Рілла з Інглсайду

Розділ 17 Тяжкі тижні

Рілла прочитала першого свого любовного листа у власному потаємному тінистому куточку Долини Райдуг, а перший любовний лист, хай що казатимуть досвідченіші старші — то величезна подія для дівчини, якій немає ще двадцяти років. Після від’їзду Кенового підрозділу з Кінгспорта Рілла пережила два неспокійні, болісні тижні очікування, і, коли в церкві парафіяни співали:

голос її щоразу зривався; слова ці змальовували в уяві дівчини яскраві картини судна, торпедованого підводним човном, та крики стражденних людей, що зникають під безжальними хвилями. Потім надійшла звістка, що підрозділ безпечно дістався Англії, і ось Рілла тримала в руках лист від Кена. Він починався зі слів, що зробили її невимовно щасливою, а закінчувався абзацом, від якого щоки її залилися багрянцем радісного хвилювання. А між початком і завершенням то був веселий, життєлюбний лист, сповнений свіжих новин, якого Кеннет міг написати будь-кому зі своїх знайомих. Та саме через перший і останній абзаци Рілла ще кілька тижнів спала з тим листом під подушкою, деколи прокидаючись уночі, щоби просто торкнутися його пучками пальців, і потай жаліла інших дівчат, чиї женихи не могли написати їм нічого бодай наполовину так само чудового й вишуканого. Недарма Кеннет був сином знаного романіста.

Він «мав кебету» висловлювати думки кількома точними, виразними словами, які в листі його означали більше, ніж то здавалося на перший погляд, і які ніколи не звучали безглуздо й банально, хай скільки разів були перечитані. Додому з Долини Райдуг Рілла летіла, немов на крилах.

Тієї осені, проте, мешканцям Інглсайду бракувало завзяття. У вересні випав єдиний день, коли війська союзників здобули перемогу на Західному фронті, і Сьюзен здійняла прапор — уперше після того, як росіяни здали свої оборонні позиції й востаннє перед вервечкою довгих гірких місяців.

— Здається, пані Блайт, дорогенька, Великий Наступ таки почався! — вигукнула вона. — Невдовзі ми переможемо гунів. Наші хлопчики будуть удома ще до Різдва. Ура!

Сьюзен засоромилася власного «ура», щойно вимовила це слово, і смиренно перепросила за свою нестриману легковажність.

— Мені, пані Блайт, дорогенька, після жахливого літа з поразками росіян та галліполійськими відступами аж у голові закрутило, щойно ми почули добру новину.

— Добру новину? — похмуро озвалася панна Олівер. — Цікаво, чи назвуть її доброю ті жінки, що втратили своїх синів у цій битві? Лиш тому, що ніхто з наших рідних не загинув, ми святкуємо перемогу так, начеб вона не коштувала жодного людського життя.

— Ні, панно Олівер, дорогенька, — заперечила Сьюзен. — Останніми місяцями нам не було із чого тішитися, а хлопці так само гинули. Не вподібнюйтеся моїй бідолашній кузині Софії. Вона, довідавшись про звитягу, сказала: «Це хіба малесенький просвіт у чорній грозовій хмарі. Нині ми перемогли, та завтра будемо розбиті». А я відповіла: «Софіє Крофорд, — бо я, пані Блайт, дорогенька, нізащо не визнаю, що вона має слушність, — навіть Господь Бог не може створити двох пагорбів без низини між ними, та чи не варто нам тішитися, вибираючись на верхів’я котрогось із них?» А кузина Софія знов простогнала: «Осьде, Дарданелльська операція провалилася, великого князя Ніколая відкликано, а росіянський цар — прибічник кайзера, союзники геть неозброєні, та й Болгарія рушає на нас війною. І то ще не кінець. Колись англійці й французи зазнають кари за свої смертні гріхи у вереті й на попелі». А я кажу: «Вони вже каються, у шанцях і в уніформі, та й гуни, коли по правді, мають гріхи на душі». — «Вони — лиш знаряддя в руках Усевишнього, щоб перечистити засіки», — сказала кузина Софія. Я розлютилася, пані Блайт, дорогенька, і відповіла, що не вірю й не повірю ніколи, буцім Господь може вдатися до такого знаряддя, хай із якою метою, і негідно це — так легковажити іменем Усевишнього, як вона. Я сказала їй, що вона — ані не пастор, ані навіть церковний староста. І знаєте, пані Блайт, дорогенька, після цього вона замовкла. Кузина Софія завжди була песимісткою. Геть інакша, ніж її небога, жінка Діна Крофорда з того боку затоки. Бачте, у тієї п’ятеро синів, і от нещодавно знайшовся шостий. Вони всі були розчаровані, а надто Дін, бо страшенно хотів дочку. Та Дінова жінка сказала: «Я цього літа тільки й чула розмови, що скоро в Канаді хлопців не лишиться, то кого ж могла народити?» Оце сила духу, пані Блайт, дорогенька! Софія лише скиглила би й бідкалася.

