Слово після страти

КРАКІВ. ГЕСТАПОГЕФЕНГНІС

Довгі похмурі коридори на всіх поверхах. Обіруч — двері камер. Камери-бокси, камери-одиночки, спільні камери, розраховані на два десятки в’язнів. Правда, гестапівці вмудрялися заганяти в них по сто чоловік. Незалежно від розмірів камер, усі вони були темні й вогкі, з цементними підлогами. Єдині «меблі» — параші.

Не встиг я задрімати в своєму боксі, як у замковій щілині іржаво заскреготів ключ, відчинилися металеві двері і пролунала різка команда: «Раус!»[17] На порозі застигли два конвоїри. Вони повели мене коридором, що пропах карболкою, вапном і сечею. По дорозі нам зустрілося кілька в’язнів, яких вели під конвоєм. З розбитими до крові, розпухлими обличчями, виснажені, схожі більше на привидів, ніж на людей, вони ледве переставляли ноги, не реагуючи на удари гумових палиць. Деяких, зовсім знесилених, гестапівці просто тягли, взявши за руки.

Мене підвели до високих, оббитих коричневим дерматином дверей з цифрою «5» на дощечці. Один із конвоїрів натиснув кнопку. Над дверима засвітилася сигнальна лампочка, і ми ввійшли до кімнати, залитої сонячним світлом. Це був досить просторий, розкішно вмебльований кабінет. Якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що я потрапив до приймальні якоїсь поважної установи.

Ліворуч під стіною стояла велика засклена шафа, полиці якої були акуратно заставлені білими папками. Над шафою висів портрет Гіммлера. Поруч стояв письмовий стіл із друкарською машинкою і телефонним апаратом. За столом сиділа худа, як тріска, дівиця. Рудоволоса, нафарбована, з великим хрящуватим носом, вона справляла неприємне враження.

— Дев’ятсот сороковий? — спитала дівиця, не дивлячись на мене.

— Яволь[18],— відповів один із конвоїрів.

— Гаразд, зачекайте хвилину, шеф закінчить розмову,—мовила дівиця і, помахавши перед ротом кістлявим білим кулаком, смачно позіхнула.

Перевівши погляд праворуч, я побачив великий стіл. За ним сидів елегантно одягнений чоловік середнього віку. На ньому був гарного крою сірий цивільний костюм, білосніжна сорочка, світло-голуба краватка з вигадливим малюнком. Русяве волосся з рівним проділом збоку гладенько зачесане. Моложаве, без жодної зморщечки, бліде, трохи стомлене обличчя здалося мені досить інтелігентним і розумним. Не звертаючи на нас уваги, він розмовляв по телефону м’яким, приємним голосом, щось записуючи і весь час усміхаючись. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть працювати такі імпозантні на вигляд люди. За його спиною бундючився на портреті Гітлер. Під портретом на спеціальній вішалці висіло не менше дюжини різноманітних нагайок — із гуми, шкіри, волових жил і дроту. У мене по спині пробігли мурашки, а на чолі виступив холодний піт.

Нарешті господар кабінету поклав трубку і кивнув конвоїрам. Один із них клацнув каблуками і чітко відрапортував:

— Пане старший слідчий! За вашим наказом приведено на допит в’язня помер дев’ятсот сорок.

Слідчий ввічливо подякував конвоїрам кивком голови і втупив у мене погляд сірих холодних очей. Запала тиша. Я відчув, як усього мене проймає страх, і зрозумій, що тут нелегко буде грати завчену роль наївного, затурканого хлопця, який не почуває за собою жодної провини.

Передусім вразила різка зміна у виразі обличчя слідчого. Воно стало черствим, пихатим, непроникним. Він обмацував мене скляним поглядом своїх мінливих очей. З усіх сил стараюся зберігати спокій і добродушно-наївний вираз обличчя, але відчуваю, що це мені кепсько вдається.

Коли закінчився зоровий поєдинок, слідчий спитав м’яким, приємним голосом:

— Німецьку мову знаєш?

Я здвигнув плечима.

— Ну, а російську? — спитав він по-російськи без жодного акценту, чим немало здивував мене.

— Звичайно. Я ж українець.

— От і чудово. Почнемо нашу бесіду. Сідай.

