Рілла з Інглсайду

Розділ 11 Морок і світло

На Різдво студенти повернулися до Глена, тож на якийсь час в Інглсайді знову запанував сміх. Проте не всі були присутні — уперше за святковим столом бракувало одного члена сім’ї. Джем, із його відважними очима й уперто стуленими вустами, був далеко від дому, і Ріллі болів кожен погляд на його порожній стілець. Сьюзен наполягла на тім, щоби поставити й Джемів прибор; тепер коло його тарілки лежало химерне кільце для серветки, яким він користувався ще з дитинства, і стояв старовинний високий келих, давній дарунок тітоньки Марілли із Зелених Дахів. Джем дуже любив пити саме із цього келиха.

— Цей благословенний хлопчик завжди матиме своє місце за нашим столом, — несхитно мовила Сьюзен, — і можете бути певні, пані Блайт, дорогенька, що нині він подумки з нами, а наступного року перебуватиме з нами душею і тілом. Заждіть, як навесні почнеться Великий Наступ, то й війна одразу скінчиться.

Усі намагалися вірити в це, проте рішучий їхній намір не смутитися затьмарювала тривога. Волтер упродовж канікул був мовчазний і зажурений. Він показав Ріллі жорстокий анонімний лист, який одержав у Редмонді — лист радше жовчний і лютий, аніж сповнений патріотичного обурення.

— І все ж, Рілло, кожне слово в ньому правдиве.

Рілла вихопила в нього лист і жбурнула в камін.

— Він анітрохи не правдивий! — гнівно вигукнула вона. — Волтере, у тебе починається меланхолія. Панна Олівер каже, що з нею таке стається, коли вона довго троюдить собі душу сумними думками.

— У Редмонді я не можу позбутися цих думок. Усі студенти мов вогнем палають через війну. Кожного здорового хлопця, що не записується до війська, уважають боягузом і відповідно ставляться до нього. Доктор Мілн, наш викладач англійської літератури, завжди виявляв до мене прихильність, але все змінилося, відколи двоє його синів подалися на фронт.

— Це несправедливо… ти ще не готовий до служби.

— Готовий. Я цілковито одужав. Я не готовий за душевним станом, а це ганебна пляма на репутації. Не плач, Рілло, не плач. Я не йду на війну, якщо ти цього боїшся. Мелодія Дударя лунає мені у вухах удень і вночі, та я не можу відгукнутися на неї.

— Мама не переживе, якщо ти підеш, — хлипала Рілла. — І я також. Волтере, для будь-якої сім’ї достатньо одного сина на фронті.

Різдвяні свята минули невесело. Утім, присутність Нен, Ді, Волтера й Ширлі допомогла Ріллі дати раду із журбою. До того ж, Кеннет Форд надіслав їй книжку й вітальний лист. Читаючи його, дівчина вряди-годи рум’яніла, а серце їй калатало сильніше… аж до останнього абзацу, від якого вона похолола.

«Нога мені вже зовсім не болить. За два три місяці я й собі подамся до війська. Рілло-моя-Рілло, як радо я вберу однострій! Нарешті малий Кен зможе дивитися всім у вічі й відчувати, що нікому нічого не винен. Останнім часом кепсько було, відколи я не кульгаю — люди, які не знають про мою ногу, тільки й зиркали, мовби кажучи: „Сачок ти хлопче!“ Тепер уже ніхто не погляне на мене спідлоба».

— Ненавиджу цю війну, — скрушно мовила Рілла, дивлячись, як кленовий гай убирається в пишні рожево-золоті шати зимових сутінків.

— Минув тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, — сказав лікар Блайт першого дня нового року. — Він розпочався казковим світанком, проте скінчився кривавим заходом сонця. Що принесе нам тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий?

— Перемогу! — лаконічно озвалася Сьюзен.

— Ви справді вірите, що ми переможемо? — тужливо запитала панна Олівер. Вона приїхала з Лобриджа, щоби відвідати студентів напередодні їхнього повернення до Редмонду. Нині панна Олівер була в похмурім гуморі й цинічно вбачала в усьому лише темний бік.

— Чи вірю я, що ми переможемо?! — вигукнула Сьюзен. — Ні, панно Олівер, дорогенька, я не вірю — я знаю. Не це турбує мене, а те, як довго воно все триватиме і яку ціну ми змушені будемо заплатити за перемогу. Ну, та не розбивши яйця, не підсмажиш яєчні, тому покладімося на Бога й готуймо зброю.

