Рілла з Інглсайду

Розділ 26 Сьюзен вислуховує освідчення

Над Гленом Святої Марії линув аероплан — линув, мов велетенський птах у сріблясто-жовтавім небі, такім яснім і чистім після вітру, що воно здавалося безмежним простором свободи. Невеличкий гурт людей, стоячи на інглсайдськім моріжку, провів його зачудованими поглядами, хоча того літа аероплани перетворилися на звичне явище. Досі Сьюзен трепетно хвилювалася, споглядаючи їх — ану ж як це Ширлі вилетів зі свого тренувального табору в Кінгспорті й тепер ширяє хмарами над островом? Але нині Ширлі вже відрядили в Європу, тож Сьюзен не вельми цікавилася цим аеропланом та його пілотом — а проте глянула на нього із благоговінням.

— Цікаво, пані Блайт, дорогенька, — замислилася вона, — що сказали б наші старі, які лежать там, на цвинтарі, якби могли підвестися з могил і застати таке? Я певна, що мій батько не схвалив би аеропланів: він-бо взагалі не любив модних нововведень. Навіть косарки не захтів купити й до самої смерті жав жито звичайним серпом. Він завжди казав: що було добре для діда, те добре й для мене. Надіюся, то не буде непоштиво з мого боку — сказати, що він помилявся щодо косарки; та аеропланів я й сама не схвалюю, хоч і розумію, що їхню появу спричинила воєнна потреба. Якби Всевишній хотів, щоб ми вміли літати, то дав би нам крила, а як не дав — отже, ми мусимо стояти ногами на твердій землі. Принаймні вам, пані Блайт, дорогенька, не доведеться вздріти, як я швендяю світом в аероплані.

— Та ви ж не відмовитеся пошвендяти в татовому автомобілі, коли його привезуть, правда, Сьюзен? — лукаво озвалася Рілла.

— І жодному автомобілю я не довірю свої старі кості, — урвала Сьюзен. — Та я дивлюся на них інакше, ніж деякі вузьколобі люди. Місяць із Баками закликає до відставки уряду, бо той узагалі допустив їх на наш острів. Подейкують, щойно він бачить автомобіль, то весь аж мовби скипає. Днями один з них їхав бічною дорогою попри його пшеничне поле, то Місяць вихопився з-за паркана й став з вилами просто посеред шляху. Чоловік у машині виявився якимось торговим агентом, а Місяць не зносить торгових агентів ще гірше, ніж автомобілі. Отож машина мусила зупинитися, бо його ніяк було оминути — не міг же водій проїхати просто по ньому. Тоді Місяць із Баками потрусив вилами й закричав: «Киш звідси зі своєю чортовою машиною, бо я заколю тебе!» Вірте чи ні, пані Блайт, дорогенька, а бідолашний агент мусив їхати задом до лобридзької дороги, а то ледь не ціла миля. Місяць гнав його невідступно, трусячи вилами. Пані Блайт, дорогенька, я вважаю, що це — нерозважлива поведінка, та все ж, — зітхнула Сьюзен, — із цими автомобілями й аеропланами наш острів уже не той, який був колись.

Аероплан ширяв, пірнав, кружляв і знову ширяв, аж поки далекою цяткою зник за темними призахідними пагорбами.

замріяно процитувала пані Блайт.

— Я думаю, — мовила панна Олівер, — чи стане людство щасливішим з появою аеропланів? Мені здається, що загальна сума людського щастя лишається незмінна впродовж століть, хай як різниться його розподіл, і що всі численні винаходи ані збільшують, ані применшують його.

— Так чи так, «Царство Боже всередині вас»[86], — мовив пан Мередіт, проводжаючи поглядом цятку, що символізувала найновішу з перемог людства в споконвічній боротьбі за прогрес. — Воно не залежить від матеріальних досягнень та здобутків.

— І все ж аероплан — то дивовижна річ, — сказав лікар Блайт. — Людство завжди плекало цю мрію — уміти літати. Мрії здійснюються одна по одній… чи радше люди втілюють їх у життя ненастанною працею. Я й сам хотів би політати в аероплані.

