Рілла з Інглсайду

Розділ 10 Ріллині гризоти

Жовтень сплив; один по однім тяглися гнітючі листопадові й грудневі дні. Антверпен був зданий… Туреччина оголосила війну… відважна маленька Сербія згуртувалася й завдала смертельного удару своєму гнобителеві… а за тисячі миль від Європи, у тихому Глені Святої Марії, що ховався в низині між пагорбів, серця тріпотіли надією й страхом щодня, коли надходили свіжі газети.

— Кілька місяців тому, — сказала панна Олівер, — ми обговорювали новини Глена Святої Марії, тепер — воєнну тактику й дипломатичні інтриги.

Головною подією дня тепер було надходження пошти. Навіть Сьюзен визнала, що не може стати до хатньої праці, доки з містка між станцією та селом не долине стукіт коліс поштової брички, а газети будуть ретельно прочитані вдома.

— Я, пані Блайт, дорогенька, мушу братися за шпиці й в’язати, доки надійдуть газети. Принаймні в’язати можна й тоді, коли серце б’ється, як чайка при дорозі, у шлунку немов порожнеча, і в голові — усе шкереберть. А щойно прочитаю заголовки — байдуже, добрі чи погані — то знову можу братися до діла. Шкода, що пошта надходить саме тоді, коли час варити обід. Я так собі думаю, уряд мав би ретельніше перейнятися цим питанням. Ну, та наступ на Кале[31] був відбитий — я не мала жодного сумніву в тім, що так і станеться — тож кайзер не відсвяткує Різдва в Лондоні, бодай цьогоріч. А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, — Сьюзен понизила голос, маючи намір повідомити справді разючий факт, — я довідалася з надійного джерела, інакше не переказувала б цього, надто коли йдеться про пастора — що превелебний пан Арнольд щотижня відвідує турецьку лазню в Шарлоттауні? Каже, буцім вона помічна від його ревматизму. І це тоді, коли ми воюємо з турками[32]! Навіть один з методистських дияконів стверджує, що в пана Арнольда вельми хистка теологія, і я починаю думати, що нам таки є чого страшитися. Ну, хай там як, а нині в мене багато роботи. Мушу спекти різдвяний пиріг для маленького Джема. Благословенний хлопчик потішиться, якщо раніше не втоне в болоті.

Джем перебував у таборі на Солзберійській рівнині[33], і, попри глевкий осінній бруд, писав веселі, життєрадісні листи. Волтер навчався в Редмонді, і його листи до Рілли були нітрохи не життєрадісні. Рілла боялася відкривати кожен наступний конверт, щоб не виявити там зізнання в тому, що Волтер записався до війська. Вона гнітилася його тяжким розпачем, хотіла пригорнути й утішити брата, як під час їхньої першої розмови в Долині Райдуг, і ненавиділа кожного, хто змушував Волтера потерпати.

— Він теж запишеться, — смутно прошепотіла вона якось по обіді, сидячи самотою в Долині Райдуг із Волтеровим листом. — Він запишеться… а коли так — я цього не переживу.

Якось Волтер написав, що йому надіслали конверт із білим пером[34].

«Я заслужив на це, Рілло. Я відчув, що мушу приколоти його до грудей і носити, оголошуючи всьому Редмондові, що я боягуз і розумію це. Хлопці, мої ровесники, ідуть до війська… ідуть. Щодня двоє чи троє записуються в добровольці. Часом і я майже вирішую зробити те саме… а тоді бачу, як устромляю багнет в іншу людину — у чийогось чоловіка, сина чи нареченого… можливо, у батька малих дітей… бачу себе, самотнього, змерзлого та скаліченого на мокрім холоднім полі серед загиблих і смертельно поранених, і не можу… ніколи не зможу зважитися на цей крок. Мені бридка навіть думка про це. Як я зможу поглянути у вічі дійсності? Іноді я шкодую, що народився на світ. Життя завжди було для мене прекрасне — а тепер стало огидним. Рілло-моя-Рілло, якби не твої листи — милі, веселі, кумедні, комічні листи, сповнені віри й надії — я геть знесилився би. І Унині листи! Уна — молодчина, правда? У її скромнім дівочім смутку вчувається краса й непохитність. Вона не пише таких сміхотливих листів, як твої… проте є у них щось… не знаю, що саме… але, читаючи їх, я відчуваю, що міг би навіть піти на фронт. Вона жодним словом не натякає на те, що я мушу піти… вона інакша. Проте в листах її вчувається дух… індивідуальність. І все ж я не можу зважитися. Рілло, твій брат і Унин приятель — боягуз».

