Позичений чоловік

XL. МЕНЕ, ВИННОГО-НЕВИННОГО, ДВОМА БАТОГАМИ БИТО

Неспроста, либонь, тієї ночі приверзлось мені вві сні, що на мене якась нечиста сила всіх яблунівських собак хотіла почепити. Нечиста сила чомусь була схожа на горбатого листоношу Федора Горбатюка. Собаки самі чудно так опинялись у його руках, а листоноша вже чіпляв їх на мене, чіпляв маленьких цуциків, миршавих щенят, поросних сучок, дебелих кобелів. Собаки були з короткою і довгою шерстю, хвостаті й майже безхвості. Здебільшого безпородні, дворняги, що не знають ні ланцюга, ні вірьовки, а то раптом стали траплятись і породисті вівчарки, доберман- пінчери, доги та бульдоги,— видно, набігли з усього світу, прочувши, що листоноша в такому ражі, що він годен геть усіх собак почепити на мені. Вже висіло їх, тварюк скажених, повно-повнінісько, а нечистій силі в образі Федора Горбатюка все мало було, й він, злістю обуянний, усе чіпляв і чіпляв, а я нічогісінько вдіяти не годен був, лиш дивувався вві сні: лишенько, хто б міг подумати, що їх стільки може вміститись! І якби ж почеплені просто висіли, а то ж ні, а то ж крутили обрубками, цурупалками чи герлигами своїх хвостів, дряпали мене й самі себе хижими пазуристими лапами, ощирювали пащеки, в яких стриміли білі ікла, кривавились — наче довгі шматки волячого м’яса на пательнях — ворушкі язики, та ще різнобарвне сузір’я очей палахкотіло злістю, блимало кровожерним гнівом. І чулось завивання, скімлення, дзявкання, гавкання, від яких мої вуха в’яли, мов лопухи в спеку... Вже, здавалось, усіх собак почеплено, вже б можна і стомитись, а нечиста сила в образі яблунівського листоноші Федора Горбатюка ніяк, холера ясна, не стомлювалась, а в нелюдському натхненні та захопленні чіпляла собак і чіпляла, вішала собак і вішала!..

Прокинувся вдосвіта, понипав по городу, по обійстю, а клятий сон чадом стоїть у голові — неспроста ж таке верзлося! Сів на лавчині під грушею, дихаю, цідячи запашне осіннє повітря крізь зуби, міркую. Тут якесь шолудиве щеня забігло в двір і ну лащитись до мене. Ну, думаю, саме прибігло вішатись на мені, та взяв пугу, та тією пугою й нагнав. Далі міркую над знаменним сном своїм — і задрімав під грушею, бо хіба ж після такої ночі не слатиметься: адже вхоркався, Дармограїшину пожежу гасячи!

Прокинувся від поцілунку — біля лавчини стояла Одарка з клумаками, зготовленими на районний базар. Якоюсь чудною здалася: лиха й добра водночас, жорстока й ніжна, сердита й весела. Розказав їй сон свій, попросив розтолкувати, а Дармограїха:

— Коли собак уві сні стільки начіпляли — значить, поговори, обмови, плітки, дорогенький Хомо, ширяться про тебе по Яблунівці. Та що тобі поговорів боятись, коли твоє життя — страшніше найстрашнішої обмови! Отож, не бійся, Хомо, яблунівського народу. Бо народ наш який? Ще ниньки не встигла за ворота виглянути — як сорока на хвості вістку принесла, що ти вчора звечора навідувався до Мартохи. А як ти смів навідуватись до неї, коли твій строк не минув у мене? На базар іду, а тебе, Хомо, я прив’язала, щоб ти більше не вештався, як той бичок без прив’язі. Посидь та отямся, бо Мартоха позичала тебе не для того, щоб соромив перед людьми і її, і мене!

Отак любенько погомонівши, Дармограїха з клумаками на спині й на грудях подибцяла за ворота, кваплячись на автобус, а я...

...а я побачив кільця залізного ланцюга, що лускатою змією поблискував біля моєї лівої ноги. Металеве кільце лежало на щиколотці, в те кільце було вправлено маленький замочок, звісно, замкнений. Мовби громом прибитий, звівся я з лавчини під грушею, міркуючи: до чого прив’язано другий кінець ланцюга?

Ішов по опалому листю, по вогкій ранковій землі, а важкий ланцюг тягнувся слідом і зловісно подзенькував. І справді, звивався, мов змія, тільки цю змію не можна було ні задушити, ні вбити, ні відкинути геть — ця змія була невмируща й безсмертна. Мовби турецький галерник чи царський колодник, а не вільний колгоспник із артілі «Барвінок», я приречено брязкотів ланцями залізного ланцюга, якого, либонь, Дармограїха вже давненько наготувала на мою погибель, тільки ж бо очікувала слушної миті.

Другий кінець ланцюга замкнено на коловороті колодязя, залізні стояки якого, грубі й червоні від іржі, навічно вмуровано в цементну тумбу. Заглянувши в колодязь, наче збираючись у розпачі кинутись туди сторчголов, я зітхнув так лунко, що колодязь відповів густою луною-стогоном, і від того подесятереного на силі стогону зірвалися на вишні кілька золотих листочків і впали на мої плечі...

Може, ланцюга вистачить, щоб сховатись бодай у сінях? Гримкочучи своїми кайданами, я дочвалав тільки до ганку й мало не завив од болю. Така несправедливість! Адже до рідної жінки Мартохи я навідався, щоб тільки подивитись музейний куточок свого імені, а все своє чоловіче завзяття насправді ж віддав їй, Дармограїсі.

Гримнувши ланцюгом, з будки вибрався кудлатий, завбільшки з теля, собацюра. Блимнув очима-блюдечками, клацнув іклами-ножами, блиснув язиком-терпугом. І, окаянний, хоч би хвостиком крутнув запобігливо, а то ж ні, а то ж визвірився на мене по-звірячому, шерсть на холці здибив дротом, вуха прищулив, хвостом задригонів-завібрував. Очі-блюдечка наллялись кров’ю, а з горлянки зашелестів такий колючий, шерехатий і шорсткий рик, що мертвий би злякався.

