Позичений чоловік

XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!

Авжеж, ніхто без пригоди не проживе, а що вже тоді казати про Хому Прищепу, на якого завжди пригоди самі сиплються, мов град на дурного голову! То, дивись, ускочив я в халепу якусь, мов жаба в жар. То, дивись, на районному ярмарку поживився я шуриками-муриками, як пес макогоном. А хіба з поминок, де добрим словом згадували бухгалтера артілі «Барвінок» Петра Зосимовича Вараву, я не пішов, як мовиться, без підошов? А хіба ото з дідом Гапличком у чайній розмовляючи і двох шпигунів, що прибрали подобизну котів, алкоголем напуваючи, я не набрався життєвих мудрощів, як борщу на шило? І хоч від напасті не пропасти, та маю таку вдачу-звізду, що напасть і на гладкій дорозі здибле, що ж тоді казати про круту чи горбату!

Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської — і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений- верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!

До моїх вух доходили легенди й казки, а що легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватись до невпізнанная, то, звісно, мені здавалось, що в побрехеньках яблунівців ідеться не про мене, а про якогось іншого Хому Прищепу. Не те що не з нашого села, а й з іншого району та іншої області.

Подейкували, що, тільки глянувши на першу-стрічну жінку, я міг сказати: «Ось іде вдова, в якої замість серця світить, та не гріє зимове сонце». Або: «Ось іде мачуха, бо від неї віє грудневим теплом». А чи: «Ото поїхала скупа скупердяйка, бо губи в неї бринять, наче павутинки на вітрі».

І хоч я завжди славився господарським хистом і хазяйським умінням, але ж у своїй майстерності міри не перебирав. Скажімо, хоч і як би старався, та ликом, як говориться, пастернака не викопав би. Але ж пустили поголос, що я здатен,— об заклад побившись чи коли дуже закортить,— колгоспним волом Охламоном, кривим на задню ліву ногу, зайця наздогнати в чистому полі. Або ж що я здатен качку дику (на яку інші мисливці йдуть із рушницею та з добрим собакою) голими руками зловити, самим поглядом обскубти й зварити не в казані, а в пригорщі — й то без води! І, мовляв, я такий учений, що ліпше за щуку знаю щучу науку, можу навчити плавати й дрібну рибу ловити; що годен перевчити орла співати, солов’я щебетати, а жабу-ропуху кумкати по-моєму.

Як би вам на світі велося, якби довкруг таке плелося та верзлося?!

Осінь — пора весіль, а в голови колгоспу Михайла Григоровича Дима якраз дівка стала на порі. А коли дівка дозріє, то треба дивитись, щоб не перезріла, бо дівка — це такий овоч, який не законсервуєш, бо дівка — це така ягода, яку не засушиш на зиму. Дівчина — це те літнє наливне яблуко, яке любить, щоб його зірвали саме впору. І хоч кажуть, що лакома вівця до солі, коза до волі, а дівка до нової любові, та то не про Катрю, не про головишину дочку: і вродлива, і розумна, і скромна, і шаноблива. Скінчила школу, за бібліотекарку стала в яблунівській бібліотеці, свої хлопці підсипатись до неї побоювались, то вона приманила собі жениха із Сухолужжя, поблизького села.

Сам чорт не пізна, яка з дівчини вийде молодиця, а тут усі в один голос: за Катрею й посагу ніякого не треба вона сама — найкоштовніший скарб. А що жениха її в Яблунівці не знали, то всякі пересуди ходили. Мовляв, і підстаркуватий: тоді надумав женитись, коли по деяких колгоспах уже й бики почали телитися. Мовляв, і з виду не вельми лепський: йому, либонь, і посеред білого дня кислиці сняться. Мовляв, і не з мастаків, що хвоста зайцеві закрутять, що на парашуті під водою на дно морське спустяться, що в армії на танку літають, мов на літаку, а стріляють мимо молока в десятку!