Тієї темної, страшної осені кузина Софія мала всі підстави для розпачу, і навіть Сьюзен, невиправна оптимістка, дедалі частіше зневірювалась. Коли Болгарія розпочала війну на боці Німеччини, Сьюзен лише зневажливо пирхнула: «Ще одна країна хоче дістати прочуханки», та після грецького внутрішнього конфлікту[59] втратила здатність спокійно ставитися до життєвих незгод.

— У короля Костянтина жінка — німкеня[60], тож, пані Блайт, дорогенька, боюся, надії для нас нема. Але до чого ми дожилися — я переймаюся, яка дружина в грецького короля! Бідолаха в неї під закаблуком, а це негодяще місце для будь-якого чоловіка. Звісно, я стара панна — а старі панни повинні бути незалежними, інакше їх роздушать. Але якби я була заміжня, то поводилася би смиренно й скромно. Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що ця Софія Грецька — потіпаха.

Сьюзен розлютилася, коли Венізелос був відправлений у відставку.

— Я відшмагала б цього Костянтина й здерла би з нього шкуру живцем, їй-богу! — гнівно вигукнула вона.

— Сьюзен, ви мене дивуєте, — кисло відказав лікар Блайт. — Невже ви зреклися правил благопристойної поведінки? Здирайте з нього шкуру, коли хочете, та не шмагайте.

— Якби його добряче шмагали в дитинстві, нині він поводився б мудріше, — утяла Сьюзен. — Та, мабуть, принців не шмагають. Жаль, коли так. Бачу, союзники висунули йому ультиматум. Я можу сказати їм напевне, що такій зміюці як Костянтин самим ультиматумом шкури не спустиш. Можливо, блокада наставить його на розум… але це довго триватиме — а що тим часом станеться із Сербією?

Невдовзі вони побачили, що сталося із Сербією[61], і весь цей час мешкати в одному домі зі Сьюзен було нестерпно. Вона затято кляла всіх і кожного, крім Кітченера, а бідолашного президента Вілсона готова була роздерти на шмаття.

— Якби він виконав свій обов’язок і давно вже долучився до союзників, ми не спостерігали б цього неподобства в Сербії, — запевняла вона.

— Це дуже серйозно — втягнути у війну таку велетенську країну як Штати, із її змішаним населенням, — відповів лікар Блайт, який час від часу обороняв президента від закидів — не тому, що Вілсон потребував цього, а лиш із нечестивого бажання підбурити Сьюзен до суперечки.

— Можливо, пане лікарю, дорогенький… можливо. Та це нагадує мені історію про дівчину, яка розповіла своїй бабці, що віддається. «Вийти заміж — то дуже серйозно», — сказала старенька, а дівчина відповіла: «Так, але не вийти — то ще серйозніше». І я, пане лікарю, дорогенький, можу засвідчити це із власного досвіду. Я вважаю, що серйозніше для янкі — стояти осторонь від війни, ніж долучитися до союзників. Але, хоч я майже нічого про них не знаю, мені здається, щось вони та й утнуть, байдуже, хто буде в них президентом — Вудро чи ні. Хай-но лиш зрозуміють, що війна — то не школа кореспондентського навчання. Тоді, — мовила Сьюзен, енергійно підхоплюючи однією рукою супницю, а іншою ополоника, — запалу щодо битв у них очевидно поменшає.

