Рілла з Інглсайду

Розділ 27 Очікування

«Інглсайд, 1 листопада 1917 року.

Настав листопад… і Глен посірів, лиш осокори стоять де-не-де, мов велетенські золоті ліхтарі на темному тлі околиць, хоча решта дерев уже скинули листя. Останніми днями нам дуже тяжко бути відважними. Катастрофа при Капоретто[89] — це страхітлива трагедія, і навіть Сьюзен не може знайти ніякої втіхи в нинішньому становищі. Ми ж і не намагаємося шукати її. Гертруда лиш розпачливо повторює: „Вони не повинні взяти Венецію… не повинні!“, — начеб, якщо вона часто казатиме це, то відверне біду. Але я не бачу, що може завадити їм узяти Венецію. Утім, Сьюзен каже, що в 1914-му вони могли так само легко взяти Париж, проте не взяли, тож вона запевняє, що й нині в них нічого не вийде. Ох, як я молюся й сподіваюся на це… Венеція, прекрасна королева Адріатики! Я ніколи її не бачила, проте відчуваю — достоту як Байрон — що завжди любила її; для мене це „місто, миле серцю“. Можливо, цю любов я успадкувала від Волтера, який обожнював Венецію. Колись — напередодні війни — ми сиділи в Долині Райдуг і мріяли, як поїдемо туди вдвох і пропливемо в гондолі вздовж каналів, залитих місячним сяйвом.

Щоосені, від самого початку воєнних дій, наші війська зазнають якихось жахливих утрат. У 1914-му то був Антверпен, у 1915-му — Сербія, торік Румунія, а цього року Італія, і це найтяжча втрата з усіх. Мабуть, я зовсім підупала б на силі, якби не Волтерові слова з його безцінного останнього листа: „Б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати“. І це правда. Зрештою ми переможемо. Я ні на мить не сумніватимуся в цьому. Сумніви означатимуть, що я „зрадила обітницю“, дану Волтерові.

Віднедавна ми провадимо активну кампанію з розповсюдження нової Переможної Позики[90]. Ми, молодіжний Червоний Хрест, обійшли майже всіх односельців і переконали кількох упертюхів, які спершу затято відмовлялися від пожертви. А я дістала Позику навіть від Місяця з Баками. Я сподівалася розлюченої відмови — та на мій подив, він охоче погодився й пожертвував тисячу доларів. Хай він і пацифіст, але знає, куди можна вигідно вкласти гроші. П’ять з половиною відсотків прибутку — то не абищо, навіть коли їх буде виплачувати мілітаристський уряд.

Тато, бажаючи пожартувати зі Сьюзен, сказав, буцім пан Прайор надихнувся саме її промовою на благодійних зборах. Я не думаю, що це так, оскільки пан Прайор геть неприязно говорить про Сьюзен після її безперечно різкої відмови на його нібито любовну пропозицію. Але Сьюзен справді виголосила промову — найкращу з усіх, що прозвучали того вечора. Вона божиться, що втнула таке „вперше й востаннє“. Увесь Глен був на зборах, і пролунало багато закликів, та справа чомусь просувалася дуже неспішно й присутні не виявляли ентузіазму. Сьюзен обурилася відсутністю завзяття, бо ж певна була, що наш острів перевершить сподівану норму щодо купівлі облігацій. Вона сердито шепотіла мені й Гертруді, що у виступах промовців бракує „перцю“; а коли ніхто не виявив бажання придбати собі облігацію, Сьюзен „утратила голову“. Принаймні сама вона так описує те, що відчула в ту мить. Вона підхопилася; із-під капора — Сьюзен єдина в Глені Святої Марії досі ще носить капор — видно було її гнівно-рішучий вираз… а тоді вона мовила, голосно й саркастично: „Звісно, дешевше — говорити про патріотизм, аніж платити за нього. Ми ж просимо вас про милостиню — позичити ваші гроші задарма! Кайзер, мабуть, засмутиться, коли почує про те, як минули ці збори“.

Сьюзен несхитно впевнена, буцім шпигуни кайзера — яких, вочевидь, утілює в нашому Глені пан Прайор — доповідають йому про всі тутешні події.

