Рілла з Інглсайду

Розділ 19 «Вони не пройдуть»

Одного холодного сірого лютневого ранку панна Олівер прокинулася тремтячи, шмигонула в кімнату до Рілли й сіла на краєчку її ліжка.

— Рілло… я боюся… як дитя… я знову бачила дивний сон. На нас насувається щось жахливе… я знаю.

— Що вам наснилося? — спитала Рілла.

— Я стояла тут на терасі — так само, як уві сні, що бачила напередодні танців на маяку — а небом зі сходу котилася чорна, зловісна грозова хмара. Я бачила, як тінь її мчить попереду, і коли вона огорнула мене, я затремтіла від крижаного холоду. Потім здійнялася буря… жахлива буря… зі сліпучими блискавками, оглушливим гуркотом грому й невпинними потоками зливи. Нажахана, я кинулася шукати прихистку, як раптом чоловік… солдат в уніформі французького офіцера… вибіг до мене сходами й став на порозі. Одяг його був увесь просочений кров’ю, що текла з рани на грудях… він виглядав змучено й виснажено… та на блідому обличчі вимальовувалося завзяття, і запалі очі горіли шаленим вогнем. «Вони не пройдуть», — вимовив цей солдат… тихо й палко… та я почула його попри ревище бурі. І прокинулася. Рілло, я боюся… весна не принесе нам Великого Наступу, якого ми всі так чекаємо… натомість вона принесе страхітливе нещастя для Франції. Я певна… німці спробують прорвати фронт.

— Таж він сказав вам, що вони не пройдуть, — серйозно мовила Рілла, яка, на відміну від батька, ніколи не кпила з Гертрудиних снів.

— Не знаю, було то пророцтво, а чи слова, сказані з відчаю. Рілло, цей сон досі тримає мене в крижаних лещатах страху.

Лікар Блайт посміявся за сніданком, але більше ніколи не глузував зі сновидінь панни Олівер. Того дня надійшла звістка про початок Верденського прориву[67], і найпрекрасніші тижні весни мешканці Інглсайду, усі як один, прожили заціпенілі від жаху. То були дні, коли вони розпачливо чекали кінця, доки німці крок за кроком наближалися до останнього оборонного рубежу знесиленої Франції.

Сьюзен, пораючись на бездоганно чистій інглсайдській кухні, думками перебувала на верденських пагорбах.

— Пані Блайт, дорогенька, — казала вона вечорами, зазираючи до спальні Енн, — надіюся, нині французи ще втримали Воронячий ліс. — Уранці ж вона цікавилася, у чиїх руках перебуває Кюм’єр-ле-Мор-Омм[68]. Сьюзен так добре орієнтувалася в перебігу битви, аж могла б накреслити мапу Вердена, якій позаздрив би кожен воєначальник.

— Якщо німці захоплять Верден, вони зламають дух Франції, — зболено мовила панна Олівер.

— Але вони не захоплять його, — уперто правила своєї Сьюзен, яка того дня не могла навіть їсти, думаючи, що саме це вони й зроблять. — Ви ж самі бачили вві сні, що в них нічого не вийде… той офіцер сказав вам те, що повторювали французи від самого початку: «Вони не пройдуть». Присягаюся, панно Олівер, дорогенька, я вся похолола, коли прочитала в газеті про битву й згадала ваш сон. Мені здалося, що вернулися біблійні часи, коли людям уві сні часто являлися пророцтва.

— Я знаю… знаю, — сказала Гертруда, невпинно міряючи кроками кімнату. — Я й сама намагаюся вірити в це… та віра зраджує мене щоразу, коли надходять погані звістки. Тоді я переконую себе, що це «звичайний збіг», «підсвідома пам’ять» і таке інше.

— Не знаю, як то можна пам’ятати те, чого не було ще ні зроблено, ані сказано, — буркнула Сьюзен. — Хоч я, звісно, не така вчена, як ви з паном лікарем. Певно, то й на краще, коли з наукою ви геть не тямите найпростіших речей. Та в будь-якому разі не хвилюймося за Верден, хай навіть гуни захоплять його. Жоффр каже, що місто не має жодного стратегічного значення.

— Це дещиця втіхи, яку нам уже кидали — аж надто часто, коли наші війська зазнавали поразки, — відказала Гертруда. — Вона вже втратила цілющу силу.

— Чи був іще в історії людства бодай один такий бій? — задумливо мовив пан Мередіт одного вечора в середині квітня.