Я весь тремтів, і кожному, хто подивився б на мене в цю мить, стало б ясно: вірити такому не можна.

Конвоїр присунув стільця, і я, кривлячись од болю, сів.

— Що з тобою? Ти хворий? — співчутливо поцікавився слідчий.

— Мене били, і тепер болить усе тіло.

— Ах, он воно що. Розумію. Тут тебе ніхто не зачепить і пальцем,— мовив слідчий м’яким голосом, а сам дивився на мене гострим, вивчаючим поглядом, від якого ставало моторошно.

— Як тебе звати, хлопче?

— Ваня Петров.

А як звати твоїх батьків і де вони?

— Батьків у мене немає, я сирота, з дитбудинку.

Дівиця, що сиділа за окремим столом, заклацала на машинці, записуючи нашу розмову. Як видно, і вона вільно володіла російською мовою.

— Так, так, значить, ти сирота? Може, ти, Ваню, голодний?

— Дуже хочу їсти, кілька днів нічого не їв,— стрепенувся я.

— Чого ж ти одразу про це не сказав?

Він дав вказівку конвоїру, той за кілька хвилин приніс склянку чаю і два бутерброди з ковбасою й сиром. Я не вірив своїм очам. Слідчий приязно усміхнувся загадковою посмішкою і схвально кивнув головою:

— Їж, Ваню, та дякуй богові, що потрапив до людини, якій можеш відкрити душу і яка тебе зрозуміє. Ті, що тебе били,— безголові солдафони. Вони навіть побалакати до пуття не вміють. Сподіваюся, ми з тобою швидко знайдемо спільну мову, і вже завтра ти будеш на волі.

Побачивши, що я впорався з бутербродами і випив чай, він наказав принести ще одну порцію.

В цей час до кабінету зайшов літній офіцер з жовтим, хворобливим обличчям. Виголосивши звичайне привітання, він улесливо заговорив:

— Пане Краус, вітаю з нагородою! Повірте, дізнавшись, що ви одержали орден, я так зрадів, наче це мені самому дали... З нас дещо належиться, пане Краус,— закінчив свої поздоровлення гестапівець.

— За цим зупинки не буде,— усміхнувся мій слідчий.

— Дуже радий за вас, колего, дуже радий!

З їхньої розмови я дізнався, що прізвище мого слідчого Краус і що він не останнє коліща в цій сатанинській машині смерті. З ним, видно, рахуються. Навіть нагородили орденом. Мабуть, у нього великі зв’язки, бач, як запобігає перед ним його колега, судячи з усього, такий же слідчий. Вони ще трохи побалакали про якогось спільного знайомого, і гість пішов. Тим часом я з’їв другу порцію бутербродів і випив чай.

— Ну як, підкріпився трохи? — спитав усміхаючись Краус.

— Так.

— А чи знаєш, Ваню, де ти зараз перебуваєш?

— Поняття не маю. Мабуть, у поліції,— наївно відповів я.

— У гестапо, мій хлопчику. Сюди легко попасти, але звідси дуже важко вийти, розумієш?

Я кивнув головою.

— От і добре. А тепер розкажи по порядку: хто ти, звідки і як сюди потрапив?

Я дослівно повторив завчену версію. Краус уважно слухав, зрідка співчутливо хитав головою. Свою розповідь я закінчив проханням послати мене на роботу:

— Виконуватиму будь-яку роботу, аби тільки годували.

Вийнявши з рота сигарету, Краус сказав:

— А ти мастак розповідати казочки. Невже гадаєш, що в гестапо сидять простаки, які можуть повірити в цю байку? Давай говорити по-діловому. Я пропоную тобі великі гроші і розкішне життя, де захочеш: у Німеччині, у Польщі, навіть у Росії. Житимеш, як у бога за пазухою. Перша-ліпша красуня буде твоєю, досить тобі ворухнути пальцем. Ти вже мав справи з дівчатами?

— Ні,— чистосердечно зізнався я.

Дівиця, що записувала мої свідчення, пирснула. Краус суворо подивився на неї, вона враз осіклася.

— Скільки тобі років? Сімнадцять? — спитав наче між іншим Краус. Мене вразило, що він точно вгадав мій вік.