— Ширлі написав мені, що перший політ розчарував його, — мовила Рілла. — Він гадав, що відчує себе птахом, який ширяє в повітрі; натомість у нього було відчуття, немов він зовсім не рухається, а просто під ним падає земля. А вперше, коли він полетів сам, без інструктора, він раптом страшенно затужив за домом. Доти він ніколи не почувався так — аж тут йому здалося, що він лине в безмежному просторі, і йому раптом так захотілося вернутися на стару добру землю, до своїх побратимів-людей. Невдовзі він оговтався, та через це відчуття страшної самотності перший політ назавжди лишився для нього жахом.

Аероплан зник з очей. Лікар Блайт, зітхнувши, опустив голову.

— Щоразу, уздрівши котрогось із цих літунів, я вертаюся на землю, відчуваючи себе дрібною, жалюгідною комахою. Енн, — звернувся він до дружини, — пригадуєш, як ми вперше їхали разом у бричці на концерт до Кармоді? Тієї осені ти щойно почала вчителювати в ейвонлійській школі. У свою лискучу новесеньку бричку я запріг чорну кобилку з білою зірочкою на чолі, і був найщасливішим хлопцем у світі. Мабуть, наш онук запрошуватиме свою дівчину на вечірні прогулянки в аероплані.

— Аероплан не буде такий хороший, як була твоя Зірка, — мовила Енн. — Машина — то лише машина, але, Гілберте, твоя Зірка була жива. У поїздці на ній було щось, чого ніколи не матиме навіть політ поміж хмар. Ні, я не заздрю дівчині свого онука. Пан Мередіт слушно каже. Царство Боже… царство любові й щастя… залежить не від зовнішніх обставин.

— Крім того, — серйозно докинув лікар Блайт, — нашому внукові доведеться всю увагу присвячувати аероплану: він не зможе кинути віжки й усю дорогу дивитися в очі своєї милої. І в мене є жахлива підозра, що аеропланом не можна керувати однією рукою. Ні, — похитав головою він, — думаю, я все-таки вибрав би Зірку.

Того літа війська Центральних держав знову прорвали російську лінію оборони, і Сьюзен скрушно заявила, що боялася цього, відколи Керенський раптом узяв і женився.

— Пані Блайт, дорогенька, я не осуджую таїнства шлюбу, та коли чоловік улаштовує революцію, йому й без того повна голова клопоту, отож ліпше відкласти весілля до кращих часів. А нині росіяни переможені, і марно вдавати, що це не так. Та чи ви бачили відповідь Вілсона на папські мирні пропозиції[87]? Вона чудова. Я й сама не могла б краще висловити суть усієї справи. Я відчуваю, що за цю відповідь можу пробачити Вілсону все. Він розуміє значення слів, які вживає, можете бути певні. До речі, про значення слів, пані Блайт, дорогенька — чи чули ви нещодавню історію про Місяця з Баками? Днями він відвідав школу, що стоїть на лобридзькій дорозі, і надумав улаштувати четвертокласникам такий собі іспит з орфографії. Бачте, вони там досі мають літній семестр, а восени й навесні в них канікули. Вони, пані Блайт, дорогенька, вельми відсталі люди. Моя небога, Елла Бейкер, сама навчається в тій школі, то вона мені й розповіла. Їхній учительці зненацька розболілася голова, то вона вийшла подихати, доки пан Прайор перевіряв знання учнів. Діти чудово дали собі раду із правописом, та коли Місяць почав запитувати, що означає те чи те слово — геть розгубилися, бо того ще не вивчали. Елла й інші старші діти дуже засмутилися. Вони страшенно люблять свою вчительку, а пан Ейбел Прайор, брат Місяця, член опікунської ради, настроєний проти неї, та ще й підбурює решту прогнати її зі школи. Тож Елла з однокласниками боялися, що, коли діти не зможуть відповісти на питання, Ейбел подумає, що їхня вчителька недостатньо кваліфікована й знов напосядеться на неї. Ну, та малий Сенді Доган урятував становище. Він — сирітка, проте кмітливий, і миттю збагнув, що за один — цей Місяць із Баками. «Що таке „анатомія“?» — запитав Місяць. — «Біль у животі», — відказав Сенді, не змигнувши оком. Місяць із Баками — невіглас, пані Блайт, дорогенька; він і сам не знав, що воно означає, тож і сказав: «Добре… дуже добре». Решта класу теж змикитили — принаймні троє-четверо найрозумніших — і підтримали гру. Джін Блейн сказала, що «акустика» — це «релігійні суперечки», Мюрієль Бейкер заявила, що «агностик» — це «той, у кого стався розлад шлунка», Джим Картер сказав, що «абсорбція» — це «коли їси тільки овочі», і так далі, до самого кінця списку. Місяць із Баками знай собі казав: «Добре… дуже добре», аж Елла відчула, що вдушиться від прихованого сміху. Коли вчителька повернулася до класу, Місяць похвалив її за те, як добре діти тямлять усе, що їм пояснюють, і сказав, що зверне особливу увагу опікунів на її безцінний талант. «Це така рідкість, — мовив він, — коли четвертокласники жваво дають правильні відповіді на запитання щодо будь-якого слова». Він пішов весь аж сяючи, проте Елла розповіла мені про це потай і ми, пані Блайт, дорогенька, мусимо зберегти таємницю — заради їхньої вчительки. Вона неодмінно втратить посаду, коли Місяць із Баками дізнається, як його пошили в дурні.

