Рілла з Інглсайду

Розділ 16 Реалізм і романтика

— Росіяни здали Варшаву, — безсило зітхнув лікар Блайт одного теплого серпневого пообіддя, вернувшись додому з пошти.

Гертруда й пані Блайт настрашено перезирнулися, а Рілла, що тієї миті годувала Джимса із простерилізованої ложки згідно з доктриною Моргана, впустила цю ложку на тацю, забувши навіть про мікроби, і вигукнула: «Страхіття!» — так, наче то була цілком несподівана звістка, а не логічний наслідок відступу військ Союзників упродовж попереднього тижня. Вони гадали, що вже примирилися з неминучим падінням Варшави, але тепер зрозуміли, що весь цей час, як завжди, уперто чекали на диво.

— Заспокоймося, — мовила Сьюзен. — Усе, напевно, не так жахливо, як нам здається. Учора я читала довжелезну статтю в монреальській «Геральд» — там сказано, що Варшава не має жодного стратегічного значення. Отож, пане лікарю, дорогенький, погляньмо на речі з точки зору стратегії.

— Я й собі читала цю статтю, і вона мене дуже підбадьорила, — відказала Гертруда. — Я знала тоді й знаю нині, що все це неправда, але в моїм теперішнім стані навіть неправда підтримує — коли вона втішлива.

— Тоді, панно Олівер, дорогенька, найліпше вам буде читати звіти німецьких командувачів, — саркастично озвалася Сьюзен. — Я вже покинула цю справу, бо дратуюся так, аж не можу зосередитися й поратися в домі як належить. Навіть сьогоднішні новини про Варшаву геть знесилили мене. Бачте, біда біду тягне: нині я спалила хліб, росіяни здали Варшаву, а осьде маленький Кітченер хоче вдавитися ложкою.

І справді, Джимс вочевидь намагався проковтнути ложку з усіма мікробами, які гніздилися на ній. Рілла механічно врятувала його від загибелі й уже намірялася продовжити годування, коли це випадкові батькові слова пронизали її таким трепетом, аж вона знову впустила горезвісну ложку.

— Кеннет Форд приїхав до Мартіна Веста по той бік затоки, — сказав лікар Блайт. — Його підрозділ дістав наказ про відправку на фронт, та щось затримало їх у Кінгспорті й Кен одержав коротку відпустку.

— Надіюся, він прийде попрощатися з нами! — вигукнула Енн.

— Він тут, мабуть, на день чи два, — неуважно зронив лікар Блайт.

Ніхто не помітив, як спалахнуло Ріллине обличчя й затремтіли руки. Батьки, навіть дбайливі й найпильніші, не помічають усього, що діється в них просто під носом. Рілла здійснила третю спробу нагодувати багатостраждального Джимса, та думати могла хіба про те, чи схоче Кеннет Форд зустрітися з нею перед від’їздом. Вона вже давно не мала звісток від нього. Невже він зовсім забув її? Якщо Кеннет не прийде, вона знатиме, що це так. Можливо, є навіть… інша дівчина — там, у Торонто. Звісно, є. Вона була дурна, що взагалі про нього думала. Більше не думатиме. Нехай він приходить — вона зрадіє. З його боку то буде чемно — навідатися в Інглсайд, де він колись був частим гостем. А як не прийде — нічого страшного. Це байдуже. Ніхто не засмутиться. Отже, Рілла вгамувала нерви… заспокоїлася… а втім, годувала Джимса так безладно й поспішно, що Морган жахнувся б, уздрівши її в цю мить. Самому Джимсові це також не сподобалося: він був методичним дитям, яке звикло ковтати їжу по одній ложці й мати час передихнути між ними. Він обурився, але марно. Цілком деморалізована Рілла вже не могла як слід нагодувати маля.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. То була звична річ — телефон в Інглсайді озивався щодесять хвилин. Проте Рілла знову впустила Джимсову ложку — цього разу просто на килим — і рвонула до телефона так, мовби життя її залежало від того, чи встигне вона зняти слухавку. Джимс, якому вже геть урвався терпець, підвищив голос і зарепетував.

— Алло, це Інглсайд?

— Так.

— Рілло?

— Так, тше… тше я.

О, хай би Джимс замовк лише на одну хвилинку! Чому ніхто не заткне йому рота?