— Часом я думаю, що зброя — це краще, аніж надія на Бога, — мовила панна Олівер.

— Ні, дорогенька, ви так не думаєте. Німці мали багато зброї в битві на Марні, та Провидіння вкоськало їх. Не забувайте про це. Згадуйте це щоразу, коли вас охоплять сумніви. Міцно стисніть бильця вашого крісла й повторюйте: «Зброя — це добре, та краще — віра у Всемогутнього, а Він на нашому боці, хай що про це каже кайзер». Моя кузина Софія занепадає духом так само, як ви. Учора взялася скиглити: «Падоньку, що ж нам робити, коли німці й сюди дістануться?» — «Ховати їх, — відрубала я, — місця на могили не бракує». Кузина Софія сказала, що я легковажна, та це неправда, панно Олівер, дорогенька — я просто спокійна й упевнена в британському флоті й наших канадських хлопцях. Я — наче той пан Вільям Поллок із Гарбор-Геда. Він уже дуже старий, а до того ж, багато років був хворий, і минулого тижня йому так погіршало, аж невістка сказала, що він, напевно, і вмер. «Дідька лисого, — мовив пан Поллок, хоч я й не беруся стверджувати, чи справді він проказав ці огидні слова, — я не вмер, і не вмру, доки тому кайзерові не дадуть прочуханки». Оце сила духу, якою я захоплююся!

— Я теж захоплююся, але розділити її не здатна, — зітхнула Гертруда. — Досі я завжди могла упоратися з тяжкими думками — тікала від них у край сновидінь, а поверталася свіжа й усміхнена. Але від цих думок я не годна втекти.

— І я також, — озвалася пані Блайт. — Тепер мені страшно лягати спати. Усе життя я любила ці веселі півгодини перед сном, коли можна уявити собі найдивовижніші речі. Нині мені уявляється зовсім інше.

— А я радію, коли надходить ніч і можна лягти, — мовила панна Олівер. — Я люблю темряву — бо можна знову бути собою… не треба всміхатися… чи вдавати несхитну віру в розмові. Та часом і я даю волю уяві… і бачу те саме, що й ви — жахливі картини… багато жахливих років попереду.

— Добре, що я не маю уяви, — відрізала Сьюзен. — Уникла цієї кари. Осьде, у газеті написано, що кронпринц ізнову вбитий[38]. Може, тепер він таки остаточно помре? А Вудро Вілсон[39] має намір писати чергову ноту. Цікаво, — підсумувала Сьюзен із гіркою іронією, що віднедавна лунала в усіх її коментарях щодо дій бідолашного президента, — чи живий іще шкільний учитель цього чоловіка?

У січні Джимсові виповнилося п’ять місяців, і Рілла відзначила цю дату тим, що перестала сповивати його.

— Він важить чотирнадцять фунтів[40], — радісно оголосила дівчина. — Саме стільки, згідно з Морганом, повинне важити п’ятимісячне немовля.

Уже ніхто не мав сумніву в тому, що Джимс перетворюється на вельми гарненького хлопчика. Його щічки тепер були круглі, пругкі й рожеві, очі великі та ясні, а при основі кожного пальчика він мав щонаймиліші ямочки. У нього навіть почало рости волосся, на превелике полегшення Рілли.

Блідо-золотавий пушок довкола Джимсової голівки був помітний за належного освітлення. Він був хорошим дитям, і зазвичай спав і їв саме так, як то описував Морган. Вряди-годи він усміхався, проте ніколи не сміявся, попри всі зусилля Блайтів. Це тривожило Ріллу, бо, згідно з Морганом, перший сміх мав пролунати від третього до п’ятого місяця дитячого життя. Джимс мав уже п’ять місяців, а досі не виявив жодного наміру засміятися. Чому? Чи немає в нього якихось відхилень від норми?

