Позичений чоловік

XXIV. ЧИСТО БРЕШЕМО З ДІДОМ ГАПЛИЧКОМ — І ВІЯТИ НЕ ТРЕБА

От після тієї балачки з зоотехніком Невечерею, коли я на верху хлівця сидів, а він, злостячись, намагався роги скрутити своєму велосипеду, стало мені журливо на душі, хоча, здається, чого журитись, нехай собі журяться ті, що заміж ідуть! Журба — не матінка, від неї ласки не жди, вона всміхатись не годна і, клята шахрайка та підступна менджувальниця, здатна, здається, не тільки Яблунівку, а й світ весь переінакшити.

Й переінакшила! Кожна корова на фермі лупала на мене очима, повними тужливої мряки, а до корму була така спритна, як ведмідь до горобців. Ну, думаю, тепер надої

безпремінно покотяться донизу, як дурний голою сідницею із снігової гори! А покотяться, потерпаю, надої на яблунівській фермі — впаде показник і по району. Упаде показник по району — знизиться і в республіці, знизиться у республіці — круто сяде і по всій країні. Бо море складається з краплин, а де ж те море не зміліє, коли на яблунівській фермі отаке твориться! Худоба різко знизила надої, не їсть, не п’є; бо зажурилась.

Чому зажурилась, хто винен? А винен Хома Прищепа — старший куди пошлють.

Від таких роздумів хіба не впадеш іще в більший розпач, що ось-ось, здається, голова молоком візьметься, завиєш, як вовк, а душа кров’ю обіллється!

Вся Яблунівка дивилась на мене очима журби: хати посмутнішали, садки опускали донизу гілля з яблуками, наче гілля було обтяжене не плодами, а горем, стежка під ноги слалася з переляканою покірливістю шолудивого пса, пташки співали такими голосами, неначе в кожному звуці їхніх пісень, як у скляному пухирчику, тарабанила горошинка смутку, навіть мальви всміхалися своїм гарячим цвітом у якійсь не співчутливій, а злостивій досаді...

Треба, гадаю, піти до голови по розум, виськати причину такої яблунівської притичини, в чому вона криється, звідки гострим крилом шуліки нависла наді мною. Треба, міркую, розшолопати, чому не кортить ні до рідної жінки Мартохи, ні до дорідної пройдисвітки Дармограїхи, ні до породистої телиці, що позирає на всіх очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави. Та ще, гадкую, годилося б у самого себе запитати, чому арканом тягне до Хомка Хомовича і його матері доярки Христі і чому ото таким важким млиновим колесом лягла на груди суперечка з зоотехніком Невечерею.

А чи не зайти часом у сільську чайну біля пошти й не погомоніти зі скляним богом? У того скляного бога, щоправда, такий розум, що його тільки за гроші можна купити, й чим більше платиш готівкою — тим, здається, більше олії добавляється в голові, але що вдієш: усякому в глибокій старості розуму прибавиться, але вже ниньки треба якось викручуватись!

У чайній стояв кислий, як торішня квашена капуста, дух, а під стелею голосно гудів джміль, схожий на німецького «месершміта». Взявши в буфетниці Насті сто грамів (не жінка, а бочка з пивом, зодягнена в білий халат і з овечими кучерями на барилі-голові), я примостився за сто-

11?

лом, де вже сидів похнюплений дід Гапличок. Ага, саме отой дід Гапличок, який у нашому колгоспі був приставлений до бугая на кличку Імперіалізм, а ще раніше був наглядачем при бугаєві Бісмарку, ще раніше — при бугаєві Наполеонові, ще раніше — при Неронові, а в молоді свої роки просто при безіменному бугаєві.

Дід Гапличок був жилавий, наче з сирицевих ременів весь зв’язаний, і страшні, надуті жили батожились йому по чолу, по скронях, по шиї, по розхристаних грудях, які до того ж були татуйовані: красувався напис «Гандзя-киця» і вусате обличчя похмурого мужчини. Сиві, як туман, вуса в діда Гапличка летіли на два боки, куштраті брови летіли теж у боки і ще вгору, а молочне й сторчкувате, як стерня, волосся з розпачливою, диявольською силою поривалось до сонця.

