Рілла з Інглсайду

Розділ 25 Ширлі йде на фронт

— Ні, Вудро, миру без перемоги не буде, — мовила Сьюзен, люто проштрикуючи в’язальною спицею ім’я американського президента в газетній колонці. — Ми, канадці, хочемо здобути й мир, і перемогу, а ти собі, Вудро, можеш удовольнитися миром без перемоги, — і Сьюзен подалася спати, тішачись усвідомленню, що здолала президента в суперечці. Та вже за кілька днів вона, розчервоніла від хвилювання, прибігла в кімнату до Енн.

— Пані Блайт, дорогенька, знаєте, що? Надійшла телеграма із Шарлоттауна, буцім Вудро таки прогнав німецького посла зі Штатів. Це однаково, що оголосити війну. Тож я починаю думати, що, байдуже, яка у Вудро голова, у душі він непоганий чоловік, і реквізую трохи цукру, щоб відсвяткувати цю подію ірисками, попри всі стогони Департаменту продовольства. Я знала, що ця історія з підводними човнами спричинить перелом. Я так і сказала кузині Софії, коли вона заявила, що це початок кінця Союзних держав.

— Тільки щоб лікар Блайт не чув про іриски, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — Ви знаєте, він установив для нас чіткі правила згідно з новою урядовою політикою економії.

— Авжеж, пані Блайт, дорогенька, чоловік мусить бути господарем у власному домі, а жінки — коритися його настановам. Я тішу себе сподіванням, що вже навчилася як слід «економізувати», — віднедавна Сьюзен почала вживати деякі німецькі терміни, і це лунало невимовно смішно, — та час від часу можна й дозволити собі поступку, якщо тільки трохи зметикувати. Позавчора Ширлі казав, як хотів би поїсти моїх ірисок — «ірисок марки Сьюзен», так він назвав їх — а я відповіла: «Щойно буде перша перемога, яку належатиме відсвяткувати, я приготую тобі іриски». Я вважаю, що ця звістка дорівнює перемозі, а пан лікар Блайт не розсердиться, як не дізнається. Не картайтеся, пані Блайт, дорогенька, бо я візьму на себе всю відповідальність.

Сьюзен безсоромно розпещувала Ширлі тієї зими. Щоп’ятниці, коли він повертався додому із семінарії, готувала всі його улюблені страви, якщо тільки могла вмовити лікаря Блайта чи зробити це тайкома, і потурала всім його забаганкам. Хоча з усіма іншими вона невпинно говорила про війну, у розмовах із Ширлі чи в його присутності Сьюзен ніколи про неї не згадувала й невідривно стежила за ним, наче кицька за мишею; а коли розпочався й продовжився відступ німецьких військ від Бапомського клину[81], радість Сьюзен мала в собі дещо більше, глибше — дещо таке, чого вона жодного разу не посміла проказати вголос. Так, безсумнівно — уже незабаром кінець війни… тепер уже скоро… перш, ніж хтось іще… піде на фронт.

— Нарешті ми переможемо. Німці вже тікають, — вихвалялася вона. — Сполучені Штати оголосили війну. Я завжди знала, що вони це зроблять, попри ввесь талант Вудро базграти ноти, — і нарешті ви побачите, як упевнено стануть вони до бою. Ці, коли візьмуться, то зроблять рішуче й на славу. Та й німці вже тікають.

— У Штатів добрі наміри, — простогнала кузина Софія, — але їхня рішучість не поможе їм дістатися лінії фронту до літа, коли союзні війська всі вже вигибнуть. Німці заманюють їх у пастку, та й квит. Той їхній Саймондз[82] каже, що відступ німців — це безвихідь для союзників.

— Той їхній Саймондз уже набалакав сім мішків гречаної вовни, — відрубала Сьюзен. — Мені до його думки байдуже, поки Ллойд-Джордж — прем’єр-міністр Англії. Він не з тих, хто дасть себе обдурити, будь певна. Хай там як — мені здається, що нині все добре. Сполучені Штати оголосили війну, ми знову взяли Кут і Багдад, і я не здивуюся, якщо вже в червні війська Антанти візьмуть Берлін — і росіяни теж, відколи вони скинули царя. Ото, я думаю, незле вони попрацювали.

