Рілла з Інглсайду

Розділ 5 «Шум кроків»[10]

Рілла пробігла крізь сонячну розкіш кленового гаю до свого улюбленого куточка в Долині Райдуг, де сіла на моховитий камінь у заростях папороті, зіперла підборіддя на руки й невидющо втупилася в сліпучу блакить серпневого неба — блакитного, мирного та незмінного, що так само розгорталося над долиною погожими літніми днями, відколи вона пам’ятала себе.

Рілла хотіла побути сама — подумати, пристосуватися, якщо можливо, до цього нового світу, у який її мовби хтось переніс, так незворотно й раптово, аж їй незрозуміло було, хто вона тепер. Чи була вона… чи могла вона бути тією Ріллою Блайт, яка танцювала на маяку Чотирьох Вітрів шість днів тому… усього шість днів тому? За ці шість днів мовби минуло ціле життя, і час їй спливав не годинами, а серцебиттями. Той вечір, із усіма надіями, страхами, тріумфами та приниженнями, тепер здавався давньою історією. Невже вона справді плакала через те, що про неї забули й довелося брести додому пішки разом із Мері Ванс? Якою пустою й незначущою здавалася їй тепер ця причина для сліз! Нині вона мала право поплакати — але вона не заплаче… не можна! Як то сказала мама, з побілілими вустами й страдницьким поглядом, така, якою Рілла ніколи її не бачила:

Саме так. Вона має бути відважна — як мама, Нен і Фейт… Фейт, яка із блиском в очах палко вигукнула: «О, чому я не хлопець? Тоді я також записалася би в добровольці!» Лише коли очі їй пекли, а горло стискало, як нині, Рілла усамітнювалася в Долині Райдуг — ненадовго, щоб поміркувати й згадати, що вона вже доросла, а дорослі жінки мусять давати раду з такими випробуваннями. Утім, було… приємно час від часу сховатися від усіх, щоби ніхто не міг назвати її боягузкою, коли на очі, попри всі зусилля, набігали сльози.

Як солодко пахла лісова папороть! Як тихо гойдалися й перешіптувались над її головою пухнасті лапи ялин! Як казково тенькали дзвіночки на Закоханих Деревах — лише вряди-годи, коли майне вітерець! Який неземний бузковий туман курився, немовби ладан на вівтарі дальніх пагорбів! Як біліли під вітром тильні боки кленових листків, немовби гай укрився блідо-сріблястим квітом! Усе було так, як і сотні разів донині, коли вона приходила сюди; а проте світ, здавалося, змінився до невпізнанності.

«Як негарно було з мого боку бажати, щоб тут ставалися драматичні події, — думала Рілла. — Ох, якби лише можна було повернути ті неоціненні, прекрасні одноманітні дні! Я більше ніколи не нарікала б на них!»

Ріллин світ розбився на друзки наступного ж дня по вечірці. За обідом, коли вся сім’я обговорювала вчорашні новини, раптом озвався телефон. Дзвонили Джемові із Шарлоттауна. Закінчивши розмову, він повісив слухавку й озирнувся, із розпашілим лицем і ясними очима. Джем не встиг промовити й слова, та його мати, Нен і Ді пополотніли. Ріллі ж уперше в житті здалося, що всі довкола чують, як калатає її серце, і щось невидиме стисло горло.

— Тату, в місті набирають добровольців, — проказав Джем. — Сотні хлопців уже записалися. Я поїду сьогодні ввечері.

— Ох… маленький Джеме! — скрикнула пані Блайт і голос її зірвався. Вона вже багато років не кликала його так, відколи в дитинстві син рішучо повстав проти цього ймення. — О ні… ні… мій маленький Джеме…

— Я мушу, мамо. Адже так… правда, тату? — відповів Джем.

Лікар Блайт підвівся з-за столу. Він теж був дуже блідий, а голос його звучав хрипко. Проте він не вагався.