Того ж дня в Інглсайд прийшла Мері Ванс і розповіла, що Міллерові Дугласу, пораненому під час битви за Сімдесяту висоту[88], довелося ампутувати ногу. Усі в Інглсайді поспівчували Мері, полум’я патріотизму в душі якої спалахнуло не одразу, але нині палало так само незгасно, як і в душах решти односельців.

— Мене, бува, дражнять, що чоловіка я матиму тільки з одною ногою, — сказала Мері, надимаючись від гордощів, — та радше я вийду за одноногого Міллера, ніж за будь-кого іншого з цілим десятком ніг, хіба… — замислилася вона, — хіба за Ллойд-Джорджа. Ну, я мушу йти. Думала, вам цікаво буде почути про Міллера, то завітала із крамниці, але мушу бігти додому. Я обіцяла помогти Люку Мак-Алістеру скиртувати снопи. Тепер ми, дівчата, повинні зібрати врожай, коли хлопців так мало зосталося. Я вже маю собі комбінезон, і він мені дуже личить. Пані Дуглас каже, що це непристойно, і комбінезони слід заборонити; навіть пані Еліот не схвалює їх — але, бігме, світ рухається вперед, і немає для мене більшої втіхи, аніж обурити стару Кітті Дуглас.

— До речі, тату, — мовила Рілла, — я хочу на місяць заступити Джека Флегга в крамниці його батька. Я обіцяла йому — якщо ви дозволите. Тоді він допоможе фермерам зібрати врожай. У полі я не придамся — хоча багато дівчат дають раду з такою працею — але зможу бодай вивільнити Джекові трохи часу. Джимс тепер не завдасть вам клопоту, а вечорами я завжди буду вдома.

— Гадаєш, тобі сподобається зважувати горох і цукор, краяти масло та відлічувати яйця? — підсміхнувся лікар Блайт.

— Ні, але річ не в тім. Це просто мій внесок у спільну справу.

Отже, на місяць Рілла стала за ляду в крамниці пана Картера Флегга, а Сьюзен рушила працювати у вівсяних полях Альберта Крофорда.

— Я ще незгірша за інших, — пихато підсумувала вона. — Жоден чоловік не вміє скиртувати так, як я. Коли я прийшла до Альберта й сказала, що поможу, він лише глипнув із недовірою. Каже: «Боюся, ви не подужаєте», — а я йому: «Дай-но я спробую, і побачиш. Я гаруватиму, як проклята».

Мешканці Інглсайду на мить оніміли. Тиша ця означала, що вони захоплені мужнім рішенням Сьюзен «податися в поле». Проте сама Сьюзен хибно витлумачила мовчанку, і засмагле обличчя її спалахнуло присоромленим рум’янцем.

— Пані Блайт, дорогенька, здається, я набула прикрої звички лаятися, — вибачливо проказала вона. — Подумати лиш, до чого я дожилася — у моєму віці! Жахливий взірець для маленьких дівчаток! Певно, це тому, що я забагато читаю газет. Нині вони так лихословлять і не замінюють лайки зірочками, як то було за моєї молодості. Ця війна розбещує кожного.

