V. ВЕРЗИ, ВЕРЗИЦЕ, ПОКИ ВЕРЗЕТЬСЯ

Отож, Мартоха весь свій вік орудує язиком, як циган пужалном. Що в Мартохи на губі — те й на язиці, а як говорить — наче шовком гаптує. Казав їй:

— Такий язик, що й на припоні не вдержиш! Бігаєш із ним, як із мечем. Про тебе казано: говорила-балакала до самої смерті, а перед смертю взяла мазницю, пішла по мед.

— Великий рот у вола, а не говорить, тільки реве,— одказує.

— Мартохо, ніхто тебе в Яблунівці не перебалакав — і я вже не перебалакаю, бо маєш губу — мов на коловороті гуляє.

— Говорила смілянська баба: вдарив у губу—перебив рахубу,— сиплються їй із рота приказки у відповідь на мою приказку.

Довгий язик моєї Мартохи — не такий і великий гандж, ген у молодиць хіба тільки такі ганджі бувають! А справжній гандж який, ви гадаєте? Коли по інших яблунівських молодицях оком кину, то дуже мені душу верне з їхньої неохайності, коли, як ото говориться, видно ззаду Супру- наду. Не люблю тих, у кого так ведеться, що хата й три дні не мететься.

Авжеж, і чоловіки — так само, як і жінки,— поріддя з одного угіддя, і серед них водяться оті, що їдять, як пани, а накидають, як свині, чи оті водяться, що руки мили ще тоді, як мати в кориті купала. Але жінка таки має бути за взірець хутчій, ніж чоловік, хай би про неї не подейкували: баба гірша скаженого їжака — хоч не вкусе, так наляка.

Та повело вже мене через тин навприсядки, а кортить виповісти вам найбільший Мартошин гріх, її гандж, який їй солодший печеної редьки.

Позички та борги!

Нема, либонь, у Яблунівці такої хати, в якій би Мартоха та щось не позичила на своєму віку, і немає, звісно, такого дня, щоб вона перед кимось у боргу не була! Все позичає моя жінка: сіль, сірники, олію, дріжджі, пшоно, корицю, лавровий лист, перець, гречану муку, шмат свинячої голови на драглі. А то, пригадую, в старої баби Тин- дички якось після війни, коли з усім сутужно та скрутно доводилось, позичила моя жінка півня до своїх трьох чи чотирьох курок. Бо хтось був розпустив славу про Тиндич- чиного півня, що той славно курей покриває, вони краще несуться, і кожне яйце з гарантованим зародком, стопроцентні курчата з тих яєць вилуплюються. Півень утік із нашого обійстя, і добре, що об’явився в хліві баби Тиндич- ки, мали б мороку з тією позичкою! А ще моя жінка позичає вила, сапи, лопати, коцюби, чаплії, граблі, серпи, ціпи та ціпилна, горщики, глечики, макітри, пательні, ложки, ножі, сита, дека, баняки, корита. Мала великий сприт до цього діла, і той сприт уночі не давав їй спати, спить — і вві сні бачить, як ото просить, бере та додому несе.

А навіщо? Спитайте її, мене не питайте, бо не знав і не знаю.

Але так само своє любила й любить давати. Правда, не віриться, правда, так чомусь по наших подільських селах не дуже й заведено тепер? Бо неспроста мовиться, що радісно береться, та смутно віддається. А чи отак іще: бодай той здоров був, що мені винен, а той, кому я винен,— щоб умер. Мартоха вдалась не тільки на борги та позички, а й на дайки та віддайки. Отож так уміла майстерно забалакати сусідку, що, дивися, сусідка вже з нашої хати з порожніми руками не піде, щось таки понесе, хоч, може, й непотрібне. Бо Мартоха моя душею хворіла та світом нудила, коли хтось у неї в боргу не був! І яку вагу мало те, що позичити: вузлик квасолі — то й вузлик квасолі, віхоть соломи — то й віхоть соломи. І зовсім для неї не мало ваги, що, може, ту квасолю сама вчора позичила, що, може, та солома самій ось сьогодні ввечері знадобиться на підпал у печі! І зовсім не важило, що, може, вперто віднікувались од квасолі та соломи, бо, мовляв, свого добра вдома вистачає,— Мартоха так уміла забити памороки, такого туману язиком напускала, що домагалася свого!

Гарно сказано: «Не позичай, бо злий обичай: як віддає, то ще й лає». Мудро мовиться: «Якщо обрид тобі хто, позич йому грошей». Але то все не про Мартоху, то про інших, а моя Мартоха страх як любила своїх боржників, страх як шанувала тих, кому винувата була!

А секрет-причину цієї химери тільки я один знаю на всю Яблунівку, навіть Мартоха не здогадується. Секрет-

причина дуже простий, як гола п’ята: всякі позички водять мою жінку з одного кутка на другий, від хати до хати, від людини до людини і дають їй привід і змогу чесати язиком, якого чим більше чешеш — тим дужче йому кортить. Позичками-боргами, дайками-віддайками хитромудра Мар- тоха всю Яблунівку тримає в кулаці, всеньке село приманює до себе, щоб уволю з усіма про все набалакатись.

Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.

— Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.

— Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!

— Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.

— Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!

— Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.

— Верзи, верзице, поки верзеться.

Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик — то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.

Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло — бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати- наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Г аврила!

Загрузка...