— Звісно, Джеме… звісно, коли ти так думаєш…

Пані Блайт сховала обличчя в долонях. Волтер понуро дивився у свою тарілку. Нен і Ді взялися за руки. Ширлі намагався прибрати безтурботного виразу. Сьюзен сиділа, мов паралізована, а на тарілці перед нею лежав недоїдений шмат пирога — промовисте свідчення сильного потрясіння, бо ж Сьюзен ніколи й нікому не прощала викинутих кавалків. Марнування харчів для неї було однією з найтяжчих провин.

Джем знову підійшов до телефона.

— Треба подзвонити Мередітам. Джеррі, мабуть, теж захоче поїхати.

На ці слова Нен скрикнула, мовби її вдарили ножем, і побігла геть із кімнати. Ді кинулася за нею. У пошуках підтримки Рілла озирнулася на Волтера, та він поринув у незбагненну замрію.

— Гаразд, — казав Джем спокійно, начеб домовлявся про пікнік із друзями. — Я знав, що ти теж поїдеш… так, нині о сьомій. До зустрічі на станції. Бувай.

— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, — розбудіть мене. Я сплю… чи все це відбувається насправді? Чи розуміє цей благословенний хлопчик, що він каже? Він хоче записатися в солдати? Невже нашому війську потрібні діти, такі, як він? Це неподобство! Адже ви з паном лікарем забороните це.

— Ми не можемо, — здушено відказала пані Блайт. — О, Гілберте!

Лікар Блайт підійшов до дружини й ніжно взяв її за руку, дивлячись у милі сірі очі, які лиш одного разу в їхньому житті гляділи на нього з такою мукою й таким благанням, як у цю мить. Обоє згадали той давній день у старім Домі Мрії, коли померла маленька Джойс.

— Енн, ти ж не хотіла би, щоб він лишився… коли всі йдуть… а він уважає, що мусить… ти не хотіла би, щоб наш син повівся, немов слабкодухий егоїст?

— Ні… ні! Але… ох, він наш первісток, Гілберте! Він іще хлопчик! Невдовзі я спробую бути відважною… але зараз не можу. Усе це сталося так раптово. Дай мені час.

Лікар і пані Блайт вийшли з кімнати. Джем пішов… і Волтер також… Ширлі й собі підвівся. Рілла і Сьюзен сиділи одна проти одної самі за порожнім столом. Рілла досі не плакала… вона була надто ошелешена… аж ось уздріла, що Сьюзен плаче — Сьюзен, в очах якої вона ніколи не бачила ні сльозинки.

— О, Сьюзен… невже він піде… насправді? — проказала вона.

— Це… це… це… це дурниці, — мовила Сьюзен, витерла очі, рішучо проковтнула сльози й підвелася. — Я йду мити посуд. Як не крути, а це треба зробити, хай навіть усі кругом подуріли. Не плач, не плач, рибонько. Джем, напевно, поїде, але війна закінчиться, доки він туди ще дістанеться. Краще тримаймося — нам не слід хвилювати твою бідолашну матінку.

— У сьогоднішній «Ентерпрайз» надрукували заяву лорда Кітченера[11] про те, що війна, можливо, триватиме роки зо три, — із сумнівом заперечила Рілла.

— Я не знаю цього лорда Кітченера, — незворушно відрубала Сьюзен, — та, думаю, він і собі помиляється не рідше за інших. Твій батько сказав, що війна триватиме кілька місяців, і я йому вірю більше, аніж якомусь там лордові. Тож мусимо заспокоїтися, зважити на Всевишнього та прибрати в їдальні. Сльози — хіба пусте гаяння часу, та й не розрадять вони нікого, лиш засмутять.

Увечері Джем і Джеррі поїхали до Шарлоттауна, а за два дні повернулися вже у військовій формі. Увесь Глен Святої Марії схвильовано й зацікавлено обговорював новину. Життя в Інглсайді раптом стало тривожне й напружене. Пані Блайт і Нен відважно всміхалися й поводилися бездоганно. Пані Блайт і панна Корнелія вже взялися до організації місцевого осередку Червоного Хреста. Лікар Блайт і пан Мередіт об’єднували чоловіків у Патріотичне товариство. Рілла, після першого потрясіння, відгукнулася на романтичний бік найсвіжіших подій, попри душевний біль. Джем мав такий мужній вигляд у військовій формі. Як чудово було думати про канадських хлопців, які так швидко, безстрашно й несхитно відповіли на поклик вітчизни. Рілла гордо скидала підборіддя поміж інших дівчат, чиї брати не пішли до війська. У щоденнику вона писала:

і була певна, що каже щиро. Звісно, вона й собі записалася б, якби народилася хлопцем! Вона нітрохи не сумнівалася в цьому; а проте й міркувала, чи не жахливо з її боку радіти, що Волтер не оклигав після хвороби так швидко, як їм би хотілося.