— Послухайте її! Послухайте! — закричав Норман Дуглас. Хлопець на задній лаві озвався: „А як же Ллойд-Джордж?“, і Сьюзен не сподобався його тон. Відколи Кітченера немає, Ллойд-Джордж — її головний герой.

— Я в усьому підтримую Ллойд-Джорджа, — утяла Сьюзен.

— Це його, певне, дуже надихає, — сказав Воррен Мід і бридко гигикнув.

Це зауваження виявилося іскрою, піднесеною до пороху. Сьюзен, за її власним висловом, стала до бою „з копита вскач“ і „сказала своє слово“ — та ще й як добре сказала! У її промові „перцю“ було достатньо. Коли Сьюзен розпалиться, то демонструє видатні ораторські здібності, і те, як вона поставила на місце тих чоловіків, було водночас і кумедно, і дієво, і прекрасно. Вона сказала, що Ллойд-Джорджа підтримують мільйони таких, як вона, і це його справді надихає. То була основна ідея її виступу. Мила Сьюзен! Вона — справжній вулкан патріотизму, відданості й зневаги до різного роду саботажників, отож, коли вона вивергнула весь той словесний потік на аудиторію, байдужих не залишилося. Сьюзен завжди присягалася, що вона не суфражистка, але тоді вона гідно виступила від імені всього жіноцтва й змусила тих чоловіків достоту зіщулитися на лавах. Коли вона вмовкла, усі вони були готові танцювати під її дудочку. Отож вона звеліла їм — так, звеліла! — підійти до сцени й підписатися на Переможну Позику. І після шалених оплесків більшість так і вчинила — навіть той-таки Воррен Мід. Коли назавтра в шарлоттаунській газеті опублікували загальне число передплатників, ми виявили, що Глен веде перед з-поміж усіх околиць нашого острова — і це, безперечно, завдяки Сьюзен. Сама ж вона, повернувшись додому опісля зборів, була присоромлена й побоювалася, чи звинуватять її в неподобстві; аж стиха зізналася мамі, що вчинила „не так, як то личить порядній жінці“.

Нині ми всі — окрім Сьюзен — їздили в татовому новому автомобілі. Поїздка була дуже гарна, хоч і скінчилася геть безславно — у придорожньому рівчаку. А все через одну стару даму, панну Елізабет Карр із Верхнього Глена, яка не погодилася завернути коня й пропустити нас, хай скільки ми сигналили їй. Тато розсердився; я ж у душі поспівчувала панні Елізабет. Якби я була статечною бабцею, що трюхикала б собі шляхом, „у цнотливі думи заглиблена“, [91] у власній бричці, яку тягла би моя власна кобилка, я теж не дала би дороги безцеремонній машині, що взялася б галасувати в мене за спиною. Я випросталася б і повагом заявила, як панна Елізабет: „Гетьте в рівчак, якщо конче вам треба їхати“.

Тож ми скотилися в рівчак… по самі осі загрузли в піску… і сиділи там, наче дурні, доки панна Елізабет підхльоснула кобилку й переможно прогрюкотіла дорогою далі.

Джем посміється, коли я напишу йому про це. Він із дитинства знає панну Елізабет.

Та… чи Венеція… буде… врятована?

19 листопада 1917 року.

Вона ще не врятована… і досі у великій небезпеці. Проте італійці нарешті зміцнили свої позиції на П’яве. Звісно, воєнні експерти кажуть, що вони їх не втримають і муситимуть відступити до Адідже. [92] Проте Сьюзен, Гертруда і я стверджуємо, що вони повинні утримати фронт, бо Венеція мусить бути врятована..і що тоді вдіють воєнні експерти?

Ох, аби ж я тільки ПОВІРИЛА, що італійці утримають фронт!

Наші канадські війська здобули ще одну велику перемогу — узяли штурмом Пашендейль Ріж[93] і відбили всі контратаки. Жоден з наших хлопців не брав участі в цій битві… але інші брали… а список убитих такий довжелезний! Джо Мілгрейв бився за Пашендейль, але вцілів. Міранда пережила кілька жахливих днів, доки одержала від нього листа. Після шлюбу вона дивовижно розквітла. Тепер то зовсім інша дівчина. Навіть очі її немов потемніли й поглибилися — це, напевно, тому, що вони горять палким вогнем відданості й любові. Міранда навчилася давати раду з батьком: здіймає прапор щоразу, коли на Західнім фронті наші війська просунуться хоч на ярд, бере участь у зборах молодіжного Червоного Хреста й ретельно намагається вдавати „статечну заміжню даму“, аж ми всі готові вмерти від сміху. Проте вона — єдина із гленських дівчат віддалася за новобранця під час війни, тож нас не дратує її самовдоволене усвідомлення власної унікальності.

