Рілла з Інглсайду

Розділ 24 Мері з’являється вчасно

Осінь 1916 року стала тяжкою добою в інглсайдськім житті. Одужання пані Блайт тривало повільно; туга й скорбота були в серці кожного, і кожен намагався приховати це від решти й «триматися». Рілла часто сміялася. Сміх цей не міг увести в оману жодного з її рідних: він був лише на її вустах, але не в серці. Утім, сторонні подейкували, буцім деякі люди надто вже легко переживають нещастя, а Ірен Говард заявила, що здивована ницістю Рілли Блайт.

— Вона так удавала, що віддана Волтерові, а тепер їй геть байдуже до його смерті. Ніхто ані разу не бачив, щоб Рілла пролила бодай сльозу чи згадала братове ім’я. Вона, очевидячки, зовсім забула його. Бідолашний… я думала, Волтерова родина сильніше побиватиметься за ним. Я розмовляла про нього з Ріллою на попередніх зборах молодіжного Червоного Хреста — сказала, який він був видатний і відважний… і що без нього життя вже не буде таке, як колись… ми були друзями — він розповів мені першій, коли записався до війська… а Рілла тільки й відповіла, наче йшлося про когось чужого: «Він був лише одним із відважних канадських солдатів, що пожертвували всім заради своєї вітчизни». Хотіла б я вміти приймати все так незворушно — але я інакша, ніж Рілла. Я дуже чутлива… і тяжко переживаю біль… я ніколи не можу цілком оговтатися від нього. Я запитала Ріллу, чому вона не носить жалоби за Волтером. Вона сказала, що її мати не хоче цього. Але в людей є різні думки…

— Рілла не носить кольорових суконь — тільки білі, — заперечила Бетті Мід.

— Їй личить білий колір, — значущо втяла Ірен. — У чорнім вона стає зовсім негарна. Це ж очевидно. Та я не кажу, що Рілла не носить жалоби саме з цієї причини. Проте… це дивно. Якби мій брат загинув, я страшенно побивалася би. Я не наважилася б надіти щось інше. Коли по правді, я розчарована Ріллою Блайт.

— А я ні! — вигукнула віддана Бетті Мід. — Я думаю, що Рілла — чудова дівчина. Кілька років тому я справді вважала її надто марнославною щебетухою, але тепер вона змінилася. Певно, більше ніхто в цілім Глені не мав би такої відваги й безкорисливості, як Рілла — не зміг би так само сумлінно й терпляче робити своє. Наш молодіжний Червоний Хрест розпався б уже десятки разів, якби не її тактовність, завзяття й витримка — і ти, Ірен, добре це знаєш.

— Я ж не ганю Рілли, — ображено пхинькнула Ірен, округлюючи очі. — Я лиш покритикувала її за байдужість… але, напевне, така вже вона вродилася. Звісно, вона — природжений керівник і дуже любить усіма розпоряджатися. Такі люди справді потрібні у світі. Тож, Бетті, прошу тебе, не дивися на мене так, наче я сказала щось непоправно жахливе. Я радо визнаю, що Рілла Блайт — утілення всіх чеснот, якщо тебе це втішить. І, звісно, це чеснота — уміти геть холодно ставитися до подій, які зламали би більшість людей.

Невдовзі дівчата переказали Ріллі дещо із цих слів Ірен, та це не діткнуло її так, як колись. Це просто не мало значення — от і все. Життя виявилося надто насиченим: у нім не лишалося місця хворобливій дріб’язковості. Залишалася обітниця, якої належало дотримувати, була хатня праця; і впродовж усіх довгих днів і тижнів тієї важкої осені Рілла не відступилася від обов’язку. Новини із фронту були незмінно поганими. Німеччина завдавала бідолашній Румунії одної поразки за іншою.

— Чужоземці… чужоземці, — бурмотіла Сьюзен із сумнівом. — Румунці чи росіяни… чи хто там є… вони чужоземці, то як можна бути певними щодо них? Але після Вердена я сподіватимуся. Скажіть-но мені, пані Блайт, дорогенька, Добруджа[77] — це річка, гірська гряда чи стан атмосфери?