— Знаєш, хто це?

Чи знає вона? Та вона впізнає цей голос будь-де… будь-коли!

— Це Кен… так?

— Еге ж. Я приїхав на кілька днів. Чи можна мені зайти сьогодні ввечері в Інглсайд? Хочу зустрітися.

— Жвішно.

Зустрітися… з ким? З нею чи з усіма домашніми? Зараз вона скрутить в’язи Джимсові… що каже Кен?

— Слухай, Рілло, ти зробиш так, щоби прийшло не більш, ніж тридцятеро людей? Розумієш? Пояснити не можу: на цій дурній сільській лінії нас, очевидно, пильнує з десяток роззяв.

Чи зрозуміла вона? Так, зрозуміла.

— Я спробую, — мовила Рілла.

— Тоді я буду о восьмій. Бувай.

Рілла повісила слухавку й кинулася до Джимса — проте не скрутила в’язів сердешному немовляті. Вона вихопила його із кріселка, пригорнула, рвучко поцілувала просто у вимащені молоком губенята й закружляла кімнатою в навіженому танці з малюком на руках. Опісля цього Джимс зрозумів, що Рілла, на щастя, таки вгамувалася. Вона догодувала його й уклала на пообідній сон, заспівавши хлопчикові улюблену колискову. До самої вечері дівчина шила сорочки для Червоного Хреста й зводила кришталевий замок своєї мрії, що променився всіма барвами веселки. Кен хоче зустрітися з нею… зустрітися сам-на-сам. Вона легко влаштує це. Мама з татом підуть у гості до Мередітів, панна Олівер нізащо не пхатиметься до чужої розмови, Ширлі не турбуватиме їх, а Джимс завжди спить рівно від сьомої вечора до сьомої ранку. Вона прийме Кена на терасі… під місяцем… надіне білу жоржетову сукню й зробить модну зачіску… так, зробить!.. принаймні закрутить коси в елегантний вузол на потилиці. Мама не заборонить їй цього. О, то буде так гарно й романтично! Кен, мабуть, скаже щось особливе… напевне скаже, якщо хоче бачити її саму. Ану ж, як піде дощ? Уранці Сьюзен нарікала на Пана Гайда. Ану ж, як хтось із членів молодіжного Червоного Хреста зазирне побазікати про бельгійців та сорочки? Чи, що найгірше, прийде Фред Арнольд? Він іноді заходить в Інглсайд.

Та ось надійшов вечір — саме такий, якого можна було бажати. Лікар і пані Блайт пішли в гості, Ширлі й панна Олівер подалися кожне у своїх справах, Сьюзен вирушила до крамниці, а Джимс помандрував у Царство Снів. Рілла наділа жоржетову сукню, закрутила коси у вузол і прикрасила його подвійним разочком перлів. Потім приколола до паска букетик блідо-рожевих трояндочок. Можливо, Кен попросить у неї троянду на згадку? Рілла знала, що Джем забрав у фламандські шанці зів’ялу троянду, яку Фейт Мередіт поцілувала й дала йому із собою напередодні від’їзду.

Зворушливо гарна, Рілла зустріла Кена на ґанку в місячнім сяйві поміж тіней виноградних пагонів. Кеннет потис її холодну руку. Рілла так відчайдушно прагнула не зашепелявити, що вітання її прозвучало чітко й манірно. Який високий і вродливий був Кеннет у лейтенантській формі! У ній він здавався старшим за свої літа, аж Рілла відчула себе ніяково. Хіба не безглуздя з її боку — вважати, наче цей прекрасний молодий офіцер хоче сказати щось особливе їй, маленькій Ріллі Блайт із Глена Святої Марії? Мабуть, вона неправильно витлумачила його слова. Він хотів лише посидіти спокійно, без юрми захоплених шанувальників, які, певно, набридли йому своєю метушнею ще там, потойбіч затоки. Авжеж, так і є… а вона, мала дурепа, уявила, наче він прагне бачити тільки її. Тепер він думатиме, буцім вона підступно спровадила рідних із дому, щоби лишитися з ним сам-на-сам. Ох, як він, певне, кепкуватиме з неї!