«Я не пережила б, якби Волтер пішов на війну, — писала Рілла. — Я дуже люблю Джема, але Волтер означає для мене більше, ніж будь-хто інший, і я просто померла б, якби він теж записався. Він так змінився цими днями, і майже не розмовляє зі мною. Напевно, теж хотів би вступити до війська, і гнітиться тим, що не може. Він ніде не ходить разом із Джемом та Джеррі — а хлопці ж були нерозлучні. Я ніколи не забуду обличчя Сьюзен, що вперше побачила Джема у формі. Воно затремтіло й викривилось, ніби Сьюзен хотіла заплакати, та вона сказала хіба: „Ти, Джеме, став тепер геть схожий на чоловіка“. Джем засміявся. Він не образився, адже Сьюзен досі бачить у ньому лише дитя.

Удома всі, крім мене, заклопотані. Я теж хотіла б робити щось, проте, здається, для мене немає діла. Мама й Нен постійно працюють, а я тиняюся, наче самотній загублений привид. Але найдужче мені болять усмішки мами й Нен — вони виглядають, наче приклеєні. Мамині очі більш не сміються. У мене відчуття, мовби тепер і я не повинна сміятися… мовби сміх — це ознака зіпсованості. А мені так важко стримуватися, навіть попри те, що Джем записався в солдати. Але й тоді, коли я сміюся, я вже не тішуся, як раніше. Попід звичною машкарою я відчуваю невпинний біль, надто коли часом прокинуся серед ночі. Тоді я плачу, бо мені страшно, що Кітченер правду каже, і війна триватиме кілька років, а Джема… ні, я не напишу цього слова. Якщо напишу, у мене буде таке відчуття, що це неодмінно станеться. Позавчора Нен сказала, що наше життя вже ніколи не буде таке, як колись. Я розсердилася. Ні, все буде так само — коли війна закінчиться, а Джем і Джеррі повернуться. Ми знову будемо тішитися й веселитися, а ці дні минуть, як жахливий сон.

Відтепер найважливіша подія щодня — це прихід листоноші. Тато вихоплює в нього газету — я ніколи не бачила, щоб тато вихоплював щось у когось, — а ми юрмимося довкола й читаємо заголовки, заглядаючи йому через плече. Сьюзен запевняє, що ніколи не вірила й не повірить жодному слову з газет, проте й собі стає на порозі кухні, слухає й іде назад, хитаючи головою. Нині вона весь час сердиться, хоча готує всі Джемові улюблені страви, а вчора навіть не здійняла бучі, побачивши, що Понеділок знов спить на ліжку в кімнаті для гостей, просто на покривалі в яблуневі листочки, дарунку пані Рейчел Лінд. „Один Усевишній знає, де спатиме твій хазяїн найближчими місяцями, сердешне ти безсловесне створіння“, — сказала й виставила його досить лагідно. Утім, Сьюзен так само ненавидить Дока. Вона запевняє, що тої ж миті, як Джем приїхав додому в однострої, той обернувся на Пана Гайда і, як на неї, це промовистий доказ істинної натури цього котиська. Сьюзен — кумедна старенька, але вона таке серденько. Ширлі каже, що вона янгол і чудова куховарка водночас; а проте він — єдиний із нас, кого Сьюзен ніколи не сварить.

