Рілла з Інглсайду

Розділ 18 Воєнне весілля

— Пане лікарю, дорогенький, — озвалася бліда від гніву Сьюзен, — ця Німеччина геть не має ні страху, ні сорому.

Усі домашні зійшлися на великій інглсайдській кухні. Сьюзен місила тісто на печиво до вечері, пані Блайт пекла хлібці для Джема, а Рілла варила цукерки для Кена й Волтера. Досі вона завжди казала «для Волтера й Кена», та згодом Кеннетове ім’я непомітно й цілком природно вийшло наперед. Тут-таки із в’язанням сиділа кузина Софія. Звісно, усіх гленських хлопців переб’ють на війні — так вона відчувала нутром — але краще для них буде вмерти з ногами в теплі, тож кузина Софія сумлінно й понуро вимахувала в’язальними шпицями.

Цю ідилію порушив розгніваний, схвильований лікар Блайт, який удерся на кухню зі звісткою про пожежу в будинку парламенту в Оттаві. Сьюзен миттю стала так само розгнівана й схвильована.

— Що ще накоять ці гуни? — вигукнула вона. — З’явитися сюди й спалити наш парламент! Де це чувано про таке неподобство?

— Ми ще не знаємо, чи сталося то з вини німців, — відповів лікар Блайт, хай який безсумнівно певний, що саме так і було. — Пожежі іноді виникають без жодних на те причин. Онде минулого тижня в дядечка Марка Мак-Алістера згоріла клуня. Навряд чи ви зможете, Сьюзен, обвинуватити німців і в цьому.

— Не знаю, пане лікарю, дорогенький, не знаю, — поволі й зловісно похитала головою Сьюзен. — Місяць із Баками крутився там того самого дня. Вогонь спалахнув півгодини потому, як він пішов. Це достеменний факт, хоч я не наважуся закидати старості пресвітеріанської церкви підпал чужої клуні без вагомих доказів. Однак, пане лікарю, дорогенький, кожен знає, що двоє синів дядечка Марка пішли на війну, а сам дядечко Марк виступає на всіх зборах Патріотичного товариства, де агітує за вступ до війська. Я так собі думаю, що Німеччина дуже хотіла би поквитатися з ним.

— Я не змогла би виступити на таких зборах, — повагом відказала кузина Софія. — Моє сумління не дозволило б мені просити інших матерів виряджати дітей на війну — убивати й бути убитими.

— Невже? — озвалася Сьюзен. — Бач, Софіє Крофорд, я відчула, що можу попросити про це будь-кого… учора, коли прочитала, що в Польщі не лишилося дітей, молодших за вісім років. Подумай, Софіє Крофорд, — Сьюзен наставила на кузину палець, усипаний борошном, — дітей… молодших… за вісім… років… не лишилося… жодного!

— Певно, німці всіх їх поїли, — зітхнула кузина Софія.

— Ні-і-і… — неохоче промовила Сьюзен, мовби їй бридка була сама думка, що німці можуть виявитися невинні в котромусь зі злочинів. — Я ще не чула, начеб гуни почали обертатися на людожерів. Усі ті бідолашні дітки померли від голоду й холоду. Та все одно, Софіє Крофорд, це варварське вбивство невинних. Я сама їсти й пити не можу — тільки й думаю, що про цих дітлахів.

— Тут написано, що Фред Карсон з Лобриджа здобув медаль «За заслуги», — мовив лікар Блайт, який тим часом поринув у читання місцевих новин.

— Я чула про це ще тиждень тому, — озвалася Сьюзен. — Він — зв’язківець батальйону й виявив несказанну мужність в умовах ризику. Лист, у якому він розповідав про це рідним, надійшов того дня, коли помирала його бабця Карсон. Їй лишалося жити зо кілька хвилин, і англіканський священик, присутній коло смертного ложа, спитав, чи не хоче вона, щоб він виголосив молитву. «Моліться собі, панотче, — відказала вона… бачте, вона була з Дінів, а Діни всі люди відважні, — моліться, але, на Бога, тихенько, не заважайте мені. Я хочу обміркувати цю дивовижну звістку, а часу на те бракує». У цьому вся Альміра Карсон. Вона леліяла Фреда, мов зіницю ока. Їй було сімдесят п’ять, а на голові, подейкують, жодної сивої волосини.

— Ох, ви нагадали мені… сьогодні я виявила в себе першу сиву волосину… найпершу, — мовила пані Блайт.