— Мені пощастило більше, ніж я сподівався, — мовив Кен, відхиляючись на стільці й захоплено поглядаючи на Ріллу гарно окресленими очима. — Я думав, хтось неодмінно крутитиметься поблизу, а прийшов саме до тебе, Рілло-моя-Рілло.

Кришталевий замок мрії знову спалахнув на Ріллинім обрії. Цього разу Кеннет висловився конкретно… годі було сумніватися в значенні його слів.

— Тепер нас тут менше… ніж колись, — тихо сказала вона.

— Це правда, — лагідно відповів Кен. — Джема, Волтера й дівчат немає… тут стало порожньо, так? Але, — він нахилився вперед, аж його темні кучері майже торкнулися її кіс, — чи не намагається Фред Арнольд заповнити цю порожнечу? Мені розповідали про це.

У цю мить, перш ніж Рілла встигла мовити слово, у спальні, вікно якої виходило на терасу, заголосив Джимс… Джимс, який вечорами майже ніколи не плакав! Його відчайдушні рішучі крики свідчили про те, що досі хлопчик уже певний час тихо пхинькав і тепер геть перелякався. Рілла знала з досвіду, що цей плач не вщухне, поки Джимс не доможеться свого. Марно було сидіти й удавати, буцім нічого не чуєш. Він не замовкне, та і як розмовляти, коли над головою чути вереск і лемент? До того ж, Рілла боялася, що Кен подумає, наче вона геть бездушна, бо ж і не намагається втішити малюка. Навряд чи він був ознайомлений із безцінною працею Моргана. Дівчина підвелася.

— Здається, Джимсові наснився страшний сон. Таке трапляється час від часу й він дуже боїться лишатися сам. Я вийду на хвилинку.

Рілла метнулася сходами, люта на того, хто винайшов супниці. Та щойно заплаканий Джимс, уздрівши її, притлумив ридання й благально простягнув до неї рученята, гнів її враз минув. Зрештою, бідолашка таки був настрашений. Вона взяла його на руки й лагідно колисала, доки плач його стих, а оченята заплющилися. Тоді вона спробувала знову вкласти його, проте хлопчик розплющив очі й обурено скрикнув. Це повторилося ще двічі. Рілла була в розпачі. Не годилося змушувати Кена чекати так довго — вона пішла майже півгодини тому. Отож їй довелося спуститися вниз і сісти на терасі із Джимсом на руках. Яке безглуздя — бавити вперте дитя, коли найжаданіший ваш кавалер прийшов попрощатися перед від’їздом на фронт!.. Але що їй лишалося?

Щасливий Джимс вистромив пухкенькі рожеві п’яти з нічної льолі й тихо засміявся, як робив це нечасто. Помалу він перетворювався на дуже вродливе маля із красивими очима й золотавими кучериками на круглій голівці.

— Гарне дитинча, еге? — озвався Кен.

— Гарне з лиця, — сумовито мовила Рілла, так, наче про нього не випадало сказати більше нічого доброго. Джимс, кмітливий хлопчик, відчув, що вона роздратована й зрозумів, що мусить розрадити свою виховательку. Він підвів до неї личко, усміхнувся й чітко, напрочуд мило проказав: «Їл-Їл». Уперше він мовив, чи то пак спробував мовити слово. Зачарована Рілла навіть перестала сердитися на нього, обійняла й приголубила. Джимс, діставши прощення, притулився до неї, а світло лампи, що горіла у вітальні, впавши йому на кучері, утворило над ними золотавий вінець.

Кеннет мовчав, незрушно дивлячись на Ріллу — її тендітну дівочу фігурку, довгі вії, ямку над губою й чарівне підборіддя. У тьмянім місячнім світлі Рілла сиділа, схилившись над Джимсом, у ясно-білому німбі з перлів у косах, достоту схожа на Богородицю, яку Кеннет звик бачити вдома, над материним бюро. Цей образ Рілли він забрав із собою, на страхітливий французький фронт. Того давнього вечора на маяку Чотирьох Вітрів Кен захопився Ріллою Блайт, але тепер, побачивши її із Джимсом на руках, він покохав її й зрозумів це. Тим часом сердешна Рілла карталася тяжким розчаруванням і приниженням. Вона була певна, що цей останній вечір з Кеном безнадійно зіпсований, і скрушно питала себе, чому в житті все завжди не так, як у книжках. Будь-яка розмова здавалася їй марною та безглуздою. Очевидно, і Кенові неприємно — недарма ж він такий мовчазний.

