Позичений чоловік

XIII. ЛУЧЧЕ ОКО ЗОЛОТА, НІЖ КАМІНЬ ОЛОВА

Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх. Сама здорова, як хрін, та довідки доказували, що начебто не таке вона вже й червоне яблучко, що всередині там черв’ячок. Хвороба нікого не прикрашає, хай кожного обминає, але ж... як начитатись отих довідок — можна подумати: на неї собаки вже давно часник товчуть, тобто помре скоро, тобто, як мовиться, скоро з печі на лавку перебереться. Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки.

Пусти вуха поміж людей — багато почуєш, та я ж бо своїми очима набачився, що Одарка при повному здоров і, вона б подужала місяць з неба дістати, вона б зуміла орду чортів зловити й до воза запрягти, їй до снаги було б відьму приборкати й на сонце полетіти. Хай би теля безроге вбило мене, коли неправду кажу!

Будила мене вдосвіта, до сходу сонця, наказувала:

— Хоч ти, Хомо, й змарнів, як полова, хоч ти й на смик перепався, а до колгоспної роботи треба поспішати. Хай інші ледарюють, байдики б’ють чи ляси точать, а ти маєш бути на фермі найпершим. А ти маєш найбільше трудоднів заробити. Час не стоїть, а ти не з тих, аби день переднювати, а ніч переночувати. Ходи мені в передовиках, ошивайся серед активістів, хай тебе на зборах хвалять і до президії вибирають. Хай люди знають, що ти чесний, багато заробляєш. А я вже за тобою почуватимусь, як за горою, ніхто очей не виїдатиме, що я спекулянтка, перекупка і ярмаркова пройда. Шануватимуть тебе — пошанують і мене, бо чужий рот хоч і не хлів, а зачинити якось треба!

— Вище себе не скочиш...

— Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє,— палко заперечила Одарка.— Треба впертись, мов кі- лон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. 1 в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!

— Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...

— То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!

— На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!

— Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику — діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.

— Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...

— Наглядачем до Імперіалізме?

— Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда нже не та сила, на спочинок пора.

То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.

Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.

— Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою. Не треба, щоб тебе совість без зубів гризла. То вже нехай я телят боюсь, а воли краду!

І хтось ото сміє говорити, що в Одарки Дармограїхи нема совісті, коли найкращий її порадник — це сумління та вболівання за мою честь. Я, може, й хотів би схибнутись, податись кривою дорогою, але Одарка не дасть, збереже мою душу і трудову славу. Ні, Одарка не дасть кия, щоб тим києм і набили її!

Вона зранку наричувала повний кіш усякого добра — сметани, сиру, масла, молока, цибулі, петрушки, кропу та квітів — і все те перла на горбі до автобуса, а вже автобусом добиралась до районного базару. Там спродувалась і ходила по магазинах, де кожен продавець її знав і неодмінно щось цінне давав із-під прилавка. Ті дефіцити Одарка вміла з вигодою продавати і в самій Яблунівці, і по всіх усюдах. Так само добре знали її в області, тут по міських магазинах вона теж діставала товари, на яких при перепродажі мала навар, живу копійку. Вечорами, повернувшись додому, вела зі мною задушевні бесіди.

— Я, Хомо, з обманом не знаюсь і нікого не дурю. Правду кажуть, що купівля руки пече, а продаж гріє, та мене і продаж гріє, і купівля, от! Я вже така вдалась, що коли матиму користі на два шаги, та й ті щербаті, однаково ті два шаги мені дістануться. Чи я винна, що світ такий і люди такі? З прибутку голова не болить. Я не хочу бути отією Химкою, яка що напряла, то й те миша вкрала. І не хочу бути схожою на отого Хому, який так славно заробив на качалках: одну продав, а дев'ять йому на плечах баби побили.

— А ще кажуть: заробив, як Хома на вовні!