Звісно, заодно зі своєю хазяйкою Дармограїхою, в спільній супрязі, то, вгледівши мене на ланцюгу, чом би й не рикнути! Ох ти ж, думаю, собако, який начебто доводиться другом людини! І, повірте, щось зі мною скоїлося незбагненне... Авжеж, незбагненне, бо знагла на мені, грибку маслючку, який усю землю пройшов і червону шапочку знайшов, не те що заворушилось волосся, а стало сторчма, стужавіло, збучавіло, очі мої набубнявіли гнівом, волосся — спершу на потилиці, далі на маківці, потім і над моїм сократівським чолом — стало дротом, а з горла мого... а з горла мого раптом поцибенів такий рик, як ото, знаєте, гуркіт надзвукового реактивного літака... і від мого рику листя зів’яле з дерев посипалось рясно-рясно, опало геть до останнього листочка... а Дармограїшин собацюра, вмить ставши вдвічі меншим, винувато підібгавши хвоста, вигнувши хребет мало не до самісінької землі, поповзом кинувся до своєї собачої будки, й так само перелякано слідом за собацюрою потягнувся настраханий його собачий ланцюг!

Так рикнувши й так налякавши пса та ще бачачи пудові кайдани на своїх ногах, замість плакати й журитись, несподівано зареготав. І здивовано помітив, що від мого сміху опале листя на землі дрібно затремтіло, наче пронизливим вітерцем колошкане, а ворона, що сиділа на бовдурі хати, сполохано каркнула й полетіла геть.

— Чого маю журитись? — розмовляв сам із собою, сидячи на лавчині під грушею.— Ну, вп’яли, ну, посиджу. Бо хіба мало поникав по світу? Як треба — закладав ноги на плечі і мандрував, як говориться, на довгі лози. І на коні й під конем, і на возі й під возом, і на гарматному лафеті й на броні танка, і в теплушці й на даху вагона — випадало по-всякому. А в широкому світі навчився багато всякої всячини, знаю, що сонця в мішок і справді не вловиш, що шила в мішку не сховаєш утишку. А також затямив, що раз назвався грибом — лізь у кіш, знаю, що зі своїм уставом у чужу церкву ходити не слід... То чом би тепер спокійненько не посидіти на цепу? Адже, коли подумати, припнули мене до колодязя, а колодязь — яблунівський, а Яблунівка — на Україні, а Україна — на Землі. Отож, припнуто до планети Земля. А хіба я до неї і так не припнутий? Припнутий всеньке своє життя, а Дармограїха хіба що ланцюга вкоротила, от і всі діла. Захочу -— й посиджу трохи, спочину, а не захочу—смикну за ланцюга, щоб вирватись, і таки ж безпремінно вирвусь, бо дужий, бо ще на силі чуюсь.

І, так подумавши, відчув, як тіло моє стало наливатись ще більшою силою, руки задзвеніли від моці, груди загули здоров’ям, як лаврські дзвони у Києві. Я взяв у руки ланцюг, що тепер видався легким, як павутинка бабиного літа, міцно намотав на кулаці і вже намірився смикнути... та стримався в останню мить, заскочений зненацька побоюванням: гаразд, коли одірву ланцюг із коловоротом, а коли не вдасться? А якщо коловорот так надійно вбито в тумбу, а колодязь навічно вріс у яблунівську землю? Тоді — лихо! Тоді можна, смикнувши за ланцюг і не тямлячись на силі, не тільки всю Яблунівку зірвати з місця, а й сусідні села, а й далі, далі... всю Землю! Поперевертаю міста й села, гори й долини, річки з кораблями й моря з підводними човнами, понищу заводи й аеродроми, шахти й полігони, курорти на південних узбережжях. Кинуться шукати винуватця трагедії, а сліди й приведуть до Яблунівки, тут мене за шкірку, товариський суд влаштують. Добре, як іще правління колгоспу «Барвінок» візьме на поруки, а як не візьме?!

Ні, спокійніше, либонь, трохи посидіти на ланцюгу, подихати на повну губу свіжим осіннім повітрям, пофілософствувати над життям... Та й, мабуть, не для того я колись порятував Яблунівку від потопу, щоб тепер задля своєї шкури перевернути її догори дном!

Отож сиджу на лавчині під грушею, припнутий на ланцюгу, й філософствую на всі заставки, пишаюся своєю людською силою, спроможною перевернути всю землю от тільки до пори ця сила погуляє на припоні.

— Хомо! — Голос зоотехніка Невечері долинув із вулиці, з-за сливового та вишневого гілля.— Скільки можна під грушею сидіти? їхав я на велосипеді на ферму — ти сидів. Повертаюся з ферми — ти сидиш! Чим так заклопотаний, якщо не секрет?

— Живу, значить, як у батька за пазухою, то надумав посидіти трохи надворі та слинки вволю поковтати.

— Видать, багато слини запасся.

— Ага, тьма-тьмуща: кучугура й три оберемки.

— А за колгоспною худобою не скучаєш?

— Ага, скучаю, як собака за києм... І чого ти, Трохиме Трохимовичу, пристав як горбатий до стіни? Крути педалі — й гайда до Христі, доглядай мого названого синочка Хомка Хомовича... О, бач, надувся, мов на вітер!

Зоотехнік зозла головою через гілля ник, мов сучка в глек, і давай присками прискати:

— І не Хомович, а Трохимович, уже свою дитину переписав на себе, так що ніякий він не названий твій синочок!

— Але ж на мене був записаний, був моїм названим!

- Що було — те загуло, Хомо Хомовичу, а зайве патякатимеш— пізнаєш, відкіль гримить! Я, може, за день- другий і розпишуся з Христею, бо зі своєю бабою глека побив на друзки, й того розбитого глека навіть законно оформив!

І підлатавшись із моєї балачки, мов май грушами, Невечеря крутнув педалями — і мов нечиста сила вхопила. Сиджу на лавчині під грушею, філософствую, аж пара з мене йде, сам собі покивую головою, мов сухим опеньком, на своє філософствування. Бо, знаєте ж, думок маю—що й на воловій шкурі не списав би за все довге воляче життя.