— П’ятнадцять,— відповів я.

— Мабуть, трохи більше, та це не має істотного значення. Я хочу, щоб ти зрозумів мене. Ти станеш багатим. Дівчата, ресторани, вино, веселе, безтурботне життя... Такому сам чорт позаздрить. Ми щедро винагороджуємо тих, хто чистосердечно зізнається. Од тебе вимагається дуже мало: скажи, хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? Я розумію, що ти по дурості влип у цю історію. Захотілося пограти в героя. Ну що ж, хто в молодості не помилявся...

Слідчий говорив довго і, як здалося мені, щиро.

— Ти ж іще не жив на світі, а доведеться йти на шибеницю. Та перш ніж повісити, тебе катуватимуть. Усе залежить від тебе. Іди відпочинь і гарненько подумай. Згоден?

— Згоден,— відповів я механічно.

— От і чудово. Одведіть! — кинув він конвоїру.—Та поводьтеся з ним по-людськи!

У камері мені з думки не сходив Краус. Дивувала його багатослівність і сама манера вести допит. Досі усі слідчі, з якими мені доводилося мати справу, допитували за певним шаблоном, очевидно, керуючись відповідною інструкцією і детально розробленим типовим набором запитань. Я знав ці запитання напам’ять, як вірш.

Краус відкинув цей шаблон. Він вивчав мене, не поспішаючи з допитом. Хто він? Досвідчений криміналіст-психолог чи самовпевнений солдафон? Найбільше я боявся тортур. Від самої думки про них холонуло всередині.

За пару годин мене знову повели до Крауса.

— Ну, як настрій, Ваню? — приязно спитав він. Та цього разу Краус уже дивився на мене хижим поглядом своїх холодних риб’ячих очей.

— Який може бути настрій? — відповів я.— Все тіло болить, а в камері немає навіть нар, доводиться лежати на цементній підлозі. Хіба я злочинець чи злодій?

Краус усміхнувся загадковою посмішкою, але не сказав нічого. Мене вражала и ньому різниця між м’яким приємним голосом і жорстоким поглядом мінливих очей. Здавалося, голос належав одній людині, а очі — зовсім іншій. Слід віддати належне Краусові— він виявився справжнім майстром своєї професії. В цьому я незабаром переконався.

Докуривши сигарету, Краус натиснув кнопку. Відчинилися двері, і на порозі у супроводі двох конвоїрів з’явився в’язень. Вигляд у нього був жахливий. Обличчя й голова — суцільна рана. Одне око зовсім запухло. Руки скручені назад. Гімнастерка й галіфе звисали брудним, закривавленим лахміттям.

— А-а, комісар! Привіт, друже! — весело зустрів його Краус. Так зустрічають доброго знайомого.— Ну, як настрій? Говорити будеш чи знову гратимемо в мовчанку?

В’язень мовчав. У цьому мовчанні було щось моторошне. Здавалося, я фізично відчував ту величезну ненависть і презирство, які сочилися з кожної клітини цієї закатованої, але не зламаної людини.

— Хочеш, щоб тебе трохи полоскотали?.. Ну що ж, ми люди не горді. Займіться ним, Курт! — наказав Краус.

Комісара повели в другу кімнату, що правила, як видно, за катівню.

— Ходімо, Ваню, подивимося, як цей упертий дурень віддаватиме богові душу,— сказав мені Краус, знімаючи з вішалки два нагаї.

Камера тортур, до якої мене завів Краус, мала похмурий вигляд. Це було просторе приміщення без жодного вікна. Крім масивного дубового столу та кількох пристроїв для катувань, тут нічого не було.

Комісар уже лежав долілиць на столі. Його руки й ноги були міцно прив’язані спеціальними ремінними петлями. Обабіч столу стали два гестапівці. Краус дав їм по канчуку, і екзекуція почалася.

Били комісара довго, але він мовчав, тільки кволо стогнав. З розсіченої шкіри цебеніла кров і стікала на стіл.

— На гойдалку! — розпорядився Краус, закурюючи чергову сигарету.