Одного золотавого вітряного жовтневого вечора Карл Мередіт поїхав на фронт. Він записався до війська в день свого вісімнадцятиліття. Джон Мередіт провів його з непорушним обличчям. Двоє його синів пішли на війну… лишився тільки маленький Брюс. Пан Мередіт любив Брюса та його матір, проте Джеррі й Карл були синами його першої дружини… Карл єдиний з усіх дітей успадкував очі Сесілії. Коли вони з любов’ю дивилися на нього з-під Кардового кашкета, блідий пастор згадав, як уперше й востаннє спробував відшмагати хлопця за витівку з вугром. Тоді він уперше зрозумів, як схожі Кардові очі на очі Сесілії… і нині збагнув це знову. Чи побачить він ці очі ще хоч колись? Гарний, веселий, здоровий хлопчина… як тяжко проводжати його! Зненацька перед очима пастора постала моторошна рівнина, усіяна тілами «придатних до служби чоловіків у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років». Іще вчора Карл був хлопчиком, який полював жуків у Долині Райдуг, брав із собою в ліжко ящірок і збурював увесь Глен Святої Марії, приносячи жаб до недільної школи. Здавалося… неправильним… що він уже «придатний до служби чоловік» в однострої. Та все ж пан Мередіт не заперечував, коли Карл сказав, що мусить піти на фронт.

Рілла тяжко побивалася через Карлів від’їзд. Вони завжди були добрими друзями й мали багато спільних забав. Він був лише трохи старший за неї й усе дитинство їхнє минуло в Долині Райдуг. Поволі бредучи самотою додому зі станції, Рілла пригадувала всі їхні давні витівки й пустощі. Круглобокий місяць визирав між лапатих хмар, заливаючи Глен дивним світлом, телефонні дроти попід вітром співали пронизливої чудернацької пісні, а високі стебла зів’ялого, сіроголового золотушнику по кутках саду гойдалися й люто кивали їй, наче гурти старезних відьом, що насилали свої лихі чари на світ. Колись такого вечора Карл неодмінно прийшов би до Інглсайду й свиснув їй, щоб виходила. «Рілло, ходімо бавитися у квача з місяцем», — мовив би він, і двоє дітей чкурнули б у Долину Райдуг. Рілла ніколи не боялася його жуків та павуків, хоча змії були вже поза жорстко встановленими нею межами дозволеного. Вони розмовляли про все на світі; у школі їх часто дражнили «парочкою», аж якось біля потічка в Долині Райдуг вони, ненабагато старші за десять років, присягнули, що ніколи не поберуться. Того дня Еліс Клоу обвела їхні імена сердечком на своїй грифельній дошці. Ані Ріллі, ні Карлові це не сподобалося — звідти й постала врочиста обітниця. Вони обоє знали, що все життя приятелюватимуть і не більше. Рілла засміялася на давню згадку… а потім зітхнула. Уранці в одній із лондонських газет вона прочитала депешу, буцім «стан справ на фронті сьогодні найгірший від першого дня війни». Ріллі також було гірко. Вона відчайдушно хотіла робити щось, а не просто чекати й виконувати хатні обов’язки, доки гленські хлопці, її приятелі й знайомі, щодня вирушали на війну. Якби ж вона могла бути одним із них… податися разом з Карлом на Західний фронт! Виряджаючи Джема, дівчина вже мала схоже романтичне поривання — не розуміючи, втім, що означав би такий її крок. Тепер вона розуміла. Чекати новин у ріднім безпечнім і затишнім домі ставало дедалі нестерпніше.

