Рілла з Інглсайду

Розділ 7 Дитя воєнної доби та супниця

— Льєж, Намюр… а тепер і Брюссель[18]! — лікар Блайт похитав головою. — Мені це не подобається.

— Не журіться, пане лікарю, дорогенький — їх захищали всього на всього іноземці, — натхненно мовила Сьюзен. — Заждіть, коли німці стануть на бій із британцями. То виявиться вже інша історія — можете бути певні.

Лікар Блайт знову похитав головою, та вже не так сумовито: вочевидь, уся сім’я була потай згодна зі Сьюзен у тім, що лінію британської оборони не вдасться прорвати навіть за переможного наступу мільйонної армії добряче вишколених німців. Принаймні тоді, коли перший з довжелезної низки жахливих днів приніс із собою звістку про відступ британського війська, Блайти перезирнулися злякано та розгублено.

— Це… це неправда! — скрикнула Нен, на мить хапаючись за втішливе припущення, буцім то може виявитися помилкою.

— Я відчувала, що нині будуть погані звістки, — озвалася Сьюзен. — Уранці цей котисько враз обернувся на пана Гайда, а таке завжди віщує біду.

— «Розбита, переможена, та не деморалізована армія», — тихо проказав лікар Блайт, цитуючи депешу з Лондона. — Невже то йдеться про англійське військо?

— Нескоро ще закінчиться війна, — розпачливо мовила пані Блайт.

А проте Сьюзен, що підупала була на відвазі, знову прикликала віру в нездоланні британські війська.

— Не забувайте, пані Блайт, дорогенька, що британська піхота — то ще не британський флот. Пам’ятайте це. І росіяни вже йдуть — хоча про них я нічого не знаю, тож і сказати напевне не можу.

— Росіяни не встигнуть урятувати Париж, — похмуро відказав Волтер. — Париж — серце Франції, і шлях до нього відкритий. Ох, якби… — він замовк на півслові й вийшов геть із кімнати.

Наступного дня перелякані мешканці Інглсайду все ж спромоглися «розворушитися», навіть попри дедалі страшніші новини з лінії фронту. Сьюзен завзято поралася на кухні, лікар Блайт подався за викликами до хворих, Нен і Ді знову стали до шиття простирадл, пані Блайт вирушила до Шарлоттауна, де відбувався з’їзд голів місцевих осередків Червоного Хреста, Рілла ж, наплакавшись між сосон у Долині Райдуг і давши волю почуттям у щоденнику, згадала, що вирішила бути відважною й відданою. А виявом справдешньої відваги зі свого боку вона вважала намір об’їхати Глен і Чотири Вітри, збираючи пожертви для Червоного Хреста, на старенькій сірій кобилці Ебнера Крофорда. Один з інглсайдських коней кульгав, іншого нині взяв собі лікар Блайт, отож лишалося хіба позичити в Крофордів їхню худющу, неквапну, байдужу шкапу, що вряди-годи спинялася серед дороги, зганяючи муху з однієї ноги копитом іншої. Рілла відчувала, що це, укупі з тим фактом, що німці всього за п’ятдесят миль від Парижа, — майже нестерпне випробування. Проте вона мужньо подалася виконувати доручення з геть несподіваними наслідками.

По обіді, склавши пакунки в бричку, Рілла виїхала на бічну прибережну дорогу, трав’янисту й поорану глибочезними коліями, при якій розташувалася ферма Андерсонів. Дівчина міркувала, чи варто їй заїздити до них. Андерсони жили злиденно, тож навряд чи господиня могла пожертвувати бодай щось. А втім, чоловік її, родом з Англії, що перебував на заробітках у Кінгспорті, коли почалася війна, негайно відплив на батьківщину й записався в солдати — щоправда, навіть не заїхавши додому й не надіславши ні цента дружині та її рідним; отже, пані Андерсон могла образитися, якби її обійшли увагою. Рілла вирішила завітати й до неї. Наступними місяцями вона ще не раз пошкодувала про це, та загалом була вдячна долі, що все сталося саме так.

Будинок Андерсонів, невеличкий і перехняблений, хилився до землі у заростях розкошланих ялин, мовби соромлячись свого вбогого вигляду й прагнучи заховатися від усіх. Рілла прив’язала конячку до хисткого паркана й рушила в дім. Двері були відчинені. Уздрівши те, що коїлося всередині, дівчина оніміла й заклякла на місці від жаху.

У невеличкій спальні Рілла побачила пані Андерсон: та лежала горілиць на неприбранім ліжку… і була мертва. Сумнівів у цьому не лишалося, як і в тім, що огрядна, нечесана, рудокоса й червонолиця бабера, яка безтурботно пахкала люлькою, сидячи на порозі кімнати, була надзвичайно жива. Вона мляво гойдалася з боку на бік, не переймаючись ані брудом і безладом, що панували довкола, ані натужними криками, що долинали з колиски біля ліжка.

