудити світом — як не свій розмовляю з Дармограїхою; на фермі колгоспній руки не квапляться до вил та згрель, наче курча впустили; у буфеті яблунівському замість пити й жагу гасити зітхаю тяжко та важко, мов ковальський міх, аж від мого зітхання дохлі мухи з липучок обвалюються на підлогу.

Якось дід Бенеря (який ото збирався переїхати до онуки у Вінницю, та так і не переїхав, зостався сторожувати яблунівську крамницю) підсів у буфеті й питає:

— Чого ти, Хомо, нудьгу годуєш, журбу сповиваєш, а сум колишеш? Хіба ти не знаєш, що від розкошів кучері в’ються, а від журби січуться? Ще, дивися, й заплачеш, аж цей буфет ходором ходитиме!

Ага, побоюється, видать, дід Бенеря, що від моїх сліз чайна почне ходором ходити, а в чайній ходитимуть ходором бочки з пивом, пляшки з напоями.

— Та от,— кажу,— на гладенькій дорозі здибала напасть мене. І так на душі, наче в тісну діру впав.

— Від напасті не пропасти,— хитро відказує дід Бенеря.— Від напасті і полу вріж, а тікай.

— Утік би,— кажу,— та з хороби моторна бестія, ганяється слідом.

У діда Бенері обличчя дрібне й тверде, мов міцно стулений кулачок дитячий. І шкіра суха павутиниться, і стільки рисок-борозенок на щоках та на лобі, наче їх циганською голкою проскороджено. Губи в діда Бенері ворушаться двома голодними п’явками, що давно не пили крові.

— А яка, Хомо, бестія?—питає, приставляючи жовтий коржик долоньки до білого коржика вуха.

— Вовк сниться щоночі,— кажу.— Тому й журюся так, наче пси мій обід з'їдають щодня.

— Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся,— радить дід Бенеря.— Бо не увірвався ти басом, як мовиться, і маком не сів. Можна врятуватись.

— Еге, врятуюсь, як той медвідь...

— Ось цей горішок бачиш?—Дід Бенеря з широкої, мов небо над Яблунівкою, кишені дістав волоський горіх з поораною шкаралупкою. Поклав у рот, розкусив зубами і, обібравши ядро, знову питає, наче про найбільшу дивовижу: — А тепер бачиш?

— Та бачу,— кажу — Чому ж не бачу! Волоський горіх...

— Ти гадаєш, Хомо, чому я на старість маю стільки розуму хоч лопатою горни? Чому я такий мудрий, наче всі розуми поїв?

— Либонь, тому, що вчились розуму цілий вік.

— Дудки!—як ножем одрізав дід Бенеря.— І не тому, що лавку сторожую. І не тому, що, може, з доброго коня падав, а на поганому не їздив. І не тому, може, що піч мене не тучила, а дорога вчила. А тому, Хомо...— Й дід Бенеря втупився очі в очі, наче два зашморги накинув, сказав пошепки: — А тому, що волоські горіхи їм!

— Але ж інші в Яблунівці їдять — і ніякого знаку,— заперечую теж пошепки.

— Одне діло їсти й не знати, навіщо їсиш, а друге діло — їсти й знати, навіщо їсиш. Ото, Хомо, споживай волоські горіхи — вмить порозумнішаєш, ворохобня в голові вляжеться, і ніякий вовк більше не снитиметься... Ось тільки поглянь на горіх.— Дід Бенеря тримав на шкарубкій долоні облущене ядро.— Е-е, неспроста схожий на людську голову, коли її черепа позбавити, коли її розчерепити, як цей горіх!