Фейт Мередіт — молодчина. Я думаю, вони із Джемом тепер насправді заручені. Очі її так і сяють… але усмішки зболені й вимучені, геть як у мами. Цікаво, чи я всміхалася б так відважно, якби це мій наречений ішов на війну. Боляче навіть тоді, коли йде тільки брат. Пані Мередіт каже, що Брюс ридав усю ніч, як дізнався, що Джем і Джеррі їдуть до війська. А ще він запитав, хто такий Г. X.[13], про якого згадував його батько — чи не Господь Христос? Брюс — дуже миле дитя. Я люблю його, хоч загалом і не пропадаю за дітлахами. А немовлят і зовсім не зношу — хоча, коли я кажу про це вголос, усі ззираються на мене так, наче це — хтозна-яке жахіття. Але ж я не люблю їх, і визнаю це відверто. Я згодна ПОГЛЯНУТИ на чисте гарненьке немовля — хай тільки його тримає хтось інший — але нізащо НЕ ТОРКНУСЯ жодного з них, і вони мені геть нецікаві. Гертруда Олівер каже, що відчуває достоту те саме. (Вона — найчесніша людина, яку я знаю, бо ніколи не прикидається). Вона сказала, що з дітьми їй нудно, аж доки ті навчаються розмовляти. Тоді вони подобаються їй — але не надто. Мама, Нен і Ді обожнюють малюків, а мене вважають дивачкою за те, що я їх не люблю.

Після вечірки на маяку я більше не бачила Кеннета. Він приходив до нас одного разу по поверненні Джема, але мене тоді не було. Мабуть, і не згадав про мене — принаймні мені ніхто нічого не розповідав, а я постановила собі не питати… але й байдуже! Тепер ніщо не має значення для мене — крім того, що Джем записався в солдати й уже через кілька днів поїде до Валкартьє[14]. Мій дорогий старший брат Джем! Я так пишаюся ним!

Мабуть, Кеннет і собі пішов би до війська, якби не хвора нога. Я певна, тут доклало руку Провидіння. Він єдиний син у матері; вона так побивалася б, якби він поїхав. Єдині сини не повинні й думати про те, щоб іти на війну».

Неподалік від місця, де сиділа Рілла, з’явився Волтер. Він ішов, похиливши голову й заклавши руки за спину. Побачивши сестру, Волтер відвернувся, потім зненацька повернувся назад і підійшов до неї.

— Рілло-моя-Рілло, про що ти думаєш?

— Усе так змінилося, Волтере, — скрушно мовила Рілла. — Навіть ти… ще тиждень тому ми всі були такі щасливі… а тепер… тепер… я не розумію, що коїться. Я розгублена.

Волтер сів на сусідній камінь і взяв у долоні благально простягнуту Ріллину руку.

— Боюся, Рілло, нашому звичному світові настав кінець. Мусимо визнати це.

— Мені так страшно думати про Джема, — жалісно відказала Рілла. — Інколи я забуваю, що насправді означає його від’їзд, і тоді відчуваю піднесення й гордість… а потім реальність налітає на мене, наче крижаний вітер.

— Я заздрю Джемові! — понуро озвався Волтер.

— Заздриш? О, Волтере… ти ж… не хочеш піти на війну?

— Hi, — різко відповів Волтер, дивлячись поперед себе на смарагдові алеї в долині. — Ні, я не хочу. У тім і річ. Рілло, мені страшно йти на війну. Я — боягуз.

— Неправда! — гнівно скрикнула Рілла. — Усякому страшно було б іти. Тебе ж… тебе можуть убити…

— Я не боявся б цього, якби тільки міг загинути без страждань, — замислився Волтер. — Я не боюся самої смерті — лиш болю, який, можливо, відчую, коли помиратиму. Просто померти не страшно… але агонія… Рілло, ти знаєш, я завжди боявся болю. Я нічого не можу вдіяти — здригаюся, думаючи про те, що буду скалічений… чи осліпну. Рілло, мені страшно самої думки. Осліпнути й ніколи більше не побачити світу… його краси… Чотирьох Вітрів попід місячним сяйвом… зірок, що мерехтять між ялиць… і туману над гаванню. Я мушу піти… мушу хотіти піти… але не хочу… навіть думати про це не хочу… і як мені соромно… соромно…

— Волтере, але ти все одно не міг би піти на війну, — зболено заперечила Рілла. Серце їй посів новий нездоланний страх, що Волтер таки поїде. — Ти ще не оклигав після тифу.