У росіян теж погані новини — уряд Керенського зазнав краху, а Ленін став диктатором. Нам дуже важко бути мужніми впродовж цих понурих, безнадійних сірих осінніх днів, коли світ тоне в мороці й лиховісних передчуттях. Але ми почали „метушитися“, як то каже старий Горянин Сенді, через наближення виборів. Триває суперечка щодо загальної мобілізації, тому це будуть найцікавіші вибори, що відбувалися в нас. Усі жінки „відповідного віку“, цитуючи Джо Пуар’є, що мають на фронті чоловіків, братів чи синів, зможуть проголосувати. Ох, якби ж мені був двадцять один рік! Гертруда й Сьюзен лютують, бо не можуть голосувати.

— Це несправедливо! — вигукнула Гертруда. — Агнеса Карр може голосувати, бо має чоловіка на фронті — а вона ж намагалася не пустити його й тепер голосуватиме проти коаліційного уряду! А я не маю права голосу, бо мій коханий, хоч і на фронті, доводиться мені не чоловіком, а лише нареченим!

Що ж до Сьюзен, то, міркуючи, що вона не може голосувати, а якийсь мерзенний старий пацифіст, на зразок пана Прайора, може — і буде — вона просто вергає блискавки.

Мені так жаль усіх тих Еліотів, Крофордів і Мак-Алістерів, що живуть по той бік затоки. Вони завжди чітко ділилися на два табори — лібералів та консерваторів — а тепер геть зірвані з якорів… ох, я заплуталася в метафорах… і розгублено дрейфують у відкритім морі. Деякі старі ліберали радше помруть, ніж проголосують за Роберта Бордена[94] — проте їм доведеться зробити це, оскільки вони вважають, що настав час оголосити загальну мобілізацію. А ті сердешні консерватори, що виступають проти мобілізації, муситимуть голосувати за Лор’є, хоч досі незмінно прикликали на нього анафему. Одним то нестерпно тяжко. Інші намагаються ставитися до цього так само, як пані Еліот — до Церковного Союзу.

Вона була в нас учора ввечері. Тепер вона зовсім нечасто заходить, наша мила „панна Корнелія“ — вона вже в літах і не може ходити далеко. Так гірко думати, що вона старіє: ми завжди дуже любили її, і вона була така добра до нас, інглсайдських дітей.

Досі вона затято противилася Церковному Союзу. Але вчора ввечері, коли тато сказав їй, що справу вже вирішено, пані Еліот смиренно відповіла: „Що означає ще один злам і розрив у нашім розтерзанім, переламанім світі? Супроти німців можна об’єднатися навіть із методистами“.

У молодіжному Червоному Хресті все минає гладенько, попри те, що до нас вернулася Ірен Говард — очевидно, вона посварилася із членами лобридзького осередку. На минулих зборах Ірен насмішкувато заявила, буцім упізнала мене в Шарлоттауні „за оксамитовим зеленим капелюхом“. Усі впізнають мене за цією бридкою й ненависною річчю. Цього року буде вже четверта зима, відколи я ношу його. Навіть мама пропонувала мені купити новий, але я відмовилася. Я носитиму цей капелюх щозими, доки скінчиться війна.

23 листопада 1917 року.

Лінія фронту на П’яве тримається, і генерал Біт здобув перемогу під Камбре[95]. Я здійняла прапор на честь цієї події, та Сьюзен лише сказала: „Піду-но я на кухню, поставлю чайник. Я завважила, що після кожної британської перемоги маленький Кітченер має круп. Надіюся, у його жилах не тече кров прибічника гунів, та хтозна, що за родина була в його батька“.