Ну, міркую по тій нашій балачці з дідом Бенерею у чайній рятуватись од вовка треба, й то мерщій, бо він таки зодягне мою душу у свою вовчу шкуру! Горіхами, то й горіхами, бо пожива ця й справді смачна, який простак од неї відмовиться. У Дармограїхи в коморі для продажу поміж усякої іншої всячини й горіхів волоських було мішок- два припасено. То я, на завтра чи післязавтра не відкладаючи, після чайної прямо в комору, прямо до мішків і допався до горіхів, як дурень до мила. Першого тут-таки, в коморі, з’їв, наче за себе кинув; другого строщив, аж ніс зігнувся; третього стеребив, аж ніс став уже гайдука скакати. І чим завзятіше жую, тим дужче кортить,— вже, здається, в такому голодному завзятті міг би на їжакові й пух об’їсти. Гребу горіхи, як кінь копитом, наминаю, аж за вухами лящить, допавсь до добра, як віл до браги. Вже, здавалось, можна було б і вхекатись, і засапатись, і охлянути від такої роботи, бо ж напувався, як линок, але руки самі тягнуться до горіхів, але ж рот сам роззявляється. Ну, гадаю, ще як оцю пригорщу умережу, то й піч перележу, ну, думаю, допався до коша, то й сам не рад!

Гаразд, хай скільки їм — не розбагатію, а тільки попузію, та негоже піддаватись вовкові на поталу, треба попіклуватись про порятунок душі!

І що б ви думали — тієї ночі вовк не приснився... Спалось так солодко й хутко, наче голою сідницею зі скляної гори котився. Прокинувся вдосвіта, й чую легкий смуток на серці. Ой смутку мій, кажу подумки, посиди, смутку, в кутку, бо від тебе більше печалі, ніж радості. І знаєте, чого ото смуток синіми чебрецевими квіточками засинів- задимів у моєму єстві? Либонь, не повірите, коли зізнаюся: за вовком! За вовком смуток зацвів, що снився стільки ночей підряд, що так ми зріднилися в тих нічних погонях- утечах, як голка з ниткою. А тут він уперше не появився вві сні — й ревнощі почали кусати: може, когось іншого

в Яблунівці вподобав собі, щоб ганятись по долах і горах, намагаючись свою вовчу шкуру надіти на людську душу?

Двадцять красних, тридцять сильних, п’ятдесят мудрих, а сто дурних! Угадаєте чи не вгадаєте, що засекречено в цій загадці? Роки людського життя! А вони й справді такі: двадцять шумних, тридцять мудрих, шістдесят блазнів, а сто глупих. У когось, може, й не такі ті роки людського життя, не знаю, та в мене, Хоми Прищепи, саме такісінькі — й хіба мій неспогаданий смуток за вовком, котрий ганявся за мною вві сні й від котрого я відборонився горіхами, не слушний доказ людської суперечливості та непослідовності?

Однак, поснідавши, горіхів наричив у пазуху і, на ферму йдучи, розлуплюю й смакую. І, відчуваю, правду казав дід Бенеря, що розуму додають: ниньки я куди вже розумніший проти вчорашнього! Раніше б я не помітив, може, а тепер навіч бачу, як осінь по Яблунівці на строкатому коні їде, причому немає для осені та для її коня якоїсь одної дороги чи вулиці — по городах та садках ступає кінь, по обійстях та левадах. І, що дивно, той самий кінь десь у вишняку видається багряно-золотавим, під гіллям дубів той кінь уже густо-гнідий, а на городі він стає чорний, ряхтить лискучою шерстю, й ген-ген у полі, при самому обрії, де мево снується, кінь уже видається білим, як сніг, і такий він статурний, такий дзвінконогий!

Раніше, поки горіхи не їв, то не помітив би, що восени й горобець багатий, а зараз ось стрівся мені такий багач: на кущі бузини сидить, ягід клювати не хоче, а що вже веселий, а що вже пишні груди випинає, хвоста роздимає і хвастає не нахвастається своїм голосом, наче то голос Анатолія Солов’яненка! Тішишся, думаю, бо восени і в тебе, горобця, є питво; тішишся, думаю, бо скоро поважні та шановні пташки повідлітають до вирію, а тобі, сірому задаваці, зоставлять весь урожай по гаях та дібровах, по чагарниках — ото побенкетуєш і порозкошуєш!

Раніше, може б, не помітив, а нині бачу: так сонечко світить, як цигана мати жалує. Тілом раніше б не почув, а тепер ось добре чую, що як не сьогодні, то завтра в Яблунівці сім погод настане: сіятиме, віятиме, сипатиме, туманітиме, шумітиме, густиме і зверху йтиме!

А ще дивно: крізь стіни бачити почав! За стіною в комірчині у тітки Вівді Оберемок, бачу, мішком закушкана стоїть така сулія самогону, що й собака не перескочить, а недавно ж казала, що запаси вийшли і варитиме не скоро!