— Краще б він не писав такого, — зітхнула Рілла. — Мені боляче від цих слів. Він не боягуз… ні, ні!

Дівчина тужливо роззирнулася довкола — оглянула маленький лісовий видолинок і дальні сірі перелоги. Усе нагадувало їй про Волтера. Багряне листя ще тріпотіло на шипшинових кущах, похилених до струмка; на гілки його, мов перлини, були нанизані краплі недавнього дощику. Колись Волтер описав їх у вірші. Вітри зітхали й шерехтіли між обледенілих папоротей, і линули за течією, сумовито стихаючи вдалині. Якось Волтер сказав, що любить тужливий спів листопадового вітру. Старенькі Закохані Дерева стояли в незмінних обіймах, а витончена Біла Дама простягала гіллясті руки на тлі оксамитових сірих хмар. Багато років тому Волтер дав імена цим деревам, а торік, споглядаючи безлисту Даму попід сріблястим місяцем-молодиком на прогулянці з нею, Ріллою, та панною Олівер у видолинку, мовив: «Біла береза — прекрасна юна язичниця, що не забула райської таємниці, як не соромитися власної наготи». — «Волтере, напиши про це вірш», — озвалася панна Олівер. Волтер так і зробив, і наступного ж дня прочитав їм римований витвір — короткий, проте з духом неземної фантазії в кожнім рядку.

Ох — Рілла звелася на рівні ноги — усе, час іти. Невдовзі прокинеться Джимс — вона мусить нагодувати його, випрасувати пелюшки… а ввечері — збори молодіжного осередку… треба дошити мішечок для вовни… у неї буде найгарніший з-поміж усіх дівчат, гарніший навіть, ніж в Ірен Говард… словом, час вертатися додому й ставати до праці. Тими днями вона зранку до ночі була заклопотана. Джимс, малий вередун, забирав увесь її час. Але він ріс — безумовно ріс! Інколи Рілла міцніла у своїй упевненості, що з нього таки буде дуже вродливе дитя. Часом вона пишалася ним, часом прагнула відшмагати — але ніколи не цілувала його й не мала такого бажання.

— Німці захопили Лодзь, — мовила панна Олівер одного грудневого вечора, сидячи разом зі Сьюзен та пані Блайт у затишній інглсайдській вітальні. Усі три жінки шили чи в’язали. — Ця війна збагачує мої знання з географії. Хай я й учителька, але три місяці тому гадки не мала, де розташоване таке місто як Лодзь. Я нічого не знала й не прагнула знати про нього — навіть якби почула. Тепер я знаю про нього все — площу, розташування, стратегічне значення. Учора, коли я довідалася, що німці взяли його в ході другого наступу на Варшаву, у мене ледь серце не впало. Я прокинулася вночі й тяжко гнітилася цим. Тепер мені не дивно, що діти плачуть, коли прокидаються серед ночі. Усе тисне на мене в цей час і здається, буцім ніщо не має світлого боку.

— Коли я прокидаюся серед ночі й не можу заснути знову, — буркнула Сьюзен, яка в’язала й одночасно читала газету, — я піддаю кайзера смертельним тортурам. Учора я зварила його в олії, і вельми втішилася, згадуючи тих сердешних бельгійських дітей.

— Таж якби кайзер нагодився до Глена, а йому заболіла спина, ви перша розтерли б його цілющою маззю, — усміхнулася панна Олівер.

— Я? — обурилася Сьюзен. — Та невже, панно Олівер? Я не розтерла б його… я здерла би з нього шкіру живцем, та так би й покинула, можете бути певні! Спина, кажете? Хай би йому суглоби повикручувало за все, що він накоїв!

— Ми мусимо любити ворогів наших, Сьюзен, — серйозно проказав лікар Блайт.

— Так, пане лікарю, дорогенький — наших ворогів, але не ворогів короля Георга[35], — нищівним тоном утяла Сьюзен. Вона була така задоволена із власної полемічної перемоги над лікарем Блайтом, аж дозволила собі підсміхнутися, протираючи окуляри. Досі Сьюзен не носила окулярів, але тепер придбала їх, щоб читати новини із фронту, і пильно відстежувала кожну депешу. — Скажіть-но, панно Олівер, як це читається? Млауа? Бзера? Прземисл[36]?

— Остання назва — це загадка, якої, схоже, так ніхто й не розв’язав. Та й щодо перших двох я маю тільки здогади.

