Рілла з Інглсайду

Розділ 22 Понеділок знає

— Нині минуло два роки від дня вечірки на маяку — тієї, коли Джек Еліот приніс нам звістку про початок війни. Ви пам’ятаєте, панно Олівер?

За панну Олівер відповіла кузина Софія.

— Еге ж, Рілло, я добре пам’ятаю той вечір, коли ти прибігла сюди хвалитися сукнею до танців. Чи ж я не застерігала тебе — хтозна, що чекає на нас? А ти й не думала, що чекає на тебе.

— Як і ми всі, — утяла Сьюзен, — нам не дано передбачати майбутнє. Утім, Софіє Крофорд, не конче бути пророком, аби запевнити, що ніхто не проживе життя без труднощів та випробувань. Таке і я могла би сказати.

— Тоді ми думали, що війна триватиме всього кілька місяців, — сумовито озвалася Рілла. — Тепер, коли я згадую ті часи, наша наївність видається мені дурною.

— І нині, через два роки, кінець війни нітрохи не ближчий, аніж тоді, — похмуро мовила панна Олівер.

Сьюзен енергійно дзенькала в’язальними шпицями.

— Ні, панно Олівер, дорогенька, ви самі знаєте, що це не так. Хай скільки триватиме війна, тепер ми вже на два роки ближчі до її завершення.

— Сьогодні Альберт вичитав у монреальській газеті, що якийсь експерт пророкує, буцім війна триватиме ще п’ять років, — бадьоро й життєрадісно докинула кузина Софія.

— Це неможливо! — скрикнула Рілла, а потім, зітхнувши, додала: — Два роки тому ми так само сказали би: «Це неможливо, щоб війна тривала два роки». Але ще п’ять таких літ…

— Якщо Румунія долучиться до союзників — а я надіюся, що так і буде — війна закінчиться через п’ять місяців, а не років, — мовила Сьюзен.

— Не вірю я в тих чужоземців, — зітхнула кузина Софія.

— Французи теж чужоземці, — заперечила Сьюзен, — а бач, як було у Вердені. Подумай про всі перемоги на Соммі[76], що сталися цього благословенного літа. Великий Наступ відбувається, і росіяни добре дають собі раду. Генерал Хейг запевняє, що полонені офіцери-німці вже й самі визнають, що програли війну.

— Не можна вірити німцям на слово, — урвала її кузина Софія. — Марно вірити в щось лише тому, що хочеш вірити. Британці втратили мільйони солдатів на Соммі, а чи далеко просунулися? Змирися з фактами, Сьюзен Бейкер.

— Вони виснажують німців, і байдуже, де це відбувається — за кілька миль на схід чи на захід. Я не воєнний експерт, — визнала Сьюзен із дивовижною скромністю, — але навіть я розумію це, Софіє Крофорд; і ти могла б зрозуміти, якби не твій одвічний песимістичний погляд на речі. Гуни не всі розуми поїли. Ти чула історію Алестера, сина Родеріка Мак-Калема з Верхнього Глена? Він у німецькому таборі для полонених і минулого тижня мати дістала від нього листа. Він писав, що ставляться до нього добре, а в’язнів смачно годують і таке інше, аж видавалося, що в нього все гаразд. Але у підписі, між прізвищем та ім’ям, він доточив гельське слово «брехня». Німецький цензор подумав, що то друге Алестерове ім’я, і не збагнув, як його обдурили. Словом, хай нині війною переймається Хейг, а я приготую глазур для шоколадного торта й поставлю його на горішню полицю в коморі. Минулого разу я поставила торт на долішню полицю, то маленький Кітченер тишком пробрався туди й об’їв усю глазур. А в нас того вечора були гості — тож уявіть собі, що я пережила, як побачила шкоду.

— Батько цього сирітки досі не озвався? — запитала кузина Софія.

— У липні я одержала від нього лист, — мовила Рілла. — Він запевняє, що, коли дізнався про те, що дружина його померла, а я забрала дитя до себе — пан Мередіт повідомив його про це — то написав мені, але, оскільки я не відповіла, він почав думати, що лист загубився.

— Почав нарешті — аж за два роки, — презирливо чмихнула Сьюзен. — Деякі люди аж надто повільно думають. Джим Андерсон уже два роки в шанцях, а досі не дістав ані подряпини. Як то каже давня приказка, щастя й дурневі помагає.

— Він дуже тепло написав про Джимса й сказав, що хотів би побачити його, — мовила Рілла. — Тож я розповіла йому все про малого й надіслала фотографії. Наступного тижня Джимсу виповниться два роки, і він чудове хлоп’я.

— Колись ти не вельми любила дітей, — сказала кузина Софія.