Цієї осені Джимс кілька разів мав круп… звичайний — не той, жахливий, що був у нього торік. Та яка б кров не текла в його жилах — це добра, здорова кров. Він пухкенький, рум’яний, кучерявий і дуже гарний; він каже такі смішні речі й ставить кумедні запитання. Він має улюблений стілець на кухні — а проте Сьюзен так само любить сидіти на цьому стільці і, коли вона хоче сісти, Джимс мусить звільнити його. Останнього разу, коли таке сталося, він озирнувся й набурмосено запитав: „Сьюзен, а коли ви пом’єте, я буду завжди тут сидіти?“ Сьюзен жахнулася; мабуть, тоді її вперше посіли думки про його непевну спадковість. Позавчора ввечері я взяла Джимса із собою до крамниці. Він уперше був надворі о такій пізній годині і, побачивши зоряне небо, вигукнув: „Їлло, дивися — великий місяць і ще багато маленьких!“ А в середу вранці у мене спинився будильник, бо я забула накрутити його звечора, і Джимс, прокинувшись, побіг до мене настрашений, просто у своїй блакитній піжамці. „Годинник помей, — пролопотів він, — Їлло, годинник помей!“

Якось увечері він розсердився на мене та Сьюзен, бо ми не давали йому чогось, що він дуже хотів. Коли настав час молитви, він роздратовано вкляк і, замість попросити зробити його чемним хлопчиком, проказав: „…і щоб Їлла та Сьюзен були доб’ї, бо вони злі“.

Я не переповідаю всім зустрічним, що сказав чи зробив Джимс. Мені самій нудно слухати подібні розповіді інших! Я занотовую ці факти у своїм старенькім щоденнику, де чого тільки нема!

Нині, коли я вкладала Джимса до ліжка, він підвів очі й дуже серйозно спитав: „Їлло, а чому вчоя не може вейнутися?“

Ох, Джимсе, чому це неможливо? Прекрасне „вчора“, сповнене сміху та мрій… коли наші хлопці були вдома… коли ми з Волтером читали, гуляли, зустрічали схід місяця й захід сонця вдвох у Долині Райдуг. Якби ж воно могло повернутися! Але „вчора“ не вертається ніколи, маленький Джимсе… а „нині“ захмарене й темне… і ми не наважуємося думати про те, яким буде „завтра“.

11 грудня 1917 року.

Чудові новини: учора британські війська взяли Єрусалим. Ми здійняли прапор, а Гертруда повеселіла й стала майже така, як колись.

— Зрештою, — підсумувала вона, — варто жити, коли люди досягають мети хрестових походів. Учора під стінами Єрусалима з’юрмилися, мабуть, привиди всіх хрестоносців на чолі з Річардом Левове Серце.

Сьюзен і собі втішилася.

— Добре, що я можу легко вимовити „Єрусалим“ і „Хеврон“, — сказала вона. — Після „Прземисла“ й „Брест Литовська“ це неабияка втіха. Ну, турки нарешті тікають, Венеція в безпеці, а лорда Лендздауна можна не слухати[96], тож немає причин журитися.

Єрусалиме! Над тобою майорить „стяг-метеор англійський“[97]… щез турецький півмісяць! Як тріпотіло б серце Волтера, якби він дізнався про це!

18 грудня 1917 року.

Учора відбулися вибори. Увечері ми з мамою, Гертрудою та Сьюзен зібралися у вітальні й чекали, затамувавши подих. Тато пішов у село — інакше ми не дізналися б жодних новин, бо крамниця Картера Флегга на іншій телефонній лінії, і з центральної станції нам щоразу відповідали, що лінія зайнята. Певна річ, бо в радіусі кількох миль усі додзвонювалися туди з тієї ж причини, що й ми.

Близько десятої Гертруда зняла слухавку й випадково перехопила чиюсь розмову з Картером Флеггом. Вона безсоромно підслухала й одержала те, що приказка віщує всім, хто підслуховує — а саме кепські новини. Коаліційний уряд „нічого не здобув“ у західних провінціях.

Ми стривожено перезирнулися. Якщо уряд не досяг результатів на заході, це означало поразку.

— Канада осоромилася в очах цілого світу, — скрушно підсумувала Гертруда.

— Якби кожен учинив так, як сім’я Марка Крофорда з того боку затоки, цього не сталося би, — відчайдушно мовила Сьюзен. — Нині вранці вони замкнули дядька в стодолі й не випускали, доки він пообіцяв, що голосуватиме за коаліцію. Оце, пані Блайт, дорогенька, я можу назвати ефективним аргументом.

