Рілла з Інглсайду

Розділ 13 Гірка пігулка образи

— Боюся, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, яка щойно віднесла Понеділкові порцію найдобірніших кісточок, — на нас чекають жахливі новини. Місяць із Баками допіру приїхав із Шарлоттауна задоволений. Я й не пригадаю, щоб він колись усміхався на людях. Звісно, він міг і обдурити когось на продажі худоби, та в мене жахливе передчуття, що німці прорвали фронт.

Можливо, Сьюзен дарма пов’язувала усмішку пана Прайора із затопленням «Лузітанії»[51], новини про яке передавалися з уст в уста в Глені Святої Марії одразу по прибутті пошти. Але тієї ночі хлопчаки, обурені діями кайзера, вийшли на вулицю й перебили всі вікна гленському пацифісту.

— Я не кажу, що вони слушно вчинили, і не кажу, що не мали слушності, — мовила Сьюзен, почувши цю звістку. — Та я й собі охоче жбурнула би два-три камені. Одне безперечно: того дня, коли надійшла пошта, Місяць із Баками сказав на повен голос, буцім люди, яким не сидиться вдома після того як їх попередили про напад, не варті кращої долі. Норман Дуглас аж піною сходить, коли в розмові спливає ця тема. Онде вчора горлав у крамниці Картера Флегга: «Якщо диявол не забере до себе тих, хто потопив „Лузітанію“ — нащо такий диявол?» Норман завжди вважав, буцім кожен, хто не підтримує його — прибічник диявола, та навіть такий чоловік може інколи слушно думати. Брюс Мередіт так непокоїться через тих потонулих дітей. У п’ятницю він наче молився про щось дуже важливе для нього, але не дістав сподіваного й був розчарований. А нині дізнався про «Лузітанію» й сказав пані Мередіт, що розуміє, чому Господь не відповів на його молитву — Він був заклопотаний, бо мусив прийняти до Себе душі загиблих. Розум цієї дитини, пані Блайт, дорогенька, на сто років старший за тіло. Що ж до «Лузітанії», то, як не глянь, а це жахливо. Та Вудро Вілсон напише про це ноту, отже, не журімося. Добрячий президент! — і Сьюзен гнівно загримотіла каструлями. Вона дедалі частіше піддавала Вілсона анафемі на своїй кухні.

Якось надвечір в Інглсайд зайшла Мері Ванс і розповіла, що відпустила Міллера Дугласа до війська.

— Ця історія з «Лузітанією» — то вже занадто, — сердито сказала Мері. — Коли кайзер узявся топити невинних дітей, хтось таки має вкоськати його. Так не може тривати далі. Довго я це обдумувала й нарешті погодилася. Пішла й сказала Міллерові: записуйся, я не проти. Хоча старої Кітті Девіс не переконаєш. Хай усі кораблі на світі потоплять підводні човни, хай усі діти загинуть, вона й бровою не поведе. Проте я тішу себе думкою, що то через мене Міллер лишався вдома ввесь цей час, а не через милу Кітті. Може, воно й не так — але ми побачимо.

І вони побачили. Коли в неділю Міллер та Мері Ванс прийшли до гленської церкви, він уже був в однострої. Білі очі Мері сяяли гордістю за нього. Джо Мілгрейв, який сидів у задній частині церкви, під галереєю, кинув погляд на них, тоді озирнувся на Міранду Прайор і зітхнув так голосно, що на трьох сусідніх лавах парафіяни почули його й зрозуміли, чим він смутиться. Волтер Блайт не зітхнув. Проте Рілла, стурбовано глянувши на нього, завважила вираз, що вразив її в самісіньке серце. Наступний тиждень дівчина згадувала його з болем у душі, хоч зовні здавалося, що Ріллу гнітять лише труднощі, пов’язані з наближенням та підготовкою концерту молодіжного Червоного Хреста. Застуда юних Різів не перетворилася на кашлюк, отож цю заковику було розв’язано. Та щодо решти номерів усе висіло на волоску; а напередодні концерту надійшов вибачливий лист від пані Ченнінг. Вона писала, що не зможе виступити на концерті: її син, який перебував зі своїм полком у Кінгспорті, захворів на тяжке запалення легень, тож вона мусила вирушити до нього.

Члени організаційного комітету нажахано перезирнулися. Що ж робити?

— Отак і стається, коли запрошувати чужих, — буркнула Олів Кірк.

— Мусимо щось удіяти! — мовила Рілла, надто схвильована, щоби зважати на дошкульний тон Олів. — Ми всюди почепили оголошення про концерт… і прийде стільки людей… навіть з міста… а музичних номерів у нас і без того обмаль. Треба знайти когось, хто співатиме замість пані Ченнінг.