Кати одв’язали свою жертву і наче мішок кинули на підлогу. Потім схопили катованого за ноги й підтягли до сталевого троса, що звисав із стелі. На одному кінці троса був пристрій з ременями. Ними пристібнули ноги в’язня біля самих щиколоток, після чого бідолашного підтягли вгору. Тіло повисло головою вниз. Гестапівці почали розгойдувати його ударами кованих чобіт. Нещасний уже тільки хрипів. З рота й носа в нього текла кров.

Я ні живий ні мертвий дивився на цю жахливу картину.

— Ну, бачив, що ми робимо з тими, хто не хоче зізнаватися?— звернувся до мене Краус.— А зараз ходімо, закінчимо розмову.

Мене знову завели до кабінету слідчого, посадили на стілець. Навпроти сів Краус, втупивши в мене хижий погляд своїх холодних, мінливих очей. Двері в камеру тортур залишилися відчиненими. Звідти долинало хрипіння катованого. Я намагався бути спокійним, знаючи з досвіду, що зараз це моя єдина зброя.

— Де і коли тебе постригли? — спитав Краус.

— У Ростові-на-Дону тижнів три тому перед відправкою в Німеччину.

— Через які міста і станції везли?

Мені важко казати, бо їхали ми в закритому вагоні-телятнику. Знаю, що добу стояли в Харкові і півтори доби в Києві. Там пройшли дезинфекцію, нас нагодували гарячою їжею і дали по півхлібини на дорогу. Після цього до самої Польщі не давали ні їжі, ні води.

— У що ти був одягнений і взутий?

— На мені був піджак, штани і черевики. Кашкет залишився у вагоні.

— Усе це тобі видали в ростовському дитбудинку?

— Ні, уже при німцях я виміняв на базарі костюм і черевики за пачку сигарет і буханець хліба, які заробив у німецьких солдатів, миючи їм машини.

— Коли це було?

— Місяців два тому,— відповів я, а сам подумав: «Навіщо йому це потрібно?»

Краус дістав із картонної коробки вузол і поклав його на стіл. Я одразу здогадався, що то був мій одяг. Зверху лежав списаний аркуш паперу,— очевидно, висновки експертизи.

— А чого ж це в Ростові до одягу пришивають ярлики, а на черевиках ставлять штемпелі польських фабрик? — тріумфуючи, спитав слідчий і поклав переді мною відпоротий од костюма ярлик і вирізані з черевиків шматочки підкладки, на яких стояли штемпелі польської взуттєвої фабрики, либонь, ще з довоєнних часів.

Мій благодійник Стасик Бжозовський, котрий перед нашою втечею з шахти «Гогенцоллернгрубе» роздобув на чорному ринку в Бойтені костюм і черевики польського виробництва, певна річ, не міг передбачити, яку фатальну роль відіграють кляті ярлики і штемпелі. Не міг цього передбачити і я, бо тоді було не до ярликів.

Мене наче хто приском обсипав, а бідолашне серце тенькнуло й кудись провалилося.

— Костюм і черевики дали мені поляки, коли я просив у них хліба, бо мій одяг зовсім подерся,—сказав я перше, що спало на думку.

— Ага, виходить, ти зустрів щедрих поляків. Ну що ж, розкажи, де, коли і за яких обставин ти зустрів цих доброчинців? — глузуючи з мого невдалого експромту, просичав Краус, а сам вийняв сірники і для чогось почав акуратно застругувати їх лезом маленького складаного ножичка. Раптом він із незвичайною спритністю схопив мене за палець і загнав під ніготь гостро заструганого сірника. Від страшного болю я аж скрутився весь і заволав.

— Хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? — люто закричав Краус, не звертаючи жодної уваги на мої сльози.

— Ніхто мене не посилав, я випадково потрапив туди вночі, заблукавши в лісі,— сказав я плачучи.

Від різкого удару в перенісся в мене потемніло в очах. У цей час Краус загнав під другий ніготь ще одного сірника. Я завив від болю і знепритомнів.

Хоч як це дивно, але опритомнів я від нового страшного болю. Це Краус загнав мені під ніготь третього сірника. Інстинктивно я шарпнувся, щоб якось повитягати з-під нігтів сірники, та це було неможливо: здоровило гестапівець, котрий на допиті виконував роль асистента, міцно тримав мене за руки. Хватка в нього була залізна, і я не міг навіть поворухнутись. Краус сидів переді мною, і хоча його коліна торкалися моїх, а своїми черевиками він наступив мені на ноги, чомусь здавалося, що я бачу його далеко-далеко в якомусь тумані. Чув тільки люте сичання:

— Хто і для чого послав тебе на об’єкт?