Опісля цього ми з Гертрудою зовсім розхвилювалися. Ходили вітальнею, аж доки геть знесиліли й були вимушені знову сісти. Мама в’язала, чітко й розмірено, мов годинник, і вдавала спокій та незворушність… удавала так добре, що ми всі заздрили їй аж донині, коли я вздріла, як вона розпускає шкарпетку — зайві чотири дюйми там, де мала початися п’ята!

Тато вернувся додому вже запівніч, став на порозі й дивився на нас, а ми на нього, не сміючи запитати, які він приніс новини. Аж тут він сказав, що то Лор’є „нічого не здобув“ на заході, а коаліційний уряд переміг абсолютною більшістю голосів. Гертруда заплескала в долоні. Я хотіла плакати й сміятися водночас, мамині очі спалахнули колишнім сяйвом, а Сьюзен видала дивний звук — щось середнє поміж зітханням і радісним скриком.

— Це не вельми втішить кайзера, — відказала вона.

Потім ми вклалися в ліжка, але не могли заснути від хвилювання. Справді, як урочисто сказала Сьюзен сьогодні вранці: „Пані Блайт, дорогенька, політика — то завелика тривога для жінки“.

31 грудня 1917 року.

Минуло наше четверте воєнне Різдво. Ми збираємося на відвазі, щоби пережити ще один рік такого життя. Майже все літо Німеччина перемагала союзників. А тепер кажуть, буцім вона перекидає війська з російського фронту, готуючись розпочати „великий весняний наступ“. Інколи мені здається, що ми не зможемо пережити цю зиму в очікуванні того наступу.

Цього тижня я одержала купу листів із Європи. Ширлі вже теж на фронті й пише про все так само спокійно й сухо, як колись про футбольні матчі в учительській семінарії. Карл написав, що в них уже кілька тижнів дощить і ночами в шанцях він згадує ніч, коли просидів на цвинтарі, караючи себе за боягузтво в історії із привидом Генрі Воррена. Його листи зазвичай жартівливі. За день до того, як він написав, вони із хлопцями мали велике полювання на пацюків — заколювали їх багнетами. Карл убив найбільше й дістав нагороду. А одного пацюка він приручив, і той ночами спить у нього в кишені. Пацюки не бояться його так, як інших — Карл завжди був другом усім маленьким створінням. Він каже, що досліджує пацючі звички й колись напише про них трактат, що прославить його.

Кен написав короткого листа. Тепер усі його листи доволі короткі… і в них так рідко з’являються ті маленькі, милі, дорогі серцю фрази. Часом я думаю, що він уже зовсім забув про той вечір, коли приходив до нас попрощатися… а тоді бачу рядок чи слово, які натякають мені, що він пам’ятає й пам’ятатиме завжди. Скажімо, у нинішньому листі не було нічого такого, чого він би не міг написати будь-кому зі знайомих дівчат… окрім хіба підпису „твій Кеннет“ замість „щиро твій Кеннет“. Він навмисне випустив оте „щиро“ чи лише випадково? Я півночі не зможу заснути, думаючи про це. Він тепер капітан. Я рада й горда… а проте „капітан Форд“ звучить так, наче це хтось далекий і незрівнянно вищий від мене… так, наче Кен і капітан Форд — це двоє різних людей. Можливо, я майже заручена з Кеном — принаймні мамина думка про це слугує мені оплотом — але я не можу бути заручена з капітаном Фордом!

А Джем тепер лейтенант. Його підвищили просто на фронті. Він надіслав мені фотографію, де зображений у своїй новій формі. Він так схуд і постарів… постарів… мій юний брат Джем. Ніколи не забуду маминого обличчя, коли я показала їй фотографію.

— Це… мій маленький Джем… дитятко нашого Дому Мрії? — от і все, що вона сказала.

Надійшов лист і від Фейт. Вона працює в добровольчому медичному загоні в Англії й пише про все з надією та оптимізмом. Я думаю, вона майже щаслива, бо зустрілася із Джемом під час його минулої відпустки, і вона служить так недалеко від нього, що могла б навіть приїхати, якби він був поранений. Це стільки означає для неї. Ох, якби ж я й собі могла бути там, із нею! Але моя праця потрібна вдома. Волтер казав, що я мушу дбати про маму, і я намагаюся „не зрадити обітниці“ ані в найменших деталях життя. Волтер загинув за Канаду, а я мушу жити для неї. Так він просив мене.