Але неспроста снились мені собаки, яких начебто вві сні листоноша Федір Горбатюк начіпляв на груди й плечі видимо-невидимо, усякої масті й статі, своїх, яблунівських, і чужих, вселенських, бо ж собак чіпляти, то, як відомо, плітки та поговори...

Ох і шкода, що не здогадався прогнати оту наврипливу сороку!

З верха осокора біля воріт сорока злетіла на подвір’я і, подзьобавши якесь насіння, поскакала ближче до колодязя. Тут, угледівши ланцюга, що звисав із повороту, застрекотала так, наче її чорти лоскотали. Далі, мало не по ланцюгу пострибуючи, моторно побігла до мене під грушу, спинилась на півдорозі і, супостатка, застрекотала знову, що собацюра з будки у відповідь заскавулів жалібно. Тоді сорока зірвалась — і полетіла геть...

І коли сорока летіла над садком, придивився я до хвоста її довгого, а на хвості побачив те, що вона вкрала на Дармограїшиному обійсті, щоб негайно рознести по всьому селу. А роздивившись сорочого хвоста, я вже наперед знав, що яблунівці повірять сороці, а взнає якась кума — взнає півсела, а люди, як мовиться, і смоляну кобилу зложать, і навіть сліпець присягнеться, що своїми очима бачив!

І лише сороку побачивши та її довгий хвіст роздивившись, я пошкодував, що мій ланцюг такий короткий — не дасть і в хаті заховатись.

А вже якраз сонечко зійшло над Яблунівкою, ясне проміння золотило стовбури дерев, осінні айстри та чорнобривці всміхались, пахло махоркою, пасльоном і гіркотою зів’ялої м’яти. По обійстях скрикували свійські гуси, чуючи передзимову тривогу, на шляху гули автомобілі, на стовпі біля колгоспної контори гомонів репродуктор, оповідаючи про події на Близькому Сході, а я сидів на вогкій лавчині під горбатою грушею й очікував на свою неминучу долю так, як віл очікує обуха.

Спершу налетіли сороки, повсідались на гіллі дерев, застрекотали, за сороками наринули ворони, заграяли-закаркали; горобці сипнули хмарою, зацвірінчали. А далі почав усякий люд сунути яблунівський — хто відірвався в полі від трактора, хто з ланки від буряків, хто з ферми чи колгоспної контори. Дехто прийшов напівроздягнений, дехто напівозутий. Хтось іще дожовував сніданок — і в одного з рота було видно кістку від курячого стегенця, в другого вареник із капустою, в третього велику, завбільшки з кулак, пшеничну галушку. Яка молодиця не могла кинути вдома дрібненьку дитину, то прийшла з дитиною на руках. І навіть старі діди, що по кілька років уже не злазили з печі (сиди, грибе, поки тебе лихо здибле!), покинули влежану черінь і притюпачили сюди. Був один знаменитий глушман на всю Яблунівку (ну, глухий же, як тетеря, ти до нього говори — мов до гори, ти йому про Тараса — а він тобі про півтораста!), то навіть оцей глушман, якому й обідні не треба правити, теж пришкопертався, напоумив його хтось! І з острахом подумалось про те, що коли пришкандибало старе луб’я, такі молоді, як у спасівку яглиця, оті, що світові не раді, то чом би з такого дива не поприходили й інші... А саме ті, що вчора чи позавчора дуба дали, кого вода змила, хто пішов на дно раків ловити, кого правцем поставило, кого підкосило, мов косою, кого взяв дідько за старий борг, чия свічка догоріла до палички! А серед них, звісно, батько та мати, дід і баба, прадід і прабаба, рать пращурів. А також, зосібна подумалось мені, й колишній головний бухгалтер нашої артілі Петро Зосимович Варава, неперевершений мастак пити пиво до раків і їсти раки до пива.

І, нарешті, прийшла моя рідна жінка Мартоха.

Лихо нікого не прикрашає, суща істина. В жалобному одязі, який Мартоха надівала на похорони та поминки, передчасно посивіла та згорбатіла, з поораним зморшками обличчям, із очима-болотами, в яких перестали бити замулені джерела радості, вона йшла по опалому листю, мов примара, а яблунівські колгоспники розступались перед нею, даючи дорогу.

Наче тут і не зібралось мало не всеньке село, моя рідна жінка Мартоха розв'язала вузлика, припасеного з собою, дістала з вузлика пляшку молока, шматок сала та окраєць хліба.

— Давно, либонь, сидиш на цепу, Хомонько мій дорогий,— озвалась голосом плюсклим, як витіпаний негодою колосок.— То закропися молоком, то поїж трохи сала з хлібом.

І сіла поряд зі мною на лавчині під грушею. Я накинувся на їжу, бо й справді на цепу зголоднів од безвиході й думок, а жінка, сумно дивлячись, тільки головою співчутливо гойдала.

— За віщо ж Дармограїха тебе, наче нелюда, вп’яла на посміховисько на цепу?

— Бо хтось іще вдосвіта плітку їй приніс, начебто нас разом з тобою бачили.

— Та ми чисті перед людьми і Дармограїхою, як ті голубенята сизі, які ще тільки завтра мають із яєчок вилупитись!

— Видно, обмова була така чорна, що повірила, ось підступно й посадила на цеп.

— Що ж, Хомо, страшно буває тому, в кого совість нечиста, а ти маєш чисте сумління. Хай хтось і не повірить, а ми добре знаємо, що це правда. Отож, Хомо, й соромитись нема чого, бо сором хліба не дасть! Соромота вийти за ворота, а сидіти перед усією Яблунівкою, мов на покуті,— таке не кожному випадало. Значить, пишатись треба, а не топтатись чобітьми по своїй гордості.

— Еге ж, Мартохо, казав колись у давнину сліпий до глухого: «Слухай, як безрукий голого обдирає».

— Зосталось тобі в Дармограїхи якийсь, може, тиждень перекапаріти. Ото було колись не вернути морду від неї — вже б додому повернувся, а не сидів на цепу.

— А якщо доведеться на цепу й просидіти решту строку?

— Що ж, Хомо, ще й не в таких бувальцях доводилось бувати — й то виходив із честю. Помагатиму всім, чим треба: від дощу долонею захищу, од вітру прикрию хусткою. Але й на ланцюгу слід відсидіти честь по честі, бо добре ім’я — краще багатства.