— Я помітила її ще кілька днів тому, пані Блайт, дорогенька, проте вам не сказала. Думала собі: «їй і без того не бракує гризот». Та коли вже ви завважили її самі, дозвольте нагадати вам, що сивина — це шана.

— Я, мабуть, старію, Гілберте, — печально всміхнулася пані Блайт. — Люди вже запевняють мене, що я маю дуже молодий вигляд. Поки ми справді молоді, ніхто нам такого не каже. Але я не журитимуся через перший доторк срібла до моїх кіс. Я ніколи не любила рудого кольору. Чи я розповідала тобі, Гілберте, як пофарбувала коси ще малою в Зелених Дахах? Про це знали тільки ми з Маріллою.

— То ось чого ти мусила обтяти косу?

— Так. Я купила пляшечку з фарбою у мандрівного торговця, єврея з Німеччини. Сподівалася, що коси мої будуть чорні, а вони стали зелені. Отож Марілла мусила їх обстригти.

— Ви ще легко відбулися, пані Блайт, дорогенька, — гнівно буркнула Сьюзен. — Хоч і були замалі, щоб знати, на що та Німеччина здатна. Вам пощастило, що то була тільки зелена фарба, а не отрута.

— Здається, відтоді минула вже сотня років, — зітхнула пані Блайт. — Мовби все те сталося в іншому світі. Війна розколола життя надвоє. Не знаю, яке буде наше подальше існування… але воно так відрізнятиметься від попереднього. Цікаво, чи ми — ті, хто зросли в колишньому світі — пристосуємося із плином літ до світу майбутнього?

— А ви помітили, — озвалася панна Олівер, підводячи очі від книжки, — як усе, написане до війни, тепер здається далеким-далеким, давнім, немов «Іліада»? Ось Вордсвортів вірш — він є в програмі випускного класу; я саме перечитувала його. Класичний спокій, безтурботність і краса цих рядків здаються принесеними на Землю з іншої планети… вони не мають нічого спільного з нашим бурхливим світом, так само, як вечірня зоря.

— Єдине читання, що втишує бурю в моїй душі нині — це Біблія, — мовила Сьюзен, ставлячи в піч деко з печивом. — Там стільки віршів, у яких сказано мовби достоту про гунів. Старий Горянин Сенді запевняє, що кайзер — це той самий Антихрист, про якого йдеться в Об’явленні Івана Богослова, але я не заходжу аж так далеко у своїх міркуваннях. Як на мене, пані Блайт, дорогенька, для нього то завелика честь.

Кілька днів потому, рано-вранці, Міранда Прайор тихцем прийшла в Інглсайд, буцімто для того, щоб допомогти Червоному Хресту із шиттям, але насправді — обговорити зі співчутливою Ріллою свої негаразди, надто важкі, щоб зносити їх самотужки. Міранда привела із собою розгодованого, криволапого песика, любого її серцю за те, що колись, іще цуценям, їй подарував його Джо Мілгрейв. Пан Прайор не любив собак, але тоді, розглядаючи Джо як імовірного чоловіка Міранди, зласкавився й дозволив доньці лишити цуцика в себе. Міранда була така вдячна, що спробувала потішити батька, назвавши песика на честь його політичного кумира, великого очільника лібералів Вілфреда Лор’є[65], хоч це пишне ім’я було невдовзі скорочене до звичайного Вілфі.

Вілфред Лор’є ріс, квітнув і гладшав, проте Міранда непоправно розбестила й зіпсувала його, тож пес не подобався нікому, крім неї самої. Ріллу дратувала його манера лягати на спину й вимахувати лапами в повітрі, благаючи, щоб хтось полоскотав йому пещене черевце. Підпухлі блідаві очі Міранди виразно свідчили, що дівчина проплакала цілу ніч, отож Рілла, знаючи, що гостя має намір переповісти їй гірку історію, запропонувала поговорити у своїй кімнаті, звелівши Вілфреду Лор’є лишатися внизу.

— Візьмімо його із собою, будь ласка, — тужливо сказала Міранда. — Сердешний Вілфі не заважатиме нам, і я ретельно витерла йому лапки на ґанку. Він завжди так сумує без мене в чужому домі… а скоро він — це буде все… що лишиться мені… від Джо.

Рілла поступилася, і Вілфред Лор’є, зухвало вигнувши хвіст над плямистою спиною, звитяжно потрюхикав сходами попереду дівчат.

— Ох, Рілло, — схлипнула Міранда, коли подруги зачинилися нагорі. — Я така нещаслива. Не можу й переказати, як мені зле. Моє серце розривається від болю!