— Час покаже, — відповіла кузина Софія, що напевне розсердилася б, якби хтось сказав їй, що вона радше побачить Сьюзен розвінчаною провидицею, аніж успішне повалення тиранії чи навіть марш союзників на Унтер-ден-Лінден. Проте нещастя росіян були невидимі Софії Крофорд, а ця нестерпна оптимістична Сьюзен лишалася вічним більмом на оці.

А в цю самісіньку мить Ширлі, що сидів на краєчку стола у вітальні, бовтаючи ногами — смаглявий, рудуватий, міцний і здоровий хлопчина, — спокійно казав:

— Мамо, тату, у понеділок мені виповнилося вісімнадцять. Ви не вважаєте, що і я маю піти на фронт?

Пополотніла мати глянула на нього.

— Двоє моїх синів пішли, один ніколи не повернеться. Невже я мушу принести в жертву й тебе, Ширлі?

Споконвічний плач — «Йосипа нема, і Симеона нема, а тепер Веніамина заберете?»[83] Як матері в цю Велику Війну луною повторювали стогін біблійного патріарха, що прозвучав так багато століть тому!

— Ви ж не хочете, щоб я ганебно ухилявся, мамо? Я можу піти в авіацію. Що ви скажете, тату?

Руки лікаря Блайта тремтіли, доки він загортав у папір порошки від ревматизму для Еббі Флегг. Він знав, що ця мить наближається, проте виявився неготовий до неї. Тепер він поволі відповідав:

— Я не стримуватиму тебе від виконання того, що ти вважаєш своїм обов’язком. Але ти не повинен іти на фронт без материної згоди.

Ширлі більше нічого не сказав. Він був небагатослівним хлопцем. Енн також нічого не сказала в ту мить. Вона думала про могилку маленької Джойс на старім цвинтарі по той бік затоки — маленької Джойс, котра, якби вижила, була би тепер дорослою жінкою… про білий хрест у далекій Франції та прекрасні сірі очі хлопчика, якому вона сама дала перші уроки обов’язку й відданості… про Джема в жахливих шанцях… про Нен, Ді та Ріллу, які тільки й могли, що чекати… чекати… чекати… доки минають золоті дні юності… вона думала, чи зможе витримати нову муку. Їй здавалося, що не зможе; вона, безсумнівно, віддала війні вже достатньо.

Однак того ж вечора вона сказала Ширлі, що відпускає його.

Сьюзен довідалася не одразу — аж за кілька днів, коли сам Ширлі зайшов до неї на кухню в уніформі пілота. Вона не плакала й не нарікала, як тоді, коли на фронт ішли Джем і Волтер, а лише мовила із кам’яним обличчям:

— Отже, тебе теж забирають.

— Забирають? Ні, Сьюзен, я йду сам… я повинен.

Сьюзен сіла при столі, схрестила на грудях старечі руки, щоб угамувати тремтіння пальців, зморшкуватих і покручених опісля років неустанної праці задля юних мешканців Інглсайду, і відповіла:

— Так, ти повинен іти. Досі я не розуміла, чому так має бути, але тепер розумію.

— Ви молодчина, Сьюзен, — мовив Ширлі. Він тішився, що Сьюзен прийняла цю новину спокійно, бо ж незгірше за решту хлопців боявся «сцен». Він подався до себе, весело висвистуючи, та коли через півгодини бліда Енн Блайт зайшла на кухню, Сьюзен досі ще сиділа при столі.

— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, зізнаючись у тому, у чому досі не дозволила б собі зізнатися, — я почуваюся дуже старою. Джем і Волтер були ваші, але Ширлі — мій. І мені нестерпно думати, що він полетить… а його машина розіб’ється… і його тіло буде мертве й поламане… його маленьке тільце, яке я няньчила й пестила, коли він був немовлям…

— Сьюзен… замовкніть! — скрикнула Енн.

