Рілла з Інглсайду

Розділ 31 Пані Матильда Пітмен

Поїзд зупинився на запасній колії в невеличкому селищі Мілворд. Рілла та Джимс стояли просто неба на відкритій платформі. Спекотного серпневого вечора пасажирам тяжко було дихати в переповнених вагонах. Ніхто не міг збагнути, чому поїзди взагалі зупиняються в Мілворді. Ніхто ніколи не сідав там і не виходив. Найближчий будинок був розташований за чотири милі від станції, оточений кількома акрами пустища, де росла тільки чорниця й невеличкий сосновий гайок.

Рілла їхала до Шарлоттауна, де мала переночувати в гостях у подруги й наступного ранку зробити покупки для молодіжного Червоного Хреста. Вона взяла Джимса із собою: почасти тому, що не хотіла обтяжувати матір і Сьюзен доглядом за дитиною, почасти ж — тому, що захланно прагнула не розлучатися з ним аж до миті прощання навіки. Днями їй надійшов лист від Джеймса Андерсона: той був поранений і лежав у госпіталі. Більше він не міг піти на фронт, отож мав намір по одужанні вернутися додому й забрати Джимса. Це смутило й непокоїло Ріллу. Вона дуже любила Джимса й у будь-якім разі журилася б через розлуку із хлопчиком, та якби Джеймс Андерсон був іншою людиною й мав гідний затишний дім, їй було б не так важко. Проте перспектива віддати Джимса безвідповідальному, непрактичному, кочовому батькові, хай який він сердечний і добрий — а Рілла знала, що Джеймс Андерсон справді сердечний і добрий — нітрохи не тішила дівчину. Вона боялася, що Джеймс Андерсон не залишиться в Глені — він не мав там рідні… тепер він міг навіть вернутися до Англії. Певно, вона ніколи вже не побачить свого милого веселого Джимса, якого так дбайливо виховувала. Що за доля чекає на нього при такім батькові? Рілла хотіла була попросити Джеймса Андерсона залишити хлопчика їй, та судячи з тону його листа, її сподівання були марними.

«Якби він бодай лишився в Глені, де я могла би стежити, як росте Джимс і брати його до себе, мені було б легше, — думала Рілла. — Та я чомусь певна, що вони тут не лишаться… і Джимс не матиме жодної змоги пробитися в люди. А він же, як не крути, тямуще хлоп’я — честолюбне й допитливе. Проте його батько ніколи не матиме ані цента, щоб допомогти йому здобути освіту чи розпочати справу. Джимсе, моє воєнне малятко, що ж буде з тобою?»

Тим часом Джимс нітрохи не переймався своєю долею. Він весело споглядав пустощі смугастого бурундука, що вистрибував на даху станції. Поїзд рушив; Джимс нахилився вперед, щоб востаннє глянути на бурундука, і відпустив Ріллину руку. Дівчина ж так замислилася про те, що буде із Джимсом у майбутньому, аж геть покинула стежити, що відбувається з ним у теперішньому. А відбулося те, що Джимс утратив рівновагу, сторчголов полетів уперед і впав у зарості орляку з іншого боку дощаної платформи.

Рілла скрикнула й розгубилася. Вона кинулася до сходів і собі вискочила з потяга. На щастя, він ішов не так швидко, та й Ріллі стало глузду стрибнути в напрямку руху; утім, вона незграбно впала на насип і скотилася в рівчак, увесь порослий золотушником та диким льоном.

Ніхто не бачив, що сталося; поїзд прискорився й невдовзі зник за поворотом. Оглушена, проте неушкоджена, Рілла підхопилася, вилізла з рівчака і, мов навіжена, рвонула на інший бік платформи, гадаючи, що знайде Джимса мертвим або покаліченим. Утім, Джимс, якщо не зважати на переляк і кілька синців, був цілісінький. Настрашений, він навіть не заплакав, та Рілла розридалася, виявивши, що хлопчик живий і здоровий.

— Поганий поїзд, — гидливо промовив Джимс. — І Бог поганий, — додав він, люто зиркнувши в небо.

Рілла засміялася ридаючи, і стан її почав нагадувати те, що лікар Блайт назвав би істерикою. Проте дівчина опанувала себе, перш ніж устигла віддатися їй на поталу.

— Рілло Блайт, мені за тебе соромно. Негайно заспокойся. Джимсе, не можна казати такого.