— Ми не зможемо осягнути цих колосальних діянь, — сказав лікар Блайт. — Що були всі гомерівські битви проти цієї, як не дрібні борюкання зграйки воїнів? Уся Троянська війна могла би бути сутичкою довкола одного з верденських фортів, і воєнний кореспондент присвятив би їй у репортажі не більше, ніж речення. Я не прихильник окультних наук, — лікар Блайт підморгнув Гертруді, — та відчуваю, що весь перебіг війни залежить від результатів Верденської битви. Як стверджують Сьюзен та Жоффр, місто не має стратегічного значення, проте це — вирішальна битва за Ідею. Якщо Німеччина здобуде перемогу під Верденом, вона виграє всю війну. Якщо ж вона програє, подальший хід війни виснажуватиме її.

— Вона програє, — упевнено відказав пан Мередіт. — Неможливо здолати Ідею. Франція творить справжні дива. У ній я бачу світлі джерела цивілізації, що впевнено протистоять чорним силам варварства. Я думаю, увесь наш світ усвідомлює це, тому всі ми, затамувавши подих, чекаємо кінця битви. Ідеться про більше, аніж передача кількох фортів чи захоплення кількох квадратних миль кривавої землі.

— Я весь час думаю, — озвалася Гертруда мовби вві сні, — чи буде якесь велике благословення… варте такої страшної ціни… винагородою нам за цю муку? Чи ця агонія, у якій терзається світ — це біль народження нової дивної доби? Чи це — лиш «мурашина метушня в сяєві мільярдів сонць»[69]? Пане Мередіт, ми дуже легко ставимося до руйнування мурашника й загибелі половини його мешканців. Невже для тієї Сили, що керує всесвітом, ми не важливіші, аніж для нас мурахи?

— Ви забуваєте, — мовив пан Мередіт, і темні очі його спалахнули, — що Нескінченна Сила виявляється як у нескінченно малім, так і в нескінченно великім. Ми ж не те й не інше, тому нездатні збагнути ані надто великого, ані надто малого. Для нескінченно малого мураха так само важливий, як мастодонт. На наших очах народжується нова доба — проте вона буде квола й заплакана, як усякий новонароджений. Я не сподіваюся нового раю на землі негайно по завершенні війни. Бог діє не так. Але Він діє, і врешті-решт Його воля здійсниться.

— Здоровий і традиційний погляд… здоровий і традиційний, — притакнула Сьюзен із кухні. Їй подобалося, що панна Олівер час від часу дістає нагінки від пана Мередіта. Сьюзен дуже любила панну Олівер, проте вважала, що та надто вже часто вдається до єресі в присутності пастора, тому цілком заслуговує періодичних нагадувань про те, що ці питання перебувають поза межею її компетенції.

У травні Волтер написав рідним, що був нагороджений медаллю «За заслуги». Він не сказав, за що дістав нагороду, проте друзі його подбали, щоб увесь Глен довідався, який подвиг здійснив Волтер. «На будь-якій іншій війні, — писав Джеррі Мередіт, — його нагородили би Хрестом Вікторії[70]. Одначе Хрест Вікторії не може бути так само звичною річчю, як подвиги, які здійснюються тут щодня».

— Хай би дали йому Хрест Вікторії, — заявила обурена Сьюзен. Вона не певна була, хто винен у цім, та якщо відповідальність лежала на генералові Хейгу, Сьюзен уперше серйозно засумнівалася в його придатності до виконання обов’язків головнокомандувача.

Рілла була сама не своя від щастя. Її любий Волтер здійснив подвиг — Волтер, якому хтось у Редмонді надіслав біле перо… це Волтер, покинувши безпечний шанець, витяг із-під обстрілу пораненого товариша, що впав на нейтральній смузі! О, вона немов наяву бачила його бліде непохитне обличчя й палкі очі в мить звитяги! Як приємно бути сестрою героя! Він навіть не написав їй про це. Лист його був повен інших, дорогих серцю дрібниць, які обоє вони любили й поділяли колись, сотні років тому, у незатьмарені війною дні.

«Я згадую нарциси в інглсайдськім саду, — писав Волтер. — Коли ти одержиш цей лист, вони вже квітнутимуть попід прекрасним рожевим небом. Рілло, які вони — осяйно-золоті, як завжди? Мені здається, вони повинні бути забарвлені кров’ю… як маки, що їх ми бачимо тут. А кожен шепіт весни проростатиме новою фіалкою в Долині Райдуг.