— Кого ж ти знайдеш в останню мить? — правила своєї Олів. — Ірен Говард могла б виступити, але навряд чи погодиться після того, як її тут образили.

— Хто її тут образив? — холодно запитала Рілла. Проте весь холод її тону не спантеличив Олів Кірк.

— Ти її образила, — гостро відказала вона. — Ірен усе розповіла мені. Вона була просто-таки вбита горем. Ти веліла їй не розмовляти з тобою до кінця її днів, і вона каже, що й не добере, чим заслужила на таке ставлення. Тому вона долучилася до Червоного Хреста в Лобриджі й більше не ходить на наші збори. Я нітрохи не винувачу її, і вже ж не проситиму зглянутися на нас у нинішній скруті.

— Я теж, — захихотіла Емі Мак-Алістер. — Ми з Ірен уже сто років не розмовляємо. Її завжди хтось «ображає». Але вона — чудова співачка, і люди прийдуть на її виступ так само охоче, як і на виступ пані Ченнінг.

— Якби ти й попросила, нічого не вийшло би, — значущо сказала Олів. — У квітні, щойно ми розпочали підготовку до концерту, я зустрілася з Ірен у Шарлоттауні й запитала, чи не погодиться вона допомогти нам. А вона сказала, що, за всього бажання, не виступатиме на концерті, який організує Рілла Блайт, коли Рілла так дивно поставилася до неї. Тепер уся наша затія зійде на пси.

Рілла пішла додому розлючена й замкнулася у своїй кімнаті. Вона не принизиться до того, щоби перепросити Ірен Говард! Ірен була винна не менше за неї, ще й переповідала всім викривлену версію того, що сталося, удаючи зневажену приголомшену мученицю. Рілла не могла викласти власний погляд на сварку — тоді їй довелося би повторити мерзенний наклеп щодо Волтера. Отож більшість приятельок уважали, що саме Ірен зазнала несправедливої кривди, окрім кількох дівчат, які ніколи не любили її й пристали на Ріллин бік. А втім… концерт, у який Рілла вклала стільки зусиль, от-от мав провалитися. Чотири сольні номери пані Ченнінг були окрасою всієї програми.

— Панно Олівер, що ви думаєте про це? — у відчаї запитала Рілла.

— Я думаю, що перепросити має Ірен, — відповіла панна Олівер. — Проте, на жаль, моя думка не заповнить прогалин у вашій концертній програмі.

— Якби я чемно перепросила Ірен — я певна, вона заспівала б, — зітхнула Рілла. — Вона обожнює виступати на публіці… але ж і збиткуватиметься з мене, і я готова на що завгодно, аби лиш не йти. Мабуть, мені таки слід піти: якщо Джем і Джеррі можуть стати віч-на-віч із гунами, я теж можу стати віч-на-віч із Ірен Говард і, забувши про гордість, попросити її допомогти нам заради сердешних бельгійців. У цю мить я думаю, що не зважуся на таке, але маю передчуття, що після вечері ви побачите, як я смиренно тюпаю Долиною Райдуг до шляху на Верхній Глен.

Передчуття не зрадило Рілли. Після вечері вона ретельно вбралася в блакитну розшиту бісером сукню — адже здолати марнославство важче, ніж гордість, а Ірен завжди помічала будь-які вади у вроді чи одязі інших дівчат. До того ж, як сама Рілла сказала матері ще в дев’ятилітньому віці: «Чемною бути легше, коли гарно вбрана».

Рілла вклала коси в пишну зачіску й наділа плащ, побоюючись імовірного дощу. Утім, одягаючись, вона думала хіба про майбутню неприємну розмову й подумки повторювала свою роль. Їй хотілося, щоб ця розмова була вже позаду… вона шкодувала, що взялася за підготовку благодійного концерту… і що посварилася з Ірен. Зневажлива мовчанка, як-не-як, була б ефективнішою зброєю проти наклепів на Волтера. Рілла ж вибухнула, наче маленька дурненька дівчинка… так, надалі вона порозумніє, але нині мусить проковтнути гірку пігулку образи, а цей цілющий засіб смакував Ріллі Блайт не більше, аніж будь-кому з нас.

У сутінках дівчина підійшла до будинку Говардів — претензійного, з білим різьбленим орнаментом попід дахом та численними еркерами, що звіддалік нагадували чиряки. Пані Говард, балакуча дебела матрона, зустріла Ріллу аж надто привітно й провела до вітальні, а сама пішла кликати доньку. Рілла скинула плащ і критично оглянула себе в дзеркалі над каміном. Капелюх, зачіска, сукня — усе було бездоганно. Панна Ірен не зловтішатиметься. Рілла пригадала, якими влучними й дотепними здавалися їй ущипливі зауваження Ірен щодо інших дівчат. Тепер настала її черга.