Ми випили з дідом Гапликом, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилось, а в старого й сльози виступили на очах, як роса на досвітньому листі. Зіпнув губами, як линок, викинутий на берег, і з рота йому зару- чаївся голосок, і був цей голосок терпкий, мов зелений терен, аж оскомою на зубах брало від того голосу:

— Іще ж, либонь, на смик не перепався, іще ж, либонь, не звівся нінащо, таки дужчий за комара, дужчий, а вже не той! А був же такий сильний, що хребти ламав, що розкарячував, як очеретину, що під ним на землю гримали! Бувало, очі вогнем горять, із писка йому не пара, а дим димує, і вже коли побачить щось живе та охоче — біжить, аж короварня розсідається, аж Яблунівкою трусить, що ікони в старих бабів зі стін зриваються, аж вода в криницях стогне!

— Хто ж це такий у нас,— питаю,— що любить согрішити, а каже, що ноги винуваті? Хто ж це такий, що вже бачив і Крим, і Рим, і мідні труби?

— До нього ж із сусідніх сіл валом валили,— не чуючи мене, бідкався дід Гапличок, і терносливи-слова його й далі наганяли оскому.— Бо вже як покриє з першої злучки, то вдруге переробляти не треба, знав своє діло, а що вже любив! — Старий під лоба очі закотив, наче двох паперових зміїв у небо пустив, і захоплено додав: — Ох і любив, хай йому трясця, вистачало з ранку й до вечора! Авжеж, бо до чого бик навик, до того й тягти буде!

Цур йому та пек, цьому дідові Гапличкові,— розказує, значить, не про яблунівського тракториста чи комбайнера, а про свого ж таки бугая, званого Імперіалізмом!

— Не те здоров’я, не те,— скрушно зітхає.— А де й охота поділась! Ото приведуть йому рябу чи червону, то довго пововтузиться, поки одваги набереться і плигне.

Отак своєю балачкою дід Гапличок розраджував мою журбу: в майбутньому падінні надоїв молока в колгоспі «Барвінок», за його теорією, був винуватий бугай Імперіалізм, який підупав на парубоцькому завзятті, а зовсім не я, Хома Прищепа, як ото каркав зоотехнік!

Отже, недарма навідався я до чайної до скляного бога по розум! А якби ж вчасно не схаменувся, якби ж було байдуже — мовляв, хай і в постолах гречка родить! — то й досі ходив би тума тумою, й досі суш сушила б мої памороки.

Еге, міркую, веселішаючи, дід Гапличок — це не той ведмідь, котрий хоч і сильний, а дуг не зігне, дід Гапличок має такий великий розум, що від нього можуть і роги порости не менші, ніж в Імперіалізма-бугая, в дідовій голові, як у ліхтареві, палає свічка!

Щоб віддячити старому за мудре слово, замовив у буфетниці Насті ще одного скляного божка (з отих, що ніяка атеїстична пропаганда їх не взяла й ніколи не візьме). А також дала Настя нам хліба — такого, що заєць за шкурку сховався б. І борщу — такого поганого, аж наче туман із моря покотився. Видно, загубила до ріпички наша яблунівська буфетниця людський сором, як славнозвісна сорока, що загубила свій хвіст.

— Будьмо здорові, діду Гапличок,— зичу з чаркою в руці.— І давайте ще вип’ємо, бо хороша чарчина вина таки добавляє ума.

Дід Гапличок розправив вуса, вони ще стрімкіше полетіли на два боки, й каже старий:

— Чарочко-коток, котися в роток!

— Може,— питаю, перехиливши,— по-старовинному обряду вип’ємо дві ізряду?

— Авжеж,— згоджується дід Гапличок,— випиймо по другій, щоб на одній не скакати!

Старий за примовками за пазуху не ліз, по кишенях долонями не шастав — ці примовки самі горобцями зривались із його вуст і цвірінчали за нашим столом так, що у вухах лящало. Мали з Гапличком такі жорна, що все перемелювали, говорили — й годувались. От тільки трудно було сказати: чи то ми були панами над своїми животами, чи то наші животи панували над нами, їхніми хазяями.