28 січня 1918 року.

— Я припну свою розтерзану штормами душу на якір британського флоту й спечу висівкове печиво, — мовила Сьюзен, звертаючись до кузини Софії, що прийшла до нас із страхітливою історією про нові нездоланні підводні човни, які німці щойно спустили на воду. Цими днями Сьюзен незадоволена новою політикою економії. Її вірність коаліційному уряду зазнала тяжкого випробування. Перший удар вона знесла мужньо. Коли надійшло розпорядження щодо борошна, Сьюзен бадьоро заявила:

— Кажуть, буцім старого собаку не навчиш нових фокусів, але я навчуся пекти „воєнний хліб“, якщо це поможе здолати гунів.

Утім, останні пропозиції виявилися їй не до шмиги. Якби не тато, вона, мабуть, розшматувала би пана Роберта Бордена.

— Пані Блайт, дорогенька, вони ще змусять нас робити цеглу без соломи![98] Як мені пекти пироги без масла чи цукру? Це неможливо… хіба ж то буде пиріг? Я, звісно, можу випекти щось нестравне, драглисте та грузле. Таж мені, пані Блайт, дорогенька, заборонено прикрасити його хоч дрібочкою глазурі! До чого я дожилася! Уряд в Оттаві приходить на мою кухню й установлює нам продуктові обмеження!

Сьюзен радо віддасть життя за „свого короля та країну“, але відмовитися від улюблених кулінарних рецептів — то зовсім інша й значно серйозніша справа.

Я одержала листи від Нен і Ді — чи то радше записки. Вони не мають коли писати, бо готуються до випускних іспитів. Навесні вони одержать дипломи бакалаврів гуманітарних наук, і я таки лишуся єдиною нездарою в сім’ї. Та я ніколи й не хотіла вступати до коледжу й нині навчання мене не приваблює. Боюся, я геть позбавлена честолюбства. Є лиш одне соціальне становище, яке я хочу посісти, проте не знаю, чи станеться це колись. Якщо ні — я не хочу нічого іншого. Але я не писатиму про це тут. Про таке можна думати, а писати… о, ЦЕ кузина Софія неминуче назвала би безсоромністю.

Ні, я напишу. Я не боюся ні упереджень, ані кузини Софії! Я хочу бути дружиною Кеннета Форда! Отак!

Щойно я поглянула на себе в дзеркало й не виявила ані сліду присоромленого рум’янцю. Мабуть, я зовсім неправильна дівчина.

Сьогодні я ходила відвідати Понеділка. Його геть скрутив гостець, проте песик сидів і, як завжди, чекав наступного поїзда. Коли я підійшла, він постукав хвостиком по платформі й благально поглянув мені у вічі, мовби питаючи: „Коли приїде Джем?“ Ох, Понеділку, немає відповіді на твоє запитання, як і на інше, що мучить нас безперестанку: „Що буде, коли Німеччина завдасть удару на Західному фронті — останнього, великого та переможного удару?“

1 березня 1918 року.

— Що принесе нам весна? — сказала сьогодні Гертруда. — Я боюся її, як не боялася ще жодної весни. Як ви вважаєте, чи настане той час, коли наші життя будуть вільні від страху? Майже чотири роки ми щовечора лягаємо спати зі страхом і щодня прокидаємося, охоплені ним. Страх — небажаний гість за нашим столом, осоружний супутник повсюди, де ми опиняємося.

— Гінденбург каже, що першого квітня буде в Парижі, — зітхнула кузина Софія.

— Гінденбург! — папір і чорнило не здатні відобразити зневаги, з якою Сьюзен вимовила це прізвище. — Невже він забув, що то за день — перше квітня?

— Досі Гінденбург завжди дотримував слова, — сказала Гертруда похмуро, як могла би сказати сама кузина Софія.

— Так, коли бився проти румунів і росіян, — відрізала Сьюзен. — Заждіть, осьде він зійдеться в бою із британцями та французами. Я не кажу вже про янкі, що намагаються дістатися Європи якнайшвидше і, безперечно, ще покажуть себе.

— Сьюзен, ви казали те саме напередодні битви за Монс, — нагадала я їй.