— А як там телиця? — питаю розчулено, зі сльозою в голосі.

— Добре, ой, добре! Може, тоді, як ти на волю вийдеш, наша телиця до бугая попроситься, ото свято буде!

— Поведемо до бугая Імперіалізме, не повинен відмовити, та й у знайомстві з ним.

І я, підкріпившись і на ланцюгу сидячи та перед усією Яблунівкою до моєї вірної та незрадливої жінки Мартохи тулячись, замріявся про той щасливий день у своєму житті, коли поведу телицю до бугая. І Мартосі, либонь, теж примарилась така сама картина, бо навіть у мріях вона завжди зоставалась вірна й незрадлива.

А сонце вже під полудень підбилось, а днина — гожа, мов дівка на виданні! Розмріявшись, усміхаємось одне одному, й так нам добре, як ніколи!

І хоч кажуть, що кому щастя — того не бере трясця, та... Скоро на вулиці загуркотів автомобіль, далі через одчинені ворота в’їхав на обійстя. З кузова було знято двотумбовий стіл — і поставлено на землю якраз перед квітником, де росли айстри, чорнобривці і темно-зелені кущі посіченого лапатими квіточками морозу. Стіл застелено полотнищем червоного кумачу, заплямленого фіолетовим та чорним чорнилом, а також притаковлено склянку і чималу карафу з водою. З кузова також було знесено до столу п ять-шість заяложених табуреток.

— Тю,— чудно так тюкнула Мартоха,— а чи не переплутали вони грішне з праведним, що приперли сюди канцелярського стола?

І тоді з кабіни, хряснувши лунко дверцятами, вийшов голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим.

Спокійний, як монумент (монумент цей був у чорному костюмі, на грудях мав фронтові нагородні колодочки, а також ордени та медалі за трудові звитяги), Михайло Григорович упевненою керівною ходою наблизився до столу. Виструнчився, очікуючи на тишу (а коли він постукав нігтем по карафі, то вмовкли не тільки колгоспники, а й ворони та сороки на деревах), а тоді в запалій тиші мовив урочистим, хрипкуватим голосом:

— Товариші, починаємо виїзне засідання товариського суду нашої артілі.

— Тю! — знову тихенько тюкнула моя рідна жінка Мартоха, горнучись до мене, мов чорт до грішної душі.— А кого ж вони збираються судити, та ще й по-товариському?

— Членів товариського суду,— вів далі голова колгоспу,— прошу зайняти свої місця за цим столом.— І коли з моря яблунівського люду хлюпнуло кількома членами суду, що поквапливо повсідались на табуретках, Михайло Григорович мовив: — Отже, товариші колгоспники, а також діти, баби і трудова інтелігенція, засідання виїзного товариського суду оголошую відкритим!

У цю мить засурмили сурми, забарабанили барабани — й піонерська дружина Яблунівської середньої школи в повному складі вступила на подвір’я. Голова колгоспу виждав, поки піонери, на чиїх грудях маяв кумач галстуків, вилаштуються стрункою лінійкою, а потім відкашлявся й сказав:

— Товариші, слухається персональна справа старшого куди пошлють колгоспу «Барвінок» Хоми Хомовича Прищепи!

— Ти ж бач! — зраділа моя рідна жінка Мартоха.— Персональна! Чи ще хто домагався такої честі в Яблунівці? Ти тільки поглянь, скільки людей прийшло! Геть-чисто всі поприбігали, бо таке ж тільки раз на віку трапляється.

— І не в клубі де-небудь, Мартохо,— тішуся,— а на лоні природи, на свіжому повітрі.

— Товариші! — гримкотів густим басом Михайло Григорович, хоч досі, може, з басом знався так, як цап зі скрипкою.— Де це бачено, щоб одна яблунівська молодиця та другій яблунівській молодиці та позичила свого чоловіка?

Голова колгоспу вмовк, наче очікуючи на відповідь, і тоді мою рідну жінку Мартоху звело з лавчини. Заломивши руки, мовила в розпачі:

— Людоньки, але я ж його не дурно позичила, а за телицю, ви добре знаєте!

— Ага,— підтакую,— за таку телицю іще одного Хому можна було б на додачу позичити...

— Значить, обоє зізнаєтеся, що за телицю?

— Авжеж, не дурно, бо хто б дурно позичався? Тільки дурень! — каже Мартоха.

— Та Дармограїха така, що їй душа дешевша гроша,— мовив голова колгоспу,— а тут не пошкодувала телиці?

— Людоньки, ви тільки послухайте! — образилась Мартоха, звертаючись до безмежного моря яблунівського люду.— Авжеж, про Дармограїху кажуть, що в неї і чорт ладану не дістане, що вона й каменя не дасть, аби голову провалити, але ж телицю не дурно віддала, а за Хому.

— А як Хома, то що?

— Як то що? Може, мій Хома вартий не однієї телиці, а двох! А десяти!

— Може, цілої колгоспної череди?

— Череди не череди, а тільки вартий, і чого б це ми продешевити мали у вигідному ділі?

— То, може, Мартохо, ви збираєтесь іще кому-небудь позичити свого чоловіка?

— А чом би й ні? Чи ви думаєте, що ніхто більше не поласує? Знайдуться охочі!

— За віщо мінятимеш? За свиню степової української породи?' За дійну козу? За мотоцикл із коляскою?

— Як буде треба, то й за машину з причепом! І позичу, бо добрій людині чом не позичити? Я не з отих, що дають, а з рук не пускають, я не така скупа, що за мною і слід смердить, я щедра щедриця, ось хто я така!

— Товариші! — мовив Михайло Григорович, напившись нахильці води з карафи.— Значить, ніхто не заперечує факту позички колгоспника артілі «Барвінок». Такий факт має місце. Хто бажає висловитися про цей факт?

Над обійстям, над верхами дерев, над головами людського натовпу снували сороки — одні прилітали, другі відлітали. І в кожної на хвості можна було помітити ту нову вістку з виїзного засідання товариського суду,— з цими вістями сороки квапились у білий світ, щоб по сусідніх селах, по всьому району знали, що чинять із Хомою Прищепою.

