Позичений чоловік

XXXIII. НАВЕЛИ СКАРБИ НА ГРІХ ТА И ПОКИНУЛИ НА СМІХ

Одному кортить ріпи, другому гороху, а третьому хрону так хочеться, що мало криком не кричить. Одному сниться цукру кус, а соломи віз, другому верзеться ні сире, ні підпечене, а третьому не мариться ані юшка, ані петрушка. Одному подавай узвар на базар, а кутю став на покуттю, другому байдуже паска, аби порося, а третьому якщо й хрін — то все б ложкою.

І хоч говориться, що пес псові брат, але ж і братове не їднакі!

Я до того веду, що людина без химерії не живе, і та химерія вабить за собою людину, мов віхтик сіна, який ото чіпляють попереду осла па дишлі. Осел тягне повіз, бо сподівається сіно дістати, та чим дужче старається, тим прудкіш тікає приманка-зваба. Відміна між ослом і людиною та, що перед ослом чіпляють приманку, а людина й сама подеколи здатна перед собою почепити приманку і, в милі, захекана, змучена, все життя силкується наздогнати.

В Одарки Дармограїхи таким віхтиком сіна, такою приманкою завжди були гроші.

Я за пригодами не бігаю, пригоди самі за мною бігають, і саме наврипились вони тоді, як моя рідна жінка Мартоха за телицю позичила мене Одарці Дармограїсі. І, як то кажуть, чорт за чортом потягне, так і пригоди: одна пригода цупила за барки іншу, аби тільки мені спокою і передиху не було.

Ще давніше, відразу після потопу (не плутайте: не світового, а власне яблунівського), став я помічати, що з Одаркою Дармограїхою коїться щось. Раніше на базар збирається — наче Македонський на завоювання Персії, а з базару вертається додому — знову ж таки наче знаменитий полководець Македонський, що повоював Персію, загарбавши казкові багатства. А після потопу без видимоі охоти в район чи область не їде, все норовить зайву хвилинку в хаті чи біля хати повештатись.

І з чудною підозрою поглядає на мене, мовби на якомусь злодійстві хоче зловити,— і вірить, що зловить, ось тільки хай підстереже. А ще дивніше те, що її собацюра завбільшки з теля (собацюра, що любив мене більше за свинячу кістку, що лащився до мене і в будень, і в свято), неспогадано почав ікла показувати, шерсть дротом здиблювати на холці, гарчати таким густим риком, наче йому їжак у горлі качався.

— Що з вами коїться?—спитав якось, коли терпіти стало несила.— Раніше собака був добрий, наче ти, Одарко, а ти, Одарко, була добра, наче твій собака. Тепер обоє хоч і не дихаєте вогнем, та, либонь, завтра-післязавтра дихнете.

Сказав так уранці, коли на ферму йшов, і, на диво, Одарка змовчала, наче їй язика прищикнуло між зубами. Увечері, смачно повечерявши (і не дурним салом без хліба, і не найкращою птицею ковбасою, якій би крила — і вона літала б, і не борщем, який усьому голова, а пахучою курячою печенькою зі смаженими білими грибочками), ми з Одаркою Дармограїхою посідали рядком і стали гомоніти ладком.

— Хомо,— сказала Одарка, мов заполоччю вишила,— ось скоро вже минає твій строк.

— Що написано на роду,— кажу,— того не об’їдеш і на льоду.

— Я, Хомо, не хвалюся в сім день, лиш у сім літ: лепсько ж було тобі зі мною?

— Авжеж, лепсько, бо я не з тих, що хоч із-під нігтя виколупни та дай... І невже того дмешся разом зі своїм собакою, що мені скоро треба до Мартохи вертати?

— І тому, Хомо, й не тому.

— Відкрий причину, може, зараджу чим, у пригоді стану.

Й тут така печаль пойняла Дармограїху, що могла та

печаль за якусь часинку-другу мовчки з’їсти серце не тільки їй, а й мені.

— Причина в грошах, Хомо,— каже.

— Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?

— Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.

Хтось би оце почув Дармограїху — і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.