Надія в її серці ожила, коли Джимс так міцно заснув, що Рілла змогла покласти його на канапу у вітальні. Та щойно дівчина вернулася на терасу, як застала там Сьюзен, що розв’язувала стрічки на капелюшку з явним наміром лишитися там, де перебуває.

— Ти вже вклала своє дитя? — турботливо запитала вона.

Своє дитя! Чому Сьюзен така нетактовна?

— Так, — коротко мовила Рілла.

Сьюзен склала пакунки на плетенім столику й наготувалася виконувати те, що вважала своїм обов’язком. Вона дуже втомилася, але зараз мусить урятувати Ріллу. Кеннет прийшов попрощатися із Блайтами, а вдома, як на те, нікого немає й «бідолашна дитина» мусить давати раду з розмовою самотужки. Проте Сьюзен не покине її в скруті — Сьюзен допоможе їй попри будь-яку втому.

— Падоньку, як ти виріс, — проказала вона, дивлячись на високого Кеннета без найменшої шани. Сьюзен уже звикла до вигляду одностроїв, а в шістдесят чотири роки навіть мундир лейтенанта — це лише одяг і все. — Як то швидко ростуть дітлахи — диво, та й годі. От і нашій Ріллі вже скоро п’ятнадцять.

— Сьюзен, мені майже сімнадцять! — вигукнула Рілла.

Місяць тому Ріллі виповнилося шістнадцять. Сьюзен була нестерпна.

— А наче вчора ви ще були немовлятами, — вела далі Сьюзен, мовби й не чула обуреного заперечення Рілли. — Ти, Кене, був найгарнішим дитятком, якого я бачила, хоч як то намучилася твоя матінка, доки тебе відучила смоктати великий палець! А пам’ятаєш, як я тебе тут відшмагала?

— Ні, — мовив Кен.

— Де ж тобі пам’ятати, як ти був іще малий, чотириліток. Прийшли ви з матінкою до нас, і ти взявся дражнити Нен, аж поки вона розплакалася. Я кілька разів тебе сварила, а ти не слухав, то я й подумала, що відшмагати тебе — це буде найкраще. Узяла тебе, поклала на коліна й добряче вперіщила по заду. Ти верещав, як різаний, та Нен опісля того не чіпав.

Рілла сиділа з кам’яним обличчям. Невже Сьюзен не розуміє, що звертається до офіцера канадської армії? Мабуть, ні. Ох, що подумає Кен?

— Ти, очевидячки, не пам’ятаєш і того, як відшмагала тебе твоя матінка, — мовила Сьюзен, заповзявшись, напевне, згадати всі подібні делікатні ситуації. — Я цього ніколи не забуду — ніколи! Тобі було років зо три й ви з нею були тут у нас у гостях. Ви з Волтером посварилися через кота. У мене на заднім дворі стояла велика діжка з дощівкою — я думала лугу розвести. Волтер стояв на стільці по один бік тієї діжки й тримав кота на руках, а ти — також на стільці, по інший бік, перехилився, вхопив кота й смикнув. Ти тоді гріб собі все, що бачив, і дозволу не питав. Волтер тримав кота міцно, а той верещав, але ти не вступався й тягнув до себе, доки всі ви шубовснули в діжку — і хлопці, і кіт. Якби я не нагодилася вчасно, то й потопилися би. Але я прибігла, витягла вас усіх, а твоя матінка, яка все бачила з горішнього вікна, спустилася — і мокрого, як був, гарненько тебе відшмагала. Ох, — зітхнула Сьюзен, — щасливі тоді були дні в Інглсайді.

— Напевно, — відповів Кен. Голос його звучав дивно й напружено. Рілла подумала, що він лютує. Насправді ж Кен боявся, що розлога відповідь зрадить його підступне бажання розреготатися.

— От нашої Рілли, — вела далі Сьюзен, ніжно глядячи на згорьовану дівчину, — майже не карали. Вона була дуже чемним дівчатком. Але якось батько таки відшмагав її. Вона знайшла в його в кабінеті дві пляшечки з якимись пігулками й запропонувала Еліс Клоу побавитися, котра встигне з’їсти більше. Якби пан лікар Блайт не заскочив їх, обидві вмерли б іще до вечора. Їх і без того потім добряче нудило. А проте батько відшмагав Ріллу на місці й так щедро, що більше вона нічого не брала з його кабінету. Нині люди просторікують про якийсь там «моральний вплив», але я собі думаю, відшмагати як слід, а тоді більше не діймати — це значно краще.

