Слово після страти

9

Минуло чотири доби від дня втечі з табору шахти «Гогенцоллернгрубе». Я пробирався на схід. Удень залазив у якісь кущі або лісові хащі, а вночі йшов. Харчувався тим, що знаходив у полях: редискою, морквою, молоденькою, дрібного, як горох, картоплею, жував ще зелене колосся жита. Втома і голод валили з ніг, але я примушував себе йти. Міста й села, що траплялися на дорозі, обходив. Не раз доводилося петляти зайцем, уникаючи зустрічей з людьми. Бувало й так, що воля, куплена ціною смертельного риску, повисала на волосинці, та досі щастя було моїм супутником.

На п’ятий день після втечі я лежав у кущах на околиці загубленого в лісах хутірця. Всі думки крутилися навколо одного: як би розжитися на шматок хліба, бо зелень і овочі в сирому вигляді майже не тамували голоду. Їсти хотілося страшенно. Паморочилася голова, перед очима пливли жовті кола, зрадлива кволість розливалася по всьому тілі. Я вирішив спробувати щастя на хуторі і почав скрадатися до крайнього дворища.

За кам’яною огорожею був розкішний сад, з якого визирали двоповерховий будинок, критий червоною черепицею, і кілька господарських будівель. Високим зеленим житом я непомітно пробрався до огорожі, прослизнув у хвіртку і зачаївся в кущах бузку, що ріс поблизу коровника. Звідси почав стежити за всім, що відбувалося в господарському дворі. Невдовзі я побачив трьох білявих дівчат у синіх робочих комбінезонах. Вони заходилися підмітати брукований просторий двір. Працюючи, дівчата перекинулися кількома словами, і я зрозумів, що вони польки.

Ось із будинку вийшов літній опасистий чолов’яга з чималим пузцем. На голові в нього був зелений капелюх із барвистою пір’їною. Рукава картатої сорочки закасані по лікті, обличчя й шия загорілі на сонці. Поверх сорочки на ньому була чорна камізелька. З усього видно — господар. Пихкаючи неправдоподібно великою, вигадливо вигнутою люлькою, він вийняв із кишеньки жилета годинника, подивився на нього, потім глянув на сонце, що сідало, щось сказав дівчатам і, трохи постоявши, пішов.

Одна з робітниць поставила під корівником мітлу і кудись зникла. За півгодини вона пригнала з паші вісім червоної масті корів. Ліниво ремигаючи, корови пішли у хлів. Одна з дівчат принесла біле емальоване відро, накрите марлею, і невеличке відерце, очевидно, з водою. Друга несла за нею білу ганчірку і маленький стілець. Третя приволокла два великі бідони і поставила їх біля корівника. Почалося доїння корів.

Сутеніло. Ось із корівника вийшла одна білявка з повним відром молока. Я нагукав її. Від несподіванки дівчина здригнулася й мало не випустила з рук відро. Потім озирнулася довкола і, очевидно, впевнившись, що господаря поблизу немає, підійшла до моєї схованки.

Плутаючи польські слова з російськими, дуже хвилюючись, я заговорив до неї:

— Дівчино, я росіянин... тікаю з Німеччини... кілька днів нічого не їв... ради самого Єзуса... прошу вас: не виказуйте мене і, коли можете, принесіть шматок хліба, бо з голоду так охляв, що далі не можу йти...

— О Єзус Марія! — вигукнула вражена дівчина. В її очах застиг переляк.

— Дівчино, не бійся мене,— почав я благати.— Якщо не можеш дати хліба, я піду, тільки не кажи нікому, що бачила мене тут.

— Почекай тутай, не бійся,— сказала дівчина і пішла в корівник.

Минуло з півгодини. Я не знав, що робити: тікати звідси чи ждати далі? Уже зовсім смеркло, зійшов місяць уповні, дружно засюрчали коники. По дорозі до моєї схованки я побачив дві дівочі постаті. Одна несла маленьке відерце, а в руках другої був якийсь згорток.

— На, пий,— простягла до мене відерце одна.

Я жадібно пив тепле піняве молоко, а вони вражено дивилися на мене, наче на вихідця з того світу. Після Того, Як я напився досхочу, друга дівчина подала пакунок і пошепки мовила:

— Тепер іди, руський. Кшися проведе тебе, бо тут залишатися небезпечно.