— Оклигав. Уже місяць, відколи я цілковито здоровий. Це підтвердить будь-який медичний огляд… я знаю. Усі гадають, наче я ще недужий — і я ховаюся за цією брехнею. Я… мав би бути дівчиськом! — скрикнув Волтер, охоплений гірким розпачем.

— Навіть якщо ти одужав, не йди, — заплакала Рілла. — Що буде з мамою? Вона так побивається через Джема. Якщо ви обидва поїдете, вона цього не переживе.

— Не плач… я не йду. Кажу тобі — я боюся… боюся. Собі я зізнаюся в цьому чесно. Яке полегшення — отак відверто поговорити з тобою, Рілло. Я не міг би сказати про це нікому іншому… Нен і Ді зневажали б мене. Але я ненавиджу все це — біль, жах і потворність. Війна — це не глянсувата форма, не чіткий і гордий стройовий крок на параді… я мучуся тим, що читав у старих книжках про війну. Безсонними ночами я лежу й бачу все те, що колись відбувалося — бачу кров, бруд і жахливі муки. І багнетний бій! Я міг би знести все інше, але не це. Мене нудить від самої думки про те, що доведеться встромити багнет в іншу людину, — здригнувся Волтер, — це гірше, ніж уявляти, що я зазнаю удару сам. Я постійно думаю про це… а Джемові й Джеррі, здається, таке не спадає й на гадку — вони сміються й знай торочать про те, як «битимуть гунів». Я навіснію, коли бачу їх в однострої! А вони думають, я дратуюся, бо й собі не можу податися з ними через ту кляту хворобу, — гірко розсміявся він. — Не вельми приємно почуватися боягузом.

Рілла обійняла Волтера й поклала голівку йому на плече. Як добре, що він не хоче записуватися до війська… на якусь мить їй стало так нездоланно страшно. І як чудово, що Волтер звіряє свої гризоти їй, а не Ді. Вона вже не почувалася самотньою й зайвою.

— Ти не зневажаєш мене, Рілло-моя-Рілло? — скрушно запитав Волтер. Чомусь йому було боляче думати, що Рілла може розчаруватися в нім — так само боляче, як ніби на її місці опинилася Ді. Раптом він зрозумів, яка дорога йому ця маленька залюблена в нього сестричка із благальним поглядом і настороженим дитячим виразом.

— Ні. Волтере, сотні людей відчувають те саме, що ти. Пам’ятаєш шекспірівський вірш із хрестоматії для п’ятого класу: «Не той відважний, хто страху не знає…»?

— «…А той, хто серцем, попри біль, долає страх»[15]. Я ж не роблю цього, Рілло. Ми не можемо прикрасити істину. Я — боягуз.

— Неправда. Згадай, як ти переміг Дена Різа.

— Єдиний спалах відваги за все життя — цього недостатньо.

— Волтере, якось тато сказав, що твоя біда — це чутлива натура й надто бурхлива уява. Ти переживаєш події, ще доки вони настануть… переживаєш на самоті, коли немає нічого, що допомогло б тобі знести муку… чи бодай полегшити. Тут немає чого соромитися. Два роки тому, коли ви із Джемом попекли руки, палячи сухотрав’я на дюнах, він удвічі сильніше кричав від болю, ніж ти. А щодо цієї дурної гидкої війни, то охочих записатися до війська не бракує й без тебе. Вона не триватиме довго.

— Я так хотів би повірити в це. Час вечеряти, Рілло. Біжи. Я не хочу їсти.

— Я теж. Не зможу й крихти проковтнути. Волтере, дозволь мені залишитися тут, із тобою. Яка розрада — поговорити з кимось про те, що гнітить. Усі вважають, наче я ще мала й не зрозумію.