— Якщо багато,— кажу,— то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.

— Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! — загадково відказує Дармограїха.— А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.

— Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.

Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.

Обличчя в Дармограїхи сяяло, як у погідну днину сяють над Яблунівкою безкраї небеса, й на небесах її обличчя в цю мить очі цвіли та палахкотіли двома сонцями. їхнє проміння було таке палке, що, либонь, зараз усе могло б спалити в хаті, й мене також обернуло б на купку попільцю.

— Може, в цих горщиках ряжанка іще козацьких часів? — спробував пожартувати я.

Ліва брова в Дармограїхи злетіла догори й потремтіла, мов безжальний ятаган, занесений для рвучкого, смертельного удару.

— А може, в корчагах закваска, з якої козаки так і не встигли вигнати оковиту?

Права брова в Дармограїхи так само свавільно пурхнула вгору, дрібно затремтіла, полискуючи хижою синявою дамаської криці, яка ось-ось у хмільному натхненні рине вниз.

По якійсь паморочливо бентежній хвилі обидві брови без жаского посвисту опустились над Одарчиними сонцями, й вона сказала-забриніла сипким голосом:

— Авжеж, Хомо, в корчагах зілля ще козацької пори, а то й давніше.

Хоч би й що там казали на теперішні часи про сатану (і досі є насправді чи згинув разом із церквою та попами), здавалось мені в ту хвилю, що сатана таки є, що ось зараз хитромудро, недорогим коштом заліз він у Дармограїшину шкуру. І не просто заліз, а ходить її ногами, рухає її руками, її вустами говорить, через джерельця її очей дивиться її поглядом, що ллється двома сатанинської магії струмочками!

Ставши навколішки, Дармограїха зняла чорну шматину з пузатенького горняти, що мало вузьку горловинку. В ту горловинку занурила долоню — й раптом у хаті пролунав ніжний дзвін, срібне бриніння, схоже на солодке зітхання: так, либонь, ангели могли б співати, пробуючи свої голоси перед небесною молитвою. Загадково обпаливши мене сатанинським вогнем розпашілих очей, Дармограїха взяла горнець обома руками, перевернула... Й коли перевернула, тоді на долівку заструмував живий потік, наче з мерехтливої луски зітканий, і кожна кругла лусочка, відбиваючи світло, мерехтіла приглушеними спалахами. Й хоч потік цей був короткий, чомусь видався безмежним, наділеним незбагненною чарівною силою.

Дармограїха, відставивши горнець, тепер занурила обидві долоні в те зачаєне мерехтіння, набирала повними пригорщами, підносила до обличчя, милувалася (здавалось, що зараз ось у божевільній спразі піднесе до вуст, щоб напитись), потім розмикала зчеплені пальці — і з її долонь проливались два потічки срібного передзвону, два струмки шарудливого мерехтіння.

— Що це, Одарко? — спромігся я на слово, тихе, мов проростання зерна.

— Гроші, Хомо,— шелеснуло їй із горла.

— Гроші?

— А так, гроші.

На наших радянських грошах я трохи знався, бо вже так складається людське життя, що гроші супроводжують від колиски до домовини, вони такі самі нерозлучні та вірні, як вода, хліб, одяг, повітря. Це не були ні післяреволюційні срібні монети (найдужче мені впам’ятку карбованець, де вибито сонце, робітника та селянина). Не було серед Дармограїшиного скарбу ні срібного полтиника, ні мідної півкопійки, ні нікелевого карбованця. Марно було б тут шукати нікелеві двадцять чи п’ятдесят копійок, а також не було й бронзових — п’ять, три, дві, одна копійки. І не заблищав жодний ювілейний карбованець, яким можна було б похвалитися.