Молоко, яке я не допив, Кшися злила в пузату пляшку і, взявши мене за руку, повела з двору. Ми вийшли на путівець і пішли полями, що купалися в місячній пороші.

Кшисю цікавило, звідки я йду, яке життя в Німеччині, що там говорять і чи скоро закінчиться війна. Я коротко розповів їй про фашистські тюрми й концтабори, про каторжні умови життя в’язнів, розповів про те, як морять голодом і всіляко знущаються з них.

Слухаючи мене, Кшися йойкала, дивувалася і, либонь, сама того не помічаючи, міцно стискала мою руку. Найбільше її вразило те, що я, отакий малий, хирлявий і слабосильний, наважився тікати. «А ми,—довірливо призналася вона,— боїмося навіть думати про втечу».

Кшися розповіла, що їй сімнадцять років, її та подруг — Ядзю й Стефу — недавно схопили в Кракові і вивезли на роботу в Німеччину. З розподільного табору вони потрапили до цього бауера «відбувати трудову повинність», як сказали їм. Колись це був маєток польського поміщика. Місцевість вона знала кепсько, але порадила йти північніше, щоб обминути промислові міста Сілезії. До Кракова, за її словами, лишалося кілометрів вісімдесят. Звідти я повинен прямувати на Жешув і далі на Львів.

«У Польщі не пропадеш,— сказала дівчина,— тільки уникай зустрічей з німцями й поліцаями».

На прощання Кшися обняла мене і невміло поцілувала в щоку, сказавши при цьому:

— Шченсць, боже!

Глибоко зворушений добротою і сміливістю цієї милої польської дівчини, я подався до лісу, а Кшися ще довго стояла на путівці і дивилася мені вслід. Образи юних невільниць з роками не вигубилися з моєї пам’яті. Я й досі згадую про них з великою теплотою і вдячністю за те, що в скрутну хвилину, не роздумуючи, подали мені руку допомоги.

Коли я нарешті дістався Польщі, здалося, в мене виросли крила. Я скинув із себе тягар страху, що повсякчас гнітив мене. Правда, тут також господарювали фашисти, але серед поляків мені буде значно легше. Вони і нагодують, і дорогу покажуть, а при потребі й переховають.

Виявилося, дівчата дали мені на дорогу півбуханця справжнього хліба, півчетвертини сала, цибулину, солі і пляшку молока. В моєму становищі це було ціле багатство. Продуктів вистачило на два дні. Та головне — вони підтримали мої підупалі сили, і я міг іти швидше.

У Польщі мене вразила сила-силенна таборів, обгороджених колючим дротом. У них мучилися й помирали тисячі й десятки тисяч людей. Я старався обходити ці табори на великій відстані.

До Вісли залишалося кілометрів двадцять п’ять. Про це сказав мені один дідусь. Я сподівався пройти всю відстань за ніч, а завтра вдень перепочити і вночі перепливти Віслу.

Був теплий літний вечір. Я відчував незвичайний приплив сил і енергії і ще до заходу сонця пройшов кілометрів з п’ять. Від самої тільки думки про те, що я на волі, що попереду мене чекає зустріч з Батьківщиною або з партизанами, радісно билося серце.

У проміннях призахідного сонця ніжилися яскраво-зелені квадрати хлібів, картоплі й буряків. Попереду кутався в надвечірню імлу сонний хуторець — усього кілька дворів, а за ним чітко різьбився на чистому небі великий ліс.

Я звернув увагу на те, що в полях не було ні лялечки. Дивно! Адже саме в цю пору обгортають картоплю, прополюють буряки. Вирішив зайти на хутір. Він мене вразив могильною тишею. Здавалося, всі люди вимерли.

Не чути звичайного для села мукання худоби, гавкання собак, вечірніх голосів людей — тихо і мертво довкола. Єдина вулиця заросла високим бур’яном, у городах цілковите запустіння — картопля не обгорнута, усе позаростало зіллям. Придивившись, помітив, що віконниці закриті, на дверях висять замки. З усього видно, тутешні люди місяць-два тому покинули свої домівки. «Може, подалися в партизани і в тому лісі, що бовваніє попереду, я зустріну їх»,— подумалось. У таборах я чув немало розповідей про те, що жителі деяких поліських сіл України й Білорусії поголовно пішли в ліси, залишивши напризволяще свої домівки. Може, й тут таке?