Рілла сердито думала, чи навмисне Сьюзен пригадує всі рази, коли в Інглсайді когось відшмагали. Проте добра служниця облишила цю тему й підхопила іншу, достоту таку ж веселу.

— Колись так само отруївся був на смерть малий Тод Мак-Алістер із того боку затоки: з’їв цілу коробку проносних таблеток — подумав, що то цукерки. Сумно було, як він помер. Наймиліший маленький небіжчик з усіх, що мені доводилося вздріти. Його мати була вельми недбала, що покинула таблетки там, де хлопець знайшов їх, але її завжди вважали роззявою. Якось відшукала була п’ять яєць, ідучи до церкви в шовковій блакитній сукні, поклала в кишеню, та доки дійшла — забула й сіла на них. Геть зіпсувала плаття й нижню спідницю. Кене, а ти не родич Тодові? Твоя прабабця Вест була з Мак-Алістерів. Її брат Еймос був перекинувся до англіканської церкви. Страх, як нічого нового не терпів. Але ти радше подібний на свого прадіда Веста. Його ще молодого розбив параліч.

— Ви зустріли когось у крамниці? — розпачливо запитала Рілла, надіючись спрямувати промову Сьюзен у прийнятніше русло.

— Тільки Мері Ванс, — мовила Сьюзен, — та й вона скаче, як блоха на гребінці.

Яке жахливе порівняння! Ану ж, як Кеннет подумає, що Сьюзен підхопила його у когось із членів родини!

— А як вона говорить про Міллера Дугласа — немовби він один з усіх гленських хлопців пішов на війну! — вела далі Сьюзен. — Мері, звісно, завжди була хвальковита, проте й вона непогане дівча. Тепер я можу визнати це, хоча колись гадала інакше — тоді, коли вона гнала Ріллу по всьому селі із сушеною тріскою в руках. Бідолашне маля тікало, аж доки полетіло сторчголов у калюжу перед крамницею Картера Флегга.

Рілла похолола від сорому й гніву. Які ще огидні історії з її минулого розворушить ця Сьюзен? Що ж до Кена, він готовий був захлинатися від сміху, слухаючи її оповідки, проте не бажав образити дуенью своєї милої, тож і сидів з неприродно серйозним обличчям, яке здавалося сердешній Ріллі зверхнім та обуреним.

— Чорнило нині коштує одинадцять центів за пляшечку, — поскаржилася Сьюзен. — Удвічі більше, ніж торік. Певно, тому, що Вудро Вілсон пише стільки нот, а це виходить недешево. Моя кузина Софія каже, що розчарована у Вудро Вілсоні, але жінки завжди розчаровуються в чоловіках. Я стара панна, то небагато знаю про чоловіків… та й ніколи не вдавала, начебто можу щось знати — але кузина Софія про них невисокої думки, хоч двічі була заміжня; тож це, мабуть, справедливо. Тиждень тому тут сталася буря й Альбертові Крофорду поруйнувало комин. Коли Софія почула, як цегла котиться дахом, то вирішила, що це наліт цепелінів і влаштувала істерику. Тоді Альбертова жінка заявила, буцім краще вже цепеліни, аніж таке.

Рілла обм’якла на стільці, немов загіпнотизована. Вона знала, що Сьюзен не вмовкне, доки розкаже все, що намірилася, і жодна земна сила не спинить потоку її балачок. Зазвичай Рілла любила Сьюзен, але в цю мить ненавиділа, як смертного ворога. Настала десята година. Скоро повернеться решта домашніх… Кеннету час іти… а вона так і не встигне пояснити йому, що Фред Арнольд нездатен заповнити жодної порожнечі в її житті. Райдужний замок лежав довкола неї в руїнах.

