Рілла з Інглсайду

Розділ 35 «Рілла-моя-Рілла!»

Карл Мередіт і Міллер Дуглас повернулися до Глена напередодні Різдва, і всі односельці прийшли зустрічати їх на станції з вітальною промовою та оркестром, запрошеним з Лобриджа. Міллер був усміхнений і жвавий попри свою дерев’яну ногу; він перетворився на широкоплечого ставного чоловіка, а медаль «За мужність» у нього на грудях примирила панну Корнелію з вадами його родоводу, і вона без жодного слова пристала на його заручини з Мері, яка, для годиться, задерла носа — надто коли Картер Флегг узяв Міллера управителем до своєї крамниці — але ніхто її не осуджував.

— Певно, що фермерами нам тепер бути не доведеться, — казала вона Ріллі, — та Міллер гадає, що й у крамниці йому працювати сподобається, коли він тільки звикне знов до мирного життя, і Картер Флегг буде ліпшим господарем, ніж стара Кітті. Ми поберемося восени й оселимося в старому будинку Мідів, з еркерами та мансардою. Я завжди вважала, що він — найкрасивіший у Глені, але й не мріяла колись там жити. Зараз ми його тільки винаймемо, але потім, коли все піде так, як ми хочемо, і Картер Флегг зробить Міллера своїм компаньйоном, ми вже його й купимо. Ох, я таки вилюдніла, га? Зважаючи, яка в мене рідня. Ніколи я й не думала, що буду дружиною управителя. Та Міллер — честолюбний хлопець, і матиме жінку, яка в усьому його підтримає. Він каже, що не бачив жодної француженки, на яку варто би глянути двічі, і весь той час у Європі серцем щомиті був вірний мені.

Джеррі Мередіт і Джо Мілгрейв повернулися в січні, і потім цілісіньку зиму хлопці із Глена й околиць приїздили по двоє й по троє. Жоден з них не повернувся таким, яким їхав на фронт — навіть ті, хто щасливо уникнув поранень.

Одного весняного дня, коли на інглсайдськім моріжку розквітли нарциси, а береги струмка в Долині Райдуг укрили духмяні розсипи білих та бузкових фіалок, на гленській станції, поволі відсапуючись, зупинився неквапний місцевий поїзд. Пасажири рідко прибували ним до Глена, отож ніхто не виходив до нього, крім нового начальника станції та рудувато-чорного песика, який уже чотири з половиною роки стрічав кожен поїзд, що, пахкаючи димом і парою, сповільнював хід у Глені. Тисячі поїздів зустрів Понеділок, та жоден із них не вернув йому хлопця, котрого він чекав і виглядав. Проте Понеділок досі з надією стежив за кожним поїздом. Певно, деколи його серце зрадливо тремтіло: песик старів, йому допікав ревматизм, і назад до своєї буди він тепер не біг, а ледве тюпав, похнюпивши голову й підібгавши хвоста, якого раніше закручував понад спиною хвацьким бубликом.

Цього разу з поїзда накульгуючи вийшов один пасажир — високий молодий чоловік у вицвілій формі лейтенанта. Він мав обличчя бронзове від засмаги, а в рудуватих кучерях, що обрамляли чоло, видніли сиві нитки. Новий начальник станції стривожено глянув на нього. Він уже звик бачити солдатів, що верталися додому: одних зустрічала галаслива юрба, інші — ті, хто не повідомив про своє прибуття — виходили з поїзда тихо й самотньо, як цей лейтенант. Проте щось у його поставі й рисах привернуло увагу начальника станції й змусило замислитися, хто це.

Рудувато-чорний вихор майнув попри начальника станції. Понеділок закляк від ревматизму? Понеділок старий? Не вірте! Понеділок знову був цуциком, ошалілим від молодечого щастя.

