Рілла з Інглсайду

Розділ 20 Норман Дуглас виступає на молитовному зібранні

— Де ти блукаєш, моя дівчинко? — запитав лікар Блайт, який навіть тепер, по двадцяти чотирьох роках шлюбу, часом звертався так до дружини, коли вони лишалися самі.

Енн сиділа на терасі, замріяно споглядаючи дерева в білім серпанку весняного квіту. За білим садом, у заростях темних яличок та кремових диких вишень, навіжено виспівували вільшанки. Надходив вечір, і понад кленовим гаєм спалахнули вогники перших зірок.

Зітхнувши, Енн виринула із замрії.

— Я тікала від нестерпної дійсності, Гілберте… тікала й намагалася знайти розраду в мрії… що всі наші діти знову вдома… і вони знову малі й знову бавляться в Долині Райдуг. Тепер там завжди тихо — та я уявила, що знову чую їхні чисті голоси й веселі звуки дитячих ігор… чую висвист Джема й спів Волтера, і сміх двійнят… На кілька благословенних митей я забула про гармати на Західному фронті й до мене прийшло маленьке, несправжнє, та дуже солодке щастя.

Лікар Блайт не відповів. Іноді робота змушувала і його на деякий час забути про Західний фронт, але це ставалося дуже рідко. Тепер чуприну його посріблила сивина, якої не знати було ще два роки тому. Проте він усміхнувся, глядячи в милі ясні сірі очі, що колись були озерами сміху, а тепер здавалися озерами невиплаканих сліз.

Сьюзен у робочому капелюсі проминула їх із сапкою в руці.

— Я щойно прочитала в «Ентерпрайз», мовляв, якась пара взяла шлюб в аероплані. Пане лікарю, дорогенький, гадаєте, це вважатиметься законним? — стурбовано запитала вона.

— Певне, так, — серйозно відповів лікар Блайт.

— Бачте, — із сумнівом повела далі Сьюзен, — шлюб видається мені надто відповідальною справою для чогось такого хисткого як аероплан. Але нині все інакше, ніж було колись. Ну, до початку молитовного зібрання ще півгодини, тож піду я, мабуть, на город, повоюю з бур’янами. Та доки полотиму їх, думатиму про цей новий клопіт у Трентіно.[72] Пані Блайт, дорогенька, я непокоюся через той фортель австрійців.

— Я теж, — сумовито озвалася пані Блайт. — Уранці, доки я варила ревеневе варення, душа моя чекала звісток з війни. А коли вони надійшли, я здригнулася. Певно, треба й мені підготуватися до молитовного зібрання.

Кожне село має свою неписану історію, що передається з уст в уста, від покоління до покоління; є в ній трагічні, комічні й драматичні епізоди. Їх переповідають на весіллях та інших святах, пригадують зимовими вечорами біля домашніх вогнищ. Історії про спільне молитовне зібрання, що відбулося того вечора в методистській церкві Глена Святої Марії, судилося ввійти в цю усну хроніку.

Ідею провести спільне молитовне зібрання запропонував пан Арнольд. Місцевий батальйон, який усю зиму перебував на вишколі в Шарлоттауні, невдовзі мав відбути до Європи. Хлопці із Глена, Гарбор-Геда та Верхнього Глена приїхали в останню свою відпустку й пан Арнольд слушно запропонував улаштувати спільне молитовне зібрання на їхню честь. Пан Мередіт погодився й обидва пастори оголосили, що зібрання відбудеться в методистській церкві. Мешканці Глена Святої Марії не вельми вчащали на молитовні зібрання, але того вечора в методистській церкві не було вільного місця. Прийшли всі, хто лише міг ходити. Прийшла навіть панна Корнелія, уперше у своєму житті переступивши поріг методистської церкви. Щоб таке сталося, повинна була спалахнути світова війна.

— Колись я зневажала методистів, — спокійно пояснила панна Корнелія чоловікові, який здивувався, що вона й собі надумала відвідати молитовне зібрання, — але тепер це минулося. Немає сенсу ненавидіти методистів, коли у світі є кайзери та Гінденбурги.[73]

Отже, панна Корнелія прийшла до методистської церкви. Були там і Норман Дуглас із дружиною. Місяць із Баками й собі прочимчикував до передньої лави, усім своїм виглядом засвідчуючи усвідомлення того, яку несказанну честь він виявляє методистській церкві своєю присутністю. Парафіяни були дещо здивовані його з’явою, оскільки він демонстративно уникав будь-яких зборів, пов’язаних із війною. Утім, пан Мередіт висловив надію, що його конфесія буде широко представлена впродовж зібрання, і, очевидно, пан Прайор поставився до неї серйозно. Убравши чорний святковий костюм та білу краватку й ретельно зачесавши густу, цупку темно-сиву чуприну, він крокував методистською церквою зі щонайбільш святенницьким, на думку Сьюзен, виразом круглого, вилицюватого, червоного обличчя.

— Пані Блайт, дорогенька, я одразу збагнула, що цей чоловік замислив недобре, щойно він увійшов до церкви з таким лицем, — заявила вона невдовзі. — Авжеж, я не знала, що саме, проте ж видно було, що на умі в нього капость.

Молитовне зібрання розпочалося й тривало, як звикле. Спершу незмінно палко й велемовно виступив пан Мередіт. Опісля нього пан Арнольд виголосив промову, яку навіть панна Корнелія визнала бездоганною щодо стилю та змісту.

А потім пан Арнольд попросив пана Прайора розпочати молитву.

Панна Корнелія завжди стверджувала, що панові Арнольду бракує здогадливості. Вона зазвичай не грішила поблажливістю, судячи про методистських священиків, та в цьому разі не надто перебільшила. Превелебний пан Арнольд вочевидь не мав добре розвиненої почесної й незбагненної риси, знаної як «здогадливість», інакше він нізащо не запросив би Місяця з Баками читати молитву на зібранні, присвяченому від’їзду новобранців на фронт. Він гадав, що відповідає приязню на приязнь пана Мередіта, який по закінченні промови запросив методистського диякона керувати спільною молитвою.

Дехто з парафіян гадав, що пан Прайор бундючно відмовиться — то вже був би достатній привід для скандалу. Проте він спритно підхопився на рівні ноги, єлейно мовив: «Помолімося» й розпочав молитву. Громохким голосом, що линув до найвіддаленіших куточків заюрмленої методистської церкви, пан Прайор сипонув красномовними зворотами й ледь не до половини виголосив свою молитву, доки заскочена й отетеріла публіка усвідомила, що слухає найцинічніший пацифістський заклик. Утім, пан Прайор мав відвагу висловити свої переконання публічно, а чи радше, як подейкували односельці, вирішив, що в церкві йому нічого не загрожує, тож це добра нагода заявити про погляди, яких він не наважувався оприлюднити, боячись громадської розправи. Він молився, щоб ця ганебна війна закінчилася, щоб ошуканим арміям, відправленим на бійню Західного фронту, відкрилися очі на власну гріховність, щоб вони покаялися, доки є ще час, і щоби вдалося врятувати присутніх тут сердешних юнаків в уніформі, яких змусили стати на стежку вбивства й мілітаризму…

Пан Прайор безперешкодно дістався цього місця своєї промови; слухачі його були нажахані й паралізовані, а в душі кожного міцно вкоренилася настанова, буцім за жодних, навіть найприкріших обставин, не можна зчиняти галасу в церкві, аж видавалося, що він щасливо докаже все, що замислив. Проте щонайменше одному чоловікові в залі не вадила ні успадкована, ані набута шана до священної споруди. Норман Дуглас, як то часто й ущипливо божилася Сьюзен, був усього-на-всього «поганином». Та він був нестримно патріотичним поганином, і, коли сенс промови пана Прайора сягнув його свідомості, Норман осатанів. Він підхопився зі своєї бічної лави і, ставши обличчям до публіки, ревнув:

— Припиніть… припиніть… ПРИПИНІТЬ цю мерзенну молитву! Що це за мерзенна молитва?!

Усі похилені голови в церкві стріпнулися. Хлопець у військовій формі на задній лаві кволо писнув: «Ура!» Пан Мередіт заперечно підніс руку, проте Нормана вже неможливо було спинити. Вислизнувши від дружини, що намагалася перехопити його, він метнувся до передніх лав і схопив горопашного пана Прайора за комір. Місяць із Баками не «припинив», коли йому було велено, проте мусив замовкнути, щойно Норман, із настовбурченою від гніву довгою рудою бородою, почав шарпати його так, аж тому струснулися кості, і пересипати шарпання дивовижно барвистими образливими епітетами.

— Ти нахабне чудовисько! (шарп) Ти злюче падло! (шарп) Ти тупа тварюка! (шарп) Ти смердючий цуцик! (шарп) Ти чумна зараза! (шарп) Ти гунський підсвинок! (шарп) Ти безхребетний боягуз! (шарп) Ти… ти… — Норман загнувся. Парафіяни були певні, що зараз із вуст його злетять слова, які недопустимо промовляти вголос, у церкві чи поза нею, але в цю мить Норман зустрівся поглядом із дружиною і, зненацька для себе самого, удався до слів зі Святого Письма.

— Ти гріб побілений[74]! — крикнув він, шарпнувши сердегу востаннє й жбурнувши його вбік із такою силою, що безталанний гленський пацифіст беркицьнувся аж біля хорів.

Звично червоне лице пана Прайора тепер було біле, мов полотно. Проте й повержений, він захищався.

— Я позиватимуся за це, — пролопотів він.

— Позивайся… позивайся! — ревнув Норман, знову кидаючись до нього; утім, пан Прайор зник. Він не мав бажання вдруге потрапити в лапи цьому мстивому мілітаристові. Норман незграбно, переможно озирнувся на кафедру.

— Не дивіться так ошелешено, пастори, — гримнув він. — Ви не могли зробити це… ніхто не сподівався такого від духовних осіб… але хтось же мусив наважитися. Та ви й самі раді, що я викинув його геть, бо він би й досі скиглив, скімлив і скавулів, підбурюючи до зради й заколоту… так, до зради й заколоту… і хтось мав укоськати його. Я був народжений для цього… нарешті я теж придався в церкві. Тепер я зможу сидіти тихо ще шістдесят років! Продовжуйте ваше зібрання, пастори. Я певен, вам більше не дошкулятимуть ніякі пацифістські молитви.

Проте дух побожності й благоговіння вже здимів із церкви. Обидва священики розуміли це й знали, що можуть хіба тихенько закінчити зібрання й відпустити розбурхану паству додому. Пан Мередіт звернувся до новобранців із серйозною настановою, яка, імовірно, врятувала вікна пана Прайора від другого побиття, а пан Арнольд пробурмотів недоречне благословення — принаймні йому воно здалося недоречним, бо ж перед очима в нього й досі стримів велетенський Норман Дуглас, який торсав за комір низенького, гладкого, бундючного Місяця з Баками, як здоровенний мастиф міг би торсати перерослого цуцика, і пан Арнольд знав, що така ж картина стоїть перед очима в кожного з парафіян. Загалом не випадало сказати, що молитовне зібрання відбулося успішно — проте його пам’ятали в Глені Святої Марії й тоді, коли забулися десятки інших сходин, безжурних і благопристойних.

— Ніколи, пані Блайт, дорогенька, ніколи більше не назву я Нормана Дугласа поганином, — мовила Сьюзен, діставшись додому після церкви. — Нині Еллен Дуглас може пишатися чоловіком.

— Норман утнув щось непростимо бридке, — відказав лікар Блайт. — Прайора слід було ігнорувати аж до кінця зібрання. Потім його пастор і віряни дали б йому раду. Це було б гідно. Норманова ж вистава була негідна, скандальна й обурлива, але присягаюся, — лікар Блайт закинув голову назад і реготнув, — присягаюся, моя дівчинко — то була справжня втіха.