— О, пані Блайт, дорогенька, пробачте мені. Я не повинна була казати це вголос. Часом я забуваю, що постановила бути героїнею. Це… це трохи вибило мене з колії. Але я триматимуся. Та якщо зо кілька днів мені не вдасться якась страва — надіюся, ви зглянетесь на мене. Принаймні, — додала нещасна Сьюзен, видушуючи із себе похмуру усмішку в розпачливім намаганні підтримати розгублений дух, — принаймні служба в авіації — то чиста праця. Він не буде так бруднитися, як неодмінно забруднився би в шанцях, і це добре — він завжди був охайним дитям.

І Ширлі пішов на фронт — не сяючи в очікуванні славної пригоди, як Джем, не з полум’ям жертовності в душі, як Волтер, але в несхитному діловому настрої людини, чия справа, хай яка брудна й неприємна, мусить бути зроблена. Він поцілував Сьюзен — уперше, відколи йому виповнилося п’ять років, — і сказав:

— Бувайте, Сьюзен… мамо Сьюзен.

— Мій хлопчику… смаглявий хлопчику, — мовила Сьюзен.

«Цікаво, — гірко думала вона, дивлячись на смутне лице лікаря Блайта, — чи ти пригадуєш, як відшмагав його раз у дитинстві? Добре, що на моєму сумлінні такого нема».

Лікар Блайт не пам’ятав того давнього покарання. Та перш, ніж надіти капелюха, щоб іти за викликами до хворих, він якусь мить постояв у великій вітальні, колись дзвінкій від дитячого сміху.

— Наш останній син… останній син, — сказав він уголос. — Добрий, сильний, розумний хлопець. Завжди нагадував мого батька. Мабуть, я мушу пишатися тим, що він хотів піти на фронт… я пишався, коли йшов Джем… і Волтер… але «ось дім наш лишиться нам порожній».[84]

— Я так гадаю, лікарю, — мовив того дня старий Сенді з Верхнього Глена, — що нині ваш дім здасться вам дуже великим.

Ця дивна фраза Горянина Сенді вразила лікаря Блайта своєю точністю. Того вечора Інглсайд справді здавався дуже великим і порожнім — хоча Ширлі був відсутній цілу зиму, окрім вихідних, і навіть удома лишався тихим і непримітним. Невже тому, що він був останнім із хлопців у батьківськім домі, його від’їзд лишив по собі цю страшну порожнечу, таку велику, що кожна кімната здавалася покинутою, що навіть дерева неподалік на галявині мовби втішали одне одного ніжними дотиками свіжих бруньок, сумно міркуючи про те, що втратили останнього із хлопчиків, які в дитинстві бавились у їхній тіні?

Сьюзен невтомно працювала весь день аж до самої ночі. Потім вона накрутила кухонного годинника, вигнала Дока надвір — і то зовсім не лагідно — і спинилася на порозі, озираючи Глен, що лежав, непорушний, у примарно-сріблястому сяйві молодого місяця. Проте Сьюзен не бачила добре знаної гавані й пагорбів. Перед очима в неї стояв табір авіаційних військ у Кінгспорті, де тієї ночі був Ширлі.

«Він назвав мене „мамо Сьюзен“, — міркувала вона. — От усі наші хлопці й пішли — Джем, Джеррі, Волтер, Ширлі й Карл. І жодного з них не довелося змушувати до цього. Отже, ми маємо право пишатися. Але гордість, — скрушно зітхнула вона, — гордість — невелика втіха, марно й заперечувати це».

Місяць пірнув у темну хмару на заході, Глен огорнула непроглядна тінь — а за тисячі миль від нього канадські воїни, живі й померлі, узяли Вімі Ріж[85].

Вімі Ріж — назва, вписана золотом і багрянцем у канадський літопис Великої Війни. «Британці не подужали взяти його, і французи так само, — сказав полонений німецький солдат. — Ви, канадці — дурні, бо не знаєте, що неможливо взяти».

Проте «дурні» взяли його, і сплатили за це високу ціну.

Джеррі Мередіт був тяжко поранений упродовж цієї битви — «пострілом у спину», як було сказано в телеграмі.