— Як на мене, ці поганські назви — геть непристойні, — гидливо підсумувала Сьюзен.

— Наважуся припустити, Сьюзен, що австрійці та росіяни сказали б те саме про наші Саскачеван та Маскедобіт[37], — мовила панна Олівер. — Ці серби чудово тримаються. Тут написано, що вони відвоювали Белград.

— І погнали австріяків через Дунай, мов навіжених, — радісно мовила Сьюзен, водячи шпицею по мапі Східної Європи. — Кузина Софія стверджувала, буцім Сербія приречена, та я сказала, що, попри її зневіру, існує ще всемогутнє Провидіння. Газети пишуть, що там відбулася жахлива різанина. Хоч вони й іноземці, пані Блайт, дорогенька, та шкода, що стільки людей полягло. Їх і без того мало на світі.

Тим часом у своїй кімнаті Рілла виливала душу в щоденнику.

«Цього тижня в мене „усе шкереберть“, як то каже Сьюзен. Частково це сталося з моєї власної вини, а частково із чужої, та мені однаково прикро.

Позавчора я поїхала до міста, щоб купити собі нового капелюха на зиму. Уперше ніхто не сказав, що мусить поїхати разом зі мною й допомогти мені вибрати, тож я відчула, що мама справді більше не вважає мене дитям. І я знайшла дивовижного капелюха — він просто зачарував мене. Оксамитовий, насиченого смарагдового відтінку, немовби створений саме для мене. Він прегарно пасує до моїх рудувато-каштанових кіс та кольору шкіри, який панна Олівер назвала „кремовим“. Лиш раз у житті я мала головний убір такого відтінку зеленого. Коли мені було дванадцять років, я ходила саме в такому касторовому капелюшку, і всі дівчата в школі заздрили мені. Словом, я вирішила, що мушу купити цей капелюх — і купила. Ціна була страхітливо висока. Я не назву її тут, бо не хочу, щоб мої діти й онуки знали, що я заплатила стільки за капелюх, надто під час війни, коли всі намагаються — чи бодай повинні намагатися заощаджувати.

Удома я знову приміряла капелюх і завагалася. Звісно, він дуже вишуканий, але чомусь здався мені надто кричущим і легковажним для церкви та наших скромних гленських посиденьок… словом, надто вже ПОКАЗНИМ. У крамниці все було інакше, ніж тут, у моїй маленькій біленькій кімнатці. І ще цей жахливий цінник! А в Бельгії люди вмирають від голоду! Коли мама побачила капелюх і цінник, то нічого не сказала — тільки ПОГЛЯНУЛА на мене. Мама вміє все висловити самими лише очима. Тато каже, що багато років тому закохався в її красномовний погляд, і я цьому вірю, хоча мені розповідали дивну історію про те, як вона в дитинстві розбила грифельну дошку йому об голову. Мама, вочевидь, була збитошницею, і ще донедавна, перш, ніж Джем записався в солдати, очі її так і сяяли молодечим лукавством. Однак я вернуся до своїх баранів — тобто до смарагдового оксамитового капелюха.

— Рілло, ти думаєш, — тихо… аж надто тихо мовила мама, — що доречно витратила стільки грошей на капелюх… тим паче нині, коли у світі так багато злиднів і горя?

— Мамо, я купила його за свої кишенькові гроші! — заперечила я.

— Річ не в тім. Ми даємо тобі гроші, виходячи із принципу розважливої ціни на кожну потрібну річ. Якщо ти переплачуєш за одне, мусиш обмежити себе в чомусь іншому, а так не годиться. Проте якщо ти вважаєш, що це був слушний учинок, я більше не маю чого сказати. Лишаю це на твоєму сумлінні.

Я не люблю, коли мама лишає щось на моєму сумлінні. Та й що тепер удієш? Повернути капелюх до крамниці не можна — я надівала його на концерт у Шарлоттауні, тож мушу лишити собі! Я так зажурилася, аж мене охопив гнів — холодний, убивчо-спокійний гнів.

— Мамо, — зарозуміло сказала я, — шкода, що вам не подобається мій капелюх…

— Не сам капелюх, — відказала мама, — хоч я вважаю, що юним дівчатам не варто носити таких речей, — а ціна, яку ти заплатила за нього.

Те, що мене урвали, не втишило бурі в моїй душі, тому я вела далі — ще холодніше й убивчо-спокійніше, аніж досі — так, мовби й не чула маминих слів.