Одного вечора Рілла пізно повернулася додому зі зборів, на яких гленських юнаків агітували записуватися в добровольці, і де сама вона декламувала патріотичні вірші. Досі Рілла не зважувалася виступати на публіці. Вона боялася зашепелявити: так неодноразово ставалося з нею за сильного хвилювання. Коли її запросили до виступу на зборах у Верхньому Глені, попервах вона відмовилася — утім, невдовзі замислилась. Чи не було це виявом боягузтва? Що сказав би Джем, якби довідався? Отак промучившись два дні, Рілла зателефонувала голові Патріотичного товариства й дала згоду на виступ. Вона виступила й кілька разів зашепелявила, після чого всю ніч пролежала не склепивши очей, у тяжких муках скривдженого честолюбства. А проте два дні потому вона знову декламувала — тепер уже в Гарбор-Геді. Після виступу в Лобриджі й потойбіч затоки Рілла примирилася із власною невеличкою вадою, адже, крім неї самої, ніхто на це не зважав. Вона була така щира й чарівна, і мала такі ясні очі! Не один хлопчина записався до війська тому, що Ріллин погляд мовби звертався саме до нього, коли вона палко запитувала, чи може бути краща смерть на світі, аніж «за прабатькові могили, за жертовники богів»[41], чи то тремким від хвилювання голосом стверджувала, що «слави година цінніша за ввесь невизнаний вік»[42]. Навіть вайлуватий Міллер Дуглас так надихнувся після одного з її виступів, що Мері Ванс мусила цілу годину напучувати його. Тоді Мері скрушно заявила, що Рілла Блайт лише вдає, неначе побивається за Джемом — бо чого б то вона так намовляла братів та друзів інших дівчат записуватися в солдати?

Того вечора Рілла, утомлена й змерзла, радо пірнула у своє тепле ліжечко й затишно вмостилася попід ковдрою — утім, винувато подумавши, як поживають нині Джем та Джеррі. Проте щойно вона почала зігріватися й засинати, як Джимс розплакався й плакав дедалі сильніше. Рілла скулилася в ліжку, постановляючи дати йому виплакатися. Тези Моргана цілком виправдовували її. Джимсові було тепло, зручно й нічого не боліло; він був нагодований достоту так, як це пішло б йому на користь. Метушитися довкола нього за цих умов означало розбещувати дитину, а Рілла не мала такого наміру. Хай собі плаче, доки втомиться й знову засне.

Та згодом Ріллу почала бентежити уява. Припустімо, думала дівчина, я — крихітне, безпорадне, п’ятимісячне дитинча, і батько мій десь у Франції, а бідолашна матінка, що так тривожилася за мене, уже в могилі. Припустімо, я лежу в кошичку, у великій темній кімнаті, і на кілька миль довкола, як мені то здається, — жодного вогника чи живої душі. Припустімо, ніхто в цілім світі не любить мене — адже батько, який ніколи мене не бачив, навряд чи має до мене якісь почуття, надто, що він ані разу не поцікавився моєю долею. Хіба я й собі не заплакала би? Хіба не відчула б себе такою самотньою, всіма покинутою й переляканою, що просто не змогла б не заплакати?

Рілла підхопилася, витягла Джимса з колиски й уклала в ліжко побіля себе. Рученята в нього були холодні… сердешне малятко! Проте він негайно замовк. А щойно вона пригорнула його, як він засміявся — і то був справжній лагідний сміх, мов дзюркіт потічка, захоплений і захопливий.

— Ти мій малесенький! — вигукнула Рілла. — Ти тішишся, що вже не сам у великій темній кімнаті?

Вона захотіла розцілувати його й розцілувала. Рілла поцілувала його шовковисту запашну голівку, пухкеньку щічку, змерзлі долоньки. Їй захотілося міцно обійняти його, притиснути, як у дитинстві вона обіймала й притискала кошенят. Її охопило дивовижне, досі незвідане відчуття дбайливої ніжності.

Через кілька хвилин Джимс міцно заснув, а Рілла, слухаючи його тихе спокійне дихання й відчуваючи поруч тепле маленьке тільце, збагнула, що… нарешті… полюбила це дитя воєнної доби.

«Він став… такий… хороший», — думала Рілла, і собі відпливаючи в край сновидінь.

У лютому Джем, Джеррі та Роберт Грант опинилися в шанцях і звичний триб інглсайдського життя просяк напругою й страхом. У березні ж слово «Іпр» — «Іпрез», як вимовляла його Сьюзен — набуло для них гнітючого значення[43]. У щоденних газетах почали з’являтися списки вбитих і поранених, а коли дзвонив телефон, ніхто в Інглсайді не міг зняти слухавку без пекучого холоду в серці — адже то міг бути начальник станції з повідомленням про телеграму з Європи. І ніхто не міг прокинутися вранці без раптового страху від думки про те, що принесе їм новий день.

«А колись я так радо вітала перші промені сонця», — думала Рілла.

Утім, життя й далі являло собою колообіг звичайних обов’язків — тільки щотижня двоє чи троє гленських хлопців, які ще вчора були безтурботними школярами, вирушали на фронт.