У цю мить перед очима постав образ закатованого комісара Червоної Армії. Його незвичайна мужність і презирство до гестапівців, здавалося, вдихнули в мене нові сили. Я затявся і стояв на своєму. Нелюд загнав мені під нігті четвертого сірника, за ним п’ятого, шостого, сьомого... Асистент заходився місити мене кулаками, а потім поволік у камеру тортур. На гойдалці висів мертвий комісар. Та я вже був байдужий до всього. Залишилося одне бажання: скоріше померти.

Мене кинули на стіл, пристебнули ременями і почали шмагати канчуками. Було таке відчуття, наче хтось розпеченими щипцями рве на шматки моє тіло... Опритомнів я на прохолодній цементній підлозі камери. Спробував поворухнутися — страшний біль прохромив усе тіло. Пальці на руках розпухли і горять вогнем. Голова налита свинцем, у ній крутяться і противно вищать якісь іржаві шестерні. У горлі клекочуть гарячі клубки...

Ця ніч була для мене суцільним страхітливим кошмаром. Уранці знову потягли на допит. Мною оволодів відчай. Вирішив: якщо почнуть катувати, кинуся на Крауса, вчеплюся йому зубами в горло і тим самим прискорю розв’язку, позбудуся мук. Та цього разу гестапівці міцно тримали мене за руки, а Краус з настирливістю маніяка повторював одне й те саме запитання: «Хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»?» Зціпивши зуби, я мовчав, тільки заперечливо хитав головою»

— Коли хочеш знати, мене навіть не це цікавить. Плювати я хотів на той об’єкт. Мене цікавить інше: в ім’я чого ти йдеш на шибеницю? Чи ти боїшся помсти бандитів, які послали тебе, чи ти просто кретин?

— Мене ніхто не посилав, я заблудився у лісі,— відповів я і знову заридав. Заридав не від болю, бо ніякий фізичний біль уже не можна було порівняти з тим великим душевним болем, який я відчував у цю мить, думаючи про своє так безглуздо загублене життя.

Під час цього допиту Краус виламав мені обидва мізинці, зробив кілька глибоких ран на кистях рук якимсь металевим предметом і випалив запальничкою шматок шкіри на правій руці...

Допит тривав, може, з годину, а мені здалося, що він тривав цілу вічність. Уже потім, коли все залишилося позаду, я не раз дивувався: як я витримав ці жахливі тортури, як не збожеволів?

Мене потягли в камеру і, вкрай знесиленого, розбитого, кинули на цементну підлогу. І знову страшна ніч. Тупа байдужість до всього змінювалася непереборною жадобою життя, після чого я знову впадав у відчай і починав гарячково вишукувати спосіб покінчити з собою. Шкода тільки, що я не зможу помститися своїм катам...

Так тривало три дні. Допити, катування. Холодний цемент камери... нічні кошмари... Іноді здавалося, що я вже помираю. Та коли до мене поверталася свідомість, я починав перебирати в думках усе своє коротке життя. Переді мною одна за одною пропливали до болю дорогі, милі картини дитинства. Я бігав ярами й перелісками, що починалися одразу за рідною Селезенівкою, бавився з однолітками в густих заростях ліщини, гасав по лузі, вкритому барвистим килимом квітів. Перед очима стояла зворушливо ніжна білокора берізка поблизу нашої хати, патлаті кущі бузку в садочку. У вухах бриніла чарівна музика тихого надвечір’я. Я захоплювався спортом, любив читати книги... А може, й не було всього цього. Може, я всі свої сімнадцять років митарствую по тюрмах і таборах, мене безнастанно вбивають і ніяк не можуть убити...

Я лежав напівголий на холодній цементній підлозі бокса в білизні, «подарованій» есесівцями з об’єкта «ікс». Вона була в крові і в багатьох місцях поприсихала до ран. Кожен рух, кожна спроба змінити положення тіла завдавали мені пекельних мук. Під нігтями стирчали зламані шпичаки сірників. Майже всі пальці, покалічені Краусом на допитах, гноїлися. Шкіра на кисті правої руки випалена. Спина нагадувала суцільну рану, на якій не було живого місця.