Рілла вмостилася поруч із нею на канапі. Вілфред Лор’є присів перед ними на задні лапи й наготувався слухати, глузливо висолопивши рожевого язика.

— Що сталося, Мірандо?

— Нині ввечері Джо приїде додому в останню відпустку. У суботу я одержала від нього лист… він надсилає мені листи на ім’я Боба Крофорда, через тата… ох, Рілло, він приїде тільки на чотири дні — у п’ятницю їхній підрозділ відправляють на фронт… і, можливо, я більше ніколи його не побачу…

— Він досі хоче, щоб ви побралися? — спитала Рілла.

— О, так. У листі він благає мене тікати. Але я не можу, Рілло… навіть заради Джо. Я втішаюся лиш думкою про те, що побачу його завтра вдень. Тато поїде в справах до Шарлоттауна. Ми із Джо принаймні спокійно поговоримо на прощання. А потім… ох, Рілло, я знаю, що тато не пустить мене й на станцію, провести його на війну!

— Чом би вам не побратися завтра по обіді в тебе вдома? — озвалася Рілла.

Міранда проковтнула сльози із таким подивом, аж мало не задихнулася.

— Рілло… Рілло… це неможливо…

— Чому? — просто запитала організаторка молодіжних осередків Червоного Хреста й перевізниця немовлят у порцелянових супницях.

— Ну… ми… ми й не думали про таке… Джо не має дозволу на шлюб… я не замовила собі плаття… я ж не можу вінчатися в чорнім… я… я… ми… ти… ти… — Міранда була геть спантеличена; Вілфред Лор’є, споглядаючи її отетерілий стан, закинув голову назад і меланхолійно дзявкнув.

Кілька хвилин Рілла Блайт квапливо розмірковувала. Потім сказала:

— Мірандо, якщо ти довіриш справу мені, я зроблю так, що завтра о четвертій пополудні ти будеш дружиною Джо.

— У тебе нічого не вийде.

— Вийде. Але ти мусиш зробити все так, як я скажу.

— Ні… я не знаю… ох… тато вб’є мене…

— Дурниці. Він, очевидно, розсердиться. Та невже ти боїшся батькового гніву більше, аніж того, що Джо ніколи не повернеться до тебе?

— Ні, — зненацька рішучо сказала Міранда.

— То ти зробиш усе, що я велю?

— Так.

— Отже, негайно зателефонуй Джо й скажи, хай він купить обручку й дістане дозвіл на шлюб.

— О, я не можу, — перелякано заскімлила Міранда. — Це буде так… нетактовно.

Рілла рвучко закрила рот, клацнувши білосніжними зубками.

«Боже, дай мені терпіння», — пробурмотіла вона подумки, а вголос відповіла:

— То я зроблю це сама, а ти йди додому й збери все, що можеш. Коли я зателефоную тобі й попрошу допомогти мені шити — одразу приходь сюди.

Щойно Міранда, бліда, перелякана, та все ж несхитно настроєна, подалася додому, Рілла кинулася до телефона й замовила міжміський дзвінок до Шарлоттауна. Її з’єднали так неймовірно швидко, аж вона повірила, що Провидіння вочевидь сприяє її намірам; утім, додзвонитися до військового табору й поговорити із Джо їй удалося майже через годину. Увесь цей час дівчина міряла кроками вітальню й молилася, щоби під час розмови на лінії не виявилося охочих переказати все Місяцю з Баками.

— Джо? Це Рілла Блайт… Рілла… Рілла… ні-ні, пусте. Слухай мене уважно. Перш ніж поїдеш сьогодні додому, купи обручки й дістань дозвіл на шлюб… на шлюб… так, дозвіл на шлюб. Чуєш? Ти зрозумів мене? Так, неодмінно — це твій єдиний шанс.

Окрилена удачею — адже єдиним страхом її було те, що не вийде вчасно повідомити Джо — Рілла передзвонила до Прайорів. Цього разу їй не так пощастило: відповів сам Місяць із Баками.

— Мірандо, це ти? Ох, пане Прайор!.. Пане Прайор, будьте ласкаві, спитайте Міранду, чи зможе вона по обіді допомогти мені шити? Справа нагальна, інакше я не турбувала б її. О, дуже вам дякую!