— А що тут роздебендювати? — Буфетниця Настя випхнулась до столу.— От посудіть, якби я, в буфеті роблячи, та стала товар позичати, а не продавати за гроші! Вмить ОБХСС знайшло б розтрату — й загриміла б я в тюрягу в розквіті літ.

Слідом за буфетницею став до столу дід Гапличок, а що він говорив тихо й скрипливо, то сороки, знаючи про цей гандж, вихоплювали слова — неголосні, скрипливі, теплі — прямісінько з бублика дідового рота:

— Кхе, кхе... Роблю в колгоспі біля Імперіалізма, себто при бугаєві. Звір, а не бугай, під ним худобина в ногах зламується, аж хребет тріщить. Значить, подумаймо, позичив я колгоспного бугая. Кому? Ну, не кому, а за що? Ну, за півлітру. Що виходить? Півлітру випив — і нема. А бугай у хазяйстві потрібен завжди, вдень і вночі, бо в нього діло таке, а також робота. Подумаймо, чи маю право позичати бугая?.. Я все сказав, спасибі.

Далі до столу пробився яблунівський лавочник Кандиба Петро і, привселюдно попивши води з карафи (вчора, либонь, переїв оселедців у чайній), сказав:

— А якби я ось захотів зняти свої штани й добровільно віддати Федорові Горбатюкові, га? Чи останню сорочку віддати Ількові Дзюньці, га?

— Що він говорить, мов клоччя жує? —тіпнуло Мартохою.— Він своє віддавати такий жвавий, як рак на греблі! Швидше ледачий свекор пелюшки випере, ніж він сорочку зніме для Дзюньки!

— Та я хочу добре слово сказати про твого Хому!— отетерів лавочник.

— Хому захищати не треба, він кругом чесний. Ха, який! Ми ждали, ждали твоєї помочі — та й жданики поїли!

Лавочник Петро Кандиба, допивши воду з карафи, бовтнув у натовп, мов лин у вершу. Сороки снували туди-сюди, розносячи найсвіжіші вісті з виїзного товариського суду. Деякі молодиці з великого жалю до мене схлипували й витирали сльози; якесь немовля ревно плакало, а мати зацитькувала й голосно казала, що віддасть дідові з торбою. Були такі, що сміялись. Дехто, прийшовши з наїдками та напоями, пригощався біля причілку хати. Золотим вітрильником у небі пливло сонце поміж островами білих хмар, повівало смутком опалого листя.

— Може, дід Бенеря скаже слово? — озвався голова колгоспу до старого сторожа біля яблунівської лавки, якому за лежнею ніколи й посидіти.

— Сказав би мудре слово, авжеж,— затупцявся той на місці, мов півень на курці.— Але... Хай принесуть карафу води, бо Кандиба Петро висуслив.

— Чи не збираєтеся своє слово мудре та й розбавляти водою?

— Інші, як виступають, воду п’ють, еге? А мені вже не можна? Я теж хочу води.

— Резонно,— згодився Дим і віддав порожню карафу, щоб набрали води.— А тим часом слово надається директорові Яблунівської середньої школи товаришеві Кастальському.

— Ви всі мої школярі,— сказав Діодор Дормидонтович.— Якщо не вчорашні, то сьогоднішні, якщо не сьогоднішні, то завтрашні. Хома Хомович — мій учень. У нього який зріст — така й сила, які літа — такий розум.

— Говорить — наче пензлем фарби кладе,— розчулилась моя рідна жінка Мартоха.

— Хому Хомовича, може, десь і по одежі стрічають, зате скрізь по уму випроводжають.

— Ви, Діодоре Дормидонтовичу, ближче до діла,— попросив голова колгоспу, знімаючи з вилоги піджака червоненьке сонечко й пускаючи за вітром.— Чи не хочете ви сказати, що персональна яблунівська спекулянтка Одарка Дармограїха зустріла по одежі Хому Хомовича, а випроводжає по палаті великого ума? А чи не здається вам, шановний, що якби справді так проводжала, то він би зараз не сидів отут, уп’ятий на ланцюгу?

Натовп яблунівців, що досі мовчав, гримнув реготом.

Знаєте, якби ото вдарило кілька батарей на вузенькій ділянці фронту — й то ревисько гармат було б не таке лунке. Якби небо раптом розкололось і блакитними уламками впало на землю, трощачись і двигкотячи,— й то, либонь, не мало б такої сили. Бо яблунівський колгоспник уміє і любить сміятись, а коли його мобілізувати отаким чином докупи, а коли кожному з грудей вирветься веселий клекіт, а коли кожна горлянка загуде, мов ревучий літак у небі,— то цей колективний регіт, спільний буй-тур сміх має вселенську силу. Й від цієї сили перелякано позривались із дерев сороки та ворони, посипалось додолу всохле галуззя, поопадали з гілля пізні сорти яблук, які довго тримаються і в най дошкульніші морози. Колективний сміх яблунівців долинув до найближчого лісу на сільській околиці, й лісова гущавінь відповіла тисячократною луною, що смертельно загнаною птахою билась поміж землею і небом.

Зрештою, вляглась тиша, й Діодор Дормидонтович сказав:

— Товариші, у тому, що сталось, є і моя велика вина.

Люд яблунівський і зовсім умовк, наче облизня ковтнув,

а Дим поспитав зачудовано:

— Яка ж ваша вина, Діодоре Дормидонтовичу?

— Ти ж бач,— прошепотіла моя жінка,— та Дармограїха така, що навіть чесну людину занапастила, що навіть директор школи мусив злигатися зі спекулянткою.

— Бо вчив я в школі Хому Хомовича,— провинно казав змарнілий від горя Кастальський,— та не довчив до пуття. Школа багато винувата! Не буду перекладати відповідальності на плечі інших вчителів, а візьму на себе, адже я був і є директором, за все відповідаю сам. Отож, товариші, відповідаю й за Хому Хомовича, який зараз сидить на ланцюгу. Значить, школа щось прогледіла, значить, і я колись прогавив.

— Коли прогавили? — здивувався Дим.— Ще до війни? Та чи можна було тоді вгадати, що сьогодні Прищепа сидітиме на ланцюгу в Дармограїхи?