Гнітило почуття самотності. Хоч би з ким словечком перемовитись, і то полегшало б.

...Було вже за північ, коли по мене прийшли двоє гестапівців. Один—літній, опецькуватий, мордатий, із вусиками під Гітлера — дужою рукою виволік мене в коридор, поставив на ноги, а другий, рослий, сухорлявий, звично надів наручники.

Закриваючи двері на замок, старший мовив:

— Одведемо цього жевжика — він у нас сьогодні останній, потім евакуюємо «готовеньких», і можна буде спати до ранку.

— Ті камери, що вивільнились, ще не прибрані,— позіхаючи, сказав сухорлявий.— Цих паршивців треба було б покарати, але... кого тепер покараєш? Доведеться виганяти на прибирання з горішнього поверху, бо тут самі «доходяги». У тебе, Гансе, здається, залишилося трохи шнапсу?

— Трохи є.

— Добре було б перед сном...

— Вип’ємо,— відповів старший і визвірився на мене.— Чого клешняєш, наче неживий? Не виспався? Іди, форвертс! У тебе ще буде час поспати,— і, задоволений з свого дотепу, зареготав.

Я добре знав цей довжелезний коридор гестапівської тюрми в Кракові і міг би легко знайти свою камеру під номером 292. В тюрмі запам’ятовуються кожні двері, кожна подряпина на стіні, кожна лампочка під стелею за металевими гратами — ковпачком.

Коридор був такий довгий, що в самому кінці стіни наче з’єднувалися, як з’єднуються вдалині залізничні рейки. По обидва боки двері камер, на кожній акуратно виведено номер, а під ним — чорне вічко.

Тюрма спала звичайним лихоманним сном. З-за дверей чути було приглушений стогін, бурмотіння, вигуки. Хтось марив у сні, весь час повторюючи: «Не знаю!., не знаю!..» А потім по-польськи: «Ніц нє вєм!..»

Сходами ми спустилися на перший напівпідвальний поверх, під яким, виявляється, є ще один — підвальний. Тут камер уже не було. На дверях тьмяно поблискували великі металеві пломби. Один із відсіків був відчинений, і я мельки побачив уздовж стін масивні стелажі, а на полицях акуратно поставлені незліченні рудуваті папки.

Над низенькими столами сутулилися конторники в гестапівській формі, один, що сидів ближче до дверей, клацав на рахівниці.

Бухгалтери підземелля трудилися і вночі, у них, як видно, вистачало роботи. Я подумав, що в тих папках, мабуть, записані десятки тисяч прізвищ, а серед них і моє.

Глухе підземне царство, по якому ми йшли, викликало в мене гостру цікавість. Тут усе було загадкове: і запломбовані двері, і штабелі чорних ящиків аж під стелю, і нічні конторники в погонах, і сама гнітюча тиша підземелля.

Жадібність, з якою я роздивлявся підземний світ тюрми, мабуть, пояснювалась довгою самотністю і молодістю. На мить я навіть забув, куди мене ведуть. Та ось ми підійшли до масивних металевих дверей. Один із наглядачів натиснув кнопку. Двері одчинилися, і я зажмурився від різкого електричного світла. В ніс ударив нудотний запах патоки й порохового диму. Цей запах був якийсь липкий і ядучий.

Над головою монотонно дзижчали вентилятори, нагнітаючії в підпал свіже повітря, але його прохолодні струмені не могли до кінця розігнати застояного нудотного запаху, який не можна було порівняти ні з чим. Трохи згодом я збагнув, що то пахла людська кров.

Призвичаївшись до різкого світла, я роздивлявся підземелля. Це було просторе приміщення з високою склепистою стелею, з бетонними стінами, пофарбованими в сірий колір. Ліворуч від входу виблискувала склом простора кабіна, схожа на заводську диспетчерську. В ній за столом перед телефонним апаратом і грубою бухгалтерською книгою сидів лисий товстун із маленькими очицями. Раз по раз різко й нетерпляче дзвонив телефон. Товстун, зиявши трубку, мовчки слухав, потім кидав кілька слів і незворушно робив у книзі якісь помітки.