— Бог викинув мене з поїзда, — обурено правив своєї Джимс. — Хтось мене викинув. Ти не викидала. Отже, то був Бог.

— Ні. Ти впав тому, що відпустив мою руку й нахилився вперед. Я застерігала тебе. Тож ти сам винен у цьому.

Джимс глянув на неї, пересвідчився, що вона не жартує, і знову зиркнув у небо.

— Тоді вибач, Боже, — недбало відповів він.

Рілла й собі поглянула на небо. Воно їй не сподобалося: з північного заходу сунула чорна грозова хмара. Що ж їм робити? Іншого поїзда не було: додатковий дев’ятигодинний ходив лише по суботах. Чи вдасться їм дістатися до Ханни Брустер, яка жила за дві милі від станції, раніше, аніж почнеться дощ? Рілла подумала, що їй самій це було би неважко, та Джимс — то геть інше. Чи здолають його ноженята цей дальній шлях?

— Доведеться спробувати, — у відчаї мовила Рілла. — Можна зачекати тут, доки гроза мине, та що, коли дощ падатиме до ранку? І темно тут буде. А якщо ми дістанемося до Ханни, вона пустить нас на ніч.

Ханна Брустер, коли була ще Ханною Крофорд, мешкала в Глені й ходила до школи з Ріллою. Тоді вони були добрими подругами, хоча Ханна була на три роки старша. Вона дуже рано вийшла заміж і переїхала до Мілворда. За хатньою працею, дітьми й непрактичним чоловіком жилося їй нелегко, тож Ханна рідко приїздила до Глена. Рілла гостювала в неї лиш раз — невдовзі по її весіллі — та вже кілька років не зустрічалася з нею й не одержувала листів. Утім, Рілла знала, що вони із Джимсом завжди будуть бажаними гостями в домі рум’яної, добросердої, щедрої Ханни.

Першу милю вони здолали бадьоро, та друга далася важче. Дорога, якою майже не користувалися, була горбкувата й поорана глибокими коліями. Джимс так утомився, що останні чверть милі Рілла мусила нести його на руках. До дому Брустерів вона дійшла знесилена і, полегшено зітхнувши, поставила Джимса на стежку. Чорні хмари облягли небо зусібіч, із них уже падали перші важкі дощові краплі й було чути лункий гуркіт грому. Аж тут на неї чекало невтішне відкриття. Усі віконниці були закриті, а двері замкнені. Очевидно, господарів не було вдома. Рілла кинулася до невеличкої клуні. Вона теж була замкнена. І ніякого іншого сховку. Маленький вибілений будиночок не мав ні тераси, ні ґанку. Надворі майже споночіло й становище здавалося безнадійним.

— Я залізу всередину, навіть якщо доведеться розбити вікно, — рішучо сказала Рілла. — Ханна хотіла би, щоб я так учинила. Вона засмутилася би, дізнавшись, що я прийшла до неї сховатися від грози й не змогла потрапити в дім.

На щастя, нічого розбивати не довелося. Кухонне вікно відчинилося дуже легко. Рілла посадовила Джимса на підвіконня й залізла сама в ту ж мить, коли небо розпанахала перша блискавиця.

— Дивися, скільки шматочків гйому! — у захваті крикнув Джимс, коли земля здригнулася від гуркоту. Рілла зачинила вікно й насилу відшукала та запалила лампу. Вони опинилися в дуже затишній кухоньці. По один бік її видніла охайна гарно вмебльована вітальня, а по інший — комора, повна різноманітних наїдків.

— Я розташуюся тут, як удома, — мовила Рілла. — Я знаю, що Ханна хотіла б цього. Я приготую нам із Джимсом перекуску, а тоді, якщо буря не вщухне й ніхто не прийде додому, я піднімуся нагору, у кімнату для гостей, і ляжу спати. У надзвичайній ситуації слід передовсім діяти холоднокровно й розважливо. Якби я не розгубилася, уздрівши, як Джимс випав з потяга, то кинулася б у вагон і смикнула стоп-кран. Тоді я не опинилася б у такій дурній ситуації. Та коли це вже сталося, я мушу якнайкраще подбати про нас обох.

— Дім, — додала вона, роззираючись, — у значно кращому стані, аніж коли я була тут минулого разу. Звісно, тоді Ханна й Тед лише починали вести своє господарство. Проте мені здавалося, що Тед — не вельми заможний хлопець. Мабуть, він почав добряче заробляти, якщо вони можуть дозволити собі такі меблі. Я страшенно тішуся за Ханну.