Рілла знала цю жінку з лиця й чуток. Її звали пані Коновер; вона мешкала в рибальському селищі й доводилася двоюрідною бабцею пані Андерсон; вона курила й незрідка заглядала до чарки.

Спершу Ріллі закортіло розвернутися й утекти. Але так не можна було робити. Що, коли ця жінка, хай яка бридка й неприваблива, чекає на допомогу? Утім, очевидно було, що власне скрутне становище нітрохи її не турбує.

— Заходь, — мовила пані Коновер, виймаючи люльку з рота й зиркаючи на Ріллу крихітними щурячими очицями.

— Пані Андерсон… мертва? — настрашено запитала Рілла, переступивши поріг.

— Мертвісінька, — жваво озвалася пані Коновер. — Півгодини як дуба врізала. Джен побігла телефонувати гробарю й кликати з берега — може, хто прийде та щось удіє. А ти лікарська дівка, ге? Сідай, чого стала?

Усі стільці в кімнаті були закидані мотлохом, тож Рілла не ворухнулася.

— Це сталося… раптово?

— Марніла вона вже віддавна — як цей її негодящий Джим поплив до своєї Англії. Чом він тільки приплентався звідти? Я так собі думаю, вона, як почула, що він подався до війська, то й почала вмирати. Цей оно вилупок народився два тижні тому й відтоді вона знай собі хиріла, аж нині вмерла, коли ніхто не чекав.

— Я можу… якось… допомогти? — завагалася Рілла.

— Нє — коли тільки не вмієш дітей глядіти. Бо я не вмію. Цей оно вилупок день і ніч верещить. Я собі не зважаю, та й годі.

Рілла навшпиньки нечутно підійшла до колиски й боязко відгорнула заяложену ковдру. Вона не хотіла торкатися немовляти — сама ж-бо не вміла «глядіти дітей». Перед нею, сповите в брудну фланелеву ганчірку, лежало негарне маля із червоним личком, викривленим від плачу. Рілла ще ніколи не бачила потворнішого дитяти — утім, зненацька їй стало жаль самотнього, занедбаного сирітку.

— Що буде з дитиною? — запитала вона.

— Бог його зна’, — погідно відказала пані Коновер. — Як Мін умирала, то дуже тим переймалася. Знай собі скиглила: «Що буде з моїм дитятком?», доки з мене всю душу не вийняла. Я його собі на карк не садитиму, то вже напевне. Колись гляділа була сестриного малого, а він, як виріс, геть від мене чкурнув, і не поміг на старості, невдячний паскудник. То я сказала Мін, що віддам його в сиротинець, доки вернеться Джим і якось його облаштує. Вона, коли віриш, уся похнюпилася — але мені до того діла нема.

— А хто подбає про нього до сиротинцю? — наполягала Рілла. Чомусь її хвилювала доля цієї дитини.

— Мабуть, мені доведеться, — відбуркнула пані Коновер. Вона знову витягла люльку з рота й добряче приклалася до чорної пляшки, що її видобула з найближчої полиці. — Я собі думаю, він не виживе. Здихля. Мін була квола, то й виплодила таке. Довго на шиї мені не сидітиме, і хай його — швидше здихаюся.

Рілла ще трохи потягла ковдру.

— Та він же голісінький! — вражено закричала вона.

— І хто б то його вдягав? — уїдливо озвалася пані Коновер. — Я часу не мала — все намагалася якось догледіти Мін. Та й казала ж тобі, не вмію дітей глядіти. Стара пані Крофорд була тут за повитуху, скупала його й замотала в те рам’я, тоді ще Джен порпалася. Не змерзне. Спека надворі, усе тане.

Рілла мовчки дивилася на заплакане немовля. Досі вона ще ніколи не стикалася із трагедіями, і ця вразила її в самісіньке серце. Дівчина здригнулася, думаючи про бідолашну самотню матір, яка йшла долиною темряви, хвилюючись за своє немовля, а поруч із нею була тільки ця гидезна стара! Якби ж вона, Рілла, прийшла бодай трохи раніше! Та що вона вдіяла би… що вона могла вдіяти зараз? Рілла не знала цього, проте відчувала, що мусить якось допомогти. Вона не любила дітей… але не могла піти й покинути це нещасне маля з пані Коновер… яка знов прикладалася до своєї чорної пляшки, тож, поки хтось прийде, вона, очевидячки, геть уп’ється.