Я й раніше знав, що дід Гапличок торочить, як дратвою строчить, бо в нього що на умі — те й на язиці. Але хто б міг подумати, що після добрячої чарки цей апостольського ниду наглядач колгоспного Імперіалізма-бугая зугарен так стрекотати, наче сорок сороків сорок, якби-то цю тьму- тьмущу птаства зібрати й посадити на одному дереві! І якби ж то губа від вуха до вуха, і якби ж то вчився по школах,— але ж ні, рот малий, можна було б і пригорщею носку заліпити, а в яблунівській школі Гапличок бував тільки тоді, коли на прохання директора Діодора Кастальського чистив грубки від сажі по класах та ще колись видирав із димарів воронячі гнізда, хай їм грець!

Отож, ляпав старий язиком, мов постолом, про наш колгосп «Барвінок». Якби, мовляв, його воля, то й груші на вербах родили, і кавуни в очеретах росли, а кожну свиню мін яумін би обернути на вулик, у якому б роїлись бджоли, про мед дбаючи. А ще б дід Гапличок мав прожект вивести породу корів на вісім дійок (ото б підскочили надої!), а ще він хотів схрестити свійських курок-несучок із солов'ями— тоді б від курей не тільки були яйця, а й веселі ни ні, бо чомусь дідові давно вже набридло сокоріння й кудкудакання куряче. А щоб розширити площі земельних угідь, то він би наказав орати небесні перелоги, досі ніколи не орані, а також засіпати хмари — житом і пшеницею, просом і вівсом. Цукрові буряки можна було б вирощувати гак, як виноград: щоб вились лози, а по цих лозах рясно стриміли грона солодких коренів.

Ну хто б міг подумати, що дід Гапличок здатен говорити-балакати, здається, до самої смерті, а перед смертю візьме мазницю й піде по мед? Що він здатен за одним точним пострілом сорок качок убити за ставками на яблунівських болотах, саме на тих болотах, яких споконвіку й не було на нашій землі?! І якби ж при цій похвальбі-теревениську надувався, як тісто в кориті, чи пишався, мов кошеня в попелі, чи величався, як заєць хвостом,— так ні ж, скромний сидить, непомітний, як прищик десь під пахвою.

Чим далі моя та діда Гапличка душа гуляла без кунтуша, лиха прихопивши, тим моторніші ставали наші язики й молотили, мов ціпи. І хоч, може, молотили вже солому та полову, а нам усе здавалось, що з грудастих та бокастих снопів пшениці вибивали ядерне зерно. Так гули наші язики в чайній, як колись у небі гули наші бомбардувальники, коли зі смертоносними гостинцями йшли на гітлеряцький Берлін.

Розраяв мене дід Гапличок, розвеселив, але якби ж не оте свиріпе питво, що пішло по животу, мов сучка попід тином. Недарма ж ото розумні кажуть, що від однієї чарки в умі зірниця зійде й засвітиться, а від відра випитого в умі сонце на ніч спати вкладеться! Бо інакше б ми не додумались до того, що згодом прилипло до нас поганою славою, начебто шевською смолою.

В чайній попід столами огиналось два коти: один масті був попелястої, мав не шерсть, а вовну, хвоста гнув трубою і, завбільшки з ведмедя-бурмила, нявкав противно, десь із нутра, аж морозцем продирало шкіру від того нявкання; другий був чорний-чорнісінький, мов халява, наквацяна дьогтем, хвоста мав довгого й твердого, як замашний кийок, і дивився він пильно некліпливими двома не так очима, як золотавими бісівськими монетами — саме монетами й саме нечистого походження. Обидва коти визбирували недоїдки, обгризали кинуті на підлогу рибні кістки й ніколи, либонь, не сварились між собою за поживу. А що нишком прислухались до п’яного варнякання і варзякання, яке точилось у теплих компаніях їздових, шоферів та трактористів, то можна було запідозрити в них двох перелицьованих, глибоко засекречених агентів таємної розвідки якоїсь чужої держави, чия рука дотяглась до Яблунівки.