— Я й нині люблю абстрактних дітей нітрохи не більше, аніж тоді, — щиро мовила Рілла. — Та я люблю Джимса і, боюся, не зраділа так, як мала б, коли з’ясувалося, що Джим Андерсон живий і здоровий.

— Невже ти надіялася, що його вб’ють? — нажахано заголосила кузина Софія.

— Ні-ні, пані Крофорд. Я надіялася… що він не згадає про Джимса.

— І твій татусь мав би ростити його власним коштом, — докірливо відказала кузина Софія. — Ви, молоді, страшенно легковажні.

На ці слова в кухню прибіг сам Джимс, такий рум’яний, кучерявий і гарненький, що здобувся на заслужену похвалу навіть від кузини Софії.

— Вигляд у нього здоровий, хоч, певно, щоки аж надто червоні — як у сухотника. Коли ти принесла його додому, я й подумати не могла, що ти будеш глядіти дитя. Гадала, ти на це не спроможна, то так і сказала Альбертовій жінці, а вона відповіла: «Тітко Софіє, Рілла Блайт спроможна на більше, ніж вам здається». Так і сказала: «спроможна на більше, ніж вам здається». Альбертова жінка завжди була високої думки про тебе.

І кузина Софія зітхнула, начеб Альбертова жінка була єдина упевнена в здібностях Рілли Блайт. Утім, насправді вона мала на увазі геть інше. Кузина Софія любила Ріллу так, як то дозволяв їй меланхолійний світогляд, проте вважала, що молодь потрібно стримувати — інакше суспільство буде деморалізоване.

— А пам’ятаєш, як ти верталася додому з маяка два роки тому? — тихенько піддражнила Ріллу панна Олівер.

— Авжеж, — усміхнулася Рілла; і ось уже усмішка її стала замріяна й відсутня. Вона пригадувала ще дещо: годину на дюнах з Кеннетом. Де тепер Кеннет? І Джем, Джеррі, Волтер, і всі інші хлопці, що танцювали попід місяцем на маяку Чотирьох Вітрів того радісного, безтурботного вечора, останнього з веселих та щасливих вечорів, не затьмарених тінню війни? У грязьких шанцях на Соммі, вони чують рев гармат і стогони поранених замість мелодій скрипки Неда Берра, бачать спалахи сигнальних ракет замість сріблястих відблисків на поверхні старої затоки. Двоє з них уже спочило в землі під фландрійськими маками — Алек Берр із Верхнього Глена та Кларк Менлі з Лобриджа. Інші лежали, поранені, у шпиталях. Та поки що сини лікаря Блайта й сини пастора лишалися неушкоджені. Здавалося, їх берегли якісь незнані чари. І все ж тривога не відступала, хоч війна тяглася вже багато тижнів і місяців.

— Якби це була якась лихоманка, то, зважаючи на те, що за два роки жоден із них ні разу не захворів, ми гадали би, що в них імунітет, — зітхнула Рілла. — Але ця небезпека так само реальна й страшна, як найпершого дня, коли вони потрапили в шанці. Я знаю це й воно мучить мене постійно. Проте я не можу не сподіватися, що з ними нічого не станеться, коли не сталося досі. Ох, панно Олівер, як воно буде — прокидатися вранці, не боячись новин, які прийдуть нині? Зараз я не спроможна цього уявити. А два роки тому я прокидалася з думками про нові дивовижні дарунки, які піднесе мені щойно народжений день. Ось вони минули, ті два роки, що я сподівалася заповнити веселощами й радістю.

— А ти проміняла б їх — тепер — на ті два інші, веселі роки?

— Ні, — поволі відказала Рілла. — Не проміняла б. Дивно, правда? Це були два жахливі роки — і все ж я відчуваю незбагненну вдячність за них — мовби разом з болем вони принесли мені щось дуже цінне. Навіть якби таке було можливо, я не хотіла би повернутись назад і знову стати тією, що була тоді. Навряд чи я зробила якийсь дивовижний поступ у своєму розвитку — але я вже не та егоїстична, легковажна тодішня лялечка. Вочевидь, панно Олівер, я й тоді мала душу — проте не знала її. Тепер я знаю — і це варте дорогого… варте всіх страждань минулих двох літ. Але попри це, — вибачливо всміхнулася Рілла, — я не хочу більше страждати… навіть задля подальшого духовного зростання. Іще через два роки, озирнувшись назад, я, можливо, так само відчую вдячність за той розвиток, якому вони сприяли — але зараз я не прагну цього.

— Ми ніколи цього не прагнемо, — відповіла панна Олівер. — Мабуть, тому нам і не дано самим обирати міру й засоби власного розвитку. Хай як ми цінуємо те, чого вчить нас життя, нам не хочеться продовження цих болісних уроків. Ну, та сподіваймося на краще, як каже Сьюзен, — справи на фронті тепер посуваються добре, а якщо Румунія долучиться до союзників, кінець війни може настати так швидко, що ми здивуємося.