І мене занесло на весілля, що грало духовою музикою, співало, танцювало й реготало в хаті й за хатою в голови колгоспу. Танцюрист із мене — як із соняшникової бадилини мисливська рушниця, та, випивши гранчак пекельної, таки погойдався між гурту молоді і, не шукаючи пари, сам зі своєю тінню заходився танцювати. А що тінь моя була неповоротка й не вельми вправна, то я заточувався, шкопертався, бубонячи вголос:

— Може, й не хочу танцювати, так черевики дуже просяться.

І покрикував до музикантів:

— Утніть до гапликів, щоб гудзі сміялись!

І до хлопців, що з мене глузували:

— Сорочка моя ще не скоро цвинтарем засмердить, ото й танцюється!

Язикаті дурносміхи, рум’яні від горілки, як варені раки, кепкували з мене:

— Танцювала Ганька з Грицьком, вибила три зуби цицьком!

А я ходив вихплясом, і язик мій озивався тулумбасом:

— Отакої чеберячки! Отакої шкандибачки! — І приспівував собі під ніс, щоб ніхто не чув: — Оженився навісний та взяв біснувату, та не знали, що робити, підпалили хату.

Михайло Григорович Дим (циган циганом: чорні кільця волосся в’ються над чолом, як молоденькі гадючки в кублі, брови блищать двома добре наточеними ножами, а губи — наче ситі п’явки, що намертво присмоктались до червонястого, набряклого кров’ю обличчя) стояв під грушею, що світила хмарою жовтих грушок, наче свічками.

— Танцюйте, Хомо Хомовичу,— під’юджував.— Вам танець — мов ота диковина з некованою собакою, що біжить по льоду й не спотикається.

— Ага, танцюриста — наче глиста, ну а танець-вививанець! В славнім танці-вививанці я танцюю вдень і вранці, а як танець дотанцюю, то горілкою смакую!

Очі в Михайла Григоровича, як великодні писанки, світились, усе підхвалював мене:

— Танцюєте славно: одна ваша нога — в горох, друга — в сочевицю!

— Кажіть, що хочете, однаково між нами чорт межу не переоре!

— А так, Хомо Хомовичу! Не посваримося за отой міх, у якому порожньо.

— І за масляні вишкварки на вашому весіллі не погарикаємось.

— Свайба не свар, а свар не свайба.

Радість і хміль дзюрчали по моїх жилах, мов огонь по соломі. Ліва рука викручувалась навиворіт, права лізла мені ж за шиворіт, ліва нога ходила стрепетом, а права нога плавала кречетом. У грудях полум’я жахкотіло, й у тому полум’ї серцю було так палко, мов на гарячій сковорідці свинячому кендюхові, начиненому гречаною крупою зі свіжою кров’ю.

А й молодь довкола давала лиха каблукам, закаблукам і передам. Хіба їм багато треба? Вип’є дві неповні, а третю недолиту, ліктем закусить, рукавом витреться — і вже язик у нього в роті скаче іі січе, мов град по шибці, і вже йому ноги біснуються у польці-тропотянці, наче в грішної душі перед судним днем. А молода дівка, що й без браги хмільна, таку весільну веремію бачачи, займеться від чужого завзяття, шал терпкий прониже її гінке тополине тіло, мов блискавка,— і вже, дивися, та блискавка скаженим життям живе в єстві її, вже палить її — й не спалює, вже солодкими корчами корчить її стан!

Тут і молодий із молодою на музику духового оркестру вийшли з хати — наречена в білому шумовинні фати, як водиться, а жених у чорному костюмі, мов грак у весняній борозні. Танцювальний вогонь пригас, наче рясною зливою залитий, хоч духовий оркестр і вшкварив шпаркіше. По вже прижухлій траві, по опалому вишневому та багряному листю пустились у танок молода з молодим. І навіть я, підтоптаний (отакий, що якби зараз оженився, то забувся б і пішов у солому спати), задивився на них.