Із-за чорної хмари вихопився переможний місяць. Гданськими вулицями, наздоганяючи одне одного, линули тінь і сріблисте сяйво. Рілла згадала один вечір зі свого дитинства, коли вона сказала матері: «У місяця скрушне, скрушне лице». Нині місяць був саме такий — стривожений, зболений, мовби внизу бачив жахливі картини. Що він споглядає на Західнім фронті? У сплюндрованій Сербії? На розстріляному Галліполійському півострові?

— Я втомилася, — мовила ввечері панна Олівер; то був день, коли вона не могла більше триматися, — від болісного щоденного напруження, коли раз у раз надходять нові страхітливі звістки. Не дивіться так на мене, пані Блайт. Нині я не можу бути героїнею. Я занепала духом. Я шкодую, що Англія не покинула Бельгії напризволяще… хочу, щоб Канада не мусила виряджати жодного солдата на війну… щоб ми посадовили наших чоловіків на прив’язі коло себе й не пустили нікого з дому. О, через півгодини я соромитимуся власних слів… але в цю мить кажу те, що думаю. Невже союзники ніколи не підуть у наступ?

— Терпіння — втомлена кобилка, та й вона біжить[62], — відказала Сьюзен.

— А тим часом коні Армагеддону гримотять копитами просто по наших серцях, — заперечила панна Олівер. — Сьюзен, скажіть мені… ви колись… колись… відчували, що мусите закричати… вилаятися… чи жбурнути щось… просто тому, що мука сягає найвищої точки й ви більше не можете зносити її?

— Панно Олівер, дорогенька, я ніколи не лаялася й не мала такого бажання, та по правді кажучи, — мовила Сьюзен із несхитним виразом людини, готової раз і назавжди звільнити душу від тягаря, — іноді мені легшає на серці, якщо гарненько чимось торохнути.

— Хіба ж це не те саме, що лайка, Сьюзен? Чи є різниця між тим, щоб люто грюкнути дверима й сказати: «Хай йому…»

— Панно Олівер, дорогенька, — урвала Сьюзен із рішучим наміром будь-що врятувати Гертруду від неї самої, — ви втомлені й знервовані. Не дивина, коли вдень ви навчаєте тих малих баламутів, а ввечері прийдете додому — тут вам і кепські новини з війни. Ідіть-но до себе, лягайте. Я принесу вам чашечку чаю й грінку, і більше вам не кортітиме ані лаятися, ані дверима грюкати.

— Сьюзен, ви добра душа… золота! Але… Сьюзен, це ж таке полегшення — зрідка, пошепки проказати…

— Іще я покладу вам грілку до ніг, — упевнено відрубала Сьюзен, — а те, що ви хотіли сказати, не принесло б вам полегшення, панно Олівер, дорогенька, можете бути певні.

— Гаразд, я випробую цілющі властивості грілки, — мовила панна Олівер, шкодуючи, що збиткувалася зі Сьюзен, і подалася нагору, до невимовного полегшення доброї служниці.

Наливаючи гарячу воду в грілку, Сьюзен стурбовано похитувала головою. Війна очевидно погано впливає на прийняті норми поведінки. От уже й панна Олівер сама визнає, що хоче лихословити.

— Їй забагато крові до мозку прилинуло, — мовила Сьюзен. — Як не зарадить грілка — подивимося, на що здатен гірчичник.

Гертруда відпочила й заспокоїлася. Лорд Кітченер вирушив до Греції, і Сьюзен пророкувала, що Костянтин невдовзі оговтається. Ллойд Джордж почав звертати увагу союзників на питання зброї й оснащення, і Сьюзен запевняла, буцім він іще покаже себе. Мужні анзаки[63] відступили з Галліполійського півострова, і Сьюзен, хай не беззастережно, схвалила це рішення. Розпочалася облога Кут-Ель-Амари[64], і Сьюзен ганила турків, схиляючись над мапою Месопотамії. Генрі Форд подався з дипломатичною місією до Європи, і Сьюзен батожила його своїми в’їдливими зауваженнями. Дуглас Хейг заступив Джона Френча на посаді головнокомандувача британських військ, і Сьюзен із сумнівом проказала, буцім змінювати коней на переправі — то кепська політика, «хай навіть прізвище Хейг звучить солідніше, аніж Френч». Жодна фігура на світовій шахівниці — байдуже, слон, король чи пішак — не минала повз увагу Сьюзен, яка донедавна читала в газетах тільки гленські новини.

