Рілла з Інглсайду

Розділ 33 Перемога!

— День «холодних вітрів і понурих небес»[106], — процитувала Рілла одного недільного ранку, а точніше — шостого жовтня. Було так холодно, що у вітальні довелося розпалити камін, і веселі язики полум’я щосили розвіювали довколишню сірість. — Схоже на листопад, а не на жовтень… а листопад — це такий бридкий місяць.

У вітальні сиділи кузина Софія, що згодилася пробачити кривду Сьюзен, і дружина Мартіна Клоу, яка звичайно не ходила в гості по неділях, але сьогодні зайшла, щоби позичити в Сьюзен мазі від ревматизму — так було дешевше, ніж звертатися до лікаря.

— Боюся, зима буде рання, — прорекла кузина Софія. — Ондатри будують собі велетенські житла довкола ставка, а це безперечна ознака. Падоньку, як же виросло це дитя! — зітхнула вона, мовби те, що діти ростуть, було зовсім погано. — Коли повернеться його батько?

— Наступного тижня, — мовила Рілла.

— Надіюся, мачуха не кривдитиме бідолаху, — знову зітхнула кузина Софія, — але хтозна… хтозна. Він, певно, побачить різницю між тим, як ставились до нього тут і ставитимуться деінде. Ти зіпсувала його, Рілло, потураючи всім його забаганкам.

Рілла всміхнулася, притулившись щокою до Джимсових кучерів. Вона добре знала, що лагідний життєрадісний Джимс не зіпсований. Та попри усмішку, їй було сумно.

Рілла й собі міркувала про нову пані Андерсон, стривожено уявляючи, яка вона виявиться.

«Я не зможу віддати Джимса жінці, яка не буде любити його», — розпачливо думала Рілла.

— Мабуть, знову дощитиме, — проказала кузина Софія. — Страшенно багато дощів паде в нас цієї осені. Тяжко буде людям сіяти озимі. Не так було за моєї молодості. У нас тоді жовтні стояли теплі й сухі. Але нині всі пори року змінилися.

Нарікання кузини Софії урвав телефонний дзвінок. Панна Олівер відповіла.

— Так… що? Що?! Це правда? Це офіційно? Дякую вам… дякую!

Гертруда озирнулася й виразно глянула на присутніх. Темні очі її палахтіли, засмагле обличчя взялося рум’янцем. Аж раптом сонце пробилося з-поза низько навислих хмар, і світло його полилося на старезний багряний клен за вікном. Його вогненні відблиски огорнули Гертруду, мов божественне полум’я. Вигляд у неї був, наче в жриці, що провадить урочистий, таємничий ритуал.

— Німеччина й Австрія просять миру, — сказала вона.

На кілька хвилин Рілла ошаленіла. Вона підхопилася й затанцювала вітальнею, плескаючи в долоні, плачучи й сміючись.

— Сядь, дитино, — мовила пані Клоу, якої ніщо не могло ошелешити, тож вона спромоглася уникнути незліченної кількості клопотів на своїм життєвім шляху.

— Ох, — вигукнула Рілла, — минулі чотири роки я годинами крокувала цією кімнатою в тривозі та відчаї. Дозвольте мені сьогодні пройти нею радісно. Ця мить була варта жахливих років очікування, і спогад про неї допоміг би мені пережити їх знову. Сьюзен, здіймімо прапор… і зателефонуймо всім — ми мусимо принести людям радісну звістку.

— Тепей ми їстимемо стільки цук’ю, скільки захочемо? — жваво запитав Джимс.

То був незабутній день. Звістка ширилася селом, там і тут снували схвильовані люди, багато хто з них забігав в Інглсайд. Мередіти прийшли й лишилися на вечерю; усі говорили й ніхто нікого не слухав. Кузина Софія наполягала, що Німеччині й Австрії довіряти не можна, що то все частина змови — але ніхто не зважав на її слова.

— Нинішня неділя — це винагорода за ту страшну, березневу, — мовила Сьюзен.

— Я думаю, — сказала Гертруда тихо й неквапно, звертаючись тільки до Рілли, — чи не здаватиметься нам життя бляклим і прісним, коли остаточно настане мир? Минулі чотири роки повнилися страхами й болісними сумнівами, жахливими звістками й дивовижними перемогами. Чи не стане тепер для нас повсякденне життя банальним і нецікавим? Як дивно… радісно… і нудно буде не боятися вранішніх телеграм і газет.

— Мабуть, ми боятимемося їх іще якийсь час, — мовила Рілла. — Мир не настане… не зможе настати… ще кілька тижнів. А за ці тижні може статися трагедія. Моя перша радість уже минула. Ми здобули перемогу — та, ох, якою ціною!

— Це не надто висока ціна за свободу, — тихо заперечила Гертруда. — Чи ти вважаєш інакше, Рілло?

— Ні, — прошепотіла Рілла. Подумки вона бачила білий хрест на полі битви у Франції. — Ні… якщо ті з нас, хто житиме, доведуть, що гідні цієї свободи… якщо ми «не зрадимо обітниці».

— Ми не зрадимо обітниці, — відказала Гертруда. Вона підвелася. За столом запала тиша — і в тиші цій Гертруда прочитала Волтерів вірш, славетного «Волинкаря». Коли вона закінчила, пан Мередіт теж підвівся й підняв свій келих.

— Випиймо, — проказав він, — за безмовне військо… за хлопців, які почули мелодію Дударя. Вони поклали «своє сьогодення за наше майбутнє»[107]. Їм належить ця перемога.