Гроза минула, проте надворі ще падала злива. Об одинадцятій Рілла вирішила, що Брустери, вочевидь, уже не повернуться додому на ніч. Джимс заснув на канапі; вона перенесла його в кімнату для гостей і вклала до ліжка. Потім дівчина роздяглася сама, убрала нічну сорочку, яку знайшла в комоді біля умивальника, і згорнулася в постелі, що приємно пахла лавандою. Після всіх пригод і фізичних зусиль Рілла була така втомлена, що навіть ця химерна ситуація не завадила їй міцно заснути вже через кілька хвилин.

Рілла проспала до восьмої ранку, а тоді зненацька прокинулася, зачувши, як хтось промовляє різким, грубим голосом:

— Ану, ви двоє, прокиньтеся. Я хочу знати, що це означає.

Рілла, як було велено, ураз прокинулася. Вона ще ніколи не прокидалася так стрімко. У кімнаті стояли троє — один із них чоловік — і всі вони були їй незнайомі. Чоловік був кремезний, із густою чорною бородою й сердитим поглядом. Поруч із ним стояла жінка — висока, кощава й незграбна, із розкошланим рудим волоссям і в надзвичайному капелюсі. Вона здавалася ще лютішою за чоловіка. Позаду стояла друга жінка — крихітна бабця, з лиця щонайменше вісімдесятилітня. Попри мініатюрність, вигляд її вражав: бабця була вбрана в густо-чорну сукню, мала білосніжні коси й мертвотно-біле обличчя, на якому видніли жваві й допитливі чорні вуглинки очей. Вона була здивована так само, як решта двоє, та Рілла відчула, що стара зовсім не сердиться.

Крім того, дівчина збагнула, що сталася помилка… жахлива помилка. Аж тут чоловік проказав, іще грубіше, ніж досі:

— Ну, годі. Хто ти така і що ти тут робиш?

Рілла звелася на лікті, видаючись і почуваючись розгубленою й спантеличеною. Вона почула, як чорно-біла бабця підсміхнулася до себе. «Вона, мабуть, справжня, — подумала Рілла. — Не могла ж вона мені наснитися». Уголос дівчина відповіла, затинаючись:

— Хіба це не дім Теодора Брустера?

— Ні, — уперше озвалася висока жінка. — Це наш дім. Восени ми купили його у Брустерів. Вони переїхали до Грінвейла. Наше прізвище Чаплі.

Сердешна заскочена Рілла впала на подушки.

— Пробачте, — сказала вона. — Я… я думала, що тут мешкають Брустери. Пані Брустер — моя приятелька. Я Рілла Блайт… дочка лікаря Блайта із Глена Святої Марії. Я їхала до міста зі своїм… із оцим хлопчиком… він випав з поїзда… а я вискочила за ним… і ніхто не помітив. Нам не було як їхати додому… а насувалася буря… ми прийшли сюди і, коли нікого з господарів не виявилося, ми… залізли через вікно… і… і розташувалися, як удома.

— Я бачу, — саркастично мовила руда жінка.

— Правда, як мокре горить, — відрубав чоловік.

— Ми не вчора народилися, — докинула жінка.

Пані Чорно-Біла не сказала нічого, та доки решта двоє висловлювали свої не вельми приязні зауваження, вона зігнулася в безгучному нападі сміху, похитуючи головою й нечутно плескаючи в долоні.

Рілла, ображена глузливим тоном подружжя Чаплі, отямилася й роздратувалася. Сівши в ліжку, вона щонайдошкульніше проказала:

— Я не знаю, де й коли ви народилися, та вочевидь, там навчають дуже дивних манер. Якщо ви будете такі ласкаві покинути мою… е-е-е… цю кімнату й дати мені змогу одягтися, я більше не зловживатиму вашою гостинністю, — Рілла говорила з убивчим сарказмом. — І я щедро заплачу вам за нічліг і за їжу, яку ми з’їли.

Чорно-біла проява змахнула руками, удаючи безгучну овацію. Можливо, пан Чаплі злякався Ріллиного тону — чи радше втішився перспективі дістати грошей — принаймні відповів він чемніше:

— Гаразд. Коли заплатиш, то добре.