— Кажуть, Хомо, та не про тебе, слава богу. Кому що даровано: мені — комерцію, а тобі мозолі на долонях.

— А ще кажуть: не будь Хомою!

— Хомо, то не про тебе сказано, я б не дозволила.

— А ще кажуть: купив Хома хорта, а Ярема чорта!

— Хомо!

— А ще кажуть: оце виграв, як Хома на булках!

— Хомо!

— А ще кажуть: не будь Хомою, на те ярмарок!

— Хомо!

— А ще кажуть: виграв, як Хома на милі.

— Хомо, цур тобі, пек! Ти не з тих, що проміняють шило на мотовило, то все про іншого Хому кажуть, не про тебе.

Тоді, коли Одарка гнівалася, сперечалася, гадкувалось мені: баба і чорт—рідня! Інакше не придумали б, що створив бог три зла — бабу, чорта і козла. Слова її здавались жалкими, як кропива, і кололися, мов їжак. Розпустившись циганською пугою, Одарка і з лиця ставала страх яка негарна, де й дівалась її іконописна врода, вже вона була білолиця — як мазниця, і чорноброва — як руде теля. Язик у неї сіпався скаженим собакою на ланцюзі, що, здається, перегриз би горлянку найневиннішій пташці, а очі ставали двома гніздами розтривожених шершнів. Ну, думалось мені, наляканому Хомі, таку і на ярмарку ніхто не вподоба, ну, думалось, таку і жаби не їстимуть!

Зате перегнівавшись, погасивши злий жар у душі і розтрусивши шмалькі приски з очей, Одарка перероджувалась. Уже не сказав би й не подумав би про неї, що вона хороша — мов свиня у болоті, що вона вбилась у ріст, мов заєць у хвіст. Бо ставала Одарка Дармограїха і поставною; і веселою, як ясочка; і зуби її світились, як ріпа; і очі цвіли, неначе волошки у пшениці. Одним словом; молодиця — подивиться!

Такі одміни відбувалися з Дармограїхою тоді, коли затівала балачки про гроші, ярмарки, магазини й торги.

— Ой Хомо, затямити слід, що не чоловік тримає на світі копійку, а копійка тримає чоловіка. Об копійку ноги не заб’єш, її завжди треба тримати про чорний день.

— Хіба, Одарко, не від грошей усе лихо на світі?

— То придумали ті, хто їх не має. А коли є гроші — не заросте душа полином.

— Чому ж тоді кажуть: і чорт має багато грошей, а в болоті сидить?

Дурні плещуть язиками. А розумні знають: лучче око золота, ніж камінь олова!

— Гроші — слина...

— Хомо, як сам нездужатимеш, то гроші за тебе все зроблять!

— Казав Хома, що в нього грошей нема...

— Забудь, Хомо, цю примовку, вона тобі не годиться. Ми тепер удвох із тобою, як чорт із сатаною. А я не з отих, що вітру служать, кому димом платять. А на базарі треба вміти заправити стільки, як ото дурень за батька. Хо-хо, Хомо, людську натуру зучила добре, знаю, що знайдеться купець і на дірявий горнець.

Одарка Дармограїха павою походжала по хаті, гнулася (гамом тополиним, плечима поводила лебединими, усмішка розкошувала на її обличчі, як вареник у маслі, а хитро примружені очі скидались на двох пухнастих кошеняток, що бавляться між собою в лагідному теплі сонячного проміння. Слова її щебетали соловейками на калинових губах, а то пурхали по всій хаті, витьохкуючи та виспівуючи. Розмовляючи отак зі мною, Одарка начебто ворожила, або ж якась недобра сила ворожила Одаркою, і здавалось, що й на мене якусь ману наслано, бо я теж піддавався тому чаклуванню.