— Нині холодно, пані Блайт, дорогенька, — мовила якось Сьюзен, пірнаючи в дім з морозного спокою безхмарних канадських сутінків. — Я тривожуся, як там наші хлопчики в шанцях.

— Усе вертає наші думки до цієї війни, — сказала Гертруда Олівер. — Ми не можемо сховатися від неї… навіть у розмовах про погоду. Я сама нікуди не можу вийти цими холодними вечорами, не подумавши про солдатів — усіх, не лише наших рідних та друзів. Я відчувала б достеменно те саме, навіть якби на фронті не було нікого з моїх знайомих. Мені соромно щовечора вкладатися в тепле та зручне ліжко. Здається, це негідно з мого боку — жити в затишку, якого позбавлені стільки людей.

— Нині в крамниці я зустріла пані Мередіт, — озвалася Сьюзен, — і вона сказала, що тривожиться за Брюса. Він бере все надто близько до серця. Уже тиждень плаче ночами через голодних бельгійців. «Мамо, — каже їй так благально, — адже маленькі дітки не голодують? Мамо, тільки скажіть, що маленькі дітки не голодують!» А пані Мередіт не може сказати такого, бо це неправда, тож і гадки не має, як їй тепер бути. Вони намагаються не розповідати йому про війну, але він так чи так дізнається й тоді його неможливо втішити. Мені самій, пані Блайт, дорогенька, душа за тих бельгійців болить, і я не можу задурманити себе думками, буцім то все лиш вигадки — як із романом, коли читаєш, і досить лише сказати собі: «Сьюзен Бейкер, не плач. Ти знаєш, такого насправді не відбувалося». Але мусимо жити далі. Онде, ви чули, Джек Крофорд хоче податися на війну, бо йому, бач, набридло ходити за плугом. Аби ж то була йому добра зміна в житті. А жінка Річарда Еліота з того боку затоки побивається, що сварила була свого чоловіка — мовляв, він пахкає люлькою у вітальні й на штори від того сідає кіптява. А тепер, коли він записався в добровольці, вона так шкодує про це. Пані Блайт, дорогенька, ви знаєте Джозаю Купера й Вільяма Дейлі? Колись вони були нерозлучними друзями, а двадцять років тому посварилися й відтоді не розмовляли. Ну, то позавчора прийшов Джозая до Вільяма й каже: «Помирімося, друже. Не час тепер ворогувати». Вільям зрадів, простягнув йому руку, вони посідали й заговорили. А вже через півгодини знову посварилися, і то ще лютіше: Джозая стояв на тому, що Дарданелльська операція[44] — несосвітенна дурниця, а Вільям — що то чи не єдина розважлива річ, на яку спромоглися союзники. Тепер Вільям звинувачує Джозаю в пронімецьких настроях; мовляв, той іще гірший, аніж Місяць із Баками. Сам Місяць із Баками клянеться, що він не прибічник німців, а пацифіст. Хтозна, що воно таке, але, як він про себе це каже, то вочевидь непристойне, можете бути певні. Він був заявив, що перемога при Нев-Шапель[45] не варта тих жертв, яких вона коштувала, і заборонив Джо Мілгрейву близько підходити до свого дому, бо Джо здійняв прапор над батьківською фермою, коли надійшли добрі новини. А ви чули, пані Блайт, дорогенька, що цар перейменував той Прз… у Перемишль? Отже, він таки мудрий чоловік, дарма що росіянин. Джо Вікерс розповідає, як завважив дивну штукенцію в небі над лобридзькою дорогою. Як ви гадаєте, пані Блайт, дорогенька, чи можливо, що то був цепелін?

— Ні, Сьюзен, навряд чи це так.

— Я би й не хвилювалася, якби Місяць із Баками не мешкав у Глені. Хтось бачив, як він нещодавно виробляв дивні маневри з ліхтарем на своєму городі. Люди певні, що він подавав сигнали.

— Кому… і навіщо?

— Отож-бо й воно, пані Блайт, дорогенька! Я так собі думаю, уряд має ретельніше пильнувати цього чоловіка, якщо не хоче, щоб нас усіх перебили вночі просто в ліжках. А тепер я хутенько прогляну газети й напишу листа маленькому Джемові. Двох речей я не робила ніколи в житті, пані Блайт, дорогенька — не писала листів і не читала новин про політику. Але ось я роблю одне й інше, і бачу, що з політикою цікаво давати раду. Хтозна, чого хоче той Вудро Вілсон, але надіюся, цю загадку я ще колись розв’яжу.