Пан Прайор дещо буркотливо, та все ж погодився відпустити Міранду — він не хотів образити лікаря Блайта й знав, що коли заборонятиме доньці працювати для Червоного Хреста, громадський осуд не дозволить йому спокійно мешкати в Глені. Рілла гайнула на кухню, причинила всі двері з таємничим виразом обличчя, який одразу насторожив Сьюзен, і врочисто проказала:

— Сьюзен, ви можете спекти весільний торт?

— Весільний торт? — ошелешено витріщилася Сьюзен. Якось Рілла зненацька вже принесла їй чуже немовля. Невже тепер вона хоче привести чоловіка?

— Так, Сьюзен, весільний торт — смачнючий, пухкий, дивовижний весільний торт із десятком яєць, лимонною шкоринкою… і всі інші страви також. Я допоможу вам завтра вранці — але не сьогодні, бо мушу пошити сукню й не можу гаяти часу.

Сьюзен відчула, що, певне, уже застара для таких потрясінь.

— Рілло, за кого ти віддаєшся? — пролебеділа вона.

— Сьюзен, мила, то не я щаслива наречена. Міранда Прайор і Джо Мілгрейв поберуться завтра вдень, доки батько її буде в місті. Воєнне весілля, Сьюзен — це дуже цікаво й романтично, правда? Я ще ніколи в житті так не хвилювалася.

Радісне збудження охопило весь Інглсайд, не оминувши навіть пані Блайт і Сьюзен.

— Я негайно стану пекти цей торт, — мовила Сьюзен, зиркаючи на годинник. — Пані Блайт, дорогенька, ви ж почистите фрукти й зіб’єте яйця, так? Якщо ви допоможете мені, увечері торт уже буде в печі. А завтра ми приготуємо салати й решту страв. Я працюватиму всю ніч, якщо доведеться, щоб дошкулити Місяцю з Баками.

Прийшла Міранда, задихана й готова щомиті розплакатися.

— Я позичу тобі свою білу сукню, — мовила Рілла. — Треба лише трохи допасувати її.

Отож дівчата стали до праці, і перешивали, підрубували, обметували, розпорювали в поті чола. Завдяки їхнім невтомним зусиллям до сьомої вечора сукня була готова й Міранда приміряла її в Ріллиній спальні.

— Дуже гарно, але… ох, якби ж мені ще серпанок, — зітхнула Міранда. — Я завжди мріяла піти до вінця в пишнім білім серпанку.

Очевидно, є на світі добра фея, що здійснює бажання молодят воєнної доби. Двері відчинилися й увійшла пані Блайт із повним оберемком невагомої прозорої тканини.

— Мірандо, мила, — сказала вона. — Я хочу, щоб завтра ти вбрала мій весільний серпанок. Двадцять чотири роки тому я була нареченою в стареньких Зелених Дахах — найщасливішою з усіх наречених на світі… а кажуть, буцім серпанок щасливої молодої приносить удачу.

— Які ви ласкаві, пані Блайт, — відповіла Міранда, і очі її сповнилися слізьми вдячності.

Серпанок приміряли й уклали гарними зборками. Сьюзен прийшла, щоби помилуватися, проте надовго не затрималася.

— Торт уже в печі, — пояснила вона, — а я додержую тактики пильного споглядання. Чи ви вже знаєте, що великий князь захопив Ерзурум[66]? Це гірка пігулка для турків. Шкода, що я не можу сказати російському царю, якої помилки він припустився, виславши Ніколая у відставку.

І Сьюзен рушила на кухню, звідки невдовзі долинув страшенний грюкіт і відчайдушний скрик. Усі кинулися туди — лікар Блайт із дружиною, панна Олівер, Рілла й Міранда у весільнім серпанку. Сьюзен сиділа посеред кухні, випроставши ноги, розгублена й ошелешена, а Док, вочевидь у гайдівській подобі, стояв на буфеті, вигнувши спину, шалено блимаючи очима й настовбурчивши хвіст, утричі товщий, аніж зазвичай.

— Сьюзен, що сталося? — стривожено вигукнула пані Блайт. — Ви впали? Ви забилися?

Сьюзен поволі підвелася.

— Ні, — похмуро буркнула вона, — не забилася, хоч усередині все й розтрушене. Ви собі не хвилюйтеся. А щодо того, що сталося — то я спробувала стусонути цього триклятущого кота двома ногами водночас, і отак воно й вийшло.

Усі зареготали. Лікар Блайт безпорадно підняв руки.

— Ох, Сьюзен, Сьюзен! — насилу вимовив він. — Невже це я чую лайку з ваших уст?