— Ми — вчителі, отже, повинні були передбачити!

— Вже тоді мали бачити сьогоднішнього Хому Хомовича на ланцюгу?

— Тільки так! Принциповість — насамперед! А тому, товариші, моє законне місце сьогодні поряд із Хомою Хомовичем, маєте й мене судити з усією суворістю й нещадністю, маєте мене покарати за всіма справедливими нормами нашої високої суспільної моралі!

— Хто відає, може, й правду каже,— шепнула Мартоха,— бо вчений чоловік хіба марно став би плескати казна-що?

— Діодоре Дормидонтовичу, отямтеся!—зблід голова колгоспу й так розгнівався, що, здавалось, тепер із того гніву сам собі три дні їсти не дасть.— І краще скажіть, яка муха вас укусила за вухо?

— Та муха,— в директора школи дрібно тремтіли губи, наче їх пропасниця тіпала,— та муха, Михайле Григоровичу, споконвіку в народі називається совістю!

— Послухайте лишень!.. Дармограїха, яка, либонь, тільки на богові не їздила, про совість не говорить. Хома Хомович, погляньте лишень, ясними очима грає, зуби його скакають, чортові думки плигають — він про совість анічичирк. Усі лихі, що поли підріж та тікай од них, як води в рот набрали, забувши про совість, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, золотої душі чоловік, маєте каратись їхніми гріхами? Славне у вас сумління, та не передавайте куті меду!

Нарешті принесли карафу свіжої води, й проворним їжачком дід Бенеря викотився до столу, всмак попив із шийки, граючи гострим, як тригранний багнет, борлаком на зморшкуватій шиї, далі рукавом витер губи, засяяв незабудками — наївною синню дрібненьких очиць.

— Усі тут мене знають чи не всі? —забриніла павутинка його хрипкенького голосу.

— Хто ж не знає діда Бенерю! — долинуло з натовпу.— Тільки хай кіномеханік вам звуку додасть, бо кепсько чути.

Пнучись, наче зі своєї шкури силкуючись вилузатись, дід Бенеря закричав осіннім півником:

— Я всі війни пройшов, нехай би їх узяла завійниця- різачка! Л хто скаже що я був такий до діла, наче свиня штани наділа? Але ж вік людський минає, і для мене цей світ, як маків цвіт: удень ще цвів, а вночі опаде. Моя ніч не сьогодні, то завтра...

— Батьку,— всміхнувся Дим од столу, за яким поважно сиділи члени товариського суду — та ви, либонь, уп’яте чи вшосте молодий!

— Так ось я й кажу,— кукурікав півнячим голоском дід Бенеря, потомствений сторож яблунівської лавки,— що хоч і не мірошникував, а голова борошном припала, що не живу, а тільки дні тру, що давно вже на мене чекає хурдига, то, може, я за Хому відсиджу? Хома ще моложавий, він іще такий кіт, який бачить сало і має немало, в нього є Дармограїха, рідна жінка Мартоха, а тепер ще й породиста телиця. То хай би він гуляв на волі, а я відсидів би за нього скільки треба, га? Бо мені однаково, бо був кінь, та з’їздився.

— Ай справді,— шепнула на вухо моя рідна жінка Мартоха,— вже скоро дідкові затягне кінець дратви, вже невзабарі старому саксаган — кінець...

— Батьку,— заграв баскими очима, наче огирами, голова колгоспу Дим,— а хто ж вам сказав, що Хому Хомовича неодмінно маємо посадити?

— Раз суд,— мудро мовив Бенеря,— то суд має посадити, як же інакше!

— Але в нас тут товариський суд!

— Товариський? А чого ж, буває, що й товариші судять і саджають, щоб сидів чоловік.

— Батьку, як на те пішло, то Хома Хомович уже сидить міцно й надійно, і посадили його на ланцюг не ми, товариський суд, а Дармограїха. Мета нашого суду зовсім інша — осудити негідну поведінку Хоми Хомовича, бо ця поведінка привела його на ланцюг. Це — по-перше. А по-друге, збудити совість нашого колгоспника, щоб надалі більше ніколи не потрапляв на ланцюг. Може, Хома Хомович зганьбив нас перед усім світом...

— Де Яблунівка, а де той світ весь...

— Е-е, батьку, не будьте благодушні! Хіба сліпі, не бачите?

Й мовчки показав на сорок, які так і снували над яблунівським людом. Підхоплювали кожне слово, кожну свіжу вістку — й на хвостах умить несли, бо в білому світі аж лускались із нетерпіння, щоб довідатись про хід товариського суду в Яблунівці наді мною, Хомою Прищепою... І дід Бенеря, дотумкавши слушність Димового казання, мудро почухав потилицю:

— Ну, коли так... ну, коли суд товариський... ну, коли тільки побалакають...

І, мов краплина, зіллявся з морем яблунівського люду, став його плоттю, став його костю.

Після виступу діда Бенері запало мовчання, тільки щебет горобців лунав — наче й вони щось казали на суді. Тоді моя рідна жінка Мартоха (поправила складки спідниці, бгає пальцем торочки хустки на грудях, сяє щасливою усмішечкою) зводиться з лавчини й каже:

— Може, ще хтось виступить і скаже? Нема охочих? То я скажу...