І, горенько моє, краще б я не об'їдався волоськими горіхами, краще б не звідав ніколи сили своєї ясновидющої, а завжди зоставався у колгоспі «Барвінок» старшим куди пошлють, до того ж позиченим Одарці Дармограїсі за телицю!..

Бо за плечима в жениха, що добився до нашої Яблунівки аж із Сухолужжя, мерехтіла, ткана з срібних волоконець бабиного літа, химерна хатинка. І добре, якби в тій хатинці побачилось мені оце весілля, весільчани, хлопці з духового оркестру, що з однаковою майстерністю грають на весіллях і на похоронах, якби мені в тій хатці зараз побачилась Катря-наречена, що сяяла закоханістю, й щоки її, наче пелюстки ружі, палахкотіли рум’янцями. А то ж ні, а то ж зовсім інше відкрилось мені...

Зграбненька станом, схожа чимось на волошку в житі, з похватистими руками, сиділа за столом міської квартири молода дівчина-мати й годувала з ложечки хлопченя. А воно ж, видно, вродилось неньці на вовчі сльози: руками пацає, ногами хвицає, кочевряжиться, випендрюється, а язичок белькотить у роті, мов чорт у болоті. Мати й так, мати й сяк до дитини, припрошує до обіду, а воно ж таке норовливе й лихе, мов неоперений когутик, що й на батьковому смітнику воєвода!

Молода, в щасті та в радості, танцювала з женихом, а я приглядався до того, чого ніхто не бачив,— до химерної хатки, яка сяяла за плечима в хвацького молодика з Сухолужжя, що, либонь, уміє й дідькові очі прошити, коли вподобала його така дівчина, як дочка голови нашої артілі Катря. А в химерній хатці тим часом (чи то пак у поменшеній міській квартирі) вередливому дитинчаті, мабуть, того бажалося, чого дома не малося, бо бридилось проти страви в ложечці, мов кіт салом.

І було воно, те хлопченятко однорічне, і пампушечкою лобика, і вареничками вушок, і макогончиком носа, і плескачиком підборіддя, і паляничками щічок, і квасолинками очей, і кавалочками губок краплина в краплину схоже на свого батька, себто на жениха із Сухолужжя! Бо якби не на нього було схоже, то чого б ото зараз кочевряжи- лося за його плечима в химерній хатці, таємницю якої міг бачити тільки я.

Ну, Хомо, чи не пощастило тобі побачити ялові гуси, що на псарню літають і потроху молока носять?

Ну, Хомо, довідався таке, що ні пришить, ні прилатати!

Так-таки, Хомо: сирено, маслено — корова ожеребилась!

А бодай мене курка вбрикнула, а рак урачив, ніж я діждався такої несосвітенної дивини сподобитися...

Зло — зненацька, знагла!—загриміло в моєму тілі, мов залізна бочка, що котиться з кремінної гори. А злий чоловік зліший од вовка, в нього від злості болять кості, на що гляне—те блідне. Й під моїм поглядом поблід батько молодої, циган циганом, Михайло Григорович Дим, і хлопці з духового оркестру сполотніли, жовті грушки на гіллі стали попелястими, й синє небо над Яблунівкою посизіло, мов крило голуба.

Молоду запросив до танцю весільний староста, виряджений у стрічки та квіти, а мене якась нечиста сила повела прямісінько до жениха, і ця нечиста сила прохрипіла моїми губами:

— Давай одійдемо та поговоримо!

Його очі стали такі моторні, наче ось-ось зірвуться й на пожежу побіжать.

— Ти чуєш чи не чуєш?

Нижня губа йому сіпнулася туди-сюди, як жінка, що бігає без солі.

— Тобі вуха замурувало?

Язик йому безмовно рвонувся з рота, мов собака на ретязі, й назад заховався.

Бачачи, що я молодого за барки беру, що молодий не знає, як від мене боронитися, наспіли парубки, родичі молодої та молодого, розгніваний голова колгоспу Дим підо- спіп і гуртом одтрутили мене від жениха, та ще руки назад викрутили, що й дуба так не змогли б скрутити. Й мене, Хому Прищепу,— єдиного на все весілля, що хотів постояти за честь молодої! — з ганьбою стали спроваджувати геть із саду, з танців, із весілля. І найкривдніше — відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...

Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро — кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.

— Одпустіть, хлопці! — вивертаюсь із дебелих рук.— Я ж тільки погомоніти хочу...

— Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! — регочуть.

— З женихом тільки двома словами перемовитись...

— Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!

— Може, я щастя хочу для молодої...

— Співаєте добре, а перестанете — ще краще! — регочуть і до воріт тягнуть.— Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!

— Та не впився я, бо душа міру знає...

— Ага, ваша душа міру знає — надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!

Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада — хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!

Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою — мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:

— Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав- гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!

Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:

— Що той чоловік у бога за звір — не знаю!

— Гав-гав — згоджується шолудивий співбесідник, який

мені вже тепер не таким і шолудивим здається.— Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!

— Й коли вже люди порозуміються між собою!

— Гав-гав! Як бабак свисне,— гомонить зі мною цуцик.

— І щоб справедливі були одне з одним...

— Гав-гав! Як сова світ уздрить!

— І щоб не обманювали одне одного...

— Гав-гав! 1 оді, як сорока побіліє!

— І щоб жили по щирості й по честі...

— Гав-гав! Як свиня на небо гляне!

— І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.

— Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...

З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх — і ноги мої самі стали соватись по спори- пі і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.

— Ой заграйте, цимбали, щоби ніженьки дримбали!

Я собі сидів сиднем, бо таки обважнів, а ноги — холери ясні, соколи небесні, демони пекельні! — знесамовитіли зовсім і вже так гасали біля мене, Хоми Прищепи, що віри не йнялось: це мої ноги чи, може, якийсь п’яниця загубив своїх п'яних дві, а тепер ось вони й колобродять?

— Танцювала риба з раком, а цибуля з пастернаком!

І .-о, міркую, либонь, таки ноги мої, таки слід утихомирити

якось, бо що, як розтанцюються без міри й подадуться по дорозі гопаком діло, а мене зоставлять отут під тополею гомоніти з шолудивим собачкою, який, ох, і розумний з хороби!

— Цитьте, ноги,— кажу,— цитьте, дурні, ані ївши, ані пивши, не скачіть, дурні, ошалівши! Ви ж бо не голодранці, щоб іти в такі дурисвітські танці, ви ж бо не голобоки, щоб іти в такі, як не на м’ясницю, скоки!

А нога біля ноги тирлується: ліва ось так ушкварила, що й небові жарко, а права вже так гасає, наче цап на городі.

Танцювала Химка з Хомою, цілувалась губа з губою!

Хоч і вхоркались, а ще довго танцювали — поки пісня долинула весільна. А як весільна пісня шугнула хвиля за хвилею по садах та вулицях, тоді ноги вляглись на траві, мов два вірніх побратими, лиш тремтіли дрібно, бо дрож іх бив. Але якби не онеє, то було б теє: груди стали ходором ходити, а з їхнього міха спів через горло полаявся, і горло забриніло, мов срібна сурма. Дівчата кували в саду, а я собі кував під тополею, і шолудивий песик, що мав розумні очі царя Соломона, став наслідувати мене, підтягуючи. І так добре було на душі, що ми з ним одним миром мазані, що піл розчулення сльоза бриніла в моєму співі. Потай міркувалось: «Все один чорт, що собака, що Хома-хорт!»

І ще (поки ноги спочивали під танцю, горло співало, а я собі сидів під тополею і в небо дивився) міркувалось, що годі їсти горіхи, годі бути таким ясновидцем- розумакою. Бо чи самому є втіха з мимовільних, на дурничку надбаних мудрощів? Бо чи яблунівські колгоспники мають спокій і втіху? Е-е, хай собі живуть, як складається, не гоже заглядати ні в їхнє сьогоднішнє, ні в завтрашнє буття, треба вкоротити свій розум та ясновидющість.