— …але я мушу його залишити. Утім, я обіцяю, що не куплю собі нового капелюха впродовж наступних трьох років чи до закінчення війни, якщо вона триватиме довше. Навіть ви, — о, який сарказм я вклала в це „ви“! — не скажете, буцім я забагато сплатила за нього, коли всю суму буде поділено на три роки.

— Цей капелюх набридне тобі раніше, — мовила мама, скептично всміхаючись. Словами це, певно, означало, що я не дотримаю обіцянки. Я роздратувалася.

— Набридне чи ні, а носитиму я його стільки, скільки сказала, — мовила я й подалася нагору. У себе в кімнаті я довго плакала від жалю, що так нечемно розмовляла з мамою.

Я вже ненавиджу цей капелюх — але носитиму його три роки чи до закінчення війни. Я пообіцяла й дотримаю слова, хай як невимовно тяжко це буде.

Це одна справа, яка „пішла шкереберть“. Інша — це те, що я посварилася з Ірен Говард… чи то вона зі мною… чи краще буде сказати — ми посварилися одна з одною.

Учора в Інглсайді відбулися збори молодіжного Червоного Хреста. Дівчата мали зійтися о пів на третю, проте Ірен була тут о пів на другу, бо зустріла когось із Верхнього Глена й він довіз її бричкою. Ірен неприязна зі мною після тієї суперечки щодо частунку на зборах, і ще — я певна — опісля того, як її не обрали на голову осередку. Але я постановила собі, що все має бути гладенько, тому не зважала на її кислий настрій; а вчора вона прийшла така весела й усміхнена, аж я подумала, що вона вже не сердиться й скоро ми знову будемо щирими подругами.

Та щойно ми сіли, Ірен узялася гладити мене проти шерсті. Я помітила, як вона зиркнула на мій мішечок для вовни. Усі дівчата розповідали, що Ірен дуже заздрісна, проте я їм не вірила. Тепер я думаю, що вони таки правду казали.

Спершу Ірен кинулася на Джимса — вона вдає, наче обожнює немовлят — вихопила малого з колиски й розцілувала все його личко. Хоча вона добре знає, що я не люблю, коли його так цілують. Це негігієнічно. Тоді, розтрусивши його, аж він запхинькав, Ірен поглянула на мене із бридкою усмішкою, проте сказала єлейним тоном:

— Рілло, дівчинко, не дивися на мене так, наче я трую тобі немовля.

— О ні, звісно, Ірен, — так само єлейно мовила я, — але ти знаєш, у Моргана сказано, що немовлят слід цілувати лише в чоло, щоб не заразити мікробами, і я неухильно додержую цього правила щодо Джимса.

— Господи, невже в мене так багато мікробів? — жалібно відказала Ірен. Я знала, що вона збиткується з мене, і скипіла всередині… та зовні не видно було ні пари, ні булькання. Я несхитно постановила собі не сваритися з Ірен Говард.

Потім вона почала чукикати Джимса. I це попри те, що Морган категорично забороняє чукикати немовлят! Я ніколи не дозволяю іншим робити цього — але Ірен чукикала Джимса й малому негідникові це подобалося! Він усміхнувся — уперше в житті. Йому вже чотири місяці й досі він ніколи ще не всміхався. Навіть мама та Сьюзен ні разу не видобули з нього усмішки, хай як намагалися. Аж ось він усміхається, бо його чукикає Ірен Говард! І це його вдячність!

Мушу визнати, що усмішка цілком перемінила його. На щоках у нього з’явилися гарненькі ямочки, а великі карі очі сяйнули сміхом. А проте я вважаю, що Ірен геть по-дурному зраділа, начеб ті ямочки були витвором її власних рук. Я не поділяла її захвату й уся зосередилася на шитті, тож невдовзі Ірен набридло чукикати Джимса й вона знову вклала його в колиску. Після такої забави він розсердився, заплакав і голосив майже до вечора, хоча, якби Ірен не чіпала його, то й він нікому не заважав би.

Ірен поглянула на нього й запитала, чи часто він так кричить, наче ніколи не чула дитячого крику. Я терпляче пояснила, що, згідно з Морганом, діти й повинні кричати певну кількість хвилин на добу, щоб зміцнювати легені.

— Якщо Джимс не хоче кричати сам, я змушую його покричати щонайменше двадцять хвилин, — мовила я.

— Невже? — відказала Ірен, сміючись так, мовби не повірила мені. Морганів „Догляд за немовлятами“ лежав нагорі, у мене в кімнаті, інакше я враз переконала б її. Потім сказала, що Джимс голомозий — і вона, мовляв, ніколи не бачила, щоб у чотиримісячної дитини було так мало волосся.