Отож вони сиділи в долині удвох, доки перша зоря прозирнула крізь блідо-сіру хмарину понад кленовим гаєм і їхній маленький прихисток огорнули духмяні росяні сутінки. То був один із вечорів, що їх Рілла все життя зберігала в пам’яті, наче коштовні скарби — вечір, коли Волтер уперше заговорив із нею, як із дорослою й рівною. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер, принаймні в цю мить, відчував, що боятися жаху війни — не так і ганебно, а Рілла була щаслива, що саме їй він звірив болісні сумніви, і що вона може поспівчувати йому й зарадити. Вона таки була комусь потрібна.

Невдовзі на інглсайдській терасі вони застали гостей — подружжя Мередітів і Дугласів. Була там і кузина Софія — вона примостилася в тьмяному закутку біля Сьюзен. Пані Блайт, Нен і Ді не було вдома, проте на терасу вийшли лікар Блайт і Док, що сидів на ґанку, немов золотавий ошатний король. Звісно, усі розмовляли про війну — крім Доктора Джекіла, який випромінював довкола мовчазне й суто котяче презирство. Тими днями, коли двоє людей зустрічалися десь, вони розмовляли про війну, а старенький Горянин Сенді розмовляв про неї навіть сам із собою. Прокльони, які він адресував німецькому кайзерові, чути було ще за кілька акрів від його ферми. Волтер тихенько пішов, не бажаючи нікого бачити й воліючи, щоб ніхто не бачив його, проте Рілла сіла на сходах, попід якими духмяніла волога садова м’ята. Вечір видався дуже тихий; ближні угіддя тонули в туманно-золотавих сутінках. На душі дівчині було легше, аніж за весь попередній жахливий тиждень. Її більше не мучив страх, що Волтер піде до війська.

— Я сам записався б, якби тільки був на двадцять років молодший! — горлав Норман Дуглас, який не міг, хвилюючись, говорити спокійно. — Я показав би тому кайзерові, де раки зимують! І я колись казав, буцім пекла немає? Та звісно, є! Їх десятки… сотні… там горітиме кайзер і всі його виплодки!

— Я знала, що ця війна розпочнеться, — пихато озвалася пані Дуглас. — Я бачила, що вона насувається. Я давно ще могла сказати всім тим дурним англійцям, що чекає на них. Я ще кілька років тому казала вам, Джоне Мередіт, що замислює кайзер, та ви не повірили. Ви сказали, що він не повергне світ у війну. То хто мав рацію, Джоне? Я чи ви? Скажіть мені.

— Ви, і я можу визнати це, — мовив пан Мередіт.

— Надто пізно тепер визнавати, — мовила пані Дуглас, хитаючи головою, так, немовби пан Мередіт, визнавши за невісткою слушність раніше, відвернув би війну.

— Дякувати Богу, англійський флот — у повній готовності, — сказав лікар Блайт.

— Амінь, — притакнула Еллен. — Хоч більшість англійців сліпі, немов кажани, у цім вони таки бачать потребу.

— Можливо, Англія ще й уникне халепи, — жалісно проказала кузина Софія. — Не знаю. Але мені дуже страшно.

— Англія вже в халепі, Софіє Крофорд, — утяла Сьюзен. — Та я не збагну твоїх нарікань. Я впевнена, що британський флот умить розгромить Німеччину, тож нам нема чого хвилюватися.

Своїми палкими промовами Сьюзен хотіла переконати себе у власній слушності більше, ніж будь-кого іншого. Вона мала свій невеличкий запас настанов, котрий помагав їй долати звичні життєві незгоди, та що їй було протиставити грому й блискавкам, які ряхтіли над Гленом упродовж останнього тижня? Що могла вдіяти чесна й працьовита стара панна із Глена Святої Марії проти війни, що навісніла за тисячі миль? Сьюзен відчувала, що гріх перейматися тим, чого вона не спроможна ані збагнути, ані змінити.

— Британська піхота вкоськає німців! — гучно правив своєї Норман. — Заждімо лиш, і кайзер побачить, що справжня війна — то не парад у центрі Берліна з напомадженими вусиками!

— Британія не має піхоти, — заперечила Еллен. — І не дивися так на мене, Нормане. Самими поглядами не витвориш війська з нічого. Сотні тисяч людей — то дрібка проти мільйонної армії німців.