Чим більше ми з дідом Гапличком пили, тим дужче впевнювались, що, мабуть, так воно і є. Та й не могло не бути, бо чорний та попелястий тільки й крутились під нашим столом, тільки й прислухались до нашої балачки. А ви ж не забувайте, які саме мрії виповідав дід Гапличок,— це були мрії мічурінського польоту! Отож, щоб приспати пильність двох іноземних агентів, щоб забити їм памороки чисто по-яблунівськи і безкровно, ми з дідом Гапличком кидали їм шматочки смаженого хека, але перед цим хитро вмочали рибу в склянки з питвом. Попелястий і чорний мало не глитали той делікатес, задоволено мурчали, б’ючи хвостами по ніжках стільців і по наших ногах.

Ех, і подивилися б ви, як коти вміють розмишляти хвостами!

Спершу впився попелястий, бо, заточуючись, вибрався з-під столу і навскосяк пройшовся по чайній. Не просто пройшовся, як тверезий кіт. що має сім’ю й зажив доброго авторитету, а з вихилясом, погойдуючись, дурнувато крутячи головою, блимаючи посоловілими очицями.

— Тю, Пантелеймон упився! — ревнув хтось вражено.

І сільська чайна, регочучи й за животи беручись од реготу, загомоніла:

— На дурняк хто не налижеться! П’янісінький, мов ніч!

— Бач, на чотирьох лапах і то спотикається, а що вже казати про нас.

— До положеній риз, хрестійбо!

— Котам, як і людям: і пити — вмерти, і не пити — вмирати!

Попелястий Пантелеймон, геть очманівши, раптом скочив на прилавок до буфетниці Насті, перевернув якусь пляшку, брязнула розбита склянка. Буфетниця схопила віник із-під стойки, замірилась, та Пантелеймон уже спікірував до найближчого столика. Не зумівши вчепитись пазурами, він проїхав поповзом, як по льоду, скинувши на долівку кухлі з пивом, блюдця, виделки, ножі. Підхопившись, Пантелеймон знову звалився, звівся — і знову звалився.

— Ну чисто тобі наш Герасим Штурма, як нап’ється, коли з конюшні йде не додому до жінки з дітьми, а по родичах та друзяках.

— А писком оре так, як Дем’ян Довгань, крий тебе мати божа!

— А слина ж із рота тече, мов у Демида Копистки!

Так гомоніла чайна, вправно орудуючи язиком, як циган

пужалном, а тим часом із-під столу вибрався чорний кіт — шерсть на спині стояла дротом, хвіст стримів радіоантеною, що здатна зловити й Америку, а бісівської чеканки золоті очі-монетки сяяли таким моторошним хмільним сяйвом, так були по-людськи розумні й проникливі, що всім у чайній, у тому числі мені й дідові Гапличкові, здалося: зараз кіт усміхнеться, відмочить якийсь солоний жарт або навіть спробує затягнути пісню про те, як шумів комиш.

Погойдавшись посеред чайної осінньою бадилиною на холодному вітрі, чорний кіт широкою моряцькою походочкою рушив до зачинених дверей, пригнувся, як перед стрибком, і шугонув у вікно. Шибку лобом не розбив, тільки поскидав із підвіконня вазони — і сам торбою з грисом звалився в череп'я, на розсипану землю й поламані калачики. Стріпнувшись і наче послухавши джмелів, що гули в замакітреній п’яній макітерці, чорний кіт, якому зараз і калюжа була б по вуха, знову присів перед стрибком — та в цю мить одчинились двері перед листоношею Федором Горба- тюком. Поки листоноша переступав поріг, попелястий Пантелеймон, зметикувавши раніше, вихором ринув через усю чайну і, вискакуючи надвір поміж розставлених ніг листоноші, мало не збив зв’язківця. А коли вже й чорний, оговтавшись, прожогом проскочив мимо, Горбатюк чи то отетерів, чи то знетямився. Полупавши стуманілими очима, почувши

ревисько чайної, побачивши сполотнілу буфетницю Настю з віником у руках, а не з кухлем пива чи з повною пляшкою, листоноша правою рукою поклав собі на груди хресне знамення й одступив надвір, зачинивши двері.