Рілла з Інглсайду

Розділ 29 «Поранений і зник безвісти»

«Побиті, проте не знищені» — із таким заголовком вийшла газета у понеділок, і Сьюзен повторювала його про себе, пораючись коло щоденних хатніх справ. Прорив під Сен-Квентіном удалося ліквідувати вчасно, та лінія оборони союзників невпинно відсувалася назад із позицій, відвойованих рік тому ціною півмільйона життів. У середу газетний заголовок сповіщав: «Британці й французи стримують німців» — та відступ тривав. Відступ… відступ… відступ… Коли ж він скінчиться? Чи лінія фронту буде прорвана знов — тепер уже непоправно?

Суботня газета вийшла із заголовком: «Навіть Берлін визнає, що наступ німців придушено», — і вперше за ввесь той жахливий тиждень мешканці Інглсайду змогли відітхнути.

— Пережили один тиждень — розпочинаємо другий, — рішуче мовила Сьюзен.

— Я почуваюся, наче катована на дибі, яку зупинили на деякий час, — сказала Гертруда, великоднього ранку йдучи до церкви поруч із Ріллою. — Проте мене ще не зняли з диби. Тортури можуть відновитися щомиті.

— Тиждень тому я гадала, що Бог нас покинув, — мовила Рілла, — але тепер вірю, що ні. Зло не може перемогти. На нашому боці дух, а він сильніший за плоть.

Проте тієї чорної весни віра її незрідка зазнавала тяжких випробувань. Армагеддон не скінчився за кілька днів, як вони сподівалися, а тягнувся тижнями й місяцями. Знову й знову Гінденбург завдавав жорстоких, несподіваних ударів, здобуваючи нового хоч і не вирішального успіху. Знову й знову воєнні експерти заявляли, що ситуація вкрай небезпечна. Знову й знову кузина Софія притакувала воєнним експертам.

— Якщо союзники відступлять іще на три милі — ми програємо, — голосила вона.

— Невже британський флот більше ніде не зможе розвернутися? — глузливо відповідала Сьюзен.

— Це думка того, хто знає усе про війну, — серйозно заперечувала кузина Софія.

— Таких людей не існує, — утяла Сьюзен. — Що ж до воєнних експертів, то вони тямлять у цьому не більше за нас із тобою. Скільки разів вони вже помилялися! Чому ти завжди бачиш темний бік, Софіє Крофорд?

— Бо світлого боку немає, Сьюзен.

— Невже? Сьогодні двадцяте квітня, а Гінденбург іще не в Парижі, хоч і запевняв, що буде там першого. Хіба це не світлий бік?

— Я думаю, Сьюзен Бейкер, що німці й без того скоро захоплять Париж, а потім і цілу Канаду.

— Тільки не нашу провінцію. Жодного гуна не буде на Острові Принца Едварда, поки я здатна втримати вила, — мовила Сьюзен із виглядом і відчуттям жінки, що справді може виступити одна проти німецької армії. — По правді кажучи, Софіє Крофорд, я вже втомилася від твоїх зловісних пророцтв. Я не заперечую, що помилки теж були. Німці не взяли би Пашендейля вдруге, якби там лишили канадські підрозділи, та й марно було довіряти тим португальцям на річці Ліс[103]. Але це ще не привід стверджувати, наче ми програли війну. Я не хочу з тобою сваритися, надто тепер, але ми мусимо підтримувати бойовий дух, тож я відверто попереджаю тебе, що, коли ти не припиниш каркати, ліпше сиди собі вдома й до нас не приходь.

Отож вельми люта кузина Софія подалася плекати образу й кілька тижнів не відвідувала кухні Сьюзен. Можливо, то було й на краще, адже ті тижні видалися непрості: німці раз по раз атакували союзників там і тут, захоплюючи життєво важливі пункти їхньої оборони. А якось на початку травня, коли сонце й вітер шугали навзаводи поміж дерев у Долині Райдуг, кленовий гай був золотаво-зелений, а гавань біла й пухнаста від баранців, надійшла звістка про Джема.