Аж ось до вітальні сходами збігла Ірен, ошатно вбрана; ясно-солом’яні коси її були вкладені в наймоднішу й найхимернішу зачіску, а всю постать огортав солодкавий запах парфумів.

— О, як поживаєте, панно Блайт? — прощебетала вона. — Яка неждана радість — бачити вас тут.

Рілла підвелася, щоби потиснути холодні кінчики пальців Ірен, і, знову сівши, уздріла таке, від чого їй геть заціпило. Ірен і собі завважила це, сідаючи. Упродовж усієї розмови на вустах її бриніла глузлива, презирлива усмішка.

На одній Ріллиній нозі була елегантна туфелька з металевою пряжкою та шовкова півпрозора блакитна панчоха; на іншій — старий розношений черевик і чорна фільдекосова панчоха!

Бідолашна Рілла! Вона перевзулася — чи то пак почала перевзуватися — вже після того, як наділа сукню. Отак воно виходить, коли робиш одне, а думаєш зовсім про інше. Ох, яка дурна ситуація, та ще й у присутності Ірен Говард — Ірен, яка витріщалася на Ріллині ноги так, наче досі ніколи не бачила нічиїх ніг! І вона ще колись уважала Ірен тактовною! Нажахана Рілла забула все, що хотіла сказати. Марно силкуючись заховати злощасну ногу під стільцем, вона лиш невиразно пробубоніла:

— Ірен, я прийшла попрошити тебе про пошлугу.

Ох… іще й зашепелявила! Рілла готова була до приниження — але ж не такого! Бігме, усьому є межа!

— Справді? — незворушно запитала Ірен, на мить підвівши зухвалі низько посаджені очі на розчервоніле обличчя Рілли й знов опускаючи, мовби нездатна відвести завороженого погляду від розношеного черевика й елегантної туфельки.

Рілла опанувала себе. Вона не шепелявитиме… вона буде спокійна й стримана.

— Пані Ченнінг не може приїхати, бо її син лежить хворий у Кінгспорті, тож я прийшла за дорученням комітету попросити тебе зробити нам ласку й виступити замість неї, — Рілла чітко й старанно вимовляла кожне слово, мовби повторюючи вивчений урок.

— Звертаєтеся до запасного варіанта? — зневажливо всміхаючись, відказала Ірен.

— Олів Кірк просила тебе про виступ іще коли ми планували програму, а ти відмовилася, — нагадала Рілла.

— Але ж… тоді… я не могла нічим зарадити, — жалісливо сказала Ірен. — Коли ти веліла мені не розмовляти з тобою до кінця моїх днів. Ми обидві опинилися б у вкрай незручному становищі, чи не так?

От і гірка пігулка образи.

— Ірен, я хочу перепросити за ці слова, — якомога спокійніше мовила Рілла. — Дарма я сказала це й відтоді мені було дуже прикро. Ти пробачиш мені?

— Аби лиш я заспівала на вашім концерті? — ущипливо прожебоніла Ірен.

— Якщо ти думаєш, — проказала сердешна Рілла, — що я не перепросила б тебе, якби не концерт, то це, очевидно, правда. Але правда й те, що я цілу зиму карталася через свою нестриманість. Це все, що я можу сказати. Якщо ти не пробачиш мені, то й говорити більше немає про що.

— О, Рілло, дівчинко, не нападайся на мене так, — плаксиво відповіла Ірен. — Авжеж, я пробачу тобі… хоча мені було так погано… надіюся, ти ніколи не спізнаєш такого страхіття. Я кілька тижнів проплакала. А я ж нічого не зробила й не сказала!

Рілла притлумила дошкульну відповідь. Зрештою, марно було сперечатися з Ірен, а бельгійці голодували.

— Чи не могла б ти допомогти нам? — насилу вимовила вона. Ох, ну чого Ірен так витріщилася на той черевик? Рілла вже майже чула, як вона розповідає всю історію Олів Кірк.

— Не знаю, чи вдасться мені це… в останню мить, — відказала Ірен. — Геть немає часу вивчити щось новеньке.

— Ти знаєш безліч прегарних пісень, яких у Глені ще не чули, — заперечила Рілла. Вона розуміла, що це тільки відмовка — адже Ірен цілу зиму брала уроки музики в Шарлоттауні. — Тут усі вони будуть нові.

— Я не маю акомпаніатора, — утяла Ірен.

— Тобі акомпануватиме Уна Мередіт, — мовила Рілла.

— О ні, я не можу просити її, — зітхнула Ірен. — Ми ще з осені не розмовляємо. Вона так неприязно поставилася до мене під час концерту недільної школи, що я просто мусила припинити стосунки з нею.