Він стрибав на коліна високому лейтенантові з радісним гавкотом, що здушено вихоплювався йому з горла. Він кидався на землю й качався по ній у вітальнім шаленстві. Він дерся вгору штаньми солдата, падав униз і плазував йому коло ніг у захваті, від якого маленьке тільце, здавалося, от-от розірветься. Він лизав черевики солдата, а коли той, зі сміхом і слізьми, нарешті вхопив собачатко в обійми, Понеділок поклав йому голову на плече й лизнув засмаглу шию свого господаря з дивним звуком, схожим на гавкіт і плач водночас.

Начальник станції знав історію Понеділка. Тепер він зрозумів, хто цей молодий лейтенант. Довге чування для Понеділка скінчилося. Джем Блайт повернувся додому.

«Ми всі дуже щасливі… і схвильовані… і вдячні Богові, — писала Рілла в щоденнику через тиждень, — хоча Сьюзен досі не отямилася і, мабуть, уже не отямиться від потрясіння: Джем приїхав додому того самого дня, коли вона була заклопотана й приготувала на вечерю лише „перекуску нашвидкуруч“. Я ніколи не забуду, як вона металася з комори до льоху й витягала смачні припаси. Так, наче хтось зважав, що стоїть на столі — ми все одно не змогли би проковтнути ні крихти! Та нам і хліба не давай — аби лиш глянути на Джема. Мама неначе боялася відвести очі від нього, щоб він якось раптом не зник. Як добре, що Джем повернувся — і Понеділок теж. Понеділок не розлучається з ним ні на мить. Спить у ногах його ліжка й сидить біля його стільця за обідом. А в неділю він подався з нами до церкви, дійшов аж до нашої лави, ліг і заснув коло Джемових ніг. Посеред служби він прокинувся й вирішив, що мусить знов привітати Джема, бо заходився надсадно гавкати, аж доки Джем узяв його на руки. Утім, ніхто не розсердився, а пан Мередіт після проповіді підійшов до нас, погладив Понеділка по голові й сказав:

— Віра, любов і відданість — безцінні, хай де ми знаходимо їх. Джеме, любов цього песика — справжній скарб.

Одного вечора, коли ми із Джемом розмовляли в Долині Райдуг, я запитала, чи було йому колись страшно на фронті. Джем засміявся:

— Страшно! Мені десятки разів було страшно… мене аж нудило від страху — мене, який завжди глузував з Волтера, коли той боявся чогось. Але, знаєш — на фронті він не боявся нічого. Реальність не лякала його — він страшився тільки власної уяви. Його командир сказав мені, що Волтер був найвідважнішим із солдат у його полку. Рілло, до повернення додому я НЕ УСВІДОМЛЮВАВ, що Волтер загинув. Ти не уявляєш, як мені зараз його бракує — у певнім сенсі ви вже звикли до цієї думки, але для мене вона нова. Ми з Волтером виросли разом… ми були не просто братами — ми були ДРУЗЯМИ, і тепер, у цій старенькій долині, яку ми обидва любили ще змалку, я раптом збагнув, що більше його не побачу.

Восени Джем, Карл і Джеррі повернуться до коледжу. Ширлі, мабуть, теж поїде з ними. Він надіється повернутися в липні. Нен і Ді вчителюватимуть далі. Фейт не сподівається бути вдома до вересня. Вона, певно, теж учителюватиме, бо їм із Джемом не випаде одружитися, доки він здобуде лікарський диплом. Уна Мередіт, здається, остаточно надумала пройти курс домоведення в Кінгспорті, а Гертруда виходить за свого майора й відверто щаслива — „безсоромно щаслива“, як вона каже; але я вважаю, що це прекрасно. Усі вони говорять про свої плани та сподівання — говорять серйозніше, ніж колись, із новим зацікавленням і непохитним наміром надолужити втрачений час.