— Даруйте, — сказала щиро засмучена Сьюзен, — що я вжила таке слово в присутності двох маленьких дівчаток. Але я сказала, що це триклятуще чудовисько, і воно таки триклятуще. Це виплодок самого диявола.

— Гадаєте, Сьюзен, колись він згине з гуркотом і запахом сірки?

— У належну годину він піде туди, де йому й місце, можете бути певні, — затято відрубала Сьюзен, кривлячись від болю й сунучи до печі. — Боюся, тепер, коли я так беркицьнулася, торт мені струснуло й він вийде твердий, мов підошва.

Але торт удався м’який і пишний — достоту як мусить бути справжній весільний торт, і Сьюзен прегарно вкрила його глазур’ю. Наступного ранку вони з Ріллою невтомно готували наїдки на весільний бенкет; щойно ж Міранда зателефонувала й повідомила, що батько її щасливо подався до міста, ласощі були ретельно складені у великий плетений кошик із кришкою й доставлені в дім Прайорів. Невдовзі прибув схвильований Джо в однострої та в супроводі старшого дружки, сержанта Малколма Крофорда. Гостей було чимало, позаяк прийшли всі Блайти й Мередіти, та ще й з десяток родичів Джо, укупі з його матір’ю, пані Мілгрейв, що їй односельці дали життєрадісне прізвисько «жінка небіжчика Енгуса», щоб відрізнити від іншої добродійки, чий Енгус Мілгрейв був живий. «Жінка небіжчика Енгуса» несхвально зиркала на Міранду, вочевидь, не вельми радіючи синовому шлюбу з дочкою Місяця з Баками.

Отак Міранда Прайор і віддалася за рядового Джозефа Мілгрейва в перший день його останньої відпустки. Весілля мало вдатися романтичне, проте не вдалося. Надто багато чинників стояло на заваді романтиці, як то мусила визнати навіть Рілла. Передусім Міранда, попри білу сукню й серпанок, була дрібною, блідою, миршавою, нецікавою нареченою. Окрім того, Джо гірко ридав протягом усієї церемонії, що страшенно роздратувало молоду.

— Я хотіла сказати йому просто там: «Коли ти так побиваєшся через те, що береш мене за дружину, можеш цього не робити», — розповідала вона Ріллі. — Та він же плакав лише тому, що думав, як невдовзі на нас чекає розлука.

До всього, у Джимса, який зазвичай чемно поводився в товаристві, стався раптовий напад сором’язливості, поєднаною із впертістю; хлопчик розплакався й почав на повен голос кликати «Їллу». Ніхто не вивів його з кімнати, бо всі хотіли побачити церемонію, отож Рілла, яка була дружкою нареченої, мусила взяти його на руки й тримати впродовж усього вінчання.

Насамкінець у Вілфреда Лор’є почалися судоми. Пес окопався в куточку, за Мірандиним фортепіано, де видавав химерні, чудернацькі, моторошні звуки. Спершу то були тихі тамовані хрипи, які перейшли в жаский булькіт і закінчилися придушеним гарчанням Ніхто не чув ані слова із промови пана Мередіта, якщо не зважати на кілька безладних фраз, які долинали в миті, коли Вілфред Лор’є замовкав, щоби перепочити. Ніхто не дивився на молоду, окрім Сьюзен, яка не відводила завороженого погляду від обличчя Міранди: решта гостей витріщилися на пса. Міранду бив нервовий дрож, проте й вона заціпеніла, щойно Вілфред Лор’є розпочав свій концерт. Дівчина могла думати лише про те, що її любий песик умирає, а вона не може підійти до нього. Потім вона не здатна була пригадати ні слова з весільної проповіді.

Рілла, хоч і тримала Джимса на руках, намагалася попервах здаватися радісною й романтичною, як то личило дружці, покинула марні спроби й узялася натомість тлумити непроханий сміх. Вона не зважувалася поглянути на жодного з гостей, надто на «жінку небіжчика Енгуса», побоюючись, що сміх цей вихопиться назовні — голосно й геть не жіночно.

Та все ж Міранда й Джо побралися, і в їдальні відбувся весільний бенкет, такий щедрий, аж можна було подумати, буцім страви до нього пеклися й варилися цілий місяць. Кожен приніс із собою гостинець. «Жінка небіжчика Енгуса» принесла великий яблучний пиріг, який поставила на стілець у їдальні й потім необачно сіла на нього. Це не сприяло ані її доброму гумору, ані гарному вигляду її святкової чорної сукні, проте гості були ситі та задоволені й без яблучного пирога. По закінченні свята «жінка небіжчика Енгуса» забрала пиріг із собою, щоби до нього не допалася пацифістська свиня, тобто Місяць із Баками.