Сьюзен стояла на возі, повнім вівсяних снопів, із розкошланим сивим волоссям і підіткнутим задля зручності та безпеки подолом — даруйте, комбінезони — то не для Сьюзен! У поставі її не було нічогісінько ані гарного, ні романтичного, проте дух, який додавав наснаги її кощавим рукам, був той самий, що допоміг канадським солдатам узяти Вімі Ріж та відкинути німецькі легіони від Вердена.

Утім, навряд чи пан Прайор, минаючи Сьюзен у бричці й поглядаючи, як вона вправно бере на вила сніп за снопом, думав саме про це.

«Моторна жіночка, — міркував він. — Одна варта двох молодих. Незле… незле… Якщо Мілгрейв повернеться живий — лишуся я без Міранди, а годувати жінку дешевше буде, аніж наймати служницю, яка ще може піти й покинути чоловіка напризволяще, коли заманеться. Треба обміркувати це».

А через тиждень пані Блайт, вертаючись по обіді додому із Глена, заклякла біля інглсайдської хвіртки, паралізована геть незвичним і дивним видовищем. Із кухонних дверей вихопився пан Прайор і побіг так, як цей натоптаний, пихатий чоловік не бігав уже багато років. У кожній рисі обличчя його знати було жах, і то цілком виправданий, бо за ним, наче мстива фурія, летіла Сьюзен із великим чавунним казанком у руках. Казанок парував, а погляд Сьюзен не віщував нічого доброго предмету її ненависті, якби вона лише спромоглася наздогнати його. Жертва й гонителька промчали моріжком. Пан Прайор на кілька секунд раніше за Сьюзен дістався хвіртки, розчахнув її й вибіг на вулицю, навіть не глянувши на отетерілу господиню Інглсайду.

— Сьюзен! — видихнула Енн.

Сьюзен спинилася на бігу, поставила казанок і пригрозила кулаком панові Прайору, який і далі тікав, очевидно вважаючи, що та мчить за ним слідом.

— Сьюзен, що це означає? — дещо суворо запитала Енн.

— Ви цілком справедливо цікавитеся, пані Блайт, дорогенька, — відказала розгнівана Сьюзен. — Я давно не була така люта. Цей… цей… цей пацифіст мав зухвалість прийти сюди, просто на мою кухню, і запропонувати мені вийти за нього заміж! За нього!

Енн притлумила сміх.

— Але, Сьюзен… невже ви не могли знайти… ну, менш театральний спосіб відмови? Подумайте, що сказали б сусіди, якби хтось із них проходив мимо й побачив таку виставу?

— Так, пані Блайт, дорогенька, ви правду кажете. Я не подумала про це, бо в ту мить не могла міркувати розважливо. Я просто знавісніла. Ходімо в дім, і я вам усе розкажу.

Сьюзен підхопила казанок і почимчикувала на кухню, досі тремтячи від обурення. Зловісно грюкнувши, вона поставила казанок на плиту.

— Заждіть-но, пані Блайт, дорогенька, я відчиню всі вікна, щоби провітрити тут, як годиться. Ось, так уже краще. І мушу помити руки, бо я потисла руку Місяцеві з Баками, як він зайшов… тобто я не хотіла цього, але він простягнув мені свою тлусту лапу, і я геть розгубилася. Я саме закінчила денне прибирання, тож, на щастя, усе сяяло чистотою, і я ще подумала: «От і фарба в мене кипить — устигну виварити клапті для килимків і просушити ще до вечері».

І в цю самісіньку мить на підлозі я вздріла тінь і підвела очі. То був Місяць із Баками — він стояв на порозі весь виряджений і лискучий, немовби його накрохмалили й відпрасували. Як я вже зазначила, пані Блайт, дорогенька, я потисла йому руку й сказала, що вас і пана лікаря немає вдома. А він відповів: «Я прийшов поговорити з вами, панно Бейкер».