„Тепер ми живемо в новому світі, — каже Джем, — і ми повинні зробити його кращим за попередній. Хтось думає, наче все вже гаразд, але насправді попереду ще багато роботи. Вона не скінчилася — вона ще навіть не почалася. Старий світ зруйновано, і ми повинні звести новий. Це триватиме багато років. На війні я бачив достатньо, щоб зрозуміти, що ми повинні створити світ, у якому війни будуть неможливі. Ми завдали прусському мілітаризму смертельної рани, але він досі не мертвий, і ідеї його ще жевріють у Німеччині. Недостатньо викорінити зі світу колишній дух — ми повинні привнести новий“.

Я нотую Джемові слова в щоденнику, щоби вертатися до них і вряди-годи черпати в них натхнення, коли я підупаду на відвазі й мені буде тяжко „не зрадити обітниці“».

Рілла закрила щоденник і легенько зітхнула. Тими днями їй нелегко було триматися. Усі рідні й друзі, здавалося, мали цілі чи наміри, довкола яких будували свої життя. Вона не мала нічого, і їй було самотньо, дуже самотньо. Джем повернувся додому — але він уже не був тим сміхотливим юним братом, що їхав на фронт у 1914 році, і в нього була Фейт. Волтер ніколи не повернеться. Навіть Джимса в неї забрали. Зненацька світ її став велетенський і порожній — точніше, він здавався велетенським і порожнім відучора, коли в одній з монреальських газет двотижневої давності вона побачила список військовослужбовців, що повернулися на батьківщину — і в ньому ім’я капітана Кеннета Форда.

Отже, Кен був удома… і навіть не написав їй, що приїздить. Він уже два тижні в Канаді, а вона не дістала від нього ані рядка. Він, певне, забув — коли мав що забувати — потиск рук… цілунок… обіцянка, узята під впливом скороминущого почуття. Усе це так безглуздо… вона повелася, немов дурне, романтичне, наївне дівчатко. Тепер вона буде мудріша — значно мудріша… і значно стриманіша… і довіку зневажатиме чоловіків.

«Мабуть, мені слід поїхати з Уною до Кінгспорта і пройти курс домоведення», — думала Рілла, стоячи при вікні й споглядаючи мереживо ніжно-смарагдових лоз винограду в Долині Райдуг, яка лежала в бузковім світлі призахідних сонячних променів. У ту мить Рілла не бачила нічого привабливого в домоведенні, проте, коли невдовзі людству належить збудувати цілий новий світ, дівчата теж мусять виконувати свою частку роботи.

У двері подзвонили, і Рілла неохоче рушила вниз. Вона повинна відчинити — удома більше нікого немає — хоч їй було неприємно навіть думати про відвідувачів. Добрівши до вхідних дверей, вона розчахнула їх. На порозі стояв офіцер — високий, із темними очима й волоссям та вузьким білим шрамом, що розтинав засмаглу щоку. На мить Рілла безтямно втупилася в нього. Хто це?

Вона, очевидячки, знала його… він видавався незбагненно своїм…

— Рілло-моя-Рілло, — мовив офіцер.

— Кен, — охнула Рілла.

Авжеж, то був Кен — але він здавався настільки старшим… він так змінився… шрам… зморшки довкола очей та вуст… думки кружляли вихором у неї в голові.

Кен узяв її тремтливу руку, непевно простягнуту для потиску, і поглянув на Ріллу. Худенька фігура її гармонійно округлилася за минулі чотири роки. Він покинув школярку, а тепер знайшов жінку — жінку з дивовижними очима, рум’яними щоками і ямочкою над губою… жінку вродливу й жадану… жінку своєї мрії.

— Це Рілла-моя-Рілла? — виразно запитав Кен.

Рілла затремтіла від хвилювання. Радість… щастя… страх… печаль — усе те, що вона відчувала впродовж воєнних років, зринуло з розбурханих глибин її єства. Вона спробувала відповісти… спершу голос не послухався її. А потім…

— Жвішно, — мовила Рілла.