Отак роздумуючи, попрямував до лісу. Вже зовсім смеркло, коли я вступив у його володіння. Тут панувала насторожена тиша. У тривожній задумі стояли стрункі сосни. Поміж них перелякано чаїлися білокорі берези. Вигрівшись за день, тихо зітхала тепла земля.

Я скинув черевики і йшов босоніж, під ногами шурхотіли соснові шишки й потріскували галузки. Щось моторошне і зловісне було в цій мертвій тиші. Якось інстинктивно я стишив крок і вже не йшов, а скрадався. З думки не виходив покинутий хутір і занедбані, забур’янені поля. Інстинктивно відчувши, що за мною хтось стежить, я зупинився і, завмираючи від страху, почав вдивлятися в темряву, прислухатися. Не почувши й не помітивши нічого підозрілого, рушив далі. Дорогу, по якій я йшов, зненацька перетяла просіка. Під ногами зашурхотів щебінь. Це відкриття приголомшило мене.

Я опустився на коліна і почав обмацувати щебінь. Позаду щось зашаруділо Не встиг я підвестись, як мене вдарили чимсь важким по голові і збили з ніг, чиїсь міцні сучкуваті пальці схопили за шию, і хриплий голос просичав:

— Хенде хох, ферфлюхте!

У наступну мить мені скрутили назад руки, а в рот засунули ганчірку. В очі вдарило різке світло ліхтарика. Лежачого мене обшукали і, не знайшовши нічого підозрілого, поставили на ноги.

— Форвертс,— почув я приглушений голос. Мене стусонули в спину і кудись повели, уткнувши в лопатку ствол автомата чи карабіна.

Ще коли мене збили з ніг, на мить у голові сяйнула думка: «Партизанська засада», та зараз уже не було жодних сумнівів — я знову потрапив до рук німців. Отже, всьому кінець. Смерть!

Ішли довго. Два здоровані, що вели мене, не проронили жодного слова. Попереду забовваніла якась будівля. Мене ввели у вузький, напівтемний коридор, потім відчинили оббиті чорним дерматином двері і завели в яскраво освітлену кімнату. Тільки і встиг помітити двотумбовий чорний стіл і великий портрет Гітлера на стіні, бо один із конвоїрів так стусонув мене, що я дзигою полетів на підлогу. У кімнаті було повно есесівців. Вони сиділи на стільцях і дерев’яних лавах. Біля стіни стояла пірамі^да із зброєю, бачок із краником. Вікна караульного приміщення,— а судячи з усього, це було воно,— щільно позавішувані чорними оксамитовими шторами. Видно, тут суворо додержувалися світломаскування. Цікаві побачити, кого спіймали, есесівці посхоплювалися із своїх лав та стільців і підійшли до мене. Та ось з’явився офіцер, і всі виструнчились. Один із моїх конвоїрів відрапортував, що на посту номер двадцять сім затримано партизанського лазутчика, який намагався непомітно підповзти до об’єкта «ікс». Під час обшуку ні зброї, ні документів, ні чогось підозрілого не виявлено.

Офіцер мовчки вислухав рапорт, потім розпорядився оголосити тривогу і розбудити начальство. Залунали різкі команди. Есесівці вмить очистили приміщення. З рота в мене вийняли кляп — суконну пілотку одного з моїх конвоїрів, на руки наділи наручники і повели до начальства.

Начальство жило у маленькому будиночку поблизу караульного приміщення. Тут було всього дві кімнати, одна з яких, очевидно, правила за спальню, а друга за кабінет. Мене завели в кабінет, умебльований більш ніж скромно. На вікнах і дверях висіли важкі оксамитові штори. Шафа, письмовий стіл з телефонами, кілька дубових табуреток, на стінах портрети Гітлера і Герінга, карти Німеччини й Польщі і ще якась карта, закрита ширмочкою,— ось, либонь, і все, що впало в очі. За столом сидів молодий, гарний з себе офіцер у формі оберштурмбанфюрера[15], а обабіч нього два літні офіцери.

Оберштурмбанфюрер з цікавістю і навіть весело дивився на мене. Він змовницьки усміхнувся і спитав:

— Партизан?

Я заперечливо похитав головою.

— Ну, це ми з’ясуємо швидко,— діловито сказав офіцер.— По-німецьки розмовляєш?

Я відповів:

— Нікс ферштеен.

— Поляк?

— Українець.

— По-польськи розумієш?

— Ні. Я українець, розмовляйте зі мною по-російські.

