Рілла з Інглсайду

Розділ 32 Звістка від Джема

«4 серпня 1918 року.

Минуло чотири роки від танців на маяку — чотири воєнні роки. А здається, що часу минуло утричі більше. Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер мені дев’ятнадцять. Я сподівалася, що минулі чотири роки будуть найвеселішими в моєму житті… а вони стали роками війни… страху, горя та хвилювань… але я смиренно надіюся, що вони додали мені сили й допомогли зміцнити характер.

Сьогодні в передпокої я випадково почула розмову мами з татом про мене. Я не підслуховувала — просто не могла не почути її, ідучи сходами нагору, отож і вислухала те, чого, згідно із приказкою, не дано почути тим, хто підслуховує — похвалу на свою адресу. То були мамині слова, і я запишу їх тут, щоб черпати в них розраду, коли підупаду на силі й здаватимуся собі нікчемною самозакоханою егоїсткою.

„Рілла дивовижно змінилася впродовж цих чотирьох років, — мовила мама. — Колись вона була безвідповідальним дитям, а нині стала дорослою, мудрою дівчиною. Це велика втіха для мене. Нен і Ді так віддалилися — тепер вони рідко бувають удома — а Рілла стає мені ближча. Ми з нею добрі подруги, Гілберте. Не знаю, як би я пережила ці страхітливі роки без неї“.

Ось мамині слова… і я така рада, горда… смиренна… і мені трохи ніяково. Добре, що мама високої думки про мене… але я на це не заслуговую. Я геть не така мудра й сильна. Безліч разів я бувала сердитою, нетерплячою, нещасною й зневіреною. Це мама та Сьюзен — оплот сім’ї. Але я, певно, трішки допомогла їм, і дуже щаслива, якщо це справді так.

Із фронту постійно надходять добрі новини. Французи й американці раз по раз змушують німців здавати позиції. Деколи мені страшно, що це не триватиме довго — після чотирьох років утрат ці успіхи видаються неправдоподібними. Проте ми не святкуємо їх. Сьюзен здіймає прапор, та ми не радіємо. Надто важкою ціною далися нам ці звістки. Ми просто вдячні, що ту ціну було сплачено не намарне.

Про Джема ще нічого невідомо. Ми сподіваємося… просто тому, що інакше не сміємо. Та іноді ми відчуваємо — хоч ніколи й не зізнаємося в цьому — що наші надії безглузді. Із плином тижнів це стається дедалі частіше. Можливо, ми так нічого й не дізнаємося. Це найжахливіша думка з усіх. Не уявляю, як Фейт може зносити це. У листах вона пише, що ні на мить не втрачає віри, але, очевидно, її охоплюють сумніви, чорні й понурі — так само, як нас усіх.

20 серпня 1918 року.

Сьогодні канадські підрозділи знову в бою. Пан Мередіт одержав телеграму, де сказано, що Карл був легко поранений і лежить у госпіталі. Немає ні слова про те, куди він дістав поранення. Це незвично, і ми всі хвилюємося. Із фронту тепер щодня надходять звістки про нові перемоги.

30 серпня 1918 року.

Мередіти одержали лист від Карла. Поранення в нього „легке“… але припало на праве око, що більше ніколи не бачитиме!

„Одного ока достатньо, щоб розглядати жуків“, — весело пише Карл. І ми знаємо, що все могло бути страшніше.

Раптом би він утратив обидва ока? Та після Карлового листа я плакала цілий день. Його прекрасні, мужні сині очі!

Єдина втіха — у тому, що він більше не піде на фронт. Карл повернеться до Глена одразу після госпіталю — перший з наших хлопців, які приїдуть додому. Коли повернеться решта?

І є один, що не повернеться ніколи. Принаймні ми вже не побачимо його, навіть якщо він буде з нами. Але, я певна, він прийде сюди — коли повернуться наші хлопці, за ними йтиме й невидиме військо полеглих. Ми не побачимо їх — але вони будуть тут!

1 вересня 1918 року.

Учора ми з мамою їздили до Шарлоттауна, дивитися кінофільм „Серця світу“. Я страшенно осоромилася — тато збиткуватиметься із цього до кінця моїх днів. Але на екрані усе було таке СПРАВЖНЄ… і я захопилася фільмом, аж забула про все на світі, окрім тих сцен, що розгорталися в мене перед очима. А одна з них, уже наприкінці, була страшенно напружена. Героїня боролася із огидним німецьким солдатом, який намагався кудись її затягти. Я знала, що в неї є ніж: вона сховала його, щоби мати напохваті — і не розуміла, чом вона не вихопить його й не прикінчить нападника. Тоді я подумала, що вона, напевно, забула… і геть утратила голову в цю драматичну мить. Я підхопилася на рівні ноги, просто поміж усіх тих: людей, і заверещала: „Ніж у тебе в панчосі! Ніж у тебе в панчосі!“

О, я таки вразила всіх! Найкумедніше, що в ту ж таки мить героїня вихопила ніж і заколола солдата!