— Колись, — сумовито сказала вона, — мені було байдужісінько, що там діється поза межами нашого острова, а нині мене хвилює зубний біль російського чи китайського імператора. Можливо, це й розширює світогляд, як каже пан лікар Блайт, але ж від того й боляче на душі.

Коли настало Різдво, Сьюзен відмовилася накривати місця за столом для Волтера й Джема. Навіть вона не могла стерпіти вигляду двох порожніх стільців, коли ще у вересні була певна, що до зими вся сім’я возз’єднається знову.

«Нині перше наше Різдво без Волтера, — писала Рілла в щоденнику. — Джем часто їздив на свята до Ейвонлі, але Волтер — ніколи. Сьогодні я одержала листи від нього й Кена. Вони ще в Англії, та вже невдовзі опиняться в шанцях. А потім… але я думаю, ми зможемо якось це пережити. Найдивніше з усього дивного, що почалося в 1914 році — це те, що всі ми навчилися переживати нестерпні речі… навчилися жити звичним життям, попри все. Я знаю, що Джем та Джеррі в шанцях… і що невдовзі там будуть Волтер і Кен… і що серце моє розірветься, якщо котрийсь із них загине… та все ж я живу, працюю й думаю про майбутнє… а часом навіть радію життю. Інколи, тільки на мить, нам стає дуже весело… ми забуваємо про воєнні жахіття… а тоді згадуємо — і це мучить нас більше, аніж якби ми постійно думали про війну.

Сьогодні був хмарний і темний день, а вечір, як каже Гертруда, випав немов зумисне, щоби потішити письменника, який саме вигадує сюжет з убивством чи потаємною втечею. Дощові краплі стікають шибкою, ніби сльози, а в кленовім гаю ридає вітер.

Нині в нас було сумне Різдво. Нен болів зуб, Сьюзен мала червоні очі й дивно, моторошно сміялася, щоб ми, бува, не подумали, наче вона лила сльози, а Джимс застудився, і я боюся, що в нього почнеться круп. Таке вже ставалося двічі з початку жовтня. Першого разу я до смерті злякалася: тато й мама поїхали — тата, здається, ніколи немає вдома, коли в нас хтось хворіє. Проте Сьюзен була незворушна й знала, що слід робити, тож до ранку Джимс видужав. Це дитя — щось середнє між каченям і чортеням. Йому рік і чотири місяці, він тупцяє повсюди, але говорить лише кілька слів. І він так прегарно кличе мене „Їлла-Їл“. Я завжди згадую той страхітливий, кумедний, прекрасний вечір, коли Кен зайшов попрощатися, і я була така люта й така щаслива. Джимс — рум’яний кучерявий хлопчик із великими очима й щодня я виявляю на його тільці нові й нові ямочки. Я вже ледь вірю, що це він був тим жовтавим, худющим, потворним створінням, яке я привезла додому в порцеляновій супниці.

Ми досі не мали звісток від Джима Андерсона. Якщо він не повернеться, я залишу Джимса в себе назавжди. Усі наші обожнюють і розпещують це дитя — чи то пак розпещували б, якби я й Морган не висували щодо цього своїх безжальних заперечень. Сьюзен каже, що Джимс — найрозумніший хлопчик, якого вона стрічала в житті, і що він уміє розпізнати диявола під звабливою машкарою; а все тому, що якось він викинув бідолашного Дока з вікна горішнього поверху. Док, летячи вниз, обернувся на Пана Гайда й упав у смородиновий кущ, розлючено нявкаючи й пирхаючи слиною. А вчора Джимс дістався до подушки на великому кріслі у вітальні й заквецяв її мелясою. Жінка Фреда Клоу прийшла до нас у справах Червоного Хреста й сіла в це крісло, перш ніж хтось устиг виявити Джимсів подвиг. Її нова шовкова сукня була геть зіпсована й ніхто не міг дорікнути їй тим, що вона страшенно розсердилася. Пані Клоу геть утратила самовладання й так висварила мене за „потурання“ Джимсовим примхам, що я й собі замалим не скипіла. Утім, я не сказала ні слова, доки вона викотилася надвір, і аж тоді спалахнула:

— Мерзенна, незграбна стара гладуха! — мовила я, і… ох, яке задоволення принесли мені ці слова.