— Бідолашна Нен, — зітхнула пані Блайт, почувши цю звістку. Вона згадала власне щасливе дівоцтво в стареньких Зелених Дахах — дівоцтво, не затьмарене жахливою трагедією. Як же мусять потерпати дівчата нинішнього покоління! Через два тижні, коли Нен повернулася на канікули з Редмонду, обличчя її виявляло все, що вона пережила тими днями. Джон Мередіт раптом і сам немовби постарів. Фейт не приїхала до Глена — вона вже пливла через Атлантику в складі одного з добровольчих медичних загонів. Ді благала батька відпустити її також, але той пояснив, що не дасть на це згоди через материне здоров’я. Отож після короткого візиту додому Ді знову стала до праці в кінгспортському осередку Червоного Хреста.

У потаємних закутках Долини Райдуг розквітли проліски. Рілла чекала їхньої появи. Колись їх приносив мамі Джем, потім, опісля його від’їзду — Волтер, а торік їх відшукував Ширлі. Тепер, як гадала собі Рілла, настав її час посісти місце братів. Та якось надвечір, доки вона ще встигла знайти бодай одну квітку, в Інглсайд прийшов Брюс Мередіт з ніжно-рожевим букетиком у руках. Продибавши сходами на терасу, він поклав його на коліна Енн.

— Бо Ширлі поїхав і не може, — пояснив він у своїй звичній насуплено-сором’язливій манері.

— І ти згадав про це, маленький, — мовила пані Блайт; вуста її тремтіли, коли вона дивилася на чорнявого присадкуватого хлопчика, що стояв перед нею, заклавши руки в кишені.

— Нині я написав Джему, хай не хвилюється, що ви залишитеся без пролісків, бо я все зроблю, — серйозно відповів Брюс. — І ще написав, що зовсім невдовзі мені буде вже десять років, а тоді скоро виповниться й вісімнадцять, і я приїду й поможу йому битися, щоб він міг перепочити вдома, доки я зміню його на війні. І Джеррі я теж написав. Знаєте, він уже видужує.

— Справді? Ви мали від нього звістку?

— Так. Сьогодні надійшов лист і мама прочитала, що він тепер не помре.

— О, слава Богу, — прошепотіла Енн.

Брюс допитливо поглянув на неї.

— І тато сказав те саме, коли я розповів йому. А я теж сказав так тоді, коли пес пана Міда не вбив мого Тигрика, бо він страшенно трусив його — а тато глянув суворо й відповів, що не можна казати так про кота. Але я не розумію, чому. Пані Блайт, я був дуже радий, і я знаю, що це саме Бог урятував мені Тигрика, бо пес пана Міда має такі велетенські щелепи; я думав, що він розшматує його. То чого ж не можна дякувати Богові? Мабуть, — замислено припустив Брюс, — я сказав це аж надто голосно, бо я був дуже щасливий, коли побачив, що Тигрик живий. Я майже викрикнув ці слова, пані Блайт. А якби я сказав їх тихцем, як ви й тато, це було б можна. А знаєте, пані Блайт, — «тихцем» мовив Брюс, посуваючись ближче до Енн, — що я зробив би з кайзером, якби міг?

— Що, синку?

— Норман Різ казав сьогодні в школі, що припнув би кайзера до дерева й спустив на нього собак, — серйозно промовив Брюс. — А Емілі Флегг казала, що посадовила б його в клітку й штрикала чимось гострим. І всі казали таке. Але я, пані Блайт, — Брюс витяг квадратну долоньку з кишені й поклав на коліно Енн, — я обернув би кайзера на доброго чоловіка… на дуже доброго… якби міг. От як я вчинив би. Ви не думаєте, пані Блайт, що це буде для нього найпоганіша кара з усіх?

— Бігме, дитино, — мовила Сьюзен, — чому ти вважаєш, наче то буде кара для цього нелюда?

— Невже ви не розумієте? — відказав Брюс, глядячи просто на Сьюзен чорними очима із синім вилиском. — Якби його зробити добрим чоловіком, він зрозумів би, скільки лиха накоїв, і дуже картався би, і від цього почувався б найнещасливішим у житті. Йому було б дуже погано — і так було би довіку. Так, — Брюс непохитно стиснув кулачки й упевнено кивнув головою, — я обернув би кайзера на доброго чоловіка. І він сам таке заслужив.