У листопаді в Сполучених Штатах відбулися президентські вибори, і Сьюзен пильно відстежувала їх перебіг, час від часу виправдовуючись за надмірну емоційність власних коментарів.

— Пані Блайт, дорогенька, чи ж думала я колись, що доживу до часу, коли мені буде цікаво, хто там у янкі за президента? Бачте, ніхто не знає, як воно вийде в нашім житті, тож і пишатися нам не слід.

Одинадцятого числа Сьюзен довго не лягала спати, буцімто для того, щоб закінчити ще одну пару шкарпеток. Проте вона регулярно телефонувала до крамниці Картера Флегга і, коли надійшли перші звістки, буцім обрано Г’юза, схвильовано прочимчикувала в спальню до пані Блайт, де переповіла все пошепки, спинившись у ногах ліжка.

— Пані Блайт, дорогенька, я думала, коли ви не спите, вам буде цікаво, хто переміг. Я думаю, це на краще. Може, той Г’юз і собі тільки те й робитиме, що писатиме ноти, але я сподіваюся на зміни. Я ніколи не мала довіри до чоловіків з баками, та неможливо ж одночасно мати все, чого хочеться.

Коли надійшла звістка, що президентом усе ж обрано Вілсона, Сьюзен різко змінила курс, щоб вітер оптимізму знов напнув її вітрила.

— Кажуть, буцім кращий — знаний дурень, аніж незнаний, — бадьоро завважила вона. — Я не стверджую, що Вудро дурень — о ні, хоч інколи й видається, наче він решетом у воді зорі ловить. Та він принаймні добре пише ноти, а про Г’юза ми й того не відаємо. Зважаючи на це, я можу похвалити янкі. Вони виявили здоровий глузд і я визнаю це. Кузина Софія хотіла, щоби вони обрали Рузвельта, і страшенно обурилася, що його не було навіть у числі кандидатів. Я й сама хотіла би, щоб він став президентом, та ми мусимо вірити, що такі речі відбуваються волею Провидіння й удовольнятися цим… хоч я не збагну, який був задум Усевишнього в цій історії з Румунією… кажу це з усім благоговінням.

Сьюзен збагнула цей задум — принаймні їй так здалося — коли уряд Асквіта[78] пішов у відставку, а прем’єр-міністром став Ллойд-Джордж[79].

— Пані Блайт, дорогенька, нарешті Ллойд-Джордж при стерні! Я давно молилася про це. Невдовзі ми побачимо благословенні зміни! Для цього й потрібна була румунська катастрофа — тепер я бачу це, хоч досі й не розуміла. Більше не буде ніяких вагань. Тепер ми вже однаково, що виграли війну — я певна, і не має значення, захоплять Бухарест чи ні.

Центральні держави захопили Бухарест — і Німеччина виступила з мирними пропозиціями. Сьюзен презирливо відмовилася навіть слухати їх. Коли ж президент Вілсон надіслав усім урядам своє славетне Грудневе звернення[80], Сьюзен вибухнула гнівним сарказмом.

— Вочевидь, Вілсон хоче бути миротворцем. Спершу Генрі Форд намагався, а тепер цей. Та мир здобувають не чорнилом, Вудро, можеш бути певен, — сказала вона, звертаючись до безталанного президента з кухонного вікна, що виглядало в бік Сполучених Штатів. — Ллойд-Джордж у своїй відповіді пояснить кайзерові, що до чого, а ти залиш собі ті нудні ноти, та й заощадиш на поштових витратах.

— Шкода, що президент Вілсон не чує вас, Сьюзен, — лукаво мовила Рілла.

— Так, Рілло, дорогенька, шкода, що ніхто не може дати йому слушної поради… бодай між тих республіканців і демократів, — відрубала Сьюзен. — Не збагну я різниці між ними, бо політика янкі — це така загадка, якої я не можу розв’язати, хай як намагаюся. Та очевидно, — похитала головою Сьюзен, — усі вони одним миром мазані.