Знавав я у війну й польські злоті, з алюмінію чи з міді й нікелю литі, знавав я чеські гелери та крони, німецькі пфеніги та марки, угорські форинти і філери, румунські леї та бані, болгарські стотинки та леви, югославські динари, але серед Дармограїшиного скарбу, який ось зараз вона голубила руками, як рідну дитину, всього цього не було. Натомість поблискували дрібні монетки, литі з міді, на яких із одного боку було вибито якогось короля чи імператора з хижим оком і люто стиснутими губами, а з другого боку — чи не Георгія Побідоносця, що сидить із занесеним угору мечем на добрячому огирі, який топче поверженого змія. На інших монетках теж було вибито не менш лихого коронованого правителя та ще двоголового орла, що розчепірив войовничі, зажерливі крила й не менш войовничі та зажерливі пазурі.

Наче вчаділа від щастя, наче зачмелена від утіхи, наче знетямлена від невситимої жадоби, Одарка Дармограїха і з другої корчажки на окрему купу линула струменем старовинних монет, що зблиснули тьмавістю пригаслого світла,— важко втямити, що написано вздовж обідків чужою мовою, ось тільки добре можна було роздивитись у високій шапці лобатого й довгоносого чи то ченця, чи то царя, що, либонь, пишався пещеною, окладистою бородою. Зате з третьої й четвертої корчаг Дармограїха хлюпнула на глиняну долівку великі кругляки срібла, помережані незрозумілими словами, поцятковані коронами, хрестиками, покарбовані химерними малюнками. Наче вперше бачачи, Одарка з поштивою побожністю брала ці важкі монети, підносила до очей так, як можна було б піднести найдорожчу святиню,— але в цю мить, на диво, отой сатана, що вселився в її жіноче єство, мало з очей їй не вистрибував, мало з грудей не вискакував, щоб найтісніше обійнятися з грішми, щоб, може, свою загребущу душу зараз воєдино злити з холодною бездушністю срібних кругляків.

— Як усе це потрапило до твоїх рук, Одарко?

Вона, заворожена висипаним на долівку скарбом, стояла навколішки, мало не молитовно склавши руки. А може, склала так, щоб у першу-ліпшу мить зуміти захистити своє добро від нападника-грабіжника? Здавалося, ось зараз опу- кою впаде на гроші, накриє своїм дорідним тілом, яке здатне всмоктати в себе це багатство так, як пісок засмоктує воду.

— У спадщину дісталось чи, може, випадком натрапила на тайник?

Дармограїха наче прокидалася зі сну—й не хотіла прокидатись. Туман хмільного зачудування поволі сповзав із її обличчя, оголюючи пустку очей, що зараз блимали скупістю, та знімаючи марево-машкару з губів, що наче знекровіли, стали пісні й зів’ялі.

— Які гроші, Хомо! — прошепотіла.— Яке багатство!

— Де ти бачиш багатство, Одарко?

— Ось,— простерла крила рук над висипаним із корчажок скарбом.

— Колись, Одарко, це збіжжя й справді було багатством, а тепер казна-що.

Дармограїха дивилась так, наче я силоміць одбирав скарби, наче грабував серед широкого шляху, наче без ножа різав. Очі її стьмяніли й спопеліли, мовби всотали стьмянілу й спопелілу мертву силу чужинецьких грошей, що кучугурками темного граду лежали на долівці.

— Пам’ятаєш, Хомо, як недавно в колгоспі рили котлован під фундамент для нової майстерні? Якось навпростець удосвіта, на ярмарок кваплюсь, аж глядь під ноги — розсипано грошви, наче снігу! Я на коліна, гребу руками, в корзину сиплю. Дай, думаю, в буртовисько загляну. І заглянула, й порилася залізякою в землі — і надибала, бо не могла не надибати, маю нюх на гроші... Видно, в старовину там купець жив чи упир якийсь заможний. Так довго скарб у землі пролежав, а тепер дістався мені. Скільки багатства!

— Отямся, Одарко, яке багатство? За ці гроші й сірників у лавці не купиш...

— Ой Хомо, не кажи! Багатство!.. Шовки, єдваби, сап'ян, смушок, худоба, ліс, пасовисько, земля... За ці гроші, чуєш, Хомо? Яка сила в них, яка влада могутня!

— Схаменись, Одарко! Яка сила, яка влада? Пропала їхня сила, як давно попропадали сап’ян і єдваби. Тепер їхнє місце в музеї, як і всьому життю минулому.