— Дарма, зараз ти почнеш розуміти навіть по-китайському. Ми з тобою швидко знайдемо спільну мову,— пообіцяв оберштурмбанфюрер і, звертаючись до моїх конвоїрів, різко скомандував: — Роздягти догола і пильно оглянути одяг.

Мене вмить роздягли, попороли піджак і штани, обмацали кожен рубчик, але, звичайно, нічого не знайшли.

Почався допит, Оберштурмбанфюрер запитував, а один з офіцерів — кремезний здоровань з рудими щетинистими вусами — перекладав. Я розумів, що настає вирішальний момент. Зараз усе залежить від мене. Мною оволодів дивовижний спокій, думка працювала чітко і ясно. Згодом я не раз переконувався, що в хвилини смертельної небезпеки до людини приходить спокій і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс. Адже тоді в тебе більше шансів врятувати своє життя.

Я спокійно розповів, що я сирота, батьків не пам’ятаю. До війни поневірявся по країні, тікав з дитбудинків і трудових колоній. Останнім часом був у дитбудинку в Ростові. Перед приходом туди німців нас вивозили на схід, але я втік з ешелону й залишився в місті. Пізніше, коли німці відступали з Ростова, мене вивезли спершу в Харків, а потім у Німеччину. В дорозі майже не годували. Мені дуже хотілося їсти й пити, і при першій же нагоді я втік з ешелону на одній із станцій і ходив жебрав. Про свій вчинок дуже шкодую. Ніхто з поляків не захотів мене прихистити, навіть ночувати не пускали. Увечері я заблукав у лісі. Мене схопили, почали бити. А я ж нічого лихого не зробив. Відправте мене в Німеччину або залиште тут. Робитиму все, що накажете, тільки годуйте, бо я дуже охляв.

Офіцери уважно вислухали мою розповідь, після чого оберштурмбанфюрер сказав:

— Зараз ми тебе будемо бити доти, доки ти не признаєшся, як опинився тут і з якою метою, хто тебе послав. Не признаєшся — уб’ємо.

— Я розповів правду, чистісіньку правду, за що ж мене бити? — сказав я і заплакав.

Тим часом один з есесівців уже скидав ремінь, другий поставив перед столом табуретку. Як оком змигнути, він повалив мене на табуретку, затиснув мою голову поміж колін, і екзекуція почалася. Я кричав, задихаючись від болю, а кати ще більше старалися, шмагаючи моє виснажене тіло дебелою ременякою. Кілька разів я втрачав свідомість, мене відливали водою, допитували і знову били.

Під час допиту в приміщення один за одним приходили офіцери й доповідали оберштурмбанфюреру, що на об’єкті нічого підозрілого не помічено. Він наказував їм пильнувати, і якщо хтось там появиться, без попередження стріляти з усіх видів зброї. Після цих коротких перерв екзекуція знову продовжувалася. З мого тіла вже сочилася кров і стікала на підлогу, але я твердо стояв на своєму.

Нарешті екзекуцію припинили. Оберштурмбанфюрер зняв трубку телефону і попросив терміново зв’язати його з якимось оберфюрером [16] Остером. Через хвилин десять різко дзенькнув телефон. Видно, на лінії був Остер, бо офіцер шанобливо виструнчився й почав доповідати, що на об’єкті «ікс» спокійно. «В результаті допиту,— казав він,— з’ясувалося, що затриманий — радянський хлопець років п’ятнадцяти. Він твердить, що втік з ешелону, в якому його везли в Німеччину, і бродяжив. Уночі нібито заблукав у лісі і випадково наткнувся на об’єкт. Здається, немає підстав не вірити його словам, бо допитували по-справжньому».

Як уже говорилося вище, я удавав, що не розумію німецької мови, а сам уважно прислухався до кожного слова — адже вирішувалася моя доля. Надія на життя, що була вже зовсім погасла, знову зажевріла в мені.

Офіцер вислухав свого начальника, набрав інший номер і попросив з'єднати його з краківським гестапо. Розповівши про пригоду, він від імені Остера попросив допомогти розплутати цю справу.

— Ми вже його допитали,— мовив він.— Враження таке, що хлопець говорить правду. Не виключено, що він утік з Німеччини. На партизана чи розвідника не схожий...

На цьому слові оберштурмбанфюрер осікся і довго слухав, що йому казали з краківського гестапо, потім почав виправдовуватись:

— Та ні, я просто висловив свою думку. Звичайно, все може бути, через те й просимо вас як спеціалістів розібратися в цій справі... гаразд... я ждатиму...