Я запросила його сісти, бо я чемна жінка, а сама стала посеред кухні й зиркала на нього якомога зневажливіше. Здається, його це спантеличило, попри всю його нахабну самовпевненість; проте він, глядячи на мене, спробував удати ніжність у тих своїх поросячих очицях, і мені, пані Блайт, дорогенька, зненацька сяйнула жахлива підозра. Я відчула, що зараз мене, уперше в житті, покличуть до шлюбу. Я завжди гадала собі, що добре було би відмовити бодай одному залицяльникові, щоб гідно дивитися в очі іншим жінкам, та хизуватися цим — того ви від мене не діждетеся. Цю пропозицію я вважаю образливою, і, якби зметикувала, як уникнути її, то уникла би. Але тоді, пані Блайт, дорогенька, я перебувала в невигідному становищі, оскільки мене заскочили зненацька. Я чула, що деякі чоловіки воліють позалицятися, перш ніж освідчуватись — бодай для того, щоб чесно заявити про свої наміри — але Місяць із Баками, певно, вирішив, що я схоплюся й за соломинку, а тому так і кинуся на нього. Тепер йому відкриються очі, пані Блайт, дорогенька; так-так, йому відкриються очі! Цікаво, він уже спинився чи досі біжить?

— Сьюзен, я розумію, що його пропозиція вам не лестила. Та хіба ви не могли відмовити делікатніше, аніж отак гнатися за ним до самої хвіртки?

— Можливо, пані Блайт, дорогенька… та я й сама хотіла, але одна його фраза обурила мене так, аж я не стерпіла. Аби не це — я не погналася б за ним із казанком. Я перекажу вам усю розмову. Місяць усівся, як я вже сказала, а Док лежав коло нього на іншім стільці. Той котисько вдавав, що спить, але я добре знала, що він не спить, бо ж увесь день був Гайдом, а Гайд ніколи не спить. До речі, пані Блайт, дорогенька, чи помітили ви, що тепер він частіше буває Гайдом, ніж Джекіллом? Що більше німці перемагають, то гайдіший він стає. Подумайте, пані Блайт, дорогенька, що це означає? Словом, Місяць із Баками надумав підлеститися до мене, похваливши котиська, не знаючи про моє справжнє ставлення до нього, тож простягнув пухку руку й погладив Пана Гайда по спині. «Гарнюній котик», — проказав він. Гарнюній котик підхопився й укусив його, а тоді страхітливо нявкнув і вилетів геть за двері. Місяць отетеріло поглянув услід йому. «Ото химерна тварюка», — проказав він. Щодо цього я згодна з ним, але нізащо не хотіла показувати йому це. Та й яке право він мав називати нашого Гайда тварюкою? «Тварюка чи ні, — мовила я, — а він розуміє різницю між канадцем та гуном». Гадаєте, пані Блайт, дорогенька, то був достатньо чіткий натяк? А з нього, як з гуски вода. Він собі вмостився зручненько, готуючись побалакати, і я подумала: «Коли він має що сказати — хай каже й іде, бо я до вечері не матиму часу на залицяння» — отож і сказала йому: «Пане Прайор, якщо ви прийшли поговорити про щось, я воліла б зробити це якнайшвидше, бо нині маю багато справ». Він аж розцвів, поглянувши на мене з-під ореолу своїх рудих баків, і каже: «Ви ділова жінка, і я згоден з вами. Не варто ходити околяса й гаяти час. Я пропоную вам вийти за мене заміж». Отак, пані Блайт, дорогенька. Нарешті я вислухала освідчення, уперше за шістдесят чотири роки чекань.

Я лише зиркнула на цю пихату істоту й сказала: «Джозає Прайор, я не вийшла б за вас, навіть якби ви лишилися єдиним чоловіком у світі. Ось вам моя відповідь, і можете йти собі з нею». Ви, пані Блайт, дорогенька, певно, ніколи не бачили такої ошелешеної людини. Він був заскочений, аж мимоволі виявив справжнє своє міркування. Каже мені: «Отакої. Я думав, ви будете тільки раді віддатися». І тут, пані Блайт, дорогенька, я знавісніла. Гадаєте, я не мала на те підстав, коли той гун і пацифіст узявся так ображати мене? «Забирайтеся!» — крикнула я й схопила цей казанок. Він очевидно подумав, що я зненацька ошаленіла, і вирішив, що казанок — то небезпечна зброя в руках божевільної. Принаймні він забрався, і то негайно, як ви самі бачили. Навряд чи тепер він скоро повернеться, щоб зробити нам будь-яку пропозицію. Ні, я думаю, він затямив, що в Глені Святої Марії є бодай одна незаміжня жінка, яка не прагне стати дружиною Місяця з Баками.