Усі глядачі сміялися. Я отямилася й упала на своє місце, вся червона від сорому. Мама трусилася від сміху, а я образилася. Чого вона не всадовила мене назад, доки я встигла пошитися в дурні? Вона запевняє, що навіть не встигла збагнути, що діється. На щастя, у залі було темно, і навряд чи там був хтось із наших знайомих. А я вже гадала, що стаю мудрою, розважливою й жіночною! Певно, я ще нескоро зможу-таки досягнути цієї жаданої цілі.

20 вересня 1918 року.

На сході Болгарія просить миру, на Західному фронті британські війська прорвали лінію Гінденбурга, а тут, у Глені Святої Марії, маленький Брюс Мередіт здійснив прекрасний учинок — прекрасний тому, що до цього його спонукала любов. Сьогодні до нас приходила пані Мередіт і розповіла нам усе. Ми з мамою плакали, а Сьюзен пішла на кухню й заходилася гримотіти каструлями.

Брюс завжди обожнював Джема й не забував його всі ці роки. У певному розумінні він вірно чекав на нього — так само, як Понеділок. Усі ми казали йому, що Джем неодмінно повернеться. Та схоже, учора в крамниці Картера Флегга він випадково почув, як його дядько Норман бідкався, що Джем Блайт, очевидячки, згинув навіки, і ми в Інглсайді повинні облишити всяку надію. Брюс подався додому й плакав, аж доки заснув. А нині пані Мередіт бачила, як він іде із двору, сумний, але непохитний, із кошеням в оберемку. Вона згадала про це тільки згодом, коли Брюс вернувся додому заплаканий і розказав їй, тремтячи від ридань, що втопив свого Тигрика.

— Навіщо ж ти це зробив? — вигукнула пані Мередіт.

— Щоби вернути Джема, — плачучи відповів Брюс. — Я подумав, що, коли я пожертвую Богові Тигрика, Він зробить так, аби Джем повернувся додому. І я втопив його… мамо, це було дуже тяжко… але Тигрик був найціннішим, що в мене є, і тепер Бог напевне поверне Джема. Я сказав Богові, що віддам Йому Тигрика, якщо Він поверне Джема додому… і Він поверне… так, мамо?

Пані Мередіт не знала, що сказати сердешному хлопчикові. Вона НЕ МОГЛА пояснити йому, що його жертва може й не допомогти повернути Джема… що Бог діє інакше. Отож вона сказала хіба, що Брюс не повинен чекати негайної відповіді на прохання… що Джем, очевидно, повернеться ще нескоро.

Але Брюс відповів: „Ні, мамо, я думаю, це не забере в Бога більше, ніж тиждень. Ох, мамо, Тигрик був таким гарним котиком. Так лагідно муркотів. Чи ви гадаєте, Богові буде цього недостатньо, щоби вернути Джема?“

Пан Мередіт непокоїться, як це окошиться на Брюсовій вірі в Бога, а пані Мередіт непокоїться, як це окошиться на самім Брюсі, якщо його надія не справдиться. А я хочу плакати, думаючи про це. Миле, віддане хлопченя! Він так любив цього котика. І якщо його жертва буде марною — а стільки жертв здаються нині марними — у нього розіб’ється серце. Він іще замалий, щоб розуміти, що Бог не завжди відповідає на молитви так, як ми хочемо… і не укладає з нами угод — навіть якщо віддати Йому найцінніше для нас.

24 вересня 1918 року.

Щойно я вклякла в місячнім сяйві при своєму вікні — і довго стояла так, славлячи й славлячи Бога.

Учора об одинадцятій вечора я сиділа тут, у себе в кімнаті, і писала листа Ширлі. Удома всі спали, крім тата, якого викликали до пацієнта. Задзвонив телефон, і я кинулася в передпокій, щоб узяти слухавку, доки прокинеться мама. То був міжміський дзвінок; голос у слухавці проказав: „Вас турбують із Шарлоттаунської телеграфної компанії. Надійшла міжнародна телеграма на ім’я лікаря Блайта…“

Я подумала про Ширлі й похолола… а тоді голос додав: „Із Нідерландів“.

Телеграма була така: „Приїхав сьогодні. Утік з полону. Здоровий. Чекайте листа. Джеймс Блайт“.

Я не зомліла, не впала, не закричала. Я не відчула ні радості, ані подиву. Я не відчула НІЧОГО — лиш остовпіла, як того дня, коли довідалася, що Волтер іде на війну. Я повісила слухавку й озирнулася. На порозі своєї спальні стояла мама. У старому рожевому пеньюарі, із довгою товстою косою, що спадала на спину, і ясними очима, вона здавалася зовсім юною дівчиною.