— Нічого вона тобі не платитиме, — надивовижу різко, чітко й виразно мовила пані Чорно-Біла. — Якщо тобі не соромно за себе, Роберте Чаплі, то маєш тещу, якій соромно за тебе. Жоден гість не платитиме за їжу й нічліг у домі, де мешкає пані Матильда Пітмен. Затям, що я, коли й утратила становище у світських колах, усе ж не забула про правила гідної поведінки. Я знала, що ти скупар, коли Амелія віддалася за тебе, і ти зробив її такою самою скнарою. Проте пані Матильда Пітмен була тут господинею, і пані Матильда Пітмен лишиться господинею, доки віку. Тому йди-но звідси, Роберте Чаплі, і дай цій дівчині одягнутися. А ти, Амеліє, спускайся вниз і приготуй їй сніданок.

Рілла ще ніколи в житті не бачила такої жалюгідної покори, з якою ці двоє великих людей виконали накази крихітної старенької. Вони подалися геть, не виявивши протесту ні словом, ні звуком. Щойно за ними зачинилися двері, пані Матильда Пітмен затрусилася від безгучного сміху.

— Кумедно, еге ж? — сказала вона. — Зазвичай я даю їм дійти до краю, та іноді мушу присадити їх, і роблю це нараз. Вони не сміють перечити, бо я маю добрячий статок і вони бояться, що я не заповім їм усе до копійки. Та я й не заповім. Щось відступлю — але не все, тільки щоб роздратувати їх. Я ще не вирішила, що робитиму із грішми, та скоро вже мушу постановити, бо у вісімдесят років дні твої злічені. Ну, дорогенька, вдягайся і не поспішай, а я піду вниз і пригляну за тими жаднюгами. Яке гарне хлоп’я. Це твій братик?

— Ні, це солдатський син, якого я виховую, бо його мати померла, а батько на фронті, — покірно мовила Рілла.

— Солдатський син! Гм! То краще мені зникнути, доки він прокинеться й заплаче. Діти не люблять мене — і не любили ніколи. Не пригадаю, щоб котрийсь малий сам підійшов до мене із власної волі. Своїх дітей я ніколи не мала. Амелія — моя пасербиця. Ну, та й клопоту я не зазнала. Діти не люблять мене, а я їх, тож ми квити. Але це справді гарне хлоп’я.

І в цю мить Джимс прокинувся. Він розплющив карі очиська й незмигно втупився в пані Матильду Пітмен. Потім він сів у ліжку, чарівливо всміхнувся, аж на щоках його з’явилися ямочки, указав пальцем на пані Матильду Пітмен і чітко промовив: «Гайна тітонька, гайна тітонька, Їлло!»

Пані Матильда Пітмен усміхнулася. Навіть вісімдесятилітні жінки часом тішаться похвалам.

— Я чула, буцім діти та дурні кажуть правду, — відповіла вона. — Замолоду мені часто робили компліменти, але в моєму віці їх чуєш дедалі рідше. Я вже багато років не діставала жодного. А й добре ж, коли тобі скажуть таке. Але ти, збитошнику, мабуть, не схочеш поцілувати мене.

Аж тут Джимс утнув дещо нечуване. Він був дуже стриманим хлопчиком і зрідка цілував навіть мешканців Інглсайду — але тепер підхопився, просто в нижній сорочечці, підбіг до краю ліжка, міцно обхопив пані Матильду Пітмен за шию й тричі смачно поцілував у щоку.

— Джимсе! — вигукнула Рілла, вражена його зухвалістю.

— Не заважай йому, — звеліла пані Матильда Пітмен, поправляючи капелюшок. — Приємно побачити того, хто не боїться мене. Усі бояться — і ти також, хоча й намагаєшся це приховати. Але чому? Звісно, Роберт і Амелія бояться, бо їх я навмисне залякую. Але інші теж завжди бояться, хай як чемно я розмовлятиму з ними. Ти лишиш цього хлопчика в себе?

— Мабуть, ні. Невдовзі повернеться його батько.

— А він — той батько — добрий чоловік?

— Ну… він приязний і сердечний… але він бідний… і, боюся, ніколи не розбагатіє.

— Розумію… безпорадний… ні заробити не може, ні заощадити. Ну, я подумаю… подумаю., є в мене ідея. Добра ідея… ще й Робертові з Амелією аж заціпить від люті. Але бач, це дитя мені подобається, бо не боїться мене. Про нього варто подбати. Ну, одягайся, як я веліла тобі, і спускайся, як будеш готова.