— У неї три сини на фронті, — дорікнула мама.

— Навряд чи це може виправдати її нечемність, — заперечила я. Проте мені стало соромно. Усі три сини пані Клоу справді пішли на війну… вона так мужньо провела їх і нині тримається бездоганно; а ще вона дуже допомагає нашому Червоному Хресту. Годі й перелічити всіх наших героїнь. А втім… це була друга її нова шовкова сукня протягом року — тепер, коли всі намагаються, чи то принаймні мусять намагатися „служити й заощаджувати“.

Днями я знову почала носити зелений оксамитовий капелюх. Я зволікала, як могла, і носила блакитний солом’яний аж до приморозків. Ненавиджу зелений капелюх! Він такий пишний і показний. І як він міг сподобатися мені торік? Але я присяглася носити його й носитиму, доки скінчиться війна.

Нині вранці ми із Ширлі носили Понеділкові на станцію пречудовий різдвяний обід. Понеділок чекає на Джема з відданістю, надією та незмінною певністю свого обов’язку. Інколи він бігає довкола станції й намагається заприятелювати з пасажирами, але здебільшого сидить на платформі біля своєї буди й незмигно споглядає поїзди. Ми вже не знаджуємо його додому, адже розуміємо, що це марна справа. Коли Джем повернеться, Понеділок прийде разом із ним… а коли ні… він чекатиме, доки битиметься його вірне собаче серце.

Учора до нас приходив Фред Арнольд. У листопаді йому виповнилося вісімнадцять, і він запишеться до війська, щойно його мати оклигає після недавньої операції. Останніми місяцями він часто заходить, і мені ніяково, бо, здається, він думає, що я можу покохати його. Я не розповіла йому про Кена… зрештою, що тут розповідати? Але я не хочу поводитися холодно й непривітно із Фредом, який невдовзі поїде на фронт. Усе це дуже складно. Пригадую, колись я хотіла мати десятки женихів, а тепер до смерті стривожена, бо двоє — це забагато.

Я вчуся куховарити. Мене вчить Сьюзен. Колись я вже намагалася опанувати цю науку… а чи, по правді кажучи, Сьюзен хотіла навчити мене, а це зовсім інша річ. Тоді в мене нічого не вийшло, і я зневірилася. Але відколи хлопці пішли на війну, я хочу сама пекти їм тістечка й печиво, тож почала все спочатку й досягла непоганих результатів. Сьюзен каже, що вся річ у тім, як я вперто стуляю вуста, а тато запевняє, що тепер я підсвідомо хочу навчитися. Мабуть, обоє вони слушно кажуть. Так чи так, а я вже вмію пекти фруктовий пиріг і смачнюче пісочне печиво. Минулого тижня я поставила перед собою високу ціль і надумала випекти тістечка із кремом, але зазнала страшної невдачі. Вони вийшли з печі вбиті, як підошва. Я ще раз наповнила їх кремом, але вони не стали пухкіші. Думаю, Сьюзен потай зраділа. Вона справжня майстриня щодо цих тістечок; їй було б дуже сумно, якби ще хтось в Інглсайді навчився пекти їх так само добре. Цікаво, чи Сьюзен навмисне… але я не буду підозрювати її в лихих намірах.