Він поклав трубку, пильно подивився на мене, потім перевів погляд на офіцерів, що сиділи біля нього, і сказав:

— Зіпхнемо цього жевжика на гестапо. Це їхній хліб, от і хай займаються. Наша справа охороняти.

Оберштурмбанфюрер наказав принести мені пару солдатської білизни, а мої речі зв’язати, запакувати, бо вони ще знадобляться гестапо. «Та хай цей волоцюга прибере тут»,— один з офіцерів бридливо показав на калюжку крові.

Принесли білизну, помийне відро з водою і ганчірку. Наручники зняли. Я насилу одягнув на себе білизну, опустився на коліна і почав жадібно пити воду з помийного відра, а напившись, заходився мити підлогу. Ця проста робота була для мене справжньою мукою —так боліло побите тіло. Я ретельно змив сліди крові, після чого на мене знову оділи наручники, одвели в караульне приміщення й наказали лягти на підлозі в кутку. Дна автоматники не зводили з мене очей. Я ліг на живіт, руки в кайданах витягнув уперед і спробував заснути, та це мені не вдалося.

Вранці мене знову повели в будиночок, де допитували напередодні. Крім офіцерів, яких я вже бачив, тут були якісь цивільні — напевно, гестапівці. Один із них почав мене допитувати російською мовою. Я слово в слово повторив те, що розповів учора. Мої відповіді запротоколювали, потім заповнили бланк розписки про те, що «працівники краківського гестапо одержали від начальника об’єкта «ікс» оберштурмбанфюрера Гепхарда затриманого російського хлопця віком 14—16 років, який назвав себе Іваном Петровим...»

Гестапівці зняли з мене наручники, віддали їх господарям, а на мене оділи свої і вивели з будиночка. Біля ганочка вже стояли два чорні легкові авто із шторками на бокових і задніх віконцях та кілька мотоциклів із колясками. У кожному з них сиділи по три есесівці з автоматами й ручними кулеметами. Один із гестапівців дістав з машини індивідуальний пакет першої допомоги, роздер його і зав’язав мені очі й вуха. Це робилося для того, щоб я ненароком не побачив об’єкта й місцевості, по якій мене везтимуть. Після цього мене посадили в машину. Загули мотори. Затріщали мотоцикли.

Спершу їхали бездоріжжям. Навіть амортизатори і м’яке сидіння не рятувало від скаженої тряски, яка завдавала мені пекельних мук. Нарешті машина виїхала на асфальт, і мені стало трохи легше. Уже не так пекло й горіло побите тіло, зате почалися нові муки. Сталеві «браслети» дедалі більше впивалися в кисті рук.

Гестапівські наручники відрізнялися від усіх тих, які мені доводилося випробувати на собі раніше. Відрізнялися не тільки більшою вагою, але й тим, що мали всередині якийсь хитромудрий пристрій: за найменшої спроби поворухнути занімілими руками браслети автоматично стискувалися, ще дужче в’їдаючись у тіло. Це був складний механізм, над яким, мабуть, немало помарудилася інженерна думка. Я не знав цих тонкощів, і незабаром кляті браслети стиснулися так туго, що порушився кровообіг, руки почали терпнути, а під кінець зовсім заніміли.

Їхали з годину. Нарешті машина зупинилася. До мого слуху невиразно долинув металевий скрегіт воріт, що відчинилися. Машина заїхала у двір. Мене витягли з неї, взяли під руки і кудись повели. В ніс ударив специфічний запах тюрми. Чути було різкі, наче постріли, команди, тупіт кованих чобіт, бряжчання ключів, якими орудували тюремні наглядачі.

Ми довго петляли по тюремних коридорах і закапелках, поки нарешті зупинилися. Мені розбинтували очі, за допомогою спеціальних ключів зняли наручники, турнули в камеру і зачинили двері. В ній було темно, як у домовині.

— Є хто тут? — спитав я в порожнечі.

У відповідь — глуха тиша. Я вирішив знайти койку чи нари й лягти. Однак у камері нічого не було, та й сама вона виявилася своєрідною шафою: два метри в довжину і метр у ширину. Як дізнався я потім, її називали англійським словом бокс, що означало — ящик. Тут не було навіть загратованого віконця. Тільки в дверях світилося вічко.

Я опустився на холодний цемент...