Після падіння й пішої дороги напередодні у Рілли боліло все тіло, проте вона швидко вбралася сама й одягла Джимса. Коли вони спустилися, у кухні на столі вже парував гарячий сніданок. Пана Чаплі не було видно, а набурмосена пані Чаплі краяла хліб. Пані Матильда Пітмен сиділа в кріслі, в’яжучи сіру солдатську шкарпетку. Вона досі була в капелюшку й із тріумфальним виразом обличчя.

— Сідайте, дорогенькі, попоїжте, — припросила вона.

— Я не голодна, — благально мовила Рілла. — Я, мабуть, і їсти не зможу. І нам час іти на станцію. Скоро приїде поїзд. Будь ласка, пробачте нам і відпустіть нас — я візьму тільки шматок хліба з маслом для Джимса.

Пані Матильда Пітмен жартома пригрозила їй спицею.

— Сідай і поснідай, — відказала вона. — Пані Матильда Пітмен велить тобі. Усі слухаються пані Матильди Пітмен — навіть Роберт з Амелією. І ти мусиш слухатися.

Рілла скорилася. Вона сіла до столу і, заворожена гіпнотичним поглядом пані Матильди Пітмен, смачно поснідала. Слухняна Амелія не зронила ні слова; пані Матильда Пітмен також мовчала, проте несамовито вимахувала спицями, підсміхаючись власним думкам. Коли Рілла відклала ложку, пані Матильда Пітмен згорнула своє в’язання.

— Тепер ви можете йти, якщо хочете, — сказала вона, — та це не обов’язково. Живіть тут, скільки забажаєте, а я змушу Амелію варити вам їсти.

Незалежна панна Блайт, яку деякі недоброзичливиці з молодіжного Червоного Хреста звинувачували в прагненні всіма попихати й «розпоряджатися», почувалася неспроможною вимовити бодай щось.

— Дякую, — пролебеділа вона врешті-решт, — але нам справді треба йти.

— Тоді, — мовила пані Матильда Пітмен, відчиняючи двері, — онде бричка для вас. Я веліла Робертові запрягти коней і відвезти вас на станцію. Люблю змушувати Роберта догоджати мені. Це чи не єдина моя розвага. Мені вже за вісімдесят, і більшість житейських радостей утратили для мене свою привабу, крім однієї — попихати Робертом.

Роберт сидів у дворі, на нижній сходинці елегантного чотиримісного екіпажа. Вочевидь, він почув кожне слово своєї тещі, проте не виявив цього.

— Дозвольте мені, — мовила Рілла, збираючи рештки відваги, — будь ласка, я дуже хочу… ох… ох… — вона знову перелякалася, зустрівшись поглядом із пані Матильдою Пітмен, — відшкодувати вам…

— Пані Матильда Пітмен уже сказала — і сказала серйозно — що не бере платні зі своїх гостей і забороняє робити це всім, хто мешкає в її домі, хай як їх на те спокушає вроджена жадібність. Їдьте до міста — і провідайте мене наступного разу, як вам буде по дорозі. Не бійся. Хоча ти не з лякливих, зважаючи на те, як ти сьогодні припнула Робертові язика. Ти мені подобаєшся. Нині дівчата здебільшого боязкі, полохливі створіння. Коли я була дівчиною, я не боялася нікого й нічого. Гляди цього хлопчика, як годиться. Він незвичайна дитина. І змушуй Роберта об’їздити всі калюжі на шляху, бо це нова бричка, і я не хочу, щоб вона була вся заляпана.

Джимс посилав пані Матильді Пітмен повітряні цілунки, доки міг бачити її, і вона махала йому недов’язаною шкарпеткою з вікна. Усю дорогу до станції Роберт не промовив ні слова — ані злостивого, ні доброзичливого — проте слухняно об’їздив усі калюжі. Зійшовши на платформу, Рілла чемно подякувала йому, та він лише нерозбірливо буркнув щось, хльоснув коня й поїхав не озираючись.

— Ох, — зітхнула Рілла, — я мушу негайно стати колишньою Ріллою Блайт. Останні кілька годин я була не собою… не знаю, ким — певне, витвором цієї надзвичайної старенької. Мабуть, вона загіпнотизувала мене. Оце пригода! Треба написати про неї хлопцям.

І Рілла знову зітхнула, згадавши, що написати тепер можна тільки Джеррі, Кенові, Карлу та Ширлі. Джем… який міг належно оцінити пані Матильду Пітмен… де він?