Сьогодні в небі над цими пекельними шанцями сяє молодий місяць — срібний, тендітний, прекрасний. Чи бачиш ти його понад кленовим гаєм?

Рілло, у конверті ти знайдеш мій вірш. Я написав його тут, одної ночі при світлі недогарка… чи то він прийшов там до мене… я не відчував, буцім ПИШУ його; я був лише знаряддям у руках незнаної сили. Таке вже ставилося, але дуже рідко, і жодного разу це відчуття не охоплювало мене так сильно, як тепер. Ось чому я надіслав вірш у лондонський „Спектейтор“. Його надрукували, і нині я одержав примірник. Надіюся, тобі сподобається. Це єдиний вірш, який я склав, відколи прибув сюди».

Вірш був короткий і проникливий. Завдяки йому впродовж місяця Волтерове ім’я облетіло весь світ. Його передруковували повсюди — у щоденних столичних газетах і маленьких сільських тижневиках, цитували в солідних оглядах та в оголошеннях про зниклих безвісти, у зверненнях Червоного Хреста й закликах долучатися до війська. Матері й сестри плакали над ним; він озивався трепетом у душах юнаків; усе велике єдине серце людства ввібрало в себе весь біль, надію, жах і сенс світового конфлікту, висловлений у трьох коротких безсмертних строфах. Канадський хлопець у фламандських шанцях створив найвеличніший вірш тієї війни. «Волинкар» рядового Волтера Блайта став класичним твором у мить найпершої публікації.

Рілла переписала його до свого щоденника, відкривши ним запис про події минулого дуже важкого тижня.

«То були жахливі сім днів, — писала вона. — І, хоча все вже позаду й ми знаємо, що сталася помилка, слід її відчувається досі. А проте в чомусь то були прекрасні сім днів: мені дано було осягнути те, чого я ніколи не розуміла. Я побачила, які шляхетні й відважні можуть бути люди, навіть зносячи нестерпну муку. Я ніколи не змогла б триматися так мужньо, як панна Олівер.

Тиждень тому вона одержала листа з Шарлоттауна, від матері пана Гранта. Та, у свою чергу, дістала телеграму з повідомленням про те, що кілька днів тому майор Роберт Грант загинув у бою.

О, бідолашна Гертруда! Спершу вона була вбита горем. Потім, усього через день, опанувала себе й знову стала до праці в школі. Вона не плакала — я не бачила ані сльози в її очах… але, ох, яке в неї було обличчя і який погляд!

— Я мушу працювати далі, — сказала вона. — Це мій обов’язок.

Я ніколи не змогла би піднестися до таких висот духу.

Жодного свідчення каяття та розпачу не пролунало від неї — лиш одного разу, коли Сьюзен сказала, мовляв, ось і в Глені настала весна, Гертруда відповіла:

— Невже й цього року весна може так само настати?

Потім вона засміялася — коротким, моторошним сміхом… так, мабуть, сміються люди перед лицем смерті — і додала:

— Завважте, яка я егоїстка. Я, Гертруда Олівер, утратила милого, і не можу повірити, що весна настане, як зазвичай. Вона настає попри муки мільйонів інших людей… та як може світ устояти проти МОЄЇ муки?

— Мила Гертрудо, не картайтеся, — лагідно мовила мама. — Це природно — відчувати, що світ уже не буде такий, як колись, після того, як тяжка втрата змінить наше життя. Усі ми відчуваємо це.

Аж тут утрутилася ця мерзенна кузина Софія. Вона й собі сиділа в нас із в’язанням і каркала, мов „чорний ворон, провісник біди“, як називав її Волтер.

— Панно Олівер, ви не в такому тяжкому становищі, як ваші посестри, — сказала вона, — тож і не повинні так побиватися. Дехто з нас утратив чоловіків — оце справді тяжко. Ще дехто втратив синів. Ви ж не втратили ні чоловіка, ні сина.

— Ні, — відповіла Гертруда з дедалі сильнішою гіркотою, — я не втратила чоловіка — лише того, хто став би моїм чоловіком. Я не втратила сина — лише всіх тих синів і дочок, яких могла народити… яких я тепер ніколи не матиму.

— Непристойно казати так, — обурилася кузина Софія, і тоді в Гертруди вихопився сміх, такий навісний, що кузина Софія злякалася. А коли нещасна, змучена Гертруда, відчуваючи, що більше не має сили терпіти цей біль, вибігла геть із кімнати, кузина Софія спитала в мами, чи вона, бува, не здуріла.