А в її сусідки в погрібнику, притрушені ячмінною соломкою, лежать цукрові бурячки—де ж вони могли взятись, як не з цукрової плантації? Ох ти ж холера, відвернутися годилося б, та очі самі дивляться: тракторист Максим Діхтяр у хлівці на вико-вівсяній мішанці обіймає свою жінку Марію, а та чогось одбивається, блискаючи наливними яблуками колін, і лікті літають, мов ситі стрепети, й очі блищать, як перші проліски.

Еге, ноги мої самі приросли до землі, бо чого ж це вони борюкаються? Чи не тому, може, що вчора звечора Максим Діхтяр пересидів зайву годинку в яблунівській чайній, тепер лиха Марія, циганської вдачі і вроди, мстить чоловікові, навідріз відмовляючи в солодощах своєї жіночої знади?

Хутенько розлущую горіха, щоб іще ліпше бачити, та в цю мить Марія таки вирвалась від чоловіка, вигулькнула з дверей, відьмою на помелі поринула до хати. Перегодя появився на порозі й Максим Діхтяр — одяг у мішанці вико-вівсяній, під оком садно свіженьке садніє, з роздертої на грудях сорочки серце ось-ось вискочить.

— Ото ще біда,— вгледівши мене за ворітьми, сказав сердито.— Кабанчик зовсім здурів у сажі, то дрота зашилювали йому в рило, так і не зашилили.

— Не зашилив? — питаю, а лице саме починає сміятись, мов сонях на сонці.

— Та норов же вредний у клятущого,— стенає плечима високими, як хура соломи, а тоді питає підозріливо: — Чого смієшся?

— Сміюсь, бо мені ні холодно ні душно: мов на святках у сіряках.

Йду поміж ясенів, а на гілляках два круки — чорні, як старорежимні ченці,— перемовляються між собою тріску- чим карканням:

— Кар-р! Кар-р! Нікому сама птаха в руки не вскочить!

— Кар-р! Кар-р! Не штука вбити крука, злови-но живого!

— Кар-р! Б’ють сороку і ворону, а думають добитись до ясного сокола!

— Кар-р! Ціляться у ворону, а попадають у корову!

Тоді я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», спинився під ясенами і, дожувавши волоського горіха, двигонув звуки з горла:

— Кар-р! Кар-р! Що пук — гривня з рук! Кар-р! Дим густий, борщ пустий, м’ясо вгору, пір’я вниз!

Лишенько, що сталося з круками! Стріпнули крильми так різко, наче шмаття дерли на клапті, й геть полетіли клубками чорного перестраху. А я їм услід:

— Кар-р! Кар-р! Чортове пір’я і м’ясо занесло!

На березі яблунівського ставу сидів директор школи Діодор Кастальський, вудкою рибу ловив. У капроновому брилику, футбольній майці гравця київського «Динамо», зігнувшись навкарачки, він, даруйте, нагадував зосередженого собаку навприсядки. Прошилений за зябра, на вербовому прутику сухим слизом узявся окунець завбільшки з мізинний палець.

— Вудка мокне, а рибак сохне,— кажу.— Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! Що, ловиться хоч дрібна, та свіжа?

— Ні ока ні луски,— зітхає Кастальський.

Ге-ге, думаю, хороший рибак по кльову мусить знати, як рибку звати, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, з отих, що поперед невода рибу ловлять. А мені ж у ставу видно кожну рибу, мов на долоні! Забрів я між куширу, встромив руки під вербовий пеньок, дістав зі сховку отакенного лина! Далі з муляки навигрібав карасів таких, як сковороди. Там, де вода сягала по коліна, виямок намацав, а в тому виямку ляща хапнув з тритижневе поросятко вагою. Бачив і сома, ген-ген ворушив вусами, покліпуючи одутлуватими, наче на похмілля, очицями, та чи подужав би, чи не затягнув би мене сом десь на глибину?

— Беріть цей улов, Діодоре Дормидонтовичу, й додому йдіть. Бо всяке діло хоче, щоб коло нього панькали.