Отакої! Невже Ірен пересварилася з усіма? А на слова, буцім Уна Мередіт неприязно поставилася до когось, Рілла ледь не засміялася просто їй у лице.

— Панна Олівер — чудова піаністка й зможе акомпанувати з нот, — розпачливо запропонувала Рілла. — А завтра ввечері перед концертом ти пройдеш із нею всі пісні в Інглсайді.

— Я не маю чого вбрати. Моя нова вечірня сукня ще не прибула із Шарлоттауна, а виступати в старій на такому великому концерті… ні, я просто не можу. Вона геть поношена й старомодна.

— Ми влаштовуємо концерт, — поволі мовила Рілла, — щоб допомогти бельгійським дітям, які вмирають від голоду. Невже ти не можеш єдиний раз надіти поношену сукню заради них?

— А тобі не здається, що всі ці оповідки про нужденних бельгійців надто вже перебільшені? — відказала Ірен. — Вони ж не можуть насправді вмирати від голоду — у двадцятому столітті! Газети завжди все драматизують.

Рілла вирішила, що з неї досить принижень. Адже існує ще й самоповага. Навіть заради концерту не варто продовжувати цю розмову.

— Шкода, що ти не можеш допомогти нам, Ірен. Отже, ми мусимо самі знайти якийсь вихід із цього становища.

Таке не влаштовувало Ірен. Вона дуже хотіла виступити на концерті, і, відмовляючись, прагнула тільки того, щоб її згода здалася Ріллі великою милістю. Окрім того, їй хотілося відновити дружні стосунки з Ріллою. Ірен дуже лестило щиросерде й палке захоплення Рілли Блайт, як вабила й змога вряди-годи гостювати в Інглсайді, надто коли вдома на канікулах був такий вродливий студент як Волтер. Вона підвела очі від Ріллиних ніг.

— Рілло, дівчинко, не квапся з висновками. Я хочу допомогти вам, якщо вийде. Сядь, будь ласка, і поговорімо.

— На жаль, я не можу. Мені час вертатися — треба ще вкласти Джимса.

— О, звісно — того хлопчика, якого ти глядиш за приписами науки. Так мило із твого боку — узятися дбати про цю дитину, коли ти не зносиш малят. Як ти розсердилася за те, що я цілувала його! Але ми все забудемо й знову приятелюватимемо — адже так? А щодо концерту — гайну я, мабуть, вранішнім поїздом до Шарлоттауна, заберу сукню й повернуся вдень. Тоді й матиму час підготуватися, якщо ти попросиш панну Олівер акомпанувати мені. Я не можу звернутися до неї — вона така страхітливо зверхня й зарозуміла, що я, бідолашка, геть ціпенію від жаху.

Рілла вирішила не гаяти часу й зусиль на спроби оборонити панну Олівер. Вона холодно подякувала Ірен, яка зненацька стала вельми товариська й балакуча, і пішла. Її тішило, що розмова нарешті позаду — проте Рілла знала, що вони з Ірен уже не будуть подругами. Приязно вітатимуться, але не приятелюватимуть. Ріллі й не хотілося цього. Тієї зими її турбували інші, значно серйозніші речі, а проте деколи в серці вчувався жаль за втраченою дружбою. Тепер його не було. Ірен, за словами пані Еліот, не належала до племені, що знає Йосипа. Рілла не сказала й не подумала, що переросла її… та якби це й спало їй на гадку, вона вирішила б, що то нісенітниця — адже Рілла не мала ще й сімнадцяти років, а Ірен уже виповнилося двадцять. Утім, це була правда. Ірен була така сама, як рік тому — така, якою їй судилося бути завжди. Рілла Блайт за той самий рік змінилася — подорослішала й посерйознішала. Нині під чарівною, привітною машкарою Ірен вона ясно бачила такі риси як дріб’язковість, мстивість, нещирість, неповага до себе й до інших. Ірен навіки втратила свою маленьку прихильницю.

Здолавши шлях від Верхнього Глена до мовчазної, помережаної тінями й місячним сяйвом Долини Райдуг, Рілла знов заспокоїлася. Спинившись попід високою дикою сливою, блідою, мов привид, і чарівною в легкім серпанку раннього квіту, дівчина засміялася.

— Нині лиш одне має значення — щоб союзники перемогли у війні, — мовила вона вголос. — Тому, безперечно, байдуже, що я ходила до Ірен Говард у різних панчохах і черевиках. Та все ж я, Берта-Марілла Блайт, урочисто присягаюся, взявши за свідка місяць, — Рілла театрально звела руку до того ж таки місяця, — надалі виходити зі своєї кімнати, пильно розглянувши обидві власні ноги.