Посеред залу стояв продовгуватий стіл, схожий на прилавок закройщика в кравецькому ательє. За столом сидів спиною до мене гестапівець, перед ним у станку для наводки лежав карабін. Пригадалося, коли напередодні війни я відвідував у школі стрілецький гурток, воєнрук учив нас цілитись із гвинтівки, затиснутої в такий самий станок.

Карабін був націлений у масивний квадратний щит, схожий на велику шафу. Уся його поверхня зрешечена кулями і вкрита іржавими плямами. Цей щит правив за ізоляційну подушку, в яку лягали кулі. Мені забракло повітря, і я мало не впав. Та хтось міцно здавив моє плече, і я втримався на ногах. Виявляється, наглядачі стояли позад мене, а я був певен, що вони пішли звідси. Забув, що вони мали ще евакуювати мене «готовенького».

Праворуч на рівні піднятої руки в стіні стирчали металеві гаки, як у м’ясній крамниці. Їх було десятків зо два, на самих крайніх висіло якесь лахміття. Придивившись, я побачив, що то не лахміття, а трупи трьох чоловіків із скрученими назад руками в наручниках. Прохромлені гаками крізь підборіддя, вони припали до стіни і, здавалося, прислухались до тиші підземелля...

Спочатку я ніяк не міг уторопати: мариться мені чи то й справді почеплені на гаки люди? Може, то кошмарні видіння, галюцинації?

Із заціпеніння мене вивів знайомий голос мого слідчого Крауса. Я не сумнівався, що він буде присутній під час розстрілу, доведе до кінця і «закриє» справу, яка потім надійде до нічних бухгалтерів.

— Через п’ятнадцять хвилин тебе розстріляють. Перед цим побачиш страту поляків-партизанів. Може, це примусить тебе взятися за розум і відповісти всього навсього на одне моє запитання: хто тебе послав на об’єкт «ікс»? Якщо відповіси, я збережу тобі життя. Ти ще молодий, у тебе все ще попереду, отже, вирішуй: твоє життя у твоїх руках.— Краус повернувся до мене спиною, зробив якийсь знак лисому, той зняв телефонну трубку, щось сказав. Невдовзі розчинилися двері, на порозі став згорблений сивий чоловік із мертвотно-блідим обличчям. Його підтримували два наглядачі, бо, видно, бідолаха вже не мав сили стояти на ногах.

В’язень тримався спокійно. В його великих, трохи навскіс поставлених карих очах не було ні остраху, ні цікавості. Він тільки на мить пильно подивився мені в обличчя й одвів погляд. Запам’яталася його велика голова, високе чоло, вольові зморшки біля куточків уст.

Конвоїри підвели його до щита, поставили спиною до столу. Лисий зробив якусь помітку в бухгалтерській книзі і грайливо клацнув двома пальцями. Гестапівець, що сидів за продовгуватим столом, трохи подався вперед, притиснув карабін до плеча і почав цілитись у потилицю в’язневі. Робив він це неквапливо, статечно, наче викопував звичайнісіньку роботу. Якби можна було абстрагуватися від усього, що відбувалося в цьому страхітливому підвалі, то гестапівця, котрий припав оком до прицілу карабіна, можна було б прийняти за звичайнісінького лаборанта, який старанно провадить дослід з мікроскопом: надто вже діловито вдивлявся він у проріз прицілу, паче вчений у скельце мікроскопа.

Враз в’язень різко повернувся обличчям до свого ката і рішуче вигукнув:

— Нєх жиє Польська! Смерть фашизму!

Гестапівець ще якусь мить зволікав, немовби чекаючи, поки в’язень виговориться, потім натиснув на спуск. Коротко й лунко прогримів постріл. В’язень упав. Біля його голови одразу ж зачервоніла калюжка крові,

Краус знову підійшов до мене й почав щось кричати. Та я вже не чув жодного слова, тільки бачив, як у його очах неспокійно поблискують маленькі сталеві кульки.