Під час німецької вилазки на канадському фронті — такої дрібної, що про неї не було згадано навіть в офіційних депешах — лейтенант Джеймс-Метью Блайт «був поранений і зник безвісти».

— Я думаю, це навіть гірше, ніж звістка про його смерть, — прошепотіла Рілла побілілими вустами.

— Ні, Рілло… ні. «Зник безвісти» лишає хай кволу, проте надію, — відказала Гертруда.

— Так… виснажливу, пекельну надію, що не дозволяє примиритися з найгіршим, — мовила Рілла. — Ох, панно Олівер… невже нам доведеться місяцями не знати, живий він чи ні? А що, як ми ніколи не дізнаємося? Я не витримаю… не витримаю! Волтер… а тепер Джем! Це вб’є маму… погляньте на неї, панно Олівер — і побачите. А Фейт… бідолашна Фейт, як вона переживе це?

Гертруда здригнулася. Поглянувши на картину над столом вихованки, вона відчула раптову пекучу ненависть до вічної, нескінченної усмішки Мони Лізи.

«Невже навіть тепер ти всміхатимешся?» — розпачливо подумала вона. Потім тихо відповіла:

— Ні, це не вб’є твою маму. Вона не така. До того ж, вона не вірить, що Джем загинув. Вона сподівається, і ми всі повинні робити так само. Я певна, що й Фейт сподіватиметься.

— А я не можу, — простогнала Рілла. — Джем був поранений… чи є в нього шанси вижити? Навіть якщо німці знайшли його… ми знаємо, як вони ставляться до поранених полонених. Якби ж я могла сподіватися, панно Олівер… мабуть, це помогло б мені. Але, здається, надія в мені померла. Я не можу сподіватися без підстав — а їх нема.

Та згодом, коли панна Олівер подалася до себе, а Рілла лежала в ліжку, розпачливо просячи в молитві хоч трішки сили, до неї, мов безшелесна тінь, пробралася Сьюзен і сіла поруч.

— Рілло, дорогенька, не бійся. Маленький Джем не загинув.

— О, Сьюзен, як вам удається вірити в це?

— Тому що я знаю. Послухай мене. Коли нині вранці надійшла звістка, я одразу згадала про Понеділка. Тож увечері, перемивши посуд і заклавши хліб у піч, гайнула на станцію. Понеділок сидів там, дожидаючи поїзда, терплячий, як завжди. Рілло, дорогенька, та вилазка відбулася чотири дні тому, у понеділок, і я запитала в начальника станції: «Скажіть-но, цей пес вив чи був неспокійний у понеділок увечері?» Він подумав і відповів: «Ні, не було такого». Я запитала: «Ви певні? Від вашої відповіді залежить більше, аніж ви думаєте». «Я певен, — сказав він мені. — Я тоді ніч не спав — кобила мені захворіла — а пес ваш лежав тихенько. Я почув би, якби він вив, бо двері стайні були відчинені, а його буда стоїть навпроти!» Рілло, дорогенька, він так достеменно й сказав. А ти пам’ятаєш, як те нещасне створіння вило всю ніч після битви за Курселет! І то ж він не любив Волтера так, як Джема. Чи ж міг би він спокійно спати в буді, якби Джем загинув? Ні, Рілло, дорогенька, Джем живий, ти можеш бути певна. Якби він загинув, Понеділок знав би про це, як знав про загибель Волтера, і не чекав би нових поїздів.

То було безглуздо… нелогічно… і неможливо. А проте Рілла повірила беззастережно; повірила й пані Блайт, і навіть її чоловік, удавано глузливо всміхнувшись, відчув, як розпач його заступила незбагненна впевненість. І хай яким безглуздям це здавалося, серця їхні сповнилися відвагою, і вони змогли жити далі тільки тому, що маленький песик на гленській станції віддано й непохитно чекав на свого господаря. Хай собі скептики глузують… хай недовірливо кажуть: «Це лише забобон»… але душі мешканців Інглсайду посіла віра, що Понеділок знає всю правду.