Румунія долучилася до союзників, і Сьюзен схвально відзначила, що румунські король та королева — найгарніша вінценосна пара, яку вона бачила на портретах. Так минуло літо. На початку вересня стало відомо, що канадські підрозділи перекинули на ділянку фронту, ближчу до Сомми, і тривога в Інглсайді зросла. Уперше пані Блайт зневірилася й підупала на відвазі; дивлячись на неї цими неспокійними днями, лікар Блайт смутнів і дедалі частіше забороняв брати участь у тих чи тих справах Червоного Хреста.

— О, дозволь мені працювати… дозволь мені, Гілберте, — просила вона. — Доки я зайнята, я менше думаю. Коли я нічого не роблю — уявляю собі найстрашніше. Відпочинок — це мука для мене. Двоє моїх синів на жахливому фронті побіля Сомми, а Ширлі днями й ночами читає книжки з авіації — і нічого не каже. Але я бачу певність у його очах… ні, я не можу відпочивати! Не вимагай цього від мене, Гілберте!

Проте лікар Блайт був невблаганний.

— Я не дозволю тобі замордувати себе, моя дівчинко, — мовив він. — Коли наші хлопці повернуться, я хочу, щоб удома їх зустріла здорова мати. — Поглянь — ти стала геть прозора. Так не годиться. Запитай у Сьюзен, коли не віриш мені.

— Треба ж таке — ти змовився зі Сьюзен проти мене! — безпорадно вигукнула Енн.

Якось надійшли переможні новини: канадці взяли Курселет і Мартенп’юїш, захопивши багато полонених та військової техніки. Сьюзен здійняла прапор над Інглсайдом і сказала, що Хейг нарешті збагнув, кому доручати відповідальну роботу. Інші не поділяли її тріумфу. Хто скаже, якою ціною дісталася їм ця звитяга?

Того дня Рілла прокинулася на світанку й сонна, з важкими повіками підійшла до вікна й визирнула в сад. О цій порі світ не такий, як у будь-який інший час. Повітря було прохолодне від роси, а сад, кленовий гай і Долина Райдуг мовби повнилися таємницею й дивами. Вітру не було, і з боку станції Рілла виразно почула тужливе собаче виття. Невже це Понеділок? А якщо так — чому він виє? Рілла здригнулася; виття було скорботне й зловісне. Раптом їй згадалося, що сказала колись панна Олівер, коли, вертаючись увечері додому, вони почули виття іншого пса: «Собака плаче так, відчуваючи Ангела Смерті». Рілла слухала, і серце їй холонуло із жаху. Так, безсумнівно, то був Понеділок. За ким він плаче? Чиїй душі він шле це зболене вітання, кого проводжає в останню путь?

Рілла повернулася до ліжка, та заснути не змогла. Цілий день вона споглядала й чекала з невимовним жахом. Коли вона прийшла відвідати Понеділка, начальник станції сказав: «Цей ваш пес вив усю ніч, з опівночі до світанку, — таке страхіття. Хтозна, що це вступило йому. Я раз було вийшов надвір і покликав його, та він і голови не повернув. Сидів отам, на платформі, під місяцем, сам-один, щокілька хвилин задирав писок, бідака, і вив так, наче серце йому розривалося. Досі він такого не робив — спав собі тихенько в буді від поїзда до поїзда. Але цієї ночі певне щось він мав на думці».

Понеділок лежав у своїй буді. Коли Рілла підійшла до нього, він помахав хвостом і лизнув її руку, проте не торкнувся їжі, що вона поставила перед ним.

— Боюся, він захворів, — стривожено мовила вона. Їй не хотілося йти і лишати його самого. Але того дня поганих новин не було… і наступного теж… і наступного. Страх відпустив Ріллу. Понеділок більше не вив і знову почав зустрічати всі поїзди. Минуло п’ять днів, і мешканці Інглсайду відчули, що можуть відітхнути. Рілла літала кухнею, мов на крилах, допомагаючи Сьюзен готувати сніданок, і співала так дзвінко й чисто, що кузина Софія в домі з іншого боку вулиці почула її й прорекла, звертаючись до небоги:

— «Уранці співаєш — увечері плачеш» — я багато разів чула цю приказку.

Проте Рілла Блайт не зронила надвечір ані сльози. Коли батько з дуже сірим, старим і змученим лицем прийшов до неї й розповів, що Волтер загинув у битві за Курселет, вона кволим маленьким клубочком упала в його обійми, і ще багато годин пролежала непритомна, доки прокинулась охоплена новим невідступним болем.