Знову розчинилися двері, і в підземелля, гупаючи кованими чобітьми, ввійшла група гестапівців. Вони швидко розібралися в дві шеренги. Ось на порозі показався в’язень в пом’ятому сірому костюмі, з блідим, вимученим обличчям і скуйовдженим льняним волоссям на голові. Він ішов неквапливо, високий і гордий. На його вустах завмерла презирлива посмішка.

За ним, припадаючи на ногу, дріботів хирлявий чоловічок. Він лячно позирав на всі боки і тіпався всім тілом, наче його била пропасниця. Третій був молодий, ставний і, видно, гарний із себе. Навіть синці на скронях і вилицях не спотворювали його вродливого обличчя. Атлетично збудований, він мабуть відзначався незвичайною силою, і тому наглядачі, не покладаючись на сталь наручників, обв’язали його ще й колючим дротом.

— Матка боска,— заговорив він голосно і, здавалося, навіть весело,— та тут у вас, панове кати, ціла людинобойня! Затямте, паскуди: ваші діти, внуки і правнуки проклинатимуть вас за бузувірства, які ганьбою впадуть на Німеччину.

Він говорив твердо, впевнено, без найменшої ознаки істерії, його басовитий голос одразу заповнив увесь підвал.

Мені здалося, що я десь бачив цього богатиря, десь чув цей голос, сповнений презирства до гітлерівських катів, «Невже Стасик?» — майнула думка. Та, придивившись пильніше, переконався, що то не Стасик.

Його першого підвели до лисого диспетчера, той для чогось видивився на в’язня, наче хотів упевнитись, що ніякої помилки не сталося, після чого зробив помітку в своєму журналі і кивнув наглядачам. Ті блискавично схопили молодого поляка під руки і потягли до стіни з гаками. Там підняли свою жертву і спритно почепили підборіддям на гострий гак, а самі відскочили вбік. На гаку в страшних конвульсіях забилося тіло, чути було моторошне харчання. Потім усе стихло.

Я знову втратив відчуття реальності всього, що відбувалося на моїх очах. Немовби з туману до мене наблизилося пісне обличчя Крауса, і скрипливий голос сказав:

— У тебе був час подумати. Признавайся! Мовчиш? Візьміть його.

Двоє гестапівців схопили мене під руки і потягли до зрешеченого кулями щита, поставили обличчям до нього.

— Лічитиму до трьох,— цідить крізь зуби Краус.— Не признаєшся, дам команду «вогонь!». Приготуватися! — наказав він стрільцеві.

Я різко повернувся спиною до щита і втупив погляд у гестапівця, який, притиснувшись плечем до приклада карабіна, незворушно цілився мені в голову.

Краус почав лічити по-німецьки:

— Айнс...

Гарячково намагаюся пригадати щось дуже важливе, що доконче мушу зробити перед смертю, і ніяк не можу пригадати. Ага, я ж не попрощався з матір’ю.

З того ж туману, що й Краус, до мене наближається скорботне обличчя моєї матері, і я у відчаї шепчу їй:

— Мамо, я хворий... Я дуже хворий! Прощай!..

Краус голосно вимовляє:

— Драй...

«Стривай-но,— намагаюся збагнути те, що відбувається.— До чого тут Краус? І що означає оте «драй»? Ага, це ж мене розстрілюють...»

Чорне вічко дула дивиться мені прямо в очі. Різко й противно лупає команда:

— Файєр!..

Сліпучий сніп полум’я б’є мені в обличчя. Я кудись провалююсь і в останню секунду помічаю, що в’язні, які висіли на гаках, разом із склепистою стелею підскакують угору.

Та, виявляється, не всі розстріляні помирають одразу. Я знову чую короткі, глухі постріли, хрипіння і ненависний голос Крауса. Потім відчуваю, як мене беруть за ноги і кудись тягнуть. Голова б’ється об східці, але я зовсім не відчуваю болю. Наче крізь сон примарилось: вони не помітили, що я живий. Отже, в мене ще є кілька хвилин. І хоч на життя не залишилося надії, чомусь здалося вкрай важливим розібратися в ці даровані долею кілька хвилин ось у чому: як могло статися, що мене, шістнадцятилітнього хлопця з України, який ніколи і нікому не зробив жодного зла, силоміць привезли в цю далеку Німеччину, мучать тут, катують, морять голодом і нарешті розстрілюють?..