«Добре, що Різдво вже позаду, — писала Рілла в щоденнику останнього штормового грудневого тижня. — Ми дуже боялися його: це було перше Різдво після Курселета. Але на обід у гості прийшли Мередіти; ніхто не вдавав радості й веселощів — ми просто трималися спокійно та дружньо, і це помагало. А потім я так полегшено відітхнула, що Джимс одужав, аж майже зраділа — але тільки майже. Не знаю, чи зможу я колись радіти із чогось навсправжки. Здається, радість убита в мені — убита тією ж кулею, що пронизала серце Волтера. Можливо, колись у душі моїй зродиться нова радість — але тієї, давньої, там більше ніколи не буде.

Зима цього року почалася страшенно рано. За десять днів до Різдва була сильна буря… принаймні ми вважали її сильною, не знаючи, що то лише прелюдія до справжньої бурі. Наступного дня сяяло сонце; Інглсайд і Долина Райдуг були прегарні — усі дерева стояли засніжені, а велетенські кучугури набули химерних скульптурних форм попід різцем північно-східного вітру. Мама з татом поїхали в Ейвонлі. Тато вважав, що мамі потрібно перепочити; і ще вони хотіли провідати сердешну тітоньку Діану. Її син Джек нещодавно був дуже серйозно поранений. Ми зі Сьюзен лишилися вдома самі. Тато хотів повернутися вже назавтра, та повернувся аж через тиждень. Тієї ночі знову зірвалася сніговиця. Мело чотири дні безперестанку — то була перша така затяжна й люта буря на Острові Принца Едварда за багато-багато років. Усе геть розладналося: дороги були заметені, поїзди застрягали в снігах, і телефонний зв’язок урвався.

А Джимс захворів. Коли мама з татом поїхали, він уже був застуджений, і ще два дні йому тільки гіршало, але я не боялася серйозних наслідків. Я навіть не вимірювала йому температури й не можу простити собі такого недбальства. А все через те, що тоді я втомилася й підупала на вірі. Мами не було, тож я дозволила собі виявити справжній свій настрій. Мені набридло триматися й удавати несхитну, відважну дівчину. Кілька днів я проплакала в ліжку, сховавши лице в подушках. Я занедбала Джимса… це мерзенна правда… я малодушно зрадила обітницю, яку дала Волтерові… і якби Джимс помер, я не пробачила б собі цього.

Третьої ночі після татового від’їзду Джимсові раптом погіршало — страхітливо погіршало — і так несподівано. Ми зі Сьюзен були зовсім самі. Гертруда не могла повернутися з Лобриджа через бурю. Спершу ми не тривожилися. Джимс уже кілька разів мав круп, і досі ми зі Сьюзен та Морганом добре давали з ним раду. Проте вже невдовзі ми страшенно перелякалися.

— Я ще не бачила такого крупу, — сказала Сьюзен.

Я ж надто пізно збагнула, що це за круп — не звичайний — „несправжній“, як називають його лікарі, — а справжній, смертельно небезпечний. А тато поїхав, і найближчий лікар був аж у Лобриджі, телефони не працювали, і крізь замети тієї ночі не пробилися б ані людина, ні кінь.

Маленький Джимс відважно бився за життя, а ми зі Сьюзен випробували всі засоби, які згадали чи знайшли в татових довідниках, проте йому тільки гіршало. Я не могла бачити й чути, як він страждає. Джимс хрипко хапав ротом повітря — бідолашне малятко… личко йому жахливо посиніло, і він так зболено дивився й вимахував рученятами, наче благав допомогти йому. Зненацька я подумала, що так, мабуть, почувалися хлопці на фронті після газової атаки, і ця думка мучила мене посеред усього страху за Джимса. А в горлечку в нього росла й міцніла фатальна плівка, і він не міг викашляти її.

О, я замалим не збожеволіла! Доти я й не розуміла, як люблю це дитя. І я почувалася геть безпорадною.

А потім Сьюзен зневірилася.

— Ми не врятуємо його! Ох, чому ж твого татка немає?.. Поглянь на нього, біднятко мале! Я не знаю, що вдіяти!