— Голими руками? — бубонів той здивовано.— Це ви, Хомо Хомовичу? Вмієте?.. Знаєте?..

— А чого ж, навіть знаю, де раки зимують.

— Охо-хо-хо! А я ж знаю тільки п’ять своїх пальців.

— І то добре,— похвалив.— Не всім, як мені, знати, на чому світ стоїть. Я вам таке мовлю, Діодоре Дормидонтовичу: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має!

На ферму простую, а шлях до мене своїм голосом озивається: «На битім шляху трава не росте». Ячмінна бубка, на узбіччі загублена, тихесенько прошепотіла: «Кинь ячмінь у болото, вбере тебе у золото». А неподалік вівсяне зернятко гомонить посірілими губенятами: «Овес у трьох кожухах, та вітру боїться».

Чи не годі горіхи волоські їсти, чи не годі розумнішати? Бо вже зараз мені відкриваються замки від білого світу, вже зараз усяка всячина відмикає свою душу, свою сокровенну таїну, а що далі буде? Аж страшно й подумати, що далі буде!

О, кукіль шепче: «Нема жита без куколю, а кукіль — то польового дідька робота». Чую, стебло тимофіївки до стебла романцю кличе: «На одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить». Шкоринку хліба якийсь недбайливець ситий загубив, а вона бубонить скривджено: «У хліба ноги коротенькі, а як побіжить, то й довгими не наженеш».

О лишенько, весь світ у моєму єстві шарудить так, як ото шарудять травневі хрущі, коли їх у відро наловити. Звуки звучать, запахи пахнуть, барви леліють, і все до душі проситься, наче притулку й захисту шукає в ній, наче звіряється, як ото могла б мала дитина звірятись рідній матері!

На фермі лиш одним оком глянув на бугая, званого Імперіалізмом, і вмить прочитав його потаємне думання. Хоч дід Гапличок і побивався, що бугай губить силу, та як же він губить, коли — думання його читаю!—стоїть у загорожі й мріє про нашу ж таки телицю, що має очі покійного Петра Зосимовича Варави. І якби то він тільки про одну телицю мріяв, але ж ні, триклятий Імперіалізм, як і кожний бугай при силі, стоїть і мріє про свою колгоспну череду, о!

Заходжу на корівник, іще ранкове доїння не закінчилось, хоч, здавалося б, пора. Худоба, стоячи біля жолобів та пашу наминаючи, поміж собою перемовляється.

— Ммм-у-у-у!—реве ряба Резолюція, вперта скотиняка, якій пастухи ніяк роги не поскручують.— Без гарної доярки товар плаче.

— Ммм-у-у-у! — перегодя відповідає тілиста Асамблея.— Пошануй худобу раз, а вона десять раз пошанує.

— Ммм-у-у-у! — мукнула червоної масті Квитанція.— Хто має худобу, той не знає хворобу.

Так-так, міркую, пораючись біля гною, в ялової корови молока не випросиш, але чого тобі ревти, Резолюціє, чого на доярку скаржитись, коли маєш на себе нарікати? Авжеж, дійниця — коров’яча мука, але чого ви, Асамблеє та Квитанціє, ремствуєте на хазяїв, коли маєте ремствувати на свою малопродуктивну породистість, уже давно слід вибракувати вас!

— Ммм-у-у-у! — реве Резолюція.— В сусідньому колгоспі кобила здохла, а дивно, хто собакам у нашій Яблунівці про це сказав...

— Ммм-у-у-у! Мабуть, їздила та кобила й три дні не їла...

— Ммм-у-у-у! Либонь, добра була кобила: з гори біжить, а впаде — лежить.

Ну, хіба не скажеш, що й худоба схожа на яблунівських бабів-плетух, що й худоба здатна розбалакуватись, як свиня з гускою! Хоч звісно, оратор із рябої Резолюції такий, як із грака соловей, але ж реве на всю короварню, мов із гарячки. А чи не пора мені урвати діло з волоськими горіхами, бо нащо маю вислуховувати ще й скотинячі теревені? А чи куряче варзякання слухати по дворах, якому кінця- краю нема? А чи балачки бур’янів, кущів, дощу, вітру і всякої іншої хороби? Горе без розуму, та чи не чекає мене лихо з великого розуму?

Загрузка...