— Я пережила втрату двох добрих чоловіків, — заявила вона, — та це не справило на мене аж такого враження.

Авжеж не справило! Напевно, ці сердеги раді були померти.

Майже до ранку я чула, як Гертруда міряє кроками свою спальню. Доти вона ходила так щодня, та ще ні разу це не тривало так довго. А тоді вона раптом скрикнула — коротко й жахливо, мовби її вдарили ножем. Я не могла заснути, бо мучилася разом з нею й не могла нічим допомогти їй. Я боялася, що ця ніч ніколи не скінчиться. Проте вона скінчилася, і „вранці завітала радість“[71], як то сказано в Біблії. Тільки це сталося не вранці, а вже добряче по обіді. Пролунав телефонний дзвінок і я відповіла. То виявилася стара пані Грант із Шарлоттауна, і вона повідомила, що Роберт живий: він лише дістав легке поранення в руку й лежить у госпіталі. Вона ще не знає, звідки взялася ця помилка, та очевидно, то загинув якийсь інший Роберт Грант.

Я повісила слухавку й гайнула в Долину Райдуг, мов на крилах. Я впевнена, що справді летіла — не можу пригадати, щоб ноги мої хоч раз торкнулися землі. Гертруда поверталася зі школи; я зустріла її на галявині між ялин, де ми так часто бавилися змалку, і просто-таки випалила їй цю новину. Звісно, слід було вчинити розважливіше. Проте я ледь не збожеволіла від радості, тож і подумати не встигла. Гертруда впала між золотавих молодих ялиць, немов підстрелена. Я так перелякалася, що тепер, вочевидь, назавжди стану мудріша — принаймні щодо подібних звісток. Я була вже подумала, що вбила Гертруду… умить згадала, що й мати її померла молодою від серцевого нападу. Здавалося, кількасот років минуло, доки я виявила, що серце в неї досі б’ється. Ох, як я налякалася! Я ще ніколи не бачила непритомних людей; і вдома нікого не було, бо всі пішли на станцію, щоб зустріти Нен і Ді, які приїхали на канікули з Редмонду. Проте я знала теоретично, що слід робити в такому разі, а тепер маю ще й практичний досвід. На щастя, усе це сталося біля струмка. Я довгенько метушилася коло Гертруди, і зрештою вона таки очуняла. Вона не сказала ні слова про мою звістку, а я не наважилася згадувати про це вдруге. Я провела її кленовим гаєм додому й помогла дістатися спальні. Аж там вона нарешті промовила: „Роб… живий…“ — насилу, мовби хтось видер із неї ці слова — а тоді кинулася на ліжко й заридала… і плакала, плакала й плакала. Я ще ніколи такого не бачила. Вона пролила всі сльози, які стримувала ввесь минулий тиждень. Здається, вона плакала цілу ніч, але вранці була така, наче пережила дивовижне видіння, і ми вже ледь не боялися власного щастя.

Нен і Ді приїхали на кілька тижнів. Потім вони повернуться до Кінгспорта, де працюватимуть у тренувальному таборі Червоного Хреста. Я заздрю їм. Тато каже, що мої тутешні зусилля, спрямовані на Джимса й молодіжний Червоний Хрест, так само важливі. Але в їхній праці є романтика, якої так бракує мені.

Турки захопили Кут. Для нас то було майже полегшення — так довго ми боялися, що це станеться. Спершу ми цілий день відчували себе пригніченими, а потім узялися до звичних справ, не думаючи про це. Лиш кузина Софія була понура, як завжди. Вона прийшла до нас і знову взялася бідкатися, що британські війська зазнають однієї поразки за іншою.

— Зате вони гідно зносять лихо, — відрубала Сьюзен. — Після поразки вони борються, доки вертають собі втрачене! І хай що діється в Месопотамії, нині мій король і моя країна потребують, щоб я висадила на городі картоплю, тож, Софіє Крофорд, бери ножа й помагай мені різати. Це спрямує твої думки в інше русло й ти більше не перейматимешся воєнною кампанією, якої тебе не покликали очолити.

Сьюзен — молодчина; я завжди тішуся, коли вона геть спантеличує бідолашну кузину Софію своїми вщипливими зауваженнями.

Тим часом Верденська битва триває, а наші серця розшарпані поміж надією й страхом. Проте я знаю, що дивний сон панни Олівер віщував перемогу Франції. „Вони не пройдуть“».