— Вони й тією дрібкою вдавляться, — мужньо наполягав Норман. — Зуби поламають. І не кажи, буцім один британець не вартий десяти зайд. Я й сам би знищив дюжину їх, зі зв’язаними руками!

— Я чула, — озвалася Сьюзен, — що наш пан Прайор вважає війну безглуздям. Каже, буцім Англія вступила в неї тільки тому, що заздрить Німеччині, а до Бельгії їй байдуже.

— Може, він і плів таке, — мовив Норман. — Я не чув. Та коли раптом почую, Місяць із Баками й гадки не матиме, що буде з ним самим. Ця моя мила родичка, Кітті Девіс, начебто теж меле подібну бридню. Не в моїй присутності, звісно — чомусь при мені всі бояться й рота розкрити. Бігме, певно, гадають, що це погано вплине на їхнє здоров’я.

— Я так боюся, що цю війну було нам послано як кару за гріхи, — простогнала кузина Софія, здіймаючи білі руки з колін і знову складаючи їх на животі. — «Лихий наш світ, надійде судна мить»[16].

— Наш панотець і собі так гадає, — реготнув Норман. — Га, пасторе? Тому ви вчора обрали за тему для проповіді цей текст — «Без кровопролиття відпущення немає»[17]? Я не згоден із вами — хотів підвестися в церкві й так і сказати, буцім немає глузду у ваших словах, та Еллен завадила. Відколи женився, я ані разу такої розваги не мав, щоб дошкулити пасторові.

— Без кровопролиття немає нічого, — мовив пан Мередіт тихим замріяним голосом, що завжди дивом справляв переконливе враження на слухачів. — Я думаю, усе повинно бути заслужене самопожертвою. Ми, люди, лишили криваві сліди на кожному кроці до вершин. І тепер знову мусить пролитися кров. Ні, пані Крофорд, я не вважаю, що війну було послано нам як кару. Це — ціна, яку має сплатити людство за благословення… за поступ, вартий такої платні… Ми не застанемо його, напевно, проте його успадкують наші онуки.

— А якщо Джеррі загине, ви так само піднесено думатимете про це? — запитав Норман, що все життя казав такі нетактовні речі й ні разу не збагнув, чому цього робити не слід. — Еллен, не штурхай мене під стільцем. Я лише хочу знати, чи пастор думає так насправді, чи то лише гарні слова для церковної кафедри.

Обличчя пана Мередіта здригнулося. Того вечора, коли Джем і Джеррі поїхали записуватися до війська, він провів страхітливу годину наодинці із собою в бібліотеці. Та відповідь його пролунала незмінно спокійно.

— Хай як я почуватимуся, ніщо не схитне моєї віри… моєї певності в тім, що країна, чиї сини готові жертвувати собою задля захисту ближніх, цінуватиме мир по-новому завдяки їхній жертві.

— Ви, панотче, справді кажете те, що думаєте. Я завжди бачу, коли хтось нещирий. Такий у мене природжений дар. Ох, і боїться ж мене більшість пасторів! Але вас я ні разу ще не впіймав на дворушництві, хоча надіюся, що впіймаю — тим-то й ходжу до церкви. Ото буде радість! Нарешті я зможу приборкати Еллен, що знову почне обтесувати мене! А зараз піду-но я через дорогу, до Ейба Крофорда. Хай зглянуться на вас усі боги!

— Старий поганин! — буркнула Сьюзен у спину панові Дугласу, геть не зважаючи на присутність Еллен. Сьюзен утямити не могла, чом це небесне полум’я не пожере Нормана, що так ображає священиків. Але найдивніше було те, що панові Мередіту його свояк очевидно подобався.

Рілла хотіла, щоб гості поговорили про щось, крім війни. Уже цілий тиждень вона не чула ніяких інших розмов, і вони їй набридли. Тепер, позбувшись нав’язливого страху, що Волтер захоче піти на війну, Рілла роздратувалася. Зітхнувши, вона припустила, що вислуховувати подібні розмови їй доведеться ще не один місяць.