«Я не можу лишитися, — думала Рілла. — Пан Крофорд велів мені повернутися до вечері, бо потім йому самому потрібна буде кобилка. То що ж робити?»

Зненацька вона прийняла розпачливе й несподіване рішення.

— Я заберу дитину, — мовила Рілла. — Ви дозволите?

— Бери, коли надумала, — охоче згодилася пані Коновер. — Мені байдуже. Я не заперечую.

— Але… я не можу нести дитину на руках, — вела далі Рілла. — Я триматиму віжки й боюся його впустити. Чи є тут… кошик чи… щось, куди можна покласти його?

— Не знаю. Тут, бач, небагато що є. Мін була вбога й безпорадна, геть як той її Джим. Там оно одежинка в шухляді. Візьми її.

Рілла взяла «одежинку» — кілька благеньких, брудних пелюшок, які сяк-так пошила сердешна мати. Та це не розв’язало найнагальнішого питання — як їй доправити маля додому? Рілла розгублено озирнулася. Якби ж тут була мама… чи Сьюзен! Аж ось на комоді вона завважила велетенську блакитну супницю.

— Можна, я візьму… це… щоби покласти..? — запитала вона.

— То не моє, але візьми собі. Тільки гляди, не розбий, а то Джим здійме бучу, як вернеться додому неушкоджений — а він таки вернеться, бо ж заплішений дурень. Привіз із собою супницю з Англії — каже, що то, бач, його родинна спадщина. Вони з Мін і не користувалися нею — супу в них ніколи доста не було — але Джим над нею трусився. Страх як речі любив, і нітроха не переймався, що в домі їжі бракує, аби насипати в ту супницю.

Уперше в житті Рілла Блайт торкнулася немовляти… узяла його на руки… загорнула в ковдру, боячись ненароком упустити чи… чи зламати дитя. Потім обережно вклала його в супницю.

— А він там не задихнеться? — боязко проказала вона.

— Коли й так — Бог із ним, — відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трохи відгорнула ковдру з обличчя дитяти. Хлопчик замовк і дивився на неї, кліпаючи великими темними очима, що яскріли на його негарнім червонім личку.

— Ліпше накрий від вітру, — застерегла пані Коновер. — Бо ще йому подих видме.

Рілла загорнула супницю в заяложену ковдру.

— Ви не потримаєте… доки я сяду в бричку?

— Чом би й нє? — мовила пані Коновер і крекнула, підводячись.

Отак і вийшло, що Рілла Блайт, знана своєю відразою до малят, поїхала з ферми Андерсонів, тримаючи на колінах супницю з немовлям!

Ріллі здавалося, що вона ніколи не дістанеться Інглсайду. У супниці залягла моторошна тиша. Рілла тішилася, що хлопчик не плаче, проте воліла би хоч вряди-годи чути його писк і знати, що він живий. Може, він задихнувся? Рілла боялася відгорнути ковдру — ану ж як йому «подих видме», байдуже, що це означає? Вітер посилився, насувалася буря. Урешті-решт опинившись на рідному подвір’ї, дівчина вдячно й щасливо зітхнула.

Рілла зайшла на кухню й поставила супницю на стіл перед Сьюзен. Зазирнувши всередину, Сьюзен уперше в житті оніміла від подиву.

— Що це таке? — поцікавився лікар Блайт, зазираючи в кухню.

Рілла розповіла всю історію.

— Тату, я мусила взяти його із собою. Я не могла покинути його там.

— І що ти робитимеш із ним? — спокійно запитав лікар Блайт.

Рілла не сподівалася такого запитання.

— Ми… можемо лишити його в себе… трохи… доки щось придумаємо? — знічено промимрила вона.

Хвилину чи дві лікар Блайт міряв кроками кухню, поки маля розглядало білі внутрішні боки супниці, а Сьюзен помалу оговтувалася. Аж ось він зупинився перед Ріллою.

— Немовля означає великий клопіт у домі, — проказав він. — Наступного тижня Нен і Ді їдуть до Редмонду, а за теперішніх умов ні твоя мати, ні Сьюзен не візьмуть на себе цієї роботи. Якщо ти хочеш лишити дитину, мусиш сама доглядати її.

— Я доглядати?! — ошелешено скрикнула Рілла, забувши про граматичні приписи. — Тату… я не можу…

— Безліч дівчат, молодших за тебе, доглядають малих дітей. Можеш питати поради в мене чи Сьюзен. Та коли ні, хлопчика доведеться повернути Мег Коновер. У такім разі довго прожити йому не судилося, бо він кволий і потребує особливого догляду. Я не певен, чи виживе він і в сиротинці. Проте я не дозволю твоїй матері й Сьюзен замордувати себе.