— Звістка від Джема? — запитала вона.

Як вона знала? Я не сказала ні слова по телефону, крім „так… так… так“. Мама каже, що не знає, як саме, але вона таки ЗНАЛА. Вона не могла заснути, почула дзвінок — і вже тоді знала, що це новини від Джема.

— Він живий… здоровий… у Нідерландах, — мовила я.

Мама вийшла в передпокій і відповіла:

— Тато у Верхньому Глені. Я зателефоную й розповім йому.

Вона була дуже спокійна… зовсім інакша, ніж мала би бути, за моїми уявленнями. Але я теж була спокійна. Я розбудила Гертруду та Сьюзен і повідомила їм новину. Сьюзен відповіла: „Слава Богу“, — потім: „Чи ж я не казала, що Понеділок знає?“, — і наостанок: „Я заварю нам по чашечці чаю“. Вона пішла на кухню, просто в нічній сорочці, заварила чай і примусила маму й Гертруду випити його… але я піднялася до себе, замкнула двері, уклякла біля вікна й розплакалася — так, як колись Гертруда, почувши свою велику радісну звістку.

Здається, тепер я знаю, як почуватимуся на ранок воскресіння із мертвих.

4 жовтня 1918 року.

Нині надійшов лист від Джема. Він у нас лише шість годин — а зачитаний до дірок. Начальниця поштового відділення розповіла всім у Глені про нього, і кожен зайшов до нас послухати новини.

Джем був тяжко поранений у стегно. Німці знайшли його й доправили в табір для полонених. У нього була гарячка, він марив і не розумів ані де він, ані що відбувається.

Аж через кілька тижнів він очуняв, зміг писати й написав, але лист загубився. У таборі до нього ставилися незле — тільки пайка була погана. Їм не давали нічого, крім кавалка житнього хліба, миски вареної ріпи й подеколи супу із чорними бобами або чорною квасолею. А ми тут тричі на день сідали за щедро накритий стіл і ласували наїдками! Джем писав нам так часто, як міг, але боявся, що ми не одержуємо листів, бо не дістав жодної відповіді. Щойно оклигав, він намагався втекти, та його впіймали й повернули до табору. Аж за місяць вони із товаришем здійснили ще одну спробу й вибралися в Нідерланди.

Джем не одразу вернеться додому. Він іще не такий здоровий, як було сказано в телеграмі: рана його не загоїлася як слід, тож йому доведеться полікуватися в Англії. Та згодом він одужає, а ми вже знаємо, що він у безпеці й невдовзі повернеться — і, ох, як це змінює наше життя!

Надійшов лист і від Джеймса Андерсона. Він побрався з англійкою, демобілізувався й повертається додому, до Канади. Не знаю, радіти мені чи журитися. Усе залежатиме від того, що вона за дівчина. Був іще один доволі загадковий лист від шарлоттаунського адвоката. Він запрошує мене до своєї контори в будь-який зручний час, „обговорити питання спадку покійної пані Матильди Пітмен“. Кілька тижнів тому я прочитала в „Ентерпрайз“, що пані Матильда Пітмен померла від серцевого нападу. Цікаво, чи це запрошення якось стосується Джимса?

5 жовтня 1918 року.

Сьогодні вранці я поїхала до міста й зустрілася з адвокатом пані Матильди Пітмен — миршавим чоловічком з ріденькою чуприною, який говорив про свою покійну клієнтку з такою безмежною шаною, аж стало ясно, що він був у неї під закаблуком, так само, як Роберт з Амелією. Незадовго до її смерті він склав для неї новий заповіт. По ній залишилося тридцять тисяч доларів, і майже вся сума відійде Амелії Чаплі. Проте п’ять тисяч вона відступила мені як Джимсовій опікунці. З відсотків я можу забезпечувати його потреби на власний розсуд, а основний капітал буде виплачений йому по досягненні двадцятирічного віку. Джимс вочевидь був народжений під доброю зорею. Спершу я врятувала його від голодної смерті у пані Коновер, тоді Мері Ванс не дала йому померти від дифтеритного крупу, і ось тепер доля зласкавилася над ним, коли він випав із потяга. І він не лише впав у м’які зарості орляку, а й здобув собі добрий спадок. Мабуть, як заявила пані Матильда Пітмен і як я завжди вірила, він незвичайна дитина, і на нього жде незвичайна доля. Принаймні нині він забезпечений, і Джеймс Андерсон не протринькає синових грошей, навіть якщо захоче. Тепер, якщо його мачуха виявиться хорошою дівчиною, я буду спокійна за свого солдатського хлопчика.

Цікаво, що думають про це Роберт з Амелією. Мабуть, віднині, їдучи кудись, вони найретельніше замикатимуть вікна!»