Одарка, мовби вуха воском залила на мої слова, а чи сатана їй тяму відняв, бо не чула, бо знову крила рук сторожко простирала над скарбом, добутим із корчажок.

— От якби я колись жила, а не тепер.

— То й що?

— Якби жила колись, тоді б уже ці гроші не пропали намарне. Тоді б уже я зуміла пустити їх в оборот, і майна всякого надбала б!—Печаль невимовна бриніла в голосі, печаль посікла їй дихання, печаль згорбила її постать.

У болісному благанні Дармограїха поривалась, мабуть, до жорстокої долі, що не квапилася зглянутись над її плачем.— Були б у мене десятки моргів поля, воли й корови, коні і вівці, було б що їсти, пити й дорого походити!

— Одарко, отямся,— хаменав її, навертаючи до глузду.— Якби жила не тепер, а в давнину, то не мала б цих грошей, як маєш тепер.

— Як то не мала б? — присками гніву дихнули жіночі вуста.

— Бо знайшла цей скарб не колись, а тепер. А в давнину хіба ти на такі гроші спромоглася б? У давнину хіба хтось подарував би тобі такий скарб?

Жорстока слушність мого казання поволі, здається, доходила до її тями.

— Аж не віриться! — зойкнула, і в сивій кризі її очей той зойк на мить застиг іскорками дзеркальної гостроти.— Не віриться, що безсилі. Що не можна піти до банку і обміняти на нові. Що не можна покласти на ощадкнижку. Адже гроші, Хомо, справжні гроші!

В наглому безпам’ятстві Дармограїха набирала в пригорщі мідних та срібних монет, сипала на долівку, слухаючи глухий металевий подзвін, знову гребла долонями, приглядаючись до зловісно тьмавого мерехтіння, і вся вона була не жінка, а біль і розпач.

— Чуєш, Хомо, невже й справді я вхопила шилом патоки? — ніяк не вірила.

— Еге ж, удалося тобі, як старій бабі дитина.

— А ніяк не йметься віри, що сіла, мов рак на мілкому.

— Буває, Одарко, що поставиш сім ятерів — і ні одної рибки не зловиш.

— Але ж, Хомо, комусь і пощастити має? Ось мені такий скарб лучився у колгоспному котловані, а комусь і щире золото могло потрапити до рук.

— Хоч і немає тієї курочки, що несе золоті яєчка, та всяке буває...

-— Чуєш, Хомо, адже не всі скарби вже викопано з землі, правда? Значить, десь вони ще лежать закопані, тільки треба натрапити на них. От якби знаття, де лежать, от якби могли відкриватись! Ти, Хомо, вушлий, до всякої всячини сприт маєш, слизький, як в’юн, гнучкий, як шелюг, де й не посієш — скрізь поспієш. То, може, тобі скарби відкриваються?

— Одарко, не вмію я ходити по бритвах, не вмію з-під землі видирати.

— Ось питався ти, Хомо, чого я та собака моя стали зизом дивитись на тебе... Перше, за оцей скарб побоювались, щоб ти не поцупив, як ітимеш до Мартохи. Друге, здається нам, що раз ти годен в ліве вухо влізти, а з правого вилізти, то й скарби тобі відкриваються, тільки ти ховаєшся зі своєю таємницею. Третє, Хомо, що ти скоро до Мартохи маєш повертатись...

Так ми погомоніли тієї вересневої ночі з Дармограїхою, що сторожко по шибках поглипувала — чи не підглядає знадвору чуже око? Свої корчажки з старовинними монетами вона, звісно, до музею здавати не стала, а поховала в комірчині поміж сулій та діжечок, накривши лахміттям. І здавалось мені, що Дармограїха якусь потаємну мисль плекає, голубить, щоб якось скористатися з того скарбу. Подеколи закрадалась підозра: якщо ниньки й завтра скарб не має ціни, то чи не мріє Дармограїха опинитись у минувшині, коли цим грошам ціни не було, і все-таки мати зиск зі скарбу?