Хе-хе, що сталось!.. А далі сталось те, що важко повірити, коли своїми очима не бачиш. Сороки, які перепурхували над головами чи вмощувались на гіллі, тепер метнулись до груші, до нас із Мартохою. Вони літали перед нашими носами, а то й на плечі сідали, намагались одна поперед другої якнайближче дорватись до Мартошиного рота, бо знали, бестії, що не можна прогавити, що плохесеньке її слово ждуть скрізь у білому світі. А Мартоха — де ще знайдеш таку майстриню поговорити, такого вмільця побазікати, такого ловкача потеревенити! — проворно брала своє кучеряве казання в одну руку, сороку хапала в другу руку, миттю пов’язувала те казання сороці на хвості розкішним бантиком. І сорока прожогом виривалася з жіночих рук, ринучи понад головами остовпілих од здивування яблунівців, кваплячись у білий світ з тією вістю-новиною, прив'язаною до хвоста. І так одна сорока, друга, третя... двадцята сорока... сорокова сорока... й бантики були один від одного кращі. А яблунівський люд, слухаючи мою рідну жінку Мартоху, та чудуючись неперевершеною майстерністю її рук, та захоплено проводжаючи поглядами довгохвостих сорок, тільки охкав, тільки стогнав, тільки схлипував розчулено. А Мартоха такого насікла-нарубала, що шерть-верть, бери чверть—вийшло рокове; такого наказала й наговорила, що вибий об пліт, щоб було, як дріт; такого нагула-надудніла, як вода в лотоках, як вітер у порожнім димарі, як гола відьма з обсмаленим хвостом у холодному бовдурі! І ще б, мабуть, орудувала язиком, як циган пужалном, та хмара сорок розтанула, бо всім Мартоха пов’язала на хвости своє казання, всі поринули в білий світ, а назад повернутись не встигли. А що назад повернутись не встигли, а що не було сорок, то Мартоха вмовкла, бо якось не звикла, щоб під рукою не було бодай поганенької сороки.

І тоді яблунівці — дружно, в один голос — стали вихваляти Мартошине ораторське вміння:

— Ну й Мартоха, ну й циркачка, ну й уміє: балу-балу, а пси в крупах!

— Ну й Мартоха! Нема чого їй говорити, зате є що балакати. Співала добре, а перестала — ще краще!

Голова колгоспу Дим звівся за столом, струснув чубом так, що кільця чорного циганського волосся заворушились, наче розколошкане кубло п’явок, і кинув слова в народне бушовисько:

— Може, те, що сказала Мартоха, комусь не до цуги, чи не до шмиги, ані до ради, ані до звади, ні в тин ні в ворота, ні те ні се, ні кукуріку. Авжеж, так може здатись, бо в нашому колгоспі «Барвінок» народ усякий, кожному не вгодиш. Проте з усією сміливістю можна сказати, що Мартоха не знімає вини з себе, а це дуже важливий факт. Цей факт свідчить про те, що вона не стане шукати рукавиці, які носить за пазухою, що вона не наварить борщу такого — аж туман із моря покотиться. Цей факт також свідчить, що вона не стане схожа на оту ворону, яка впіймала рака, та й возилася з ним цілий рік, неборака!

— Правильно! — схвально загув яблунівський люд і захвилювався хвилями, як сизе жито на вітрі.

— А тепер, товариші, вислухаємо покаянне слово підсудного колгоспника Хоми Хомовича.

Яблунівці вмовкли, наче наглий град вибив усе живісіньке до ноги. Я, гримнувши ланцюгом, звівся із лавчини під грушею. Свіжий вітерець, пестячи мої щоки, пахнув зів’ялою гіркотою осіннього збіжжя. Сонце на черені неба лежало, як дорідний книш, палахкотіло срібною усмішкою, від якої весь світ здавався посрібленим дрібненькими ошурками. І коли я звівся, то вмить сонце пропало, а також згасла його срібна усмішка, і вся Яблунівка перестала бути срібною, бо не так, може, споночіло, як звечоріло. А звечоріло тому, що повернулись назад сороки, причому наші сільські сороки привели з собою сорок із сусідніх сіл, гаїв та лугів, щоб гуртом легше було впоратися з вістями, які слід було рознести по всіх усюдах із нашого товариського суду, де чинили суд праведний наді мною. Й тільки я мовив перше слово, як моя рідна жінка Мартоха вмить прийшла на допомогу. Чудо-руками своїми (навіть у руки не беручи, а на льоту в повітрі!) пов’язала мовлену вістку сороці до хвоста — й сорока з радісним стрекотанням шугнула над головами членів товариського суду, над вербами та осокорами. Моє казання — щойно з губів злетіло ще тепле!—хапала, вмить пов’язувала до верткого хвоста шовковим бантиком, і вже, дивись, наступна птаха вигулькувала в осіннє безмежжя над Яблунівкою, щоб не забаритися з новиною, щоб ця новина в дорозі не постаріла, щоб її міль не поїла чи шашіль не поточив. Отак ми з рідною моєю жінкою Мартохою трудились душа в душу на цьому засіданні виїзного товариського суду: язик мій молотив ціпом, зуби поклямцували терницею, губи цямкали, мов чорти в багні тирлувались, а Мартоха, скачучи поряд, мов теля на мотузку, вже, либонь, сорок сороків попорала, вже, либонь, сорока сорокам сорок пов’язала вісті на хвости. І птахи проносились над зачарованим натовпом яблунівців, мов буря, тільки лунали похапливий шелест і лопотіння крил, тільки розрізане крильми повітря посвистувало, мов соловей у маю. Я б, може, й далі говорив, як із рукава сипав, бо чом би й перед народом не помолоти, як порожній млин, бо чом би й не договоритись до того, що на осиці кислиці, а на вербі груші ростуть! Але й на мою долю забракло сорок, усі порозлітались із перев’язаними хвостами. Цієї халепи я вчасно не помітив, але ж Мартоха застерегла, бо її рукам роботи забракло. Стала смикати за полу піджака, а я так розговорився, що ніяк замовкнути не можу, таке мелю, що й купи не держиться, кажу навіть чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла, а то іноді так шепочу, що за моїм шепотом ніхто й бугаячого реву не почув би. Та, зрештою, Мартоха долонею рота затулила мені, бо як же інакше хаменати! Але, навіть маючи замурований рот, я городив ні се ні те, теревені гнув, курзю-верзю — горохова каша!

Гримнувши залізними кайданами, нарешті поштиво вклонився на чотири боки й гордо сів на лавчині.

— Два хитрих бухгалтери з колгоспної контори не переважать мудрого Хому Прищепу!

— Він у землю дивиться, а на сім сажень бачить, аж десь до Америки!

— Еге ж, око його бачить далеко, а розум іще далі! Бачить своїм розумом і в часи князя Ярослава Мудрого, і в часи царя Петра Першого, бачить у завтрашній день і післязавтрашнє століття!