Звісно, Джимс не надто кучерявий — принаймні поки що — та Ірен сказала це так, начебто лише я в цьому винна. Я відповіла, що бачила десятки немовлят, так само голомозих, як Джимс, а вона проказала: „О, та певне“, і що зовсім не хотіла образити мене — коли я й не була ображена.

Так тривало цілу годину — Ірен повсякчас пускала мені шпильки. Дівчата розповідали, що вона дуже мстива, коли хтось ненароком скривдить її почуття, але я не хотіла вірити. Я вважала Ірен утіленням досконалості, і мені гірко було споглядати, як вона принижується до такого. Але я стрималася й продовжила шити льолю для бельгійського немовляти.

І тоді Ірен переказала мені найгидкішу, найганебнішу брехню щодо Волтера. Я не зможу… просто не зможу записати тут ці слова. Авжеж, вона сказала, що сама розлютилася, почувши це, та навіть коли так, нащо було розповідати про це мені? Вона просто хотіла дошкулити. І я вибухнула.

— Як ти посміла прийти сюди й повторити такі речі про мого брата? — скрикнула я. — Я ніколи не прощу тобі цього — ніколи! Твій брат не записався до війська, і не має такого наміру!

— Рілло, дівчинко, то ж сказала не я, — обурилася Ірен. — То була пані Берр. А я відповіла, що…

— Ірен, мене не цікавить, що ти відповіла. Більше не розмовляй зі мною до кінця своїх днів!

Звісно, я не повинна була казати таке. Але ті слова немовби самі вихопилися. Тоді прийшла решта дівчат, і я мусила заспокоїтися й щосили грати роль гостинної господині. Ірен увесь час просиділа разом з Олів Кірк і пішла, навіть не глянувши в мій бік. Певне, вона показала, що ловить мене на слові, та мені байдуже, бо я не хочу дружити з дівчиною, яка повторює таку мерзенну брехню про Волтера. Проте мені прикро через це. Ми були добрими товаришками, і ще донедавна Ірен приязно ставилася до мене, а тепер полуда спала мені з очей і я думаю, що у світі немає справжньої дружби.

Тато найняв старого Джо Міда, що той змайстрував Понеділкові буду на станції. Ми думали, що, коли западуть морози, він вернеться додому, але жодна земна сила не здатна виманити Понеділка з місця більш, ніж на кілька хвилин. Він зустрічає там кожен поїзд. Тож нам довелося подбати, щоб йому було зручно. Джо поставив буду; звідти Понеділкові добре видно платформу, і ми сподіваємося, що він житиме там.

Понеділок зажив собі чималенької слави. Із Шарлоттауна приїздив репортер „Ентерпрайз“, сфотографував його й написав цілу статтю про його вірне чекання. Ту статтю передрукували всі канадські газети. Але сердешному песикові байдуже: Джем поїхав — Понеділок не знає, куди й навіщо, але дожидатиме його повернення. Чомусь і мене це підтримує: хай і безглуздо, та я сама відчуваю, що Джем неодмінно повернеться, коли Понеділок так сумлінно чекає на нього.

Джимс сопе в колисці побіля мене. І це не аденоїди, а нежить. Учора в Ірен був нежить, і я переконана, що вона заразила Джимса, коли цілувала його. Він навчився прегарно сідати й уже не дратує мене так, як колись. Тепер він любить купатися й серйозно плюскає рученятами по воді замість вищати й звиватися. О, я ніколи не забуду двох перших місяців його життя! Не знаю, як я й пережила їх. Проте це минуло, і нині ми із Джимсом добре тримаємося. Сьогодні ввечері я трішки полоскотала його, роздягаючи — я нізащо не чукикатиму дитини, та щодо лоскоту Морган нічого не каже. Я лиш хотіла поглянути, чи всміхнеться він мені так, як усміхався Ірен. І він усміхнувся — на щоках у нього з’явилися ямочки. Шкода, що його мати не зможе побачити їх!

Сьогодні я закінчила шосту пару шкарпеток. Доки я в’язала перші три пари, п’яти за мене робила Сьюзен. А потім я вирішила не ухилятися й сама навчилася в’язати п’яти. Терпіти цього не можу… але від четвертого серпня я роблю стільки осоружних справ, що байдуже навіть, коли їх більшає на одну. Я просто згадую Джемові жарти про болото на Солзберійській рівнині й мовчки стаю до праці».