Надвечір Міранда й Джо, узявши Вілфреда Лор’є, який устиг цілковито оклигати, вирушили на маяк Чотирьох Вітрів, де дядько Джо працював наглядачем, і де молодята намірялися провести свій короткий медовий місяць. Уна Мередіт, Рілла та Сьюзен помили посуд, прибрали в домі, лишили на столі для пана Прайора холодну вечерю й покаянну записку Міранди, і подалися додому крізь загадковий туманний серпанок зимових сутінків, що огортав Глен Святої Марії.

— Я би й сама хотіла віддатися за солдата, — сентиментально завважила Сьюзен.

Рілла ж була спустошена — можливо, внаслідок надмірної метушні останніх тридцяти шести годин. Весілля розчарувало її: церемонія вдалася сміховинна, а молодята з Міранди й Джо були плаксиві й геть бляклі.

— Якби Міранда так не розгодувала цього нещасного пса, нічого йому не було б, — сердито буркнула дівчина. — Я застерігала її… та вона відказала, що не може мучити бідолашного цуцика голодом, коли невдовзі тільки він і лишиться їй на радість. Мені аж закортіло добряче струснути її.

— Дружба, певно, тішився більше, аніж сам Джо, — озвалася Сьюзен. — Він побажав Міранді відсвяткувати багато щасливих річниць свого шлюбу. Вона була згорьована, бідолашка — але чого ще чекати за цих обставин?

«Принаймні, — думала Рілла, — хлопці луснуть від сміху з мого листа про це дійство. Джем аж ридатиме, читаючи про виставу, яку влаштував на весіллі Вілфред Лор’є».

Утім, якщо Ріллу розчарувало весілля, її цілком задовольнило прощання Міранди та Джо на залізничній станції в п’ятницю вранці. Світанок був перлинно-білий і кришталево ясний. Поза станцією рядочком стояли посріблені інеєм молоденькі ялиці. Холодний місяць іще висів на заході понад засніженими полями, проте інглсайдські клени вже осявало золоте руно першого сонця. Джо пригорнув свою бліду юну дружину, а вона підвела до нього обличчя. Ріллі перехопило подих. Байдуже було, що Міранда негарна, миршава, нецікава донька Місяця з Баками. Мав значення лише її палкий жертовний погляд, незгасимий вогонь вірності, відваги й непорушності обов’язку. Міранда безмовно обіцяла Джо, що вона й тисячі інших жінок берегтимуть домашнє вогнище, доки їхні чоловіки будуть утримувати Західний фронт. Рілла відвернулася, розуміючи, що не повинна дивитися на молодят у цю мить. Вона перейшла на інший бік платформи, де сиділи один проти одного Понеділок та Вілфред Лор’є.

«Чого ти тулишся в цій буді, коли можеш лежати на килимку перед каміном в Інглсайді й напихатися ласощами? — зневажливо запитав Вілфред Лор’є. — Це поза? Чи нав’язлива ідея?»

«Я мушу зустріти тут Джема», — коротко відказав Понеділок.

Коли поїзд рушив, Рілла підійшла до тендітної схвильованої Міранди.

— От він і поїхав, — сказала Міранда, — і вже, можливо, не повернеться; та я його дружина й мушу бути гідна його. Я йду додому.

— Може, ходімо спершу до нас? — боязко мовила Рілла. Ніхто з односельців не знав іще, як пан Прайор поставився до вчинку своєї дочки.

— Ні. Якщо Джо може стати віч-на-віч із гунами, я теж можу стати віч-на-віч із рідним батьком, — несхитно відказала Міранда. — Дружина солдата не може бути слабкодухою. Ходімо, Вілфі. Я піду просто додому й витримаю найгірше.

Проте нічого страшного не сталося. Очевидно, пан Прайор уже встиг подумати, що найняти служницю нелегко, що всі численні родичі Джо залюбки приймуть Міранду до себе… та ще й зметикував, що існує на світі грошова допомога дружинам військовослужбовців. Хай там як, він лише буркнув, що донька втнула дурницю й пошкодує про це, після чого юна пані Мілгрейв наділа свій звичний фартух і стала до хатньої праці, а Вілфред Лор’є, якому геть не сподобалося мешкати взимку на маяку, заснув у кубельці за ящиком із дровами для печі, радий, що більше не мусить бути присутнім на жодних воєнних весіллях.