Так гомонів, як очерет у бурю, яблунівський люд, і моє ім’я, наче сонячний зайчик, перепурхувало з уст на вуста, і воно — моє ім’я! — дзвеніло, мов коштовний кришталь, своїм мелодійним співом чаруючи, звісно, мене з Мартохою, та насамперед втішаючи музикою колгоспну трудову масу. Так би, здається, вічність просидів отут на дубовій лавчині під грушею, щоб слухати — і впиватись від дзвону свого імені, щоб слухати — і хмеліти, і чамріти, і чадіти!

Тут знову звівся з-за столу голова товариського суду

Михайло Григорович Дим. Замислений і наче аж опечалений великим тягарем своїх думок, насупив кущуваті брови. Постояв... Далі нахилився над черідкою рожевих айстр і табунцем чорнобривців, привселюдно понюхав. Випростався...

— Товариші!—озвався зворушено.— Либонь, тут не знайдеться жодної душі, яку б глибоко не схвилювало покаянне слово підсудного Хоми Хомовича на виїзному засіданні товариського суду. Велике й щире тобі наше колгоспне спасибі! Ваша промова засвідчує, що ви глибоко усвідомили свої помилки, засудили свій хибний шлях від рідної жінки Мартохи до уславленої спекулянтки Одарки Дармограїхи, але також засвідчує і те, що ви остаточно не потонули в шахрайському болоті, що навіть в умовах індивідуалістського багна ви зуміли зберегти рештки своєї честі й совісті. Ще раз велике вам наше колгоспне спасибі за рештки вашої совісті! Сподіваємось, що ці прекрасні рештки сумління вирвуть вас із палких обіймів Дармограїха приведуть у лоно законної сім’ї. Хай же вам, Хомо Хомовичу, щастить на цій нелегкій, всипаній тернами, але такій благородній путі! Не забувайте, що на цій путі ви не самі, а з нами, трудовим яблунівськім людом, і хай вас зігріває тепло нашого довір’я.

Не встиг іще голова колгоспу Дим скінчити промову, як Мартоха стала дякувати голові товариського суду, рядовим членам суду, а також яблунівцям — чоловікам і жінкам, бабам і дідам, дітям і молоді. Причім кожного називала поіменно, бо не було в селі такої душі, якої б не знала, й імена сипалися з її рота, мов горох. Народ, може, й почав би розходитись, але не розходився, бо кожному ж було цікаво: назве його ім'я Мартоха чи не назве, подякує чи не подякує за відвідини суду. Мартоха довше дякувала, ніж тривало все засідання виїзного суду, а коли вона назвала останнє ім’я (це було ім’я знаменитої яблунівської самогонниці Вівді Оберемок, яка, либонь, уже й не сподівалась на таку ласку), могутній натовп дружно зітхнув од полегшення, аж листя від того зітхання завихорилось вихорами по землі. І моторно стали розходитись по домівках. Члени товариського суду самі повантажили двотумбовий канцелярський стіл у кузов автомашини і, очолювані головою колгоспу Димом, подались останніми.

— Яке щастя, Хомо, яке щастя!—мало не плакала від розчулення моя рідна жінка Мартоха.— Ще нікого в нашій Яблунівці не судили так славно, як тебе! Та й, либонь, по сусідніх селах про таке не чувано... Всі поприходили, як на найбільше свято. А скільки сорок налетіло, а які промови говорились. І ми з тобою, Хомо, теж лицем у калюжу не вдарили, бо не з лопуцька. Е-е, вдався суд на славу! Це ж тепер і заздрісники познаходяться, що заздритимуть тобі чорною заздрістю, бо їм же немає щастя без заздрості. Що ж, Хомо, хай цей суд комусь буде на зависть, а нам на користь.

— Заздренному боком вилізе,— кажу.

— Отож, Хомо, тепер повинен шануватись,— радить Мартоха.

— Шануватись на оцьому ланцюгу? — питаю, посмикуючи рукою по залізній ланці, виграючи ними цокітливу таку, моторошну кайданну музику.

— Авжеж, шануватись треба завжди й скрізь, навіть на ланцюгу. Знаєш, Хомо, людську гідність можна загубити на волі вільній, а на ланцюгу можна зберегти і честь, і совість. Ото посадила тебе Дармограїха — сиди, бо тепер, ой же, як слід бути обережним із нею, щоб не схибити і в дрібниці. Скільки тобі зосталось перекапаріти в Одарки? Якийсь тиждень!

— А якщо цей тиждень так і доведеться просидіти вп'ятим?

— То й що, Хомо! Згадай, людям ще не таке випадає перетерпіти... Сиди на ланцюгу — і згадуй щось добре зі свого життя, так хутчіше час мине.

— Тебе згадувати, Мартохо?

— Ага, як ми з тобою здибались у молодості, як цілувались на сінокосі, в клуні мого діда покійного... А всяких шльондр, які тобі на шию чіплялись по світах, можеш не згадувати, бо не вони ж тебе довели до цього ланцюга, а я з Дармограїхою. І, звісно, ще тиждень можеш думати про Дармограїху, бо як додому повернешся — зась! Головне, Хомо, що наші яблунівські колгоспники вірять у тебе, вірять, що ти станеш на правильну дорогу, по якій безпремінно під Дармограїхи повернешся до рідного обійстя, до мене. А поки що сиди, Хомо, сиди отут, як чиряк на носі, і .шануйся, як тільки можеш! Обіцяєш?

— Обіцяю. І нехай мені кіт яйця знесе, як слово порушу.

Мартоха, навхрест поцілувавши мене в щоки та в чоло, попрощалась і прудко почимчикувала додому, а я всівся на лавчині під грушею. Вечоріло, в садку снувалася синя прохолода. Ой добре ж бо, що, чуючись на нелюдській силі, не смикнув за ланцюга так, що вирвав би із землі колодязь разом із джерелами, що не зрушив із місця Яблунівку, яку колись порятував од потопу. Бо якби надумав так рятуватись од неволі, якби зчинив руйнацію, то, звісно, про такий прекрасний товариський суд і мріяти не довелося б. А не було б такого суду, то не сидів би я зараз перевихований і сповнений надій на світле майбутнє, яке мені ой як потрібне! Значить, коли глибоко поміркувати, маю ще й радіти з того, що сиджу на ланцюгу, маю дякувати оцим кайданам, що спонукали людей повернути мені віру в себе.