Я глянула на Джимса й мені здалося, що він умирає. Сьюзен узяла його на руки, щоб йому легше було дихати, проте видавалося, наче він уже зовсім не дихає. Мій маленький хлопчик із пустотливим личком і прегарними гримасками задихався і я не могла помогти йому! У відчаї я пожбурила долі гарячу припарку. Чим би вона зарадила? Джимс умирав, і все через мене — я не подбала про нього як слід!

І тоді — об одинадцятій вечора — хтось подзвонив у двері. Ох, який то був дзвоник! Він гримотів по всьому домі, заглушуючи ревище бурі. Сьюзен не могла спуститися — їй страшно було вкласти Джимса знову в колиску — а я пішла до передпокою і на мить зупинилася, бо мене раптом охопив безглуздий жах. Я пригадала моторошну історію, що її чула колись від Гертруди. Якось її тітка лишилася вдома сама із хворим чоловіком. Аж ось пролунав стукіт у двері. Вона пішла й відчинила їх, та на порозі не було нікого — принаймні нікого ВИДИМОГО. Та щойно вона відчинила двері, холодний вітер майнув попри неї просто нагору, хоч то був дуже теплий літній вечір. Потім вона почула крик і кинулася туди — а чоловік її був уже мертвий. Опісля того, як каже Гертруда, вона завжди вважала, що, відчинивши двері, пустила в дім Смерть.

Звісно, я була дурна, що так налякалася. Але, причмелена й виснажена, я боялася відчиняти — а ну ж, як за тими дверима справді стоятиме Смерть? Потім я згадала, що не маю часу… що не можна вигадувати такого… кинулася до дверей і відчинила їх.

Холодний вітер справді вдерся в передпокій, сповнивши його сніговим вихором. Утім, на порозі стояла істота із плоті й крові — Мері Ванс, уся з ніг до голови обліплена снігом, — і принесла вона із собою не смерть, а життя, хоча в ту мить я ще не знала про це, а лише втупилася в неї.

— Нє, не прогнали мене, — вишкірилася вона, заходячи й зачиняючи двері. — Два дні тому прийшла я до Картера Флегга, та так і застрягла, як сніговиця знялася. А нині стара Еббі Флегг мене вже геть роздратувала, то я собі надумала піти до вас. Гадала, дійду, бо тут коротко, а й те непросто було. Раз уже думала, що зі снігу не вилізу. Жахлива нічка, еге?

Я отямилася й згадала, що мушу негайно мчати нагору. Швидко пояснивши Мері, що в нас діється, я покинула її саму обтрушуватися від снігу, а нагорі виявила, що попередній спазм у Джимса минув, проте він уже опинився в лещатах нового. Я могла тільки стогнати й плакати… о, як мені соромно згадувати про це нині!.. а втім — що я мала робити?.. ми випробували все, що знали… Аж тут у себе за спиною я почула голос Мері Ванс:

— Таж дитя помирає!

Я озирнулася на неї. Хіба я не знала, що він помирає… мій малесенький Джимс! Тієї миті я могла б викинути Мері Ванс у вікно… чи за поріг… куди завгодно. Вона стояла, спокійна й самовдоволена, дивлячись тими своїми химерними білозорими очима на Джимса, мов на недуже кошеня. Я ніколи не любила Мері Ванс… але тоді я просто НЕНАВИДІЛА її.

— Ми вже все випробували, — безсило мовила нещасна Сьюзен. — Та це не звичайний круп.

— Ні, це дифтеритний круп, — жваво сказала Мері, хапаючи фартух. — І часу не лишається… але я знаю, що робити. Як я ще мешкала на тім боці затоки, у пані Вайлі, то вмер був син Вілла Крофорда — теж від дифтеритного крупу, хоч його гляділо двоє лікарів. А про це почула стара тітонька Крістіна Мак-Алістер — вона була мене відживила, коли я вмирала від пневмонії… вона знай чудеса творила; жоден лікар і нігтя її був не варт… тепер таких немає, скажу вам по правді — то вона сказала пані Вайлі, що могла би зцілити малого одним давнім засобом, що знає від бабці, і розповіла про нього, а я вже ні словечка не забула. Така в мене пам’ять, видатна — лежить у ній щось та й лежить, аж доки придасться. Сьюзен, є в домі сірка?