— Я, Хомо, чорта з рогами не куплю на свою шию! Нехай кота в торбі той купує, кого посилають по раки, а він жаб наловить. А я люблю з такими торгуватись, із макоцвітними себто, які приходять на ярмарок борошно продати, а хліб купити. їх обведеш кругом пальця, голими під монастир пустиш, а вони ще й подякують тобі, у монастирі ж молитимуться за твоє здоров’я і щодня свічку ставитимуть!

Говорить Одарка — як медом мастить, що не слово — то медяник.

— Але ж грошовитого дурня почитують,— кажу.

— Коли, Хомо, горище без даху, то сіно там не втримається, буря розкраде. Так і з грошовитим дурнем, який носить голову тільки для шапки; сьогодні багатий, як земля, а завтра бідний, як церковна миша. Але, Хомо, на те й розумні водяться, щоб дурні не переводились. Подумай, що б у світі діялось, коли б усі поставали розумними, хитрішими один від одного? Нудно жилося б і нецікаво, бо ні обдурити, ні обмахлярити, ні обшахраювати. Е-е, що б там казали, а коли повно дурнів, як зірок у небі, то справжньою людиною почуваєшся, є душі де розгулятись!

— Авжеж, Одарко, не штука дурня здурити, а ти спробуй ошукати такого, що його і в окропі не впіймаєш, і в ложці не втопиш.

— Хомо!—щасливо засміялась Одарка.— Та я ж сама така слизька, що мене обома руками не вдержиш. Для мене базар — як для в’юна ополонка! Наймиліше діло — це з ловкачами та пройдисвітами торгуватись, ото вже школа, ото наука! Я їх наскрізь бачу, бо сприт у мене ще спритніший, ніж у них. Як поторгуюся з такими — тільки руку наб’ю, тільки розум нагострю, я б уже тоді й вовка зловила за вуха, а якогось дурня чи роззяву — й поготів! Та коли до мене хитрий на базарі підходить торгуватись, то я сама вмить стаю хитріша від чорта.

— Гляди, Одарко,— застерігаю,— хитрощами недовго проживеш.

— Краще хитрощами недовго прожити, та солодко, ніж бути дурнем, який свою хату палить і радіє з вогню. Тепер ти, Хомо, втямив, чому саме тебе я позичила в Мартохи? Адже пройдисвіти всякі самі набивалися, самі просились, без мила в душу мою милились. Та нащо мені лінивець, який ховається від роботи, як собака від мух?

— А так,— кажу,— всякий гайдура-байдура, що легейди справляє, тобі не потрібен.

— Як не потрібні й оті, що здалеку бачать червону запаску.

— Чи отой, кого гулі в лапті обули,— підтакую.

— Набивались до мене у прийми і п’яниці, що здатні весь світ пропити за три гривні, що намогоричуються до самого підборіддя.

— Авжеж, навіщо тобі ті, кого розбирає, як вовка пиво, на третій день.

— Ось, Хомо, я й задумала спаруватися з чесним чоловіком. А візьми подумай, чи всякий чесний та трудящий захоче зі мною знатись і водитись? На те мені бог дав голову, щоб посторонок не зсувався, ось я й намислила, що кращої пари, ніж ти, в Яблунівці не знайти. Якби спробувала тебе відбити у Мартохи, то, може, й не відбила б. То, думаю, чом би не спробувати позичити? Твоя, Хомо, жінка така, що і язика свого позичила б на сусідський куток, якби могла.

— Але ж із хороби ти й розумна, Одарко! І справді, краще і наперсток розуму природженого, ніж цебер приученого

Кому біда докучить, то й розуму научить! Отож, Хомо. ходи мені в ударниках та передовиках, знай чесну працю, водися з активістами. Дадуть грамоту — бери, світить премія — не відмовляйся, зблисне яка медаль — пнись до неї! А я за тобою, мов за горою, гендлюватиму, ніхто й слона не посміє сказати. Бо що? Бо, скажу, живу не з гендлю, а з чесної Хоминої роботи, з його ударних мозолів, а також із ентузіазму!