— Гінденбург каже, що не пошкодує мільйона німецьких життів, аби лиш прорвати фронт, — відказала Гертруда. — Такою ціною він, очевидно, досягне певного успіху… і як ми переживемо цей час, навіть коли зрештою його плани зазнають краху? Ці минулі два місяці, впродовж яких ми, скулившись, чекали удару, здалися мені довшими за всі дотеперішні воєнні місяці вкупі. Увесь день я гарячково працюю, а щоночі о третій прокидаюся з думкою, чи рушили вже в наступ Гінденбургові залізні легіони? Я майже бачу їхній тріумф у Парижі — і це завжди стається саме тієї проклятої години.

Сьюзен із сумнівом зиркнула на Гертруду, та потім, очевидячки, вирішила, що слово „проклята“ не таке бридке, як „триклятуща“.

— Я хочу випити якесь чарівне зілля й проспати наступні три місяці — а прокинувшись, виявити, що Армагеддон скінчився, — роздратовано мовила мама… а вона ж нечасто підупадає на відвазі, щоби відчути таке, а чи заявити про це бажання вголос. Мама дуже змінилася, відколи того жахливого вересневого дня ми довідалися, що Волтер ніколи вже не повернеться, проте вона завжди трималася несхитно й терпляче. А нині здається, що навіть вона більше не може терпіти.

Сьюзен підійшла до мами й торкнула її за плече.

— Не бійтеся, пані Блайт, дорогенька, і не журіться, — лагідно проказала вона. — Учора я й собі так почувалася, то встала з ліжка, запалила світло й розгорнула Біблію. І як ви гадаєте, що за вірш мені трапився? „І будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе, бо Я із тобою, говорить Господь, щоб тебе рятувати“.[99] Я, пані Блайт, дорогенька, не маю дару бачити віщі сни, як панна Олівер, але збагнула, що це означає — не дано Гінденбургові взяти Париж. Тож я не читала далі, а вклалася в ліжко й проспала до ранку, не прокинувшись ані о третій, ані о будь-якій іншій годині.

І я знову й знову повторюю про себе той вірш, який процитувала Сьюзен. Господь із нами… всі праведники сильні духом… легіони й гармати, що їх Німеччина переправляє на Західний фронт, мусять розбитися об таку перепону. Так я думаю собі, коли втішаюся, проте інколи я, як Гертруда, певна, що більше не можу зносити цю жахливу, зловісну тишу перед близькою бурею.

23 березня 1918 року.

Армагеддон розпочався! „Остання битва з битв!“ Я все питаю себе, чи це він. Учора я ходила на пошту по газети й листи. День був холодний і понурий. Сніг розтанув, але сіра, нежива земля була досі промерзла, і віяв холодний, колючий вітер. Глен здавався потворним і позбавленим світлих надій.

І тоді я розгорнула газету із великим чорним заголовком. Двадцять першого Німеччина розпочала наступ і стверджує, що захопила багато зброї та полонених. Генерал Хейг рапортує, що „тривають запеклі бої“. Мене тривожить цей вислів.

Ми всі відчуваємо, що нездатні виконувати ніяку роботу, котра вимагає уваги й розумових зусиль. Отож ми гарячково в’яжемо, бо це можна робити механічно. Принаймні страшне очікування позаду — жахливі думки про те, де й коли пролунає перший німецький удар. Він пролунав — але їм не здолати нас!

Ох, що діється нині там, на Західному фронті, доки я пишу ці рядки, сидячи зі щоденником у своїй спальні? Джимс спить у ліжечку; вітер квилить за вікном, а над моїм столом висить портрет Волтера, що дивиться на мене прекрасними, безмежними очима. Обабіч нього висять „Мона Ліза“, яку він подарував мені на останнє Різдво, коли був удома, та копія „Волинкаря“, оправлена в рамку. Я мовби її зараз чую, як Волтер читає його — невеличкий, короткий вірш, у який він вклав душу, і який житиме вічно, продовжуючи нести ім’я Волтера новим поколінням канадців. Усе довкола мене таке спокійне, мирне, домашнє. І Волтер здається дуже близьким — якби я могла відсунути тонку тремтливу запону, що розділяє нас, то побачила би його, достоту як він бачив Дударя в ніч перед Курселетом.

А там, у Франції — чи тримається лінія фронту?»