Одного разу, стежачи за Вілсоном та політичними перипетіями, Сьюзен натрапила на звістку, що дуже її схвилювала, і вигукнула в гіркому розпачі:

— У цього чортового кайзера тільки чиряк!

— Сьюзен, не лайтеся, — скривився лікар Блайт.

— Пане лікарю, дорогенький, «чортів» — це не лайливе слово. Хіба ж лайка — то не згадування імені Всевишнього намарне?

— Ну, воно не вельми… е-е-е… вишукане, — відповів лікар Блайт, підморгнувши Гертруді Олівер.

— Ні, пане лікарю, дорогенький, чорт і кайзер — якщо це дві різні особи — нітрохи не вишукані, то й говорити про них інакше ніяк не виходить. Тож я стоятиму на тім, що сказала, хоча завважте — я намагаюся не висловлюватися так у присутності маленької Рілли. І яке право мають газети писати, що в кайзера запалення легень і давати людям надію, коли у нього тільки чиряк? Чиряк! Бодай би вони обсіли його з ніг до голови!

І Сьюзен рушила на кухню, щоб відповісти на Джемів лист, який надійшов того дня, і з якого вона виснувала, що «благословенний хлопчик» потребує слова підтримки від рідних.

«Тату, сьогодні ми сидимо в старому винному льосі, — писав він. — Води по коліно й кишить щурами. Вогню нема й сіється мжичка, тож загалом доволі понуро. Але могло бути сутужніше. Я одержав посилку від Сьюзен — усе надійшло неторкане й ціле, тож ми влаштували бенкет. Джеррі зі своїм підрозділом — далі за лінією фронту; він каже, що пайка в них навіть гірша, ніж давня „тотожність“ тітки Марти. А в нас тут незле, тільки весь час одне й те саме. Перекажіть Сьюзен, що я не пошкодував би їй річної платні, аби лиш поїсти її імбирного печива у формі мавп — та хай вона не думає пекти й надсилати, бо все одно зіпсується дорогою.

Нас обстрілюють від останнього лютневого тижня. Учора одного хлопця з Нової Шотландії вбило просто біля мене. Снаряд вибухнув, а коли дим розвіявся, він лежав уже мертвий — не скалічений… лиш на обличчі застиг здивований вираз. Уперше в житті я зблизька побачив смерть, і було лячно… але тут швидко звикаєш до різних страхіть. Ми опинилися в зовсім іншому світі. Тільки зорі незмінні — але й вони чомусь інакше розташовані, аніж удома.

Перекажіть мамі, щоб не хвилювалася. Я добре даю собі раду — здоровий і впевнений у правильності свого рішення. Перед нами, по той бік лінії фронту, є те, що має бути зметене з лиця землі — от і все. Утілення зла, що погрожує довіку отруїти наші життя. Його необхідно знищити, тату, хай як довго це триватиме і хай якою ціною буде виконано. Перекажіть це нашим односельцям. Вони ще не розуміють, ЩО вирвалося тут на волю… я й сам не розумів, доки не опинився на фронті. Я думав, на мене чекає цікава пригода. Тут немає нічого цікавого — але я напевне там, де повинен бути. Коли я побачив, на що перетворилися будинки, сади і люди… тату, мені здалося, наче ті гуни вже марширують Долиною Райдуг і Гленом, і нашим іглсайдським садом. Тут теж були сади — прекрасні столітні сади, і що з ними сталося нині? Вони сплюндровані, осквернені! Ми боремося, щоб у наших любих рідних місцях, де ми бавилися змалку, могли згодом бавитися нові покоління дітей… боремося, щоб захистити й уберегти всі добрі, милі серцю речі.

Коли ви будете на станції, не забувайте гладити Понеділка за мене. Маленький друзяка так чекає мого повернення! Присягаюся, тату, часом у цих темних холодних шанцях мені тепліє на серці від самої лиш думки про те, що за тисячі миль, на старій гленській платформі, плямистий цуцик не спить так само, як я.

Перекажіть від мене Ріллі — я дуже тішуся, що її хлопчик так добре росте, і скажіть Сьюзен, що я затято нищу гунів та нужу».

— Пані Блайт, дорогенька, — стурбовано прошепотіла Сьюзен, — а що таке нужа [46]?

Пані Блайт відповіла їй теж пошепки, і додала, почувши нажахані вигуки Сьюзен:

— Так завжди стається в шанцях.

Сьюзен похитала головою й мовчки почовгала геть, щоб розпороти один із кутиків Джемової посилки й укласти туди густий гребінець.