Лікар Блайт вийшов із кухні з непохитним і вельми суворим обличчям. Потай він добре знав, що маленький мешканець великої супниці так чи так лишиться в Інглсайді, та йому хотілося пробудити доньчине честолюбство.

Рілла сиділа, бездумно втупившись у немовля. Хіба ж можна вважати, наче вона здатна впоратися із ним? Але… та сердешна молода мати, що так боялася за нього перед смертю… і та жахлива стара пані Коновер…

— Сьюзен, як доглядають малят? — скрушно запитала вона.

— Треба стежити, щоб йому було тепло й сухо, і купати його щодня, щоб вода не була ані надто холодна, ані надто гаряча, і годувати щодві години, а якщо в нього кольки — то класти тепле йому на животик, — мовила Сьюзен незвично безбарвним тоном.

Хлопчик знову запхинькав.

— Мабуть, він голодний… його все одно доведеться нагодувати, — розпачливо мовила Рілла. — Сьюзен, скажіть, що приготувати для нього, і я приготую.

Під керівництвом Сьюзен вона підігріла молоко, змішане із водою, принесла пляшечку з батькового кабінету, витягла хлопчика із супниці й нагодувала. Потім, відшукавши на горищі власний дитячий кошик, уклала туди немовля, що встигло міцно заснути. Забравши супницю в комору, Рілла сіла обміркувати своє становище.

Обміркувавши, вона знову прийшла до Сьюзен.

— Я хочу подивитися, на що я здатна. Сьюзен, я не дозволю, щоб це бідолашне маля вернулося до пані Коновер.

Отож під наглядом Сьюзен Рілла скупала дитину. Добра служниця не наважилася втрутитися, бо ж лікар Блайт сидів у вітальні й щохвилини міг зайти на кухню — а Сьюзен із власного досвіду знала, що, коли він постановляв собі щось, його слово було законом. Рілла зціпила зуби й узялася до справи. Господи милосердний, скільки ж то ямок і зморщок на тілі одного хлопчика! І втримати його неможливо! Що, як він вислизне й упаде у воду — такий крутько! Ох, ну чого ж він так горлає? Як може крихітне дитя так страхітливо голосити? Його ж, певно, чути по всьому домі, від горища до льоху!

— Сьюзен, йому дуже боляче? — жалісливо спитала вона.

— Ні, рибонько. Немовлята ледь чи не всі страх як не люблять купатися. Ти вправно все робиш, коли зважати, що вперше взялася. Тримай руку йому попід спинкою й не гарячкуй.

Не гарячкуй! Таж вона встигла геть уся зіпріти! Витерши, сповивши й тимчасово заспокоївши немовля ще однією порцією молока, Рілла відчула себе вкрай змученою.

— Сьюзен, а що робити з ним уночі?

Удень дитя поводилося жахливо, вночі ж… але вона боялася й уявляти таке.

— Постав кошик на стілець коло ліжка й укрий. Раз чи двічі тобі доведеться нагодувати його, тож візьми із собою керосинку. Якщо не даси ради сама, поклич мене, і я прийду, хай що каже наш пан лікар.

— Сьюзен, а що, як він заплаче?

Проте хлопчик не плакав. Уночі він поводився надивовижу спокійно — можливо, тому, що животик його нарешті був повен поживної їжі. Тепер він міцно спав, на відміну від Рілли. Дівчина боялася заснути — ану ж, як із дитиною станеться щось жахливе? О третій вона зігріла йому нову порцію молока, похмуро затявшись не кликати Сьюзен. Ох, чи не сниться їй це? Невже це вона, Рілла Блайт, ускочила в таку дурну халепу? Їй було байдуже, що німці підходили до Парижа… байдуже, навіть якби вони вдерлися в місто — аби лиш дитя не плакало, аби лиш не задихнулося, аби не мало судом. Адже в немовлят стаються судоми? Чому вона не запитала в Сьюзен, як їй бути в такому разі? Рілла скрушно думала, що тато дбає про здоров’я мами й Сьюзен… а як же її здоров’я? Чи йому здається, що вона виживе, якщо зовсім не спатиме? Проте вона не відступить — нізащо! Вона глядітиме цю маленьку потвору, навіть якщо замордує себе до смерті. Вона прочитає книжку про догляд за немовлятами й робитиме все сама. Вона не запитає жодної поради в тата… не потурбує маму… вона звертатиметься до Сьюзен тільки за найнагальнішої потреби. Вона ще покаже їм усім!

Отак і вийшло, що через два дні пані Блайт, повернувшись додому й запитавши, де Рілла, здригнулася, почувши спокійну відповідь Сьюзен:

— Нагорі, пані Блайт, дорогенька, вкладає своє дитя.