Так, у нас була сірка. Сьюзен пішла з Мері в кухню, щоб відшукати її, а я тримала Джимса на руках. Я не мала жодної надії — ані найменшої. Мері Ванс могла собі пишатися й вихвалятися, як завжди, та я не вірила, буцім якийсь цілющий бабусин засіб міг урятувати Джимса. Аж тут вона вернулася. Пов’язала на обличчя клапоть цупкої фланелі, а в руках у неї була кухонна бляшанка для трісок. Тепер там лежало гаряче вугілля.

— Гляди-но, — сказала вона хвальковито. — Я ще ніколи цього не робила, та навіть коли й не поможе — дитя вам однаково вмре.

Вона сипонула ложку сірки на вугілля, схопила Джимса й перевернула обличчям униз над чорним, ядучим димом. Не знаю, чому я не кинулася й не вихопила його в неї з рук. Сьюзен каже, що так судилося Провидінням, і це, очевидно, правда, бо я чомусь була нездатна поворухнутися. Вона й собі дивилася на Мері з порогу, мов заціпеніла. Джимс крутився у великих, дужих, вправних руках Мері — о, так, вона вправна — хрипів і душився… хрипів і душився… я думала, що вона закатрупить малого… а тоді раптом, за кілька хвилин, що здалися мені годиною, він викашляв плівку, яка вбивала його. Мері перевернула Джимса й поклала на спину в колиску. Він був блідий наче мармур, і з карих очей йому рясно лилися сльози, та личко вже не виглядало багряно-синім, і він цілком вільно дихав.

— Хвацько, ге? — весело мовила Мері. — Я й гадки не мала, що з того вийде, але наважилася. Прокіптюжу йому ще горлянку — раз чи двічі, щоб убити всіх мікробів, та бач — тепер він оклигає.

Джимс одразу заснув; то був справжній сон, а не кома, як я боялася спершу. Мері „прокіптюжила“ його ще двічі за ніч, і на ранок горло в нього було чисте, а температура нормальна. Я пересвідчилася в цьому й озирнулася на Мері Ванс. Вона сиділа на канапі й настановляла Сьюзен щодо якоїсь справи, у якій Сьюзен, напевне, тямила в сорок разів краще за Мері. Та мені було байдуже, як вона вихваляється і які вказівки дає іншим. Вона мала право на це — адже Мері зробила те, на що я ніколи не зважилася б, і врятувала Джимса від страхітливої смерті. Тепер не мало значення, що колись вона гнала мене вулицею із сушеною тріскою в руках, не мало значення, що після танців на маяку вона лишила товстий шар гусячого смальцю на моїй романтичній мрії, не мало значення, що вона вважає себе найрозумнішою у світі. Я знала, що вже ніколи не матиму неприязні до Мері Ванс. Я підійшла до неї й поцілувала.

— Чого ти? — здивувалася вона.

— Нічого… просто, Мері… я така тобі вдячна.

— Еге ж, маєш за що подякувати. У вас би вмерло дитя на руках, якби я не нагодилася, — мовила Мері, аж сяючи самовдоволенням. Вона приготувала смачнючий сніданок для мене та Сьюзен і змусила з’їсти його, а тоді ще два дні „ганяла нас, мов телят“, за висловом Сьюзен, аж поки дороги розчистили й вона змогла податися додому. Доти Джимс майже зовсім одужав, і повернувся тато. Він мовчки вислухав нашу оповідь. Зазвичай тато зневажливо ставиться до так званих „бабських забобонів“, тож підсміхнувся й відповів: „Тепер Мері Ванс, очевидно, гадатиме, що я радитимуся з нею в усіх складних випадках“.

Отож Різдво нам випало легше, ніж я боялася; а невдовзі буде Новий рік і ми все ще чекаємо Великого Наступу, що покладе край війні, а Понеділкові вже допікає ревматизм — усе через холодні ночі, але він і собі „тримається“, — і Ширлі безперестанку читає про подвиги асів. О, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, що ти принесеш?»