Урешті-решт Кеннет підвівся, зрозумівши, що Сьюзен лишиться на терасі, аж доки він піде, а до обійстя Мартіна Веста було три милі, які належало здолати пішки. Він думав, чи навмисне Рілла влаштувала цю появу панни Бейкер, щоби не чути слів, неприємних дівчині, яка віддала своє серце Фредові Арнольду. Рілла теж підвелася й мовчки пройшла з ним уздовж тераси. На ґанку вони зупинилися — Кеннет на нижній сходинці, яка давно вгрузла в землю й зусібіч обросла м’ятою. Десятки ніг топтали її щодня, вивільнюючи невагомий терпкий аромат, що огортав Ріллу й Кеннета неземним безмовним благословенням. Кен поглянув на Ріллу: коси її сяяли в місячнім світлі, а очі були озерами радості. У цю мить він відчув, що в плітках про Ріллу та Фреда Арнольда немає ні слова правди.

— Рілло, — зненацька палко зашепотів він, — ти дивовижна.

Дівчина спалахнула й подивилася на Сьюзен. Кеннет також подивився. Сьюзен стояла спиною до них. Кен пригорнув Ріллу й поцілував. Уперше в житті її поцілували. Вона подумала, що, можливо, мусить розгніватися, проте не розгнівалася. Натомість Рілла боязко поглянула в запитливі очі Кеннета, і погляд її був поцілунком у відповідь.

— Рілло-моя-Рілло, — мовив Кен, — ти обіцяєш не дозволити нікому іншому поцілувати тебе, доки я повернуся?

— Так, — відказала Рілла, тремтячи від хвилювання.

Сьюзен сіпнулася в їхній бік. Кеннет відпустив Ріллу й вийшов на стежку.

— На все добре, — мовив він звичним дружнім тоном. Рілла почула свій голос, що так само дружньо відповів: «На все добре». Вона стояла й дивилася, як він іде до хвіртки… на битий шлях… і далі, вулицею, геть з очей. Коли він зник за сосновим гаєм, дівчина раптом здушено охнула й кинулася до хвіртки, і духмяні квіти чіплялися їй за плаття. Перехилившись через паркан, вона побачила, як Кеннет стрімко віддаляється дорогою, помережаною тінями дерев та місячними променями — високий, прямий і сірий у білому сяйві. Біля повороту хлопець зупинився й озирнувся. Рілла стояла біля хвіртки, між струнких білих лілей. Він помахав їй… вона помахала у відповідь… він зник за поворотом.

Рілла постояла коло хвіртки, вдивляючись у сріблистий туман на сусідських полях. Колись її мати казала, що любить повороти на шляху — їхню непевну, радісну звабу. Нині Рілла думала, що ненавидить їх. Спершу Джем і Джеррі зникли за поворотом… тоді Волтер… а тепер Кен. Брати, давній приятель і коханий — вони всі пішли і, можливо, уже не повернуться. А мелодія Дударя розляглася по світі й танець смерті тривав невпинно.

Коли Рілла поволі вернулася на терасу, Сьюзен усе ще сиділа там і підозріло шморгала.

— Рілло, дорогенька, я згадувала давні дні в Домі Мрії, коли Кеннетові батько й мати щойно почали женихатися, Джем був малятком, а тебе й на світі не було. Як то було романтично! Його мати й твоя сильно приятелювали. Ох, до чого я дожила! Її син іде на війну — так, наче в молодості їй було замало горя. Але ми мусимо бути відважні й терпляче зносити лихо.

Уся лють Рілли на Сьюзен зненацька здиміла. Із Кеновим цілунком, що досі палав на її вустах, із дивовижним значенням обіцянки, про яку він попросив, вона не могла ні на кого сердитися. Рілла вклала свою тонку білу руку в засмаглу, шкарубку долоню Сьюзен і потисла її. Сьюзен була доброю, вірною старенькою, що віддала б життя за будь-кого з них.

— Рілло, дорогенька, ти втомилася. Лягай-но спати, — мовила Сьюзен, поплескавши її по руці. — Я помітила, що ти нині була надто вимучена для розмов. Добре, що я повернулася вчасно й допомогла тобі. Тяжко бесідувати з юнаками, коли ти до цього не звикла.

Рілла забрала Джимса нагору й уклалася в ліжко, та спершу довгенько сиділа при вікні, відбудовуючи свій райдужний замок з кількома новими куполами й вежами.

— Цікаво, — сказала вона сама до себе, — чи можна тепер уважати, що я заручена з Кеннетом Фордом?