Кілька днів тому до мене приходила Міранда Прайор. Вона помагала мені шити сорочки для воїнів. Усі називають їх „антивошивими“, але Сьюзен сказала, що така назва здається їй непристойною, і я запропонувала їй удатися до означення „спіднє від нужі“, як то робить старенький Горянин Сенді. Та вона похитала головою, а потім сказала мамі, що „нужа“ та „спіднє“ — це негодящі теми для розмов маленьких дівчаток. Вона жахнулася, коли в одному з листів до мами Джем написав: „Перекажіть Сьюзен, що нині я добре половив нужу — упіймав п’ятдесят три штуки!“ Сьюзен позеленіла й відповіла: „Пані Блайт, дорогенька, за моєї молодості порядні люди приховували, коли в них, на лихо, з’являлися… ці комахи. Я хочу вважати себе людиною достатньо широких поглядів, пані Блайт, дорогенька, та думаю, що таких речей краще не обговорювати“.

Доки ми з Мірандою шили ті сорочки, вона звірилася мені в усіх своїх бідах. Вона геть нещаслива. Вони із Джо Мілгрейвом заручені, а в жовтні Джо записався до війська й відтоді перебуває на вишколі в Шарлоттауні. Місяць із Баками розгнівався, як дізнався про це, і заборонив Міранді навіть розмовляти з ним. Бідолашного Джо щодня можуть відправити до Європи й доти він хоче побратися з Мірандою… отже, вони таки розмовляли, попри батькову заборону. Міранда теж хоче вийти за нього заміж, але не може й божиться, що це розіб’є їй серце.

— То чом би вам не втекти разом? — поцікавилася я.

Даючи їй таку пораду, я не перечила своєму сумлінню.

Джо — хороший хлопець, і подобався панові Прайору аж до самої війни. Я знаю, що Місяць із Баками невдовзі простив би Міранді, бо вона так чи так віддалася б, а йому потрібна помічниця в господарстві. Проте Міранда скрушно похитала сріблястою голівкою.

— Джо хоче, щоб ми так і вчинили, та я не можу. Коли мама вмирала, останнє її веління було: „Ніколи, ніколи не тікай із женихом, Мірандо!“ — і я обіцяла, що не тікатиму.

Мати її померла два роки тому й Міранда розповідає, буцім колись вона сама втекла, щоб побратися з паном Прайором. Та хоч мені не до снаги уявити Місяця з Баками героєм любовної історії, усе було саме так, і до кінця своїх днів пані Прайор гірко про це шкодувала. Їй тяжко жилося з Мірандиним батьком, і вона вважала, що то кара за втечу, отож і просила Міранду ніколи й нізащо не тікати самій.

Авжеж не можна радити дівчині порушити обіцянку, яку взяла з неї при смерті мати, і я не бачила жодного виходу, крім запропонувати Міранді покликати Джо до себе й побратися, коли батька не буде вдома. Проте Міранда відповіла, що нічого не вийде. Здається, Місяць із Баками щось підозрює, тому нікуди не від’їздить надовго, і, звісно, Джо не дістане відпустки першого-ліпшого ж дня.

— Ні, він поїде від мене, і його вб’ють… я знаю, що вб’ють… і я не переживу цього, — ридала Міранда, і сльози крапали дощем з її обличчя просто на антивошиві сорочки!

Я пишу так не тому, що хочу покепкувати із нещасної Міранди. Просто я вже звикла розповідати про все в комічному світлі, надто коли пишу Джемові, Волтеру й Кену, бо хочу повеселити їх. Мені жаль Міранду, яка любить свого Джо так сильно, як може любити когось лялечка із блакитної порцеляни, і яка страшенно соромиться пронімецьких поглядів свого батька. Здається, і вона зрозуміла це, бо сказала, що віддавна вже намірялася розповісти мені про своє лихо, адже я так співчувала їй упродовж минулого року. Навряд чи це правда. Я була неуважним, байдужим створінням — таким неуважним і байдужим, що нині мені сором згадувати про це… отже, виходить, тепер я змінилася.

Я хочу допомогти Міранді. Як весело й романтично це буде — улаштувати воєнне весілля, ще й позбиткуватися з Місяця з